У пошуках Оґопоґо

Церква на варениках

Для українців, що живуть у Канаді, церква не тільки те місце, куди вони приходять спілкуватися з Богом: молитися, ходити на сповідь, причащатися й думати про вічне. Насправді церква — це своєрідний клуб, навколо якого гуртуються українські родини, тут є недільна школа, куди ходять діти, тут збирається церковна громада на Різдво й Великдень, тут відбуваються спільні вечірки й святкові обіди. Оленка Мельник, моя канадська приятелька, розповіла, що усі нові церкви фактично побудовано на пожертви парафіян. А ще на гроші, зароблені від продажу… вареників. Так-так, українські бабусі збираються на церковній кухні й ліплять сотні й тисячі вареників із різноманітною начинкою. А потім ті вареники після служби Божої охоче купують господині, яким ліньки займатися цією досить марудною роботою. А гроші, вторговані на варениках, ідуть на побудову нової церкви. Ось такі добродійні вареники — один із безсмертних символів українського життя, традицій і смаків.

— От бачиш, — жартувала Оленка, — наш храм можна назвати Церквою на Варениках. Дуже романтично!

Взагалі, у Канаді з нашою культовою стравою сталася дивна плутанина. Річ у тім, що цю суто українську їжу привласнили поляки. В кожному канадському супермаркеті продається з десяток ґатунків вареників (звичайно, це

бліда подоба тих, що їх ліплять справжні українські господині), і називаються вони польським словом пірогі, і вважають, що їх батьківщина — Польща.

До речі, ви пригадуєте жартівливу народну пісню «Із сиром пироги»? Колись її мало не щодня крутили по радіо. Там ідеться про те, як один хитрий юнак вирішив поєднати два задоволення — залицятися до дівчини й водночас попоїсти вареників із сиром. Щоправда, у тій пісні він називає вареники пирогами, певно під впливом поляків, так називали наші вареники на Західній Україні. Ну, чим закінчилася ця історія, ви, мабуть, пам'ятаєте. Коли на хлопця напали озброєні воріженьки, він вирішив віддати їм дівчину, аби тільки вони не позбавили його улюблених вареників. Поганець спокійнісінько запропонував нападникам: «Беріть собі дівчину, віддайте пироги!» Найприкрішим для боягузливого ненажери було те, що, як виявилося, то були мисливці, які просто жартували і зовсім не збиралися стріляти у парубка. А коли він так ганебно повівся зі своєю дівчиною, мисливці забрали собі і дівчину, й пироги-вареники! Історія, як бачите, повчальна й навіть драматична і свідчить про те, що не така це проста справа — вареники!

Взагалі, я помітила, що люди, котрі опинилися далеко від рідної землі, починають дуже серйозно ставитися до якихось суто національних ознак — чи то в їжі, чи в одязі, чи в предметах побуту. Не кажучи вже про мову й віру. Так от, з часом новим поколінням усе важче спілкуватися українською, англійська чи французька стае рідною, але на Різдво вся родина збирається за столом, на якому стоять традиційні дванадцять страв, а на Великдень жінки печуть паски, а діти цокаються крашанками. І чи не в кожному домі, де мешкають нащадки тих перших емігрантів, що прибули до Канади з далекої України, е вишиванки. Це своєрідний оберіг дому й родини. І готуючи борщ чи вареники або вишиваючи сорочку, господиня виконує певний обряд — так, як це робили всі жінки її роду і сто, і двісті, а може, й тисячу років тому. Власне, у глобалізованому світі, де все поставлено на потік, тільки такі острівці національних звичаїв ще вберігають людей від цілковитої уніфікації.

Одного разу до мене забігла у справах моя нова колега. їй треба було передати мені якісь матеріали, ми забалакалися й почали пити чай, а тоді я вирішила швиденько наліпити вареників і почастувати ними гостю. Мене спершу здивувало, що моя гостя дуже пильно придивлялася до того, як я, базікаючи з нею, ліплю вареники. Для мене то була така собі забавка. Раптом я страшенно затужила за домом, і хоча в холодильнику було повно всіляких напівфабрикатів, які за хвилину можна було розігріти в міхрохвильовці, мені схотілося зробити щось самій.

