Учта для гайвороння

Хайме

Лицар Хайме Ланістер, весь у білому, стояв коло поховального каравану свого батька, стискаючи п’ятьма пальцями руків’я визолоченого обіручного меча.

У сутінках внутрішнє оздоблення Великого Септу Баелора здавалося бляклим та примарним. Останнє світло дня падало навскіс крізь високі вікна, омиваючи величезні подоби Седмиці тьмяним червоним сяйвом. Навколо вівтарів блимали запашні свічки; глибокі тіні збиралися у бічних навах і мовчки повзли мармуровою підлогою. Відлуння вечірніх псалмів потроху стишувалися; останні жалобники залишали храм.

Коли всі пішли, Балон Лебедин та Лорас Тирел залишилися.

— Жодна людина не може вистояти бдіння у сім днів та сім ночей, — мовив пан Балон. — Коли ви востаннє спали, пане Регіментарю?

— Коли панотець був живий, — відповів Хайме.

— Дозвольте мені сьогодні стояти замість вас, — попрохав пан Лорас.

— Це не ваш батько. — «Не ти його вбив, а я. Тиріон випустив арбалетну стрілу, яка його вбила. А я випустив Тиріона.» — Залиште мене.

— Воля пана Регіментаря, — відповів Лебедин.

Пан Лорас хотів був заперечити, але пан Балон підхопив його попід руку і повів геть. Хайме слухав, як завмирають удалині їхні кроки. І ось він знову наодинці зі своїм вельможним батьком серед свічок, кришталів та гидкого солодкого смороду смерті. Спина йому боліла від ваги обладунку, ноги майже заніміли. Він переступив з ноги на ногу, міцніше ухопив руків’я великого меча. Більше не може ним битися — то хоч потримає. Відрубану долоню смикало, курям на сміх: здавалося, ніби втрачена рука почувається живішою, ніж решта людини.

«Рука прагне меча. Треба когось убити. Для початку — Вариса… та спершу знайти б той камінь, під який він заповз.»

— Я наказав євнухові відвести його на корабель, а не до вашої опочивальні, — сказав він трупові. — Ваша кров — на його руках, так само, як на… Тиріонових.

«Ваша кров — на його руках так само, як на моїх, — хотів сказати він насправді, та слова застрягли у горлянці. — Хай що зробив Варис, примусив його це зробити саме я.»

Тієї ночі, нарешті вирішивши завадити рідному братові померти, він чекав у євнухових покоях. А поки чекав, одноруч гострив кинджала, відчуваючи дивну втіху від шкрябання криці по каменю. Почувши кроки, він став коло дверей, і коли у хвилі пудри та лаванди увійшов Варис, Хайме ступив йому за спину, пхнув ногою під коліно, притиснув груди своїм коліном і підсунув під шию ножа, змушуючи задерти голову.

— Овва, князю Варисе! — мовив він привітно. — Диви, де зустрілися!

— Пане Хайме?! — видихнув Варис. — Ви мене злякали.

— А я цього і прагнув. — Коли він крутнув кинджала, клинком потекла цівочка крові. — Я тут гадаю, чи не допоможете ви мені висмикнути братика з цюпи, поки йому пан Ілин макітру не відтяв. Макітра в нього потворна, хто б казав, але іншої немає.

— Так… гаразд… якби ви… прибрали ножа… так, тільки поволі, з ласки ясного пана, обережніше… ой, я вколовся… — Євнух торкнувся шиї та зойкнув, побачивши кров на пальцях. — Мене завжди так лякав вигляд власної крові…

— Як не допоможете, то скоро злякаєтеся так, що куди гірше.

Варис незграбно сів і випростався.

— Ваш брат… якщо раптом Біс зникне невідомо куди зі своєї келії, то в-виникнуть п-питання. Я б-боятимуся за своє життя…

— Ваше життя наразі належить мені. А мені начхати, які ви знаєте таємниці. Якщо Тиріон помре, ви його переживете ненадовго. Маєте моє слово.

— Овва. — Євнух злизнув кров з пальців. — Ви прохаєте про страшну річ… випустити на волю Біса, який убив нашого коханого короля. Чи ви вважаєте його невинним?

— Винний він чи невинний, — відповів Хайме, мов дурень, — а Ланістери завжди платять борги.

Слова прийшли до нього самі собою.

Відтоді Хайме не спав. Перед очима стояв брат — карлик шкірився під пеньком носа, світло від язиків полум’я лизало йому обличчя.

— Ти — сліпий скалічений йолоп, — прогарчав Тиріон голосом, повним гіркої ненависті. — Серсея — брехлива шльондра. Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж. Так, я те саме чудовисько, про яке торочать усі в місті. Так, я убив твого ницого й гидкого сина.

«Він не казав, що хоче вбити нашого батька. А якби сказав, я б його зупинив. І став би братовбивцею.»

