Учта для гайвороння

Ар'я

Вдалині, низько над обрієм, виднівся слабенький та маленький вогник, що наче силувався пронизати морські тумани.

— Схожий на зірку, — мовила Ар’я.

— То зірка, що веде додому, — відповів Деньо.

Його батько вигукував накази. Жеглярі хутко повзали вгору-вниз трьома високими щоглами, перебігали риштунками, підбираючи важкі порфірові вітрила. Унизу згиналися і щосили тягли два ряди весел веслярі. Чардак нахилився, зарипів — то галеас «Велетова донька» прийняв праворуч і почав повертати.

«Зірка, що веде додому.» Ар’я стояла на носі, однією рукою спираючись на визолочену носову подобу — діву з мискою плодів. На пів-удару серця вона дозволила собі думати, що попереду лежить її власний дім. Але то була дурість. Її домівки більше не існувало, її батьки загинули, всіх братів убили — окрім хіба що Джона Сніговія на Стіні. Саме туди вона прагнула потрапити, саме туди попрохала — ні, звеліла! — пливти, але навіть залізна монета не переконала капітана. Ар’я замислилася, чому це вона ніколи не може потрапити до місця, до якого рушає в путь. Йорен присягнувся доправити її до Зимосічі, але вона зрештою опинилася у Гаренголі, а Йорен — у могилі. Утікши з Гаренголу до Водоплину, вона дозволила себе полонити Лимові, Анжею та Томові-Сімці, які натомість притягли її до печерного пагорба. Потім її викрав Хорт і силоміць потяг до Близнюків. Ар’я лишила його помирати коло річки, а сама вирушила до Солепанви, сподіваючись сісти на корабель до Східної-Варти-біля-Моря, от лишень…

«Може, в Браавосі не так і погано. Адже Сиріо був з Браавосу, і Якен теж може тут опинитися.» Саме Якен дав їй залізну монету. Другом він їй насправді не був — не так, як Сиріо — та якого добра вона, власне, бачила від друзів? «Не потрібні мені друзі, аби була Голка.» Вона попестила великим пальцем гладеньку маківку руків’я, загадуючи бажання.

Бажання… Правду кажучи, Ар’я навіть не знала, яке загадати бажання — так само, як не знала, що на неї чекає за отим віддаленим світлом. Капітан дозволив їй їхати на кораблі, та часу балакати не мав. Дехто з жеглярів відверто її цурався, зате інші дарували подарунки: срібну виделку, рукавиці без пальців, м’якого вовняного капелюха зі шкіряними латками. Один чолов’яга показав їй, як в’язати морські вузли. Інший наливав крихітні чарочки вогневина. Жеглярі наближалися з дружніми обличчями, стукали себе у груди, повторювали свої імена знов і знов, аж доки Ар’я не проказувала їх за ними… але її ім’я чомусь ніхто не питав. Її вони звали Солькою, бо вона сіла на корабель у Солепанві поблизу гирла Тризуба. Та нехай — ім’я, то й ім’я, не гірше за інші.

Остання з нічних зірок зникла… проте дві — просто попереду — лишилися.

— Тепер там дві зірки!

— Два ока, — відповів Деньо. — Велет бачить нас.

«Велет Браавосу.» Стара Мамка розповідала їм у Зимосічі про нього казки. То був велетень заввишки з гору, і коли Браавосові загрожувала небезпека, він запалював у очах вогні, а кам’яні його кістки рипіли і стогнали, коли він вибрідав у море нищити ворогів.

— Браавосці годують його соковитою рожевою плоттю маленьких шляхетних панянок, — закінчувала Мамка, і Санса видавала тупе жалюгідне скигління. Але маестер Лювин казав, що Велет — просто кам’яний бовван, а казки Старої Мамки — просто казки.

«Зимосіч спалено і сплюндровано» — нагадала собі Ар’я. Стару Мамку і маестра Лювина, певніше за все, убили. І Сансу теж. Чого тепер про них думати? «На всіх чекає смерть.» Саме це означали слова, яких Якен Ха-Гар навчив її, коли дав стерту залізну монету. Відколи вони вийшли з Солепанви, вона вивчила ще кілька браавоських слів: «будьте ласкаві», «дякую», «море», «зірка», «вогневино». Але ж прийшла до корабля, знаючи лише «на всіх чекає смерть». Більшість жеглярів на «Доньці» трохи нахапалися посполитої мови з ночей, проведених у Старограді, Король-Березі чи Дівоставі, та лише капітан і його сини знали її достатньо, щоб розмовляти з Ар’єю. Деньо був молодшим із синів — пухкенький, жвавий хлопчина дванадцяти років, що давав лад помешканню свого батька і допомагав старшому братові складати числа у облікових записах.