— Зажди, — раптом перепинила мої балачки гостя, — хіба вареники можна робити ось так просто?

— А як їх треба робити? — здивувалася я.

— Моя мама спершу довго готує тісто, потім ставить його на холод… потім…

— Слухай, я відкрию тобі секрет. Це найпростіший і найкращий припис з усіх, що я перепробувала. Потрібні тільки дві склянки борошна, склянка окропу, дрібка солі і ложка олії. Тісто виходить заварне, легке, і вареники твої будуть такі, що ти свого чоловіка й діточок від них і за вуха не відтягнеш.

Вражена жінка швиденько записала мій простий рецепт і пішла додому. Я бачила, що вона не дуже мені повірила, бо в її очах я прочитала сумнів, а то й недовіру. Але назавтра, коли ми зустрілися на роботі, моя колега просто не тямилася від захвату. Як виявилося, вся її родина допалася до вареників, і їй довелося робити все нові й нові порції. Щоправда, мені було трохи ніяково, що я розвіяла ореол таємниці, яка супроводжувала в її родині обряд ПРИГОТУВАННЯ ОСОБЛИВОЇ СТРАВИ. Але, напевно, всі міфи рано чи пізно розвіюються, і сувора проза життя все ставить на свої місця. В усякім разі, я була задоволена, що хоча б сім'я моєї нової колеги споживатиме не ту корисну й неймовірно прісну й несмачну їжу, якою вони харчувалися досі, а їстиме і в свято, і в будень геніальний винахід українського народу — вареники.

Взагалі, як мені пояснили мої нові друзі та знайомі, в Канаді немає якихось суто канадських страв. Хіба що величезна індичка, запечена до золотавої хрумтячої шкоринки, яку урочисто подають на стіл разом з неодмінним атрибутом — підливою-желе з журавлини. Але й цього гігантського птаха не можна назвати лише канадським кулінарним набутком — у сусідніх Сполучених Штатах на День Подяки з'їдають близько 45 мільйонів індиків! Цей обряд тотального поїдання індиків пов'язаний з давньою історією, коли 1621 року перші американські колоністи вирішили подякувати індіанцям племені вампаноаг, котрі допомогли їм прохарчуватися у першу люту зиму.

Переселенці запросили червоношкірих сусідів на спільне свято й частування після того, як зібрали багатий урожай і схотіли насолодитися плодами своїх рук і подякувати за це Богові. Цікаво, чи не тоді вперше індіанці скуштували вогняної води, що згодом і призвело до виродження цього гордого й відважного народу?.. Нині у США День Подяки відзначають кожного четвертого четверга листопада, а в Канаді, де зима настає раніше, це свято відбувається у першу неділю жовтня.

Американці, схильні будь-яку подію перетворювати на галасливе шоу, створили навіть певний ритуал: щороку на День Подяки президент Америки привселюдно оголошує помилування одному птахові. Минулого листопада весь світ стежив у режимі онлайн за тим, як президент Обама обирав одну з двох огрядних індичок, призначених на поїдання, і під оплески й радісне гигикання присутніх подарував їй життя. Тепер обрана президентом птаха житиме на спеціальній фермі у ситості й розкошах, аж поки помре натуральною смертю — уявляєте, такий собі будинок для персональних індичачих пенсіонерів? Що ж до її невдахи- посестри, то вже за кілька годин вона стоятиме догори лапами, запечена й рум'яна, на святковому президентському столі…

Мені здається, що в цьому обряді е щось неймовірно фальшиве — вже б відпускали обох птахів або давали б їм однакові шанси, влаштовували б якусь лотерею, чи що… В усякім разі, мені б важко було споживати соковите індичаче стегенце чи крильце, якби я була знайома з сердешною птахою особисто, та ще й змушена була б вирішувати її долю.

У Канаді, де люди живуть у набагато спокійнішому ритмі (особливо у провінційних містах і містечках), все відбувається по-домашньому тепло й невимушено. До того ж дякують вони Богові за іншу подію, яка трапилася ще 1578 року, коли британський пірат і мандрівник Мартін Фробішер, опинившись на узбережжі Ньюфаундленду, склав подяку Богові за те, що йому та його команді пощастило здолати усі труднощі довгої подорожі й виконати обіцянку, дану англійській королеві Єлизаветі — добути у Новому Світі золото. Щоправда, після повернення до Великобританії виявилося, що золота руда — це звичайний мідний колчедан. Дешевий і нікому не потрібний мінерал, який із величезними труднощами доправили аж з-за океану, розсипали по вулицях Лондона, звідки й пішла легенда про те, що вулиці британської столиці вимощено золотом.

Для нинішніх канадців День Подяки — це просто нагода зустрітися усім членам родини, погомоніти про життя, проблеми й успіхи, побажати одне одному щастя й здоров'я і відчути себе частиною єдиного організму, що називається твоїм домом. Сюди можна прийти в будь- який час і знати, що тобі зрадіють і допоможуть. День Подяки — це немовби генеральна репетиція перед Різдвом і Великоднем, але серед канадських українців ці головні християнські свята е завжди національними, а от День Подяки — це ніби демонстрація єдності усіх громадян Канади, хоч би до якої етнічної групи вони належали.

Отож, вертаючись до гастрономічних уподобань, маю сказати, що в мене склалося враження, ніби всі найпопулярніші страви були привезені сюди переселенцями з цілого, світу. Тож тепер тут дуже люблять італійську кухню — в Едмонтоні повно затишних італійських ресторанчиків, які я час від часу відвідувала зі своїми новими канадськими приятелями.

Особливо мене вразив ресторан, де господар посеред вечора раптом вибіг у зал, де сиділи відвідувачі. Він, немов цирковий жонглер, з неймовірною спритністю крутив у руках, підкидав угору і ловив шматок розкачаного для піци тіста і при цьому на повний голос виспівував арію з опери «Ріголетто». Від несподіванки я мало не вдавилася шматком чудової лазаньї, а мої друзі весело засміялися й пояснили, що це «фішка» цього ресторану. Власник замолоду закінчив консерваторію, але виявилося, що піцами, лазаньями, салатами й солодощами він може заробити набагато більше, аніж виконанням оперних арій. Тож, зрозумівши, що другого Карузо чи Пласідо Домінґо з нього не вийде, кмітливий італієць вирішив поєднати ці два заняття.

А ще Канаду заполонили ресторани китайські, корейські, в'єтнамські, тайські, індонезійські… Цей перелік можна було б продовжувати й продовжувати. І замість того, щоб, повернувшись з роботи, стояти біля плити й готувати вечерю для діток і чоловіка, що сидить, зручно вмостившись у кріслі, й дивиться телевізор, як це роблять українські жінки, канадійки поступово привчилися ходити разом з усією родиною до дешевих і смачних ресторанів. Звісно, не йдеться про розкішні французькі ресторації з вишуканим порцеляновим посудом, кришталевими келихами й офіціантами, що стоять напоготові у тебе за спиною. Я маю на увазі невеличкі затишні кнайпи з паперовими китайськими ліхтариками, бамбуковими завісами, що торохкотять, коли гість заходить до зали, і величезними порціями усілякої екзотичної їжі. До вас тут-таки підбіжить усміхнений офіціант і запропонує таке розмаїття наїдків і напоїв, що ви довго вагатиметеся, поки виберете щось не дуже гостре, не дуже колюче й не дуже екстремальне. До речі, у кожному східному ресторані вам подадуть чайник жасминового чаю безкоштовно. Це для того, аби згасити пожежу, що може спалахнути у вас у роті після маленького шматочка (чи ковточка) цілком безпечної на вигляд страви.

Насправді мені здається, що до східних ресторанів люди ходять не тільки через смачну й незвичну на наш європейський смак їжу. Просто у цих затишних недорогих кнайпочках ти ніби переносишся у часи дитинства, опиняєшся у дивовижному світі, де стіни розмальовано

драконами із золотою лускою, де звучить ніжна солодка музика й дівчата в гаптованих яскравими нитками кімоно танцюють на крихітній сцені, обвіваючи себе сандаловими віялами. І всі буденні турботи відступають кудись далеко- далеко, світ стає веселим і різнокольоровим, як скельця в калейдоскопі, і тільки від тебе залежить змінити той химерний візерунок, легко обернувши калейдоскоп так, аби скельця склалися у зовсім інший орнамент.