Хайме спитав себе, де ж це ховається Варис. Коронний шепотинник завбачливо не повернувся до власних покоїв, і обшук Червоного Дитинця нічого не дав. Можливо, євнух сів на корабель разом з Тиріоном замість лишатися і відповідати на незручні запитання. Якщо так, то зараз вони далеко у морі, п’ють золоте вертоградське у бесіді якоїсь галери.

«Це якщо мій брат не зарізав і Вариса, сховавши його труп гнити десь під замком.» Там тіло можна шукати роками і нічого не знайти. Хайме водив туди десяток стражників зі смолоскипами, мотуззям та ліхтарями. Кілька годин вони блукали кривими переходами, переповзали вузькими дірками у стінах, знаходили сховані двері, потаємні сходи та колодязі, що вели у чорну пітьму. Ніколи ще Хайме не відчував себе таким жалюгідним калікою. Коли людина має дві руки, то багато речей робить, не замислюючись. Наприклад, видирається драбинами. А йому нелегко було навіть рачкувати — недарма ж кажуть «на всіх чотирьох». Тим паче не міг він лізти догори чи донизу, одночасно тримаючи смолоскипа — як це робила решта загону.

І все марно — знайшли вони лише пітьму, пилюку та щурів. «І драконів, що ховаються унизу.» Хайме згадав тьмяне жовтогаряче сяйво жарин у пащі залізного дракона. Жарівниця зігрівала приміщення на дні колодязя, де стрічалося з півдесятка різних проходів. На підлозі знайшлася вичовгана та пошкрябана мозаїка, що зображувала триголового дракона дому Таргарієн кам’яними лусочками чорного та червоного. «Я тебе знаю, Крулерізе, — наче промовляло чудовисько. — Я тут був увесь час — чекав на тебе.» Хайме здалося, що він навіть знає голос — залізний, карбований, що належав колись Раегарові, принцу Дракон-Каменя.

День, коли він прощався з Раегаром у дворищі Червоного Дитинця, був вітристий. Принц одягнув свій чорний, як ніч, обладунок з триголовим драконом, викладеним рубінами на грудях панцера.

— Ваша милосте! — благав Хайме. — Нехай Даррі цього разу лишиться охороняти короля. Або пан Барістан. Їхні корзна такі ж білі, як моє!

Але принц Раегар заперечливо захитав головою.

— Мій ясновельможний панотець король бояться вашого батька більше, ніж нашого родича Роберта. Вони хочуть тримати вас при собі, щоб князь Тайвин не зміг їм зашкодити. Цієї буремної години я не зважуся забрати в короля останній костур, останню опору їхньої милості.

Хайме відчув, як горлом піднімається гнів.

— Я не костур! Я лицар Королегвардії!

— То служіть королю, як личить Королегвардії! — визвірився пан Джон Даррі. — Коли ви вдягали це корзно, то присягалися коритися!

Раегар поклав руку на плече Хайме.

— Коли ця битва скінчиться, я маю намір скликати раду. На державу чекають зміни. Я виношував свій задум уже давно… та не так сталося, як гадалося. Ми побалакаємо, коли я повернуся.

То були останні слова, почуті Хайме від Раегара Таргарієна. За брамою зібралося військо, інше тим часом сунуло на Тризуб. Принц Дракон-Каменя сів на коня, вдягнув високий чорний шолом і рушив уперед до своєї лихої долі.

«Він угадав більше, ніж знав. Після тієї битви справді чимало змінилося.»

— Аерис думав: йому ніхто не зашкодить, поки він тримає мене поруч, — сказав Хайме трупові свого батька. — Хіба не кумедно?

Князь Тайвин з ним погоджувався — його посмішка поширшала. «Здається, йому нівроку подобається бути мертвим.»

На диво, Хайме не відчував ані краплі суму. «Де мої сльози? Де моя лють?» Авжеж Хайме Ланістерові ніколи не бракувало люті.

— Батьку, — сказав він трупові, — це ж ви мене вчили, що сльози — ознака слабкості в чоловікові. Тепер не просіть, щоб я за вами плакав.

Тисяча панів та паній пройшли того ранку повз поховальний караван, а вдень — іще кілька тисяч посполитих. Вони мали на собі жалобні вбрання, на обличчях — урочисту похмурість, але Хайме мав підозри, що безліч потай раділо падінню великої людини. Навіть на заході князя Тайвина більше поважали, ніж любили, а в Король-Березі ще досі пам’ятали Великий Погром.

З усіх жалобників найрозпачливішим здавався великий маестер Пицель.

— Я служив шести королям, — белькотів він до Хайме після обідньої відправи, підозріливо принюхуючись до тіла, — та ось лежить людина, величнішої за яку я не знав. Князь Тайвин не носив корони, але справжній король, гідний її, має бути таким, як він.

