У пошуках Оґопоґо

Загадкова статуя та полив’яні кахлі

Я досі не можу зрозуміти, чому це маленьке провінційне містечко так вразило мене. Чому раз у раз я згадую круту вулицю, що вела від нашого готелю до церкви. Саме там розташувалися головні споруди Хевіза: гімназія, біля якої стояв дивний пам'ятник, який ми відразу ж охрестили «головою професора Доуеля», згадавши моторошний фантастичний роман Олександра Беляева про сердешного вченого, якому відрізали голову та ще й тримали її під спеціальним ковпаком, під'єднавши безліч трубочок, які підживлювали інтелект геніального науковця. Ми з Лесею висунули версію, за якою ця голова належала колишньому директорові гімназії, що став жертвою неслухняних гімназистів. Отож тепер цей дивний витвір місцевого скульптора мав щодня й щогодини нагадувати хлопцям і дівчатам про їхній негідний вчинок і бути пересторогою проти можливих злочинів…

Ще дивнішою видалася нам бетонна скульптура досить огрядної німфи, що сиділа на стовпі, повернувшись своєю тиловою частиною до фасаду гімназії (уявляю, які бурхливі фантазії ця розкішна ціпа викликала у прищавих учнів пубертатного періоду). А от могутні перса спокусниці були спрямовані на церкву й будинок міської управи.

З усього було видно, що п'ятитисячна громада мешканців Хевіза досить терпима й не

відзначається надмірним пуританством. Можливо, світогляд хевізців сформувався під впливом безлічі курортників, що прибувають сюди з цілого світу? Адже чи не на кожному будинку містечка висить оголошення про те, що тут можна винайняти апартаменти, а господар такого міні-готелика має бути толерантним до своїх пожильців.

Окрім пам'ятника голові директора (?) та розпусної німфи мене найбільше вразило оздоблення місцевого храму. По всіх стінах, освітлених вузькими, мов бійниці старовинного замку, вікнами з вітражами, там розвішані великі квадратні кахлі із зображенням страстей Христових. Підозрюю, що виготовили їх на тому ж кустарному заводику, що й великі неоковирні кухлі, розмальовані дзвіночками, ромашками й маками. Але наївна віра майстра компенсувала недосконалість його малюнків.

Коли у напівтемряві цього провінційного храму я дивилася, як Христа прибивають величезними цвяхами до розп'яття, в мене перехоплювало подих і на очі наверталися сльози. У цьому крихітному курортному містечку люди залишилися самі собою і живуть за тими законами, що здаються їм чесними й справедливими. І вони зовсім не соромляться своєї провінційності і не хочуть уподібнюватися до решти глобалізованого й уніфікованого світу.

І, напевно, саме тому мене так тягне знову приїхати сюди й блукати навколо теплого озера, порослого екзотичними африканськими лотосами, купувати у маленьких крамничках саморобні сувеніри (не китайські!!!), слухати дивну угорську мову, не схожу на жодну іншу, і відчувати особливий спокій, який, можливо, випромінює це глибочезне озеро, що з'явилося у глибокому розламі Землі, щоб передати нам свою приховану силу.

Палац графа Фештетича і золоті рибки

— А чи не поїхати нам до Кестхея? — задумливо запитала моя подруга. — Знаєш, який там палац… з марципанів?

— Зажди, але ж ти казала, що там е розкішний палац графа, господи, як там його звуть? Дьйордь Феш-те-тич, — я ледве вимовила чудернацьке ім'я.

В Угорщині це одне з найважчих завдань — спробувати правильно повторити географічну назву чи ім'я якогось видатного діяча.

— Так-так! — заторохкотіла Леся. — Там і справді є чудовий палац з величезним парком. Уявляєш, сто одна кімната з розкішними колекціями порцеляни, зброї, картин і стародруків! Ми туди неодмінно забіжимо. Але я хочу, щоб ти скуштувала місцевих марципанів. Там, у марципановому музеї, зібрано такі експонати! Точна копія палацу Фештетичів, але марципанова! І кактуси марципанові такі, що їх не відрізниш від справжніх! І казкові дракони, принцеси й відьми, і герої з мультфільмів, і всілякі марципанові ведмедики-зайчики-білочки.

— До речі, якщо чесно, то я взагалі не знаю, що ж таке — марципани? Колись, у часи мого босоногого дитинства, продавалися рогалики з перемеленим арахісом, і вони називалися марципанами. Але як з тих булочок зробити палац чи кактус, не уявляю!

— Та ти що! Які там булочки-рогалики! Я не знала, що ти така відстала ціпа. Ні, гаразд, скоро все побачиш на власні очі, а головне — покуштуєш… — промовивши останні слова, Леся мрійливо замружилася.

Ясна річ, що вже за півгодини ми блукали залами старовинного замку й роздивлялися предмети розкошів, портрети й грубезні фоліанти, що їх назбирали ясновельможні господарі цих благодатних земель. Треба сказати, що правили вони своїми маетностями мудро й далекоглядно. Саме граф Дьйордь Фештетич звелів обладнати навколо озера Хевіз зручні купальні, впорядкувати реліктові ліси, що оточують це диво природи, і, власне, перетворив це нікому доти невідоме селище на чудовий міжнародний курорт.

Що ж до Кестхея, то вдячні мешканці цього міста спорудили бронзовий пам'ятник графові Дьйордю. Він сидить на зручній лаві у самісінькому центрі Кестхея, і туристи охоче фотографуються, сівши поряд з угорським аристократом. А дехто навіть дозволяє собі обійняти пана Фештетича за плечі чи по-дружньому поплескати його по коліну.

У Кестхеї, де розмістилася резиденція старовинного шляхетського роду Фештетичів, працює університет, тут є музей озера Балатон, середньовічна церква, що належить ордену францисканців, та міська ратуша. Але головне — це атмосфера старовинного міста, де кожному — ни то місцевому мешканцю, чи туристу — зручно й затишно. Адже будинки й вулиці Кестхея, що за нашими українськими масштабами видається зовсім крихітним (21 тисяча жителів), спів- вимірні з людиною, вони не придушують і не пригнічують своїми розмірами й агресивними формами, як це відбувається у хаотично забудованих мегаполісах.

Озеро Балатон, головна водойма й предмет особливих гордощів кожного угорця, приваблює сюди мільйони туристів, особливо з Німеччини та Австрії. Адже до початку XX століття це була частина єдиної могутньої Австро- Угорської імперії, тож більшість угорців ще й досі добре володіють німецькою.

— Ходімо, я покажу тобі свій улюблений ставочок, — запропонувала моя енергійна подруга, і я слухняно, ледь переставляючи ноги після кількагодинної екскурсії по розкішних залах графського палацу, понуро посунула за нею.

І не пошкодувала, бо такої кількості золотавих, червоних, сріблистих рибин я не бачила з часів відпочинку на Червоному морі. Місцеві мешканці ставків і ставочків були настільки розпещені туристами, що брали хлібні крихти мало не з рук.

— Слухай, а може, попросимо у цієї золотої рибки виконати якесь найпотаємніше бажання? — запитала я у своєї супутниці.

— По-перше, ту рибку треба спершу впіймати, а у графському парку риболовля суворо заборонена. А по-друге, спробуй тут розберися, котра з них чарівна…

На всяк випадок ми все ж вкинули до ставочка кілька дрібних монеток-філерів (так звуться угорські копійки), подумки проказали

кожна свое бажання, попрощалися з усіма золотими, сріблястими й червоними рибками і вирушили до головної мети нашої подорожі — місця паломництва усіх любителів марципанів.