У пошуках Оґопоґо

Горді нащадки maсаів і побрехеньки павука Анансія

Одне з найцікавіших знайомств у Канаді — з представником африканського племені масая і водночас режисером і талановитим письменником Тололвою Моллелом. Познайомила нас журналістка Оленка Мельник — моя сусідка, а згодом і гарна приятелька, яка розповіла про цікаві й веселі Тололвині казочки й порадила перекласти їх українською. Ми зустрілися в університетській кав'ярні, де готували справжню італійську каву (запашну, міцну й неймовірно смачну), і я зрозуміла, що цей вродливий, високий і доброзичливий чоловік — особливий. Просто саме його існування, те, як він говорив, усміхався, підносив до вуст маленьку філіжанку кави, яка в його темній руці видавалася сліпучо-білою, заворожувало.

Можливо, він володів якимись таємними знаннями свого древнього африканського племені? І справді, згодом я дізналася, що в його роду були ворожбити й чаклуни, а сам Тололва виховувався в традиційних умовах: кочував разом зі своїми одноплемінниками саваною, вчився танцювати бойові обрядові танці, коли треба було якнайвище стрибнути вгору, вимахуючи дерев'яним списом, умів поцілити стрілою у жилу на шиї буйвола, щоб націдити в кухоль з молоком свіжої крові — головного харчування масаїв, коли вони пересувалися по голій, випаленій сонцем землі. І зробити це так, щоб не завдати шкоди тварині.

З давніх-давен і донині масаї вважають себе людьми вищого ґатунку і поважають лише тих, хто може дати їм гідну відсіч. Адже масаї завжди були відважними воїнами, які не знали страху і зневажали простих землеробів, нездатних захистити свої поля, домівки, дітей і жінок. Незважаючи на розвиток сучасної цивілізації, вони практично цілком зберегли традиційний спосіб життя.

Ці горді люди не обробляють землю, не займаються ремеслами — вони випасають худобу і щиро вірять, що верховний бог Енгай подарував їм усіх тварин на світі. До речі, білих вони також вважають людьми нижчої раси, адже ті почуваються цілком безпорадними у суворих умовах африканського степу й не розуміють своїми примітивними мізками, що світ — це єдине ціле, де кожна рослина, комаха чи тварина існують у нерозривній єдності. А призначення людини — зрозуміти ці таємні закони.

Яким дивом Тололва опинився в Едмонтоні, захистив дисертацію, став дипломованим режисером і відомим дитячим письменником, книжки якого виходять у США, Англії та Канаді? Розпитати про це детально я в нього просто не встигла — було надто багато тем для обговорення. Вже згодом я прочитала в його біографії, що Тололва Моллел був одним з тих небагатьох молодих і допитливих масаїв, котрі наважилися покинути рідне плем'я. Потім юнак закінчив школу при католицькій місії, після цього захопився театром і разом з мандрівною трупою виступав у різних містах, містечках і селищах Східної Африки. Він почав запоєм читати книжки і схотів переконатися, чи справді той широкий світ, що існує за межами африканської савани, такий недосконалий і небезпечний, як йому розповідали батьки та друзі.

— Пригадую, якось ми виступали на базарній площі невеличкого кенійського містечка. А треба сказати, що ті прості й щирі люди сприймають театральні вистави дуже емоційно — часом вони не розрізняють, де реальне життя, а де вигадка. Ми спорудили тимчасову сцену і грали «Отелло» Шекспіра. Мені дісталася роль лиходія Яго, котрий оббрехав юну дружину шляхетного мавра та ще й підкинув речовий доказ — мережану хусточку Дездемони. Коли ж Отелло, якого грав мій колега-актор, дізнався, що підступний Яго надурив його і він укоротив віку ні в чому не винній жінці, то він так увійшов у роль і настільки перейнявся трагічною долею мавра та його сердешної задушеної дружини, що, забувши про шекспірівський сюжет, кинувся до мене і почав душити за горлянку по-справжньому. Глядачі, що сиділи навколо імпровізованої сцени, також були обурені негідною поведінкою провокатора, тож почали кричати: «Убий його! Убий його!» Мій товариш настільки захопився, що я ледве вирвався з його цупких рук. І того ж дня вирішив, що треба розпрощатися з трупою мандрівного театру, і подався до Канади, вчитися в Едмонтонському університеті.

Розповідаючи ці веселі історії зі свого життя, Тололва радісно сміється, і мені починає здаватися, що все це — чергова казка, яку він складає на моїх очах. Але Оленка, яка добре знала цього вишукано вбраного чорношкірого інтелігента, потім підтвердила мені, що все це — правда. А за кілька днів Тололва запросив нас із сином до себе в гості. Ми завітали до його затишної оселі, де всі стіни були обвішані яскравими ілюстраціями до його дитячих книжок, познайомилися з дружиною й двома синами письменника. А коли я запитала про те, чи можна надрукувати в Україні кілька перекладів Тололвиних казок, він усміхнувся й сказав, що права на казки належать видавництву і це коштуватиме досить дорого…

— Знаєте, — сказав мій новий знайомий, — не переймайтеся, я можу цілком безкоштовно розповісти вам свою улюблену казку, а ви її запам'ятайте й робіть з нею, що хочете…

Я ввімкнула малесенький диктофон, з яким у Канаді майже ніколи не розлучалася, і записала ось таку африканську побрехеньку про павука Анансія.

«Коли я був маленький, мама часто розповідала мені дивовижні історії про цього кмітливого й хитрющого павука. Анансій — мій улюблений герой, він мені дуже подобається, але тільки як казковий персонаж. Знаєте, навряд чи я зрадів би, коли б Анансій завітав до мене в гості — надто вже він ненажерливий. Тож слухайте уважно. Зветься ця казка

Змагання брехунів

Колись дуже давно на землі зникла вся їжа і почався жахливий голод. Навіть розумний і винахідливий павук Анансій, і той голодував. День у день він бігав по всіх усюдах у пошуках їжі — заглядав під каміння, нишпорив по кущах, але все намарне. І ось, коли павук вже зовсім охляв, на перехресті доріг він зустрів комара, метелика й муху.

— Ага! Нарешті я знайшов собі щось попоїсти! — радісно закричав павук.

— Ага! — скрикнули комар, метелик і муха. — Це ми знайшли собі щось попоїсти!

— Ні, ні, ні! — заперечив Анансій. — Це я знайшов!

— Ні, ні, ні, це ми! — заперечили комар, метелик і муха. — Немає жодних сумнівів — це ми тебе знайшли і зараз гарненько пообідаємо. Адже ми так зголодніли!

Було зрозуміло, що ніхто з них не поступиться, бо кому ж хотілося бути з'їденим? Тож вони сперечалися й сперечалися, а сонце припікало все сильніше й сильніше. Аж врешті Анансій почухав волохатою лапою потилицю й запропонував:

— Ми ж не можемо довіку стояти на перехресті доріг і сперечатися. Треба раз і назавжди вирішити, хто кого з'їсть. Оце щойно мені спало на думку, як ми це владнаємо. Давайте влаштуємо змагання брехунів!

— А що це за змагання? Ми про таке зроду не чули, — здивувалися комар, метелик і муха.

— Все дуже просто. Кожен із нас мас розповісти якусь цікаву історію, в якій не буде ані крихти правди. І коли той, хто слухає, не витримає й вигукне: «Та це ж брехня!» — оповідач перемагає і з'їдає переможеного.

— Гаразд, — погодилися комар, метелик і муха, бо були впевнені, що гуртом переможуть хвалькуватого павука.

І змагання почалося. Перший заговорив комар:

— Колись давно, ще до мого народження, мій батько орав поле. Він працював і працював і так втомився, що ненароком поранив палець на нозі. Тож татові довелося повернутися додому, а роботу продовжив я. І, уявіть собі, я так старанно працював, що до того часу, як народився, у мого батька на полі виріс багатющий урожай. І він влаштував бучне свято на честь мого народження!

Анансій подумав: «То як же комар, ще до того як народився, міг допомагати своєму батькові обробляти поле? Це ж чистісінька брехня!»

Але вголос павук сказав:

— Правда, чистісінька правда. Це одна з найчесніших історій, яку я чув у житті!

Комар засмутився, бо з усього було видно, що він програв. Але раптом він згадав, що у них є ще дві спроби, і заспокоївся.

Отож надійшла черга метелика розповідати свою побрехеньку:

— Одного дня я страшенно нудився, аж тут мені зустрівся Слон. «Ось із ким я зможу гарнесенько розважитися», — подумав я. «Агов,

друже, а чи не хотів би ти зі мною трохи погратися? Звичайно, якщо ти не боїшся, що я тебе можу скривдити. Знаєш, під час гри усяке може трапитися…» Слон погодився, і ми почали змагатися, хто далі закине каменюку. Ясна річ, що я переміг, бо підняв угору півскелі й закинув її так далеко, що й сліду від тієї брили не лишилося. Слон так зажурився, що аж заплакав, а я, відчувши, що зголоднів, узяв та й проковтнув того слона на сніданок. Від нього залишилися тільки великі, мов лопухи, вуха — їх я не схотів їсти, бо вони були геть несмачні.

— Авжеж, таке трапляється мало не щодня, — зауважив Анансій, ствердно хитаючи головою. — Оце вчора я став свідком точнісінько такої історії. На моїх очах один хижий метелик зжер цілого слона, та ще й так, що від бідолахи навіть вух не лишилося!

— Зажди, я ще не закінчив, — обурився метелик і продовжив свою розповідь. — Після того як я поснідав Слоном, то зрозумів, що знову не маю з ким погратися. Аж тут я помітив Леопарда, що грівся на сонці. Тож я підбіг до нього, почав смикати за носа, а коли хижак розлютився й роззявив пащеку, щоб укусити мене, я встромив йому в горлянку лапу й просто вивернув Леопарда навиворіт. Як рукавичку! І відгадайте, що тоді сталося? Виявилося, що незадовго до нашої зустрічі Леопард проковтнув цілу козу. Отож вона вистрибнула на волю, ґречно подякувала мені за порятунок і пішла своєю дорогою.

«Ну й брехня!» — подумав Анансій. Але вголос промовив:

— Правда, чистісінька правда! Як же я тобі вірю!

«От халепа, він мені повірив, — подумав метелик. — Тепер у нас залишилася тільки одна спроба. Отже, вся надія на муху…»

І муха почала оповідати:

— Одного погожого дня я пішла на полювання до лісу. Блукала цілісінький день і зайшла у самісінькі хащі. Аж тут мені назустріч вибіг олень. Я добряче прицілилася й вистрілила. Та саме в ту мить, коли куля вилетіла з моєї рушниці, я зрозуміла, що вона летить надто повільно. Тому я побігла вперед, обігнала кулю, вхопила оленя обома руками, підняла його в повітря і так торохнула ним об землю, що аж попадали дерева, що росли у лісі. Тоді я склала з тих дерев багаття, підсмажила оленя, гарненько ним пообідала й залізла на дерево, щоб трохи поспати. А коли прокинулася, то виявилося, що не можу злізти з дерева — так воно підросло за той час, поки я дрімала. Тож я хутенько збігала додому, прихопила довжелезну мотузку, яку про всяк випадок тримала у комірчині, повернулася назад до дерева, обмотала мотузякою стовбур, і лише тоді мені пощастило спуститися додолу. Аж тут куля, якою я стріляла в оленя, прилетіла до мене. Я її швиденько впіймала, зарядила рушницю й пішла додому.

Анансій подумав: «Ну й брехуха ця муха! Як же вона збігала додому по мотузку, якщо не могла спуститися з дерева?! Та й кулю ніхто не може обігнати, і оленя муха зроду не підніме».

Але вголос павук сказав:

— Правда, чистісінька правда! Як же я тобі вірю!

— Що?! — закричали комар, метелик і муха. — Ти нам повірив?

Вони розгублено перезирнулися й почали слухати розповідь хитрого павука:

— Якось я знайшов три кокосові горіхи, приніс їх додому й посадив за будинком. Минув день, і в мене на подвір'ї виросли три величезні кокосові пальми з безліччю кокосів. Я заліз на найвище дерево, зірвав три кокоси і спустився вниз. Коли я розколов перший кокос — ви не повірите, — з нього вилетів… комар. У другому був метелик, а з третього випурхнула муха. І тоді я сказав сам до себе: «Оскільки це мої кокоси, які виросли з трьох горіхів, які я знайшов і посадив на власному подвір'ї, то це означає, що все, що е всередині цих горіхів, — моє!» Але в той час, коли я все це промовляв, комар, метелик і муха втекли. І відтоді я їх шукаю по всіх усюдах. І ось сьогодні, мої любі, я вас знайшов і врешті можу вас з'їсти! — Очі в Анансія зблиснули, і він ласо облизнувся.

Комар, метелик і муха розгублено перезирнулися. Вони розкрили роти, аби щось відповісти, але зрозуміли, що казати їм нічого. Адже вони не могли твердити, що розповідь павука — брехня. Бо тоді вони програють змагання і їх з'їдять. Сказати, що це правда, теж не можна — так вони підтвердять, що належать Анансію і він має право їх з'їсти. І тоді комар, метелик і муха втямили, що єдине, що їм залишається, це чимдуж тікати. Що вони й зробили під голосний регіт хитромудрого павука».

— Знаете, майже всі ці казки моя мама почула від своєї бабусі, а та — від своєї, так що половина моєї слави належить їм! — пожартував письменник, і вони з дружиною запросили нас до столу.

— А це правда, що українські козаки нічого не боялися, могли перетворюватися на будь-яку тварину і навіть зникати з очей ворога? — запитав син Тололви у Женьки.

— А звідки ти знаєш про наших козаків? — здивувався син.

— У нашій школі вивчають звичаї народів, що живуть у Канаді. І мені доручили вивчити й продемонструвати народний український танок гопак. В інтернеті я прочитав, що в гопаку замасковано прийоми таємної козацької боротьби, і вирішив, коли виросту, приїхати в Україну й дізнатися все про ці прийоми! Я так захопився вашою країною, що навіть почав читати книжки з історії, дізнався, що на ваших землях була Козацька держава і що козаки захищали кордони України від ворожих набігів. Вони носили на головах довгі чуби, не мали жінок і нікого не боялися. Зовсім як масаї.

Коли ж нащадок гордих масаїв довідався, що в нашому роду були козаки (дівоче прізвище моєї мами Гордієнко, і в родині збереглися перекази про те, що нашим предком був полковник Кость Гордієнко, котрий виступив проти московських військ на боці гетьмана Мазепи), він відчайдушно стріпнув кучерявою головою й пішов навприсядки під бурхливі оплески присутніх.