Без бороди Пицель виглядав не лише старим, але геть знесиленим. «Поголити його — то був, мабуть, найжорстокіший Тиріонів вчинок» — подумав Хайме, який добре знав, що це таке: втратити не просто частину себе, але саме ту частину, яка зробила тебе тим, хто ти є. Пицелева борода, колись надзвичайно пишна, біла, мов сніг, і м’яка, мов ягняча вовна, стікала зі щік та підборіддя хвилями на груди і мало не до пояса. Великий маестер полюбляв поважно пестити її, коли проголошував якусь бундючну промову. Борода не лише робила його мудрим та урочистим на вигляд, але й ховала чимало незугарного: складки вислої шкіри під старечим підборіддям, маленький плаксивий ротик, нестачу зубів, без ліку бородавок, зморшок та темних плям. Пицель намагався відростити те, що втратив, але зазнав поразки. Зі зморшкуватих щік та слабкого підборіддя виткнулося лише кілька рідких пасем та кущиків, крізь які Хайме бачив плямисту рожеву шкіру.

— Я, пане Хайме, бачив за свого життя жахливі речі, — казав йому старий. — Війни, битви, найпідліше свавілля… Я був у Старограді юним хлопчиком, коли сіра чума забрала половину міста і три чверті Цитаделі. Князь Вишестраж спалив усі кораблі у порті, зачинив ворота і наказав стражникам убивати кожного, хто намагатиметься утекти: чоловіка, жінку, немовля на материних руках. Коли пошесть згасла, за те вбили його самого. Того дня, коли князь знову відкрив порт, його стягли з коня і перетяли горло, а разом — і його юному синові. До сього дня невігласи у Старограді плюються, коли чують ім’я Квентона Вишестража. Але він зробив те, що було необхідно. Ваш батько був такою самою людиною — завжди робив те, що необхідно.

— Чи не тому він зараз отам собою тішиться, зуби шкірить?

Випари від тіла змушували Пицелеві очі спливати слізьми.

— Плоть… коли плоть усихає, м’язи скорочуються і піднімають вуста. Це не посмішка, це просто… всихання. — Пицель заблимав очима, зганяючи сльози. — Благаю вибачити. Я стомлений аж до краю.

Важко спираючись на палицю, Пицель поволі зашкандибав геть із септу. «Цей теж помирати наставився» — подумав Хайме. Не диво, що Серсея вважає великого маестра нікчемою.

Та по правді, мила сестра вважала зрадниками або нікчемами добру половину двору: Пицеля, Королегвардію, усіх Тирелів, самого Хайме… ба навіть пана Ілина Пейна — мовчазного лицаря, що обіймав посаду ката-стинача голів. Підземелля знаходилися саме під його — Королівського Правосуду — наглядом. Не маючи язика, Пейн покинув обов’язки нагляду за цюпами на своїх підлеглих, але це не завадило Серсеї звинуватити його у втечі Тиріона. «То я допоміг йому втекти, а не Пейн» — трохи не ляпнув Хайме, та все ж пообіцяв вичавити всі можливі відомості зі старшого піднаглядача — зігнутого старого на ім’я Реніфер Довгобурун.

— Бачу, вам кортить взнати, що це в мене за ім’я таке? — крякнув старий, коли Хайме прийшов його допитувати. — Старе ім’я, неабияке. Не люблю вихвалятися, та в мені тече королівська кров. Я ж бо походжу від принцеси. Про те мені батько розповідав, як я ще був хвацький парубійко.

Зараз хвацький парубійко мав лису плямисту голову та кілька білих волосин на підборідді, тому його оповідь сягала дуже, дуже давніх років.

— Та принцеса була найкоштовнішим скарбом у Дівосхроні. Князь Дубовий Кулак, великий адмірал, віддав їй своє серце, хоча був одружений з іншою. Вона дала синові байстрюцьке прізвище «Бурун» на честь батька, і він виріс у видатного лицаря, а за ним його син, котрий перед «Буруном» поставив «Довго», щоб люди не думали, ніби він теж уродився байстрюком. Тому я маю в собі трохи драконової крові.

— А я оце дивуюся, чого трохи не сплутав вас з Аегоном Драконом, — відповів Хайме.

«Бурун» — таке прізвище побутувало для байстрюків навколо затоки Чорноводи і на її островах; старий Довгобурун певніше за все походив від якогось дрібного надвірного лицаря, а не від принцеси.

— Але справа не терпить. Я маю нагальніші турботи, ніж ваш видатний родовід.

Довгобурун схилив голову.

— Зниклий в’язень.

— І зниклий наглядач теж.

— Руген, — підказав старий. — Піднаглядач. Був приставлений до третього рівня, де кам’яні мішки.

— Розкажіть мені про нього, — змусив себе попрохати Хайме.

«Курям на сміх.» Він сам знав, хто такий Руген — навіть якщо цього не знав Довгобурун.

— Брудний, неголений, на мову скупий та грубий. Не любив я його, правду сказати. Руген тут уже був, як я прийшов — тому дванадцять років. Сидів на посаді від короля Аериса. Та його рідко тут бачили, щоб не збрехати. Я, мосьпане, так у звіті й написав. От їй-бо написав, слово даю, слово людини королівської крові.

«Згадай ще раз свою королівську кров — і я проллю її на підлогу» — подумав Хайме.

— Хто читав ті звіти?

— Якісь надсилалися коронному підскарбієві, якісь — коронному шепотинникові. Усі звіти читали старший піднаглядач і Королівський Правосуд. Такий тут, у підземеллях, лад заведено. — Довгобурун почухав носа. — Ну, теє, мосьпане… брехати не буду, Руген тут з’являвся лише тоді, коли було треба — зате завжди вчасно. У кам’яних мішках зараз нечасто сидять. Перед малим братом вашої вельможності ми тут мали великого маестра Пицеля, а перед ним — князя Старка, що зрадник був. Ще сиділо трійко інших, посполитих, але їх князь Старк віддав Нічній Варті. Я б тих трьох не віддав, лиха то була справа — але папери виписані були як слід. Я і про те у звіті написав, коли ваша ласка.

— Розкажіть про тих двох наглядачів, які поснули.

— Наглядачів? — Довгобурун пирхнув. — Е ні, то не наглядачі, а прості ключники. Корона, ясний пане, платить жалування двадцяти ключникам — от як пальців у людини… та скільки служу, ніколи не бачив більше дванадцяти. Ми ще маємо тримати шість піднаглядачів, двійко на кожен рівень, та є лише троє.

— Ви і двоє інших?

Довгобурун знову пирхнув.

— Е ні, мосьпане, я — старший піднаглядач! Мене поставлено над молодшими піднаглядачами, я веду облік та рахунки. Якщо ваша ясна вірність матимуть ласку переглянути мої книги, то побачать, що в мене всі числа точні.

Довгобурун зазирнув у велику книгу в шкіряній палітурці, розгорнуту перед ним.

— Наразі маємо чотирьох в’язнів на першому рівні, одного — на другому, на додачу до брата вашої вельможності. — Старий од старанності аж скривився. — Тобто збіглого брата вашої вельможності. Отакої! Треба ж його викреслити.

Він вийняв перо і заходився його гострити.

«Шестеро в’язнів, — кисло подумав Хайме, — а ми платимо жалування двадцятьом ключникам, шести піднаглядачам, старшому піднаглядачеві, наглядачеві та Королівському Правосудові.»

— Я хочу допитати тих двох ключників.

Реніфер Довгобурун покинув гострити перо і недовірливо витріщився знизу вгору на Хайме.

— Допитати, мосьпане?

— Ви мене чули.

— Чув, мосьпане, певно, що чув, але ж… звісно, ваша вельможність допитуватимуть, кого ваша ласка, авжеж не мені вам перечити… але, пане добрий, якщо дозволите зухвалість, вони вам навряд щось скажуть. Вони, з ласки ясного пана, мертві.

— Мертві?! Хто наказав їх убити?

— Та ви ж, я так думав, а чи може… сам король? Я не питав. Бо не мені ж… не мені ж питатися в Королегвардії…

Отже, це Серсея насипала йому солі на рану, скориставшись його людьми для своєї кривавої справи. Його лицарями і своїми любими Кіптюгами.

— Ви, дурноголові телепні! — гарчав Хайме пізніше на Бороса Блаунта і Озмунда Кіптюга у підземеллі, що просмерділося кров’ю та смертю. — Що це ви таке накоїли, ви хоч розумієте?

— Що нам наказали, мосьпане, те ми і накоїли. — Пан Борос був нижчий за Хайме, але статурою важчий. — З волі її милості. Вашої сестри.

Пан Озмунд зачепився великим пальцем за пас із мечем.

— Королева наказала, щоб вони поснули навіки. От ми з братами і подбали.

«Авжеж подбали.» Один труп простягся долілиць на столі, наче п’яний на бенкеті, але під головою в нього розлилася калюжа крові, не вина. Другий ключник зумів скочити з лави та вийняти кинджала, перш ніж йому встромили меча між ребер. Його смерть була довшою і бруднішою. «Я наказав Варисові, щоб ніхто не постраждав при втечі, — подумав Хайме, — та забувся наказати братові й сестрі.»

— Недобре ви вчинили, пане лицарю.

Пан Озмунд стенув плечима.

— Та хто за ними сумуватиме? Заприсягнуся: вони в цій справі спільники разом з тим, який утік.

«Ні, — міг би сказати їм Хайме. — Варис підкинув їм у вино трунку, щоб вони поснули.»

— В такому разі ми б могли вичавити з них правду. — «Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж.» — Якби я мав підозріливий норов, то спитав би себе, чого це ви так поспішали допомогти цим двом уникнути допиту. Чи не змусили ви їх мовчати, щоб приховати власну вину?

— Нашу?! — трохи не вдавився Кіптюг. — Та ми ж виконували наказ королеви! Слово присяжного братчика Королегвардії!

Примарні пальці Хайме смикнулися. Він мовив:

— Покличте сюди Ознея з Озфридом та приберіть мені оцей розгардіяш. Наступного разу, коли моя сестра накаже вам когось убити, спершу йдіть до мене. А зараз геть з моїх очей, панове присяжні братчики!

Ті самі слова лунали у нього в голові й посередині тьмяного мороку Септу Баелора. Вікна високо вгорі поволі чорнішали; Хайме бачив у них слабке світло віддалених зірок. Сонце нарешті сіло остаточно. Сморід смерті посилювався; запашні свічки не допомагали. Пахощі нагадали Хайме Ланістерові прохід під Золотозубом, де він здобув гучну перемогу в перші дні війни. На ранок після битви гайвороння бенкетувало і переможцями, і переможеними — так само, як колись бенкетувало Раегаром Таргарієном опісля Тризубу. «Чого вартий гайворон і чого — король, якщо гайворон обідає королем?»

Просто зараз гайвороння мало кружляти і навколо семи веж та великої бані Септу Баелора — так підозрював Хайме. Їхні чорні крила збурювали нічне повітря, очі шукали входу досередини. «Кожен гайворон та крук у Семицарстві має поли тобі цілувати, батечку, за ласку та милість. Від Кастамиру до Чорноводи ти завжди годував їх найщедрішою рукою.» Думка, схоже, потішила князя Тайвина: усмішка його поширшала. «Семеро дідьків у семи пеклах! Та він шкірить зуби, наче молодий на весіллі, коли його з нареченою на постіль ведуть!»

Думка була така сміховинна, що Хайме гучно розреготався.

Луна загуляла навами, криптами, засторонками, ніби його сміх підхопили мертві, що ховалися у стінах. «Чом би й ні? Сміховинний вертеп, аж далі нікуди: я стою на варті коло батька, якого допоміг убити, і надсилаю людей по брата, якого допоміг звільнити…»

Хайме наказав панові Аддаму Марбранду обшукати Шовкову вулицю.

— Зазирніть під кожне ліжко — знаєте ж, як мій брат полюбляв бурдеї.

Напевне, золотокирейникам цікавіше було зазирати не під ліжка, а шльондрам під спідниці. Хайме стало цікаво, скільки нових байстрюків народиться після цього безглуздого обшуку.

Думки мимоволі звернули на Брієнну Тарфійську. «Страхолюдне, тупе, уперте дівчисько.» Майнула думка, де вона може бути зараз. «Даруй їй сили, Батьку, коли твоя ласка.» Мало не молитва… та чи звертався він до бога — до Вишнього Батька, чия визолочена подоба мерехтіла у світлі свічок на тому кінці септу? Чи до трупу, що лежав перед ним? «А втім, чи не байдуже? Жоден ніколи мене не слухав.»

Відколи Хайме стало сили підняти меча, його богом завжди був Воїн. Інші чоловіки уміли бути батьками, синами, чоловіками — та не Хайме Ланістер з мечем золотим, як його волосся. Він був лише воїном — і не бажав ставати ніким іншим.

«Я мав би сказати Серсеї правду. Зізнатися, що це я звільнив нашого меншого братика з цюпи.» А чом би й ні? Он як чудово правда подіяла на Тиріона. «Я убив твого ницого й гидкого сина, а тепер іду вбити батька.» Хайме почув сміх Біса у пітьмі, повернув голову подивитися, але то була лише луна його власного сміху. Він заплющив очі, але негайно розплющив знову. «Не можна спати.» Бо якщо спатимеш, то бачитимеш сни. О, як тоді вишкірявся Тиріон… «Брехлива шльондра… розсувала ноги під Ланселем і Озмундом Кіптюгом…»

Опівночі завіси на Батькових Дверях зарипіли, і один за одним увійшли для відправи кількасот септонів. Деякі були вдягнені у срібноткані ризи та кришталеві коронки Превелебних; їхні нижчі званням браття носили кришталі на шийних ремінцях та білі ряси, оперезані плетеними пасами з семи смуг різних кольорів. Крізь Материні Двері увійшли білі септи зі святої обителі, рядками по сім, тихо виспівуючи псалом. Мороковими Сходами донизу спустилися сестри-мовчальниці. Служниці смерті були вдягнені у сіре, на головах мали каптури, на обличчях — шалики, з-під яких виднілися тільки очі. З’явився також натовп святих братів у рясах брунатних і горіхових, а коли й з нефарбованої дерги, підперезаних конопляними мотузками. У деяких на шиях висіли молоти Коваля, інші несли миски для милостині.

Жоден із велебного натовпу не звернув на Хайме жодної уваги. Вони зробили септом коло, вклоняючись перед кожним з семи вівтарів до одного з семи уособлень божої благодаті. Кожному з богів вони приносили жертвенні дари, кожному співали псалом. Чисто і урочисто лунали їхні голоси. Хайме заплющив очі послухати спів, але знову розплющив, коли почав хилитися набік. «Я й не знав, як стомився.»

Від його попереднього бдіння минуло вже багато років. «Я тоді був молодий — хлопчина п’ятнадцяти років.» Обладунку того разу на ньому не було — тільки проста біла сорочка. Септ, у якому він перебув ніч, за величиною ледве сягав третини будь-якої з семи нав Великого Септу. Хайме тоді поклав меча на коліна Воїнові, скинув свій обладунок купою коло його ніг і став на коліна перед вівтарем на грубій кам’яній підлозі. До світанку його коліна були стерті й скривавлені.

— Всі лицарі, Хайме, мусять проливати кров, — мовив пан Артур Дейн, коли її побачив. — Кров — то печатка, що скріплює нашу вірність і відданість.

На світанку пан Артур ударив його по плечі; блідий клинок був такий гострий, що навіть легкий дотик прорізав Хайме сорочку і теж пустив кров. Але Хайме того не відчув. На коліна став хлопчик; підвівся з них — лицар. «Юний Лев, не Крулеріз.»

Але те сталося дуже давно, і той хлопчик помер багато років тому.

Хайме не міг сказати, коли скінчилися відправи. Може, він заснув навстоячки і не почув. Коли велебні витяглися з септу довгою вервечкою, у Великому Септі знову запанувала тиша. Свічки нагадували стіну палаючих у пітьмі зірок; повітря просмерділося смертю. Хайме поворушив рукою на руків’ї золотого меча. Може, й варто було віддати варту панові Лорасу. «Серсея б шаленіла.» Лицар Квітів був ще зовсім хлопчик — пихатий та марнославний — але мав у собі зернину майбутньої величі. Він напевне скоїть звитяги, варті запису в Білу Книгу.

Коли бдіння скінчиться, на нього чекатиме Біла Книга з розкритими у німому докорі сторінками. «Краще я порубаю ту кляту книжку на шматки, ніж писатиму в ній брехню.» Але якщо не брехати, то що лишається, крім правди?

Перед ним постала жінка.

«Знову дощить» — подумав він, коли побачив, яка вона змокла. Вода стікала її киреєю, збиралася калюжею коло ніг. «Як вона сюди дісталася? Я й кроків не чув.» Вдягнена жінка була як служниця з корчми чи шинку: важка кирея грубого плетива, погано, з плямами, пофарбована у брунатне, розкошлана при подолі. Обличчя ховав каптур, але Хайме бачив танок свічних вогників у зелених озерах очей — і щойно жінка ворухнулася, як він її упізнав.

— Серсея. — Він казав поволі, як людина, що пробуджується від сну, ще не дотямивши, де знаходиться. — Котра зараз година?

— Година вовка. — Сестра зняла мокрого каптура, скривилася. — Напевне, потонулого.

Вона посміхнулася до нього — солодко, так солодко.

— Пам’ятаєш, коли я прийшла до тебе вдягнена отак? До якогось смердючого заїзду, десь у Видровому провулку… я ще вдягла вбрання служниці, щоб пробратися повз батькових стражників…

— Пам’ятаю. То був Вугровий провулок. — «Вона щось хоче.» — Навіщо ти тут цієї години? Чого тобі треба від мене?

Останнє слово загуло септом: «менеменеменеменеменемене», потроху стишуючись на шепіт. На коротку мить Хайме насмілився плекати надію, що сестрі потрібна лише розрада у його обіймах.

— Тихше. — Голос її лунав якось дивно… придушено, майже налякано. — Хайме, дядько Кеван мені відмовив. Не хоче служити Правицею, бо знає… знає про нас. Він сам сказав.

— Відмовився?! — щиро здивувався Хайме. — Але звідки він знав? Нехай він читав Станісового листа, але ж немає жодних…

— Тиріон знав! — нагадала сестра. — Хто скаже, які побрехеньки міг розповісти карлик, і кому саме? Дядько Кеван — то ще не найстрашніше. Верховний септон… Тиріон підніс його на посаду, коли загинув той, жирний. Він теж може знати.

Вона підсунулася ближче.

— Ти мусиш бути Томеновим Правицею! Я не вірю Мейсові Тирелу. Що як він доклав рук до батькової смерті? Може, змовився з Тиріоном. Може, Біс уже їде до Вирію…

— Не їде.

— Стань моїм Правицею! — заблагала вона. — Ми правитимемо Семицарством, наче король і його королева!

— Ти була Робертовою королевою. А моєю стати не схотіла.

— Якби ж я сміла, якби ж могла! Але наш син…

— Томен мені не син — так само, як не був сином і Джофрі. — Голос Хайме лунав важко і похмуро. — Ти всіх дітей зробила Робертовими.

Сестра відсахнулася.

— Ти присягався кохати мене вічно! Хіба це кохання — змушувати благати?

Хайме відчув її переляк навіть крізь гидкий сморід трупа. Він хотів ухопити її в обійми, поцілувати, сховати обличчя у золотих кучерях і пообіцяти захистити від усякого лиха… але не тут, «не перед ликами богів і батька».

— Ні, — відповів він. — Я не можу. І не буду.

— Ти мені потрібен. Мені потрібна моя друга половинка. — Він чув, як по вікнах високо угорі стукотить дощ. — Ти — це я, а я — це ти. Я хочу тебе поруч. Хочу тебе у собі. Прошу тебе, Хайме. Благаю!

Хайме зиркнув на князя Тайвина: чи не підводиться він у гніві зі свого смертного ложа. Та батько лежав холодний і застиглий, потроху зогниваючи на порох.

— Я народився для поля битви, не для палати ради. Та хтозна — може, вже й туди не годжуся.

Серсея витерла сльози грубим брунатним рукавом.

— Гаразд. Хочеш битви — буде тобі битва. — Вона сердито накинула каптура. — Яка ж я дурепа, що прийшла. Дурепа, що колись тебе кохала.

Її кроки гучно залунали в тиші, лишили мокрі плями на мармуровій підлозі.

Ранок застукав Хайме майже зненацька. Скло на бані почало світлішати, і раптом зі стін, підлоги та стовпів засяяли веселки, забарвлюючи труп князя Тайвина у безліч кольорів. Правиця Короля гнив у всіх на очах. Обличчя його стало зеленкувате, очі глибоко запали у дві чорні ями. У щоках відкрилися провалля, крізь зчленування пишного кармазиново-золотого обладунку витікала бридка біла рідина, що збиралася калюжею під тілом.

Септони побачили це першими, коли повернулися з вранішньої відправи. Вони співали псалми і читали молитви, одночасно кривлячи мармизи, а одному з Превелебних так погіршало, що його довелося вивести з септу. Скоро по тому з’явилася зграйка послушників з кадилами і наповнила повітря густим димом, трохи не сховавши за ним поховальний поміст. Запашна хмара поглинула веселки, але не змогла сховати сморід — солодкий сморід гниття і розкладу, що перехоплював Хайме подих, наче цурка в роті.

Коли відчинили двері, серед перших увійшли, як личило їхньому станові, Тирели. Маргерія принесла великий оберемок золотих троянд і ретельно розклала їх коло ніг князя Тайвина… але одну лишила собі й тримала біля носа, коли сідала на лаву. «Дівчина не тільки гарненька, а ще й розумненька. Не найгірша королева для Томена. Інші королі мали гірших.» Панни з почту Маргерії наслідували її приклад.

Серсея почекала, поки решта всядеться, і вже тоді ввійшла біч-обіч з Томеном. Поруч крокував пан Озмунд Кіптюг у білому полив’яному панцирі та білому вовняному корзні.

«Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж…»

Хайме бачив Кіптюга голим у лазні. Бачив чорне волосся на грудях, цупку порость між ніг. Уявляв собі, як його груди притискаються до сестриних, як цупка вовна дряпає ніжну шкіру персів. «Ні, вона б на таке не зважилася. Біс брехав.» Золоте плетиво і чорний дріт переплелися, спітнілі та безладні. Вузькі сідниці Кіптюга стискалися щоразу, як він устромлявся вперед. Хайме чув, як стогне його сестра. «Ні. Брехня.»

Червоноока і бліда, Серсея видерлася сходами, тягнучи за собою Томена, щоб стати на коліна коло батька. Малий сахнувся від трупа, та мати стиснула йому руку, щоб не втік.

— Молися, — засичала вона, і Томен спробував. Але йому було вісім років, а мертвий князь Тайвин міг налякати і кого старшого. Відчайдушно вдихнувши повітря, король почав схлипувати.

— Припини! — наказала Серсея.

Томен повернув голову, зігнувся навпіл і виблював. Корона впала з голови і покотилася мармуровою підлогою. Мати сахнулася від нього з відразою, а король кинувся бігти до дверей — так хутко, як його несли восьмирічні ніжки.

— Пане Озмунде, змініть мене на варті! — різко наказав Хайме, коли Кіптюг обернувся наздоганяти корону.

Регіментар передав лицареві визолоченого меча і закрокував за своїм королем. Упіймав він його лише у Світличній Палаті, перед очима двох десятків наляканих септ.

— Вибачте мені! — рюмсав Томен. — Завтра я поводитимуся краще. Матінка кажуть: король має служити прикладом. А мене знудило від запаху…

«Ні, так не годиться. Забагато жадібних вух та пильних очей.»

— Краще нам з вашою милістю вийти надвір.

Хайме повів хлопчика на свіже повітря — принаймні, таке свіже, яким воно бувало у Король-Березі. Навколо майдану стояло на чатах чотири десятки золотокирейників, охороняючи коней та ноші. Хайме відвів короля убік, якнайдалі від усіх, і посадовив на мармурові сходи.