— Сподіваюся, ваш Велет не голодний, — сказала йому Ар’я.

— Голодний?! — здивувався Деньо.

— Байдуже. Не зважай.

Навіть якби Велет справді їв соковиту рожеву дівчачу плоть, Ар’ї не було чого боятися. На її кістках плоті майже не лишилося — велетові й не вкусити. А років їй було майже одинадцять — ще трохи, і буде доросла жінка. «До того ж Солька — зовсім не шляхетна панянка.»

— Цей Велет — бог Браавосу? — запитала вона. — Чи ви віруєте в Седмицю?

— В Браавосі шанують усіх богів. — Капітанів син любив балакати про своє місто майже так само, як про корабель свого батька. — Твоя Седмиця має тут септ. Він називається Септ-за-Морем, але вклоняються богам там лише вестероські мореплавці.

«То не моя Седмиця. То боги моєї матері, які дозволили вбити її у Близнюках.» Ар’ї стало цікаво, чи не знайдеться у Браавосі божегаю з оберіг-деревом у серці. Деньо міг би знати, але питати його вона не сміла — адже Солька походила з Солепанви, а що дівчинка з Солепанви могла тямити про старих богів півночі? «Старі боги мертві, — сказала вона собі, — разом з панотцем і паніматкою, і Роббом, і Браном, і Ріконом… усі вони мертві.» Ар’я пригадала, як батько казав їй за часів давно минулих: коли кружляють білі віхоли, тоді вовк-одинак гине, а зграя виживає. «Але вийшло все навпаки.» Ар’я — вовк-одинак — досі була жива, а вовків зграї схопили, вбили і обідрали шкури.

— Місяцеспівці привели нас до сього прихистку, де дракони Валірії не зуміли нас знайти, — розповів Деньо. — Тому їхній храм тут найбільший. Ми також шануємо Батька Вод, але його дім будується наново щоразу, як він бере собі наречену. Решта богів живе разом на острові посеред міста. Саме там ти знайдеш… Багатоликого Бога.

Очі Велета пояскравішали і трохи розсунулися. Ар’я не знала ніякого Багатоликого Бога, та якщо він відповідає на молитви, то кращого їй, мабуть, і не треба. «Пан Грегор, — подумала вона, — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея. Лишилося тільки шестеро.» Джофрі помер, Хорт убив Полівера, Лоскотуна вона заколола сама, а заразом і того дурнуватого прищавого зброєносця. «Я б його не вбила, якби він руками не хапався.» Хорта, що палав у лихоманці від запаленої рани, вона лишила помирати на березі Тризуба. «А було б подарувати йому дарунок милосердя — ножем у серце.»

— Диви, Солько! — Деньо вхопив її за руку і розвернув. — Бачиш? Онде!

Він показав рукою. Просто перед ними — перед носом корабля — розступилися сірі подерті запони туману. «Велетова донька» різала сіро-зелені води на розгорнутих і туго напнутих порфірових крилах. Ар’я чула над головою крики морських птахів. Там, куди вказував Деньо, з моря зненацька виникла вервечка кам’яних хребтів, чиї круті схили поросли стрункими соснами та чорними ялинами. Але просто попереду лежав прохід водою, і там над морем вивищувався Велет, чиї очі палали вогнем, а довге зелене волосся летіло за вітром.

Ноги Велета стояли, широко розставлені, обабіч проходу, кожна на своїй горі, а плечі сягали вище вершин зубчастих хребтів. Кожна нога вирізана була з суцільного каменю — того ж чорного граніту, який складав морські скелі під ним — але навколо стегон Велет мав броньові плахти позеленілого спижу. Панцир на ньому також був спижевий, а на голові — відкритий шолом з гребенем. Розвіяне вітром волосся зробили з конопляних линв, пофарбованих зеленим; у печерах очей палали велетