У пошуках Оґопоґо

український «колгосп» посеред "Едмонтонівки"

В Едмонтоні, чи то пак — Едмонтонівці (так ми із сином перейменували це симпатичне й затишне провінційне місто), є багато цікавих куточків, закапелків, а також місцин, пов'язаних з українцями. Так, наприклад, неподалік від університетського містечка, що стоїть на крутому правому березі річки Північний Саскачеван, є вулиця, про яку мені розповіли цікаву історію.

Років тридцять тому молоді прогресивні канадці українського походження вирішили організувати посеред Едмонтона таку собі комуну. Вони частково викупили, а частково орендували одно- і двоповерхові будинки на маленькій затишній вуличці. Як усі юні ідеалісти, вони мріяли про те, що молоді хлопці й дівчата з українських родин будуть зустрічатися, закохуватися й одружуватися, а тоді у них народжуватимуться діточки, і ті крихітки матимуть можливість спілкуватися одне з одним мовою своїх предків — українською. Окрім того, прихильники створення української комуни хотіли втілити в життя найгуманніші принципи людського співіснування. Тож вони вирішили, що за оренду будинку кожен платитиме рівно стільки, скільки дозволяють його заробітки. Тобто бідні платитимуть символічну суму, а успішні «комунари», ті, що зароблятимуть гарні

гроші, віддаватимуть на користь цього українського поселення солідні суми.

Така чудова комуна, як і будь-яка утопія, не могла існувати довго: молоді люди почали закохуватися й одружуватися з канадцями італійського, французького, англійського походження, роз'їжджатися по різних вулицях, містах і навіть країнах. Та все ж у «колгоспі», як його жартома називають старожили, залишилося кілька українських родин, а також тих, хто «українізував» своїх неукраїнських жінок та чоловіків, що підтримують особливий дух у цьому дивовижному едмонтонському поселенні.

Ось чому там і досі 19 грудня весела ватага дітей чекає на святого Миколая, котрий щороку приносить ґречним діточкам подарунки, а шибайголовам — різочки. На Різдво чи не в кожній місцевій оселі жінки готують кутю з медом, родзинками й маком та традиційні дванадцять страв, а на Великдень, перед тим як іти до церкви, печуть паски, і в кожної господині паска особлива — за родинним рецептом.

І малі нащадки емігрантів співають колядки та щедрівки, хай навіть українські слова в їхніх вустах звучать з чудернацьким акцентом, але це данина далекій Україні, звідки приїхали їхні прадіди — «люди у вивернутих кожухах».