— Та не злякався я! — наполягав хлопчик. — Мені від запаху стало зле. А вам хіба ні? Як ви таке витримуєте, пане дядечку?

«Я нюхав власну гнилу руку, яку Варго Хап повісив мені на шию за намисто.»

— Людина може витримати майже все, якщо мусить, — відповів Хайме своєму синові. «Я чув пахощі людини, засмаженої королем Аерисом у її власному обладунку.» — Світ, Томене, повен різноманітних жахіть. Ти можеш боротися з ними, сміятися з них, або ж дивитися і не бачити… втекти у себе і сховатися там.

Томен подумав, потім відповів.

— Та я… інколи я таки тікав і ховався у собі, — зізнався він, — коли Джофі…

— Джофрі! — Серсея стояла над ними, а вітер плескав її спідницями по ногах. — Ім’я твого брата було Джофрі! І він би ніколи мене так не осоромив!

— Та я ж не хотів, матінко… я зовсім не боявся, лишень ваш пан батечко так недобре тхнули…

— Гадаєш, він мені тхнув солодше? Я теж маю носа. — Серсея вхопила малого за вухо і підсмикнула на ноги. — Князь Тирел має носа. Ти бачив, щоб він блював на підлогу святого храму? Ти бачив, щоб панна Маргерія голосила, мов немовля?

Хайме підвівся на ноги.

— Серсеє, досить. Припини.

Її ніздрі роздулися.

— Що таке, пане лицарю? Чого це ви тут? Ви заприсяглися стояти по батькові поминальну варту, скільки можу пригадати!

— Поминання скінчено. Подивися сама.

— Оце вже ні! Самі сказали: сім днів, сім ночей. Авжеж Регіментар Королегвардії мусить уміти рахувати до семи. Берете пальці на своїх руках, додаєте два.

На майдан почали поспіхом вибиратися інші, тікаючи від отруйних випарів у септі.

— Серсеє, не галасуй, — застеріг її Хайме. — Онде князь Тирел іде.

Королева нарешті схаменулася і притягла Томена до себе. Мейс Тирел вклонився обом.

— Чи не спіткала їхню милість короля, бороньте нас боги, якась хвороба? Щиро сподіваюся, що ні!

— Короля пригнічує величезне горе, — відповіла Серсея.

— Так само, як усіх нас. Якщо я можу чимось прислужитися у цю скрутну годину…

Високо над майданом гучно заверещала ґава; вона саме всілася на подобі короля Баелора і наклала йому просто на блаженну голову.

— Дечим ви таки можете прислужитися королю Томену, пане князю, — запевнив Хайме. — Чи не зробите її милості честь приєднатися до королівської трапези після вечірньої відправи?

Серсея кинула на нього пекучий погляд, але цього разу мала розум стримати язика.

— Трапези? — Тирела наче застукали зненацька. — Та мабуть… певно ж, це велика шана для нас… для моєї пані дружини та мене самого…

Королева вичавила з себе посмішку і кілька приязних слів. Та коли Тирел відкланявся, а Томена відіслали з паном Аддамом Марбрандом, вона рвучко обернулася і люто накинулася на Хайме.

— Гей, білий лицарю! Ти п’яний чи просто мариш? Ну ж бо розкажи, на біса мені вечеряти з цим зажерливим дурнем та його дрібноголовою дружиною? — Вітер смикнув і поворушив її золоте волосся. — Я нізащо не призначу його Правицею, якщо ти цього…

— Тирел тобі потрібен, — перебив її Хайме, — але не тут. Попрохай його захопити для Томена Штормолам. Підлестися трохи: скажи, що потребуєш його допомоги на полі битви, що хтось же має замінити батька у справах війни. Мейс вважає себе могутнім воїном і неабияким полководцем. Зрештою він або віддасть тобі Штормолам, або змішає справу з лайном і виставить себе дурнем. У кожному разі тобі ж краще.

— Штормолам? — Серсея замислилася над його словами. — Так-то воно так… але князь Тирел яснісінько дав мені зрозуміти, що не поїде з Король-Берега, доки Томен не одружиться з Маргерією.

Хайме зітхнув.

— То нехай одружаться. Томенові не судилося здійснити цей шлюб на ложі ще кілька років. А поки цього не сталося, їхній союз завжди можна скасувати. Подаруй Тирелові весілля, і хай забирається геть гратися у війну.

Сторожка посмішка поповзла сестриним обличчям.

— Облога — справа небезпечна, — промуркотіла вона. — Хтозна… у шаленстві війни ясновельможний князь вирійський може навіть і життя згубити…

— На війні всяке буває, — погодився Хайме. — А надто якщо йому цього разу передчасно урветься терпець, і він полізе на приступ брами.

Серсея кинула на нього довгий проникливий погляд.

— Знаєш, — нарешті мовила сестра, — на якусь мить мені здалося, що я чую нашого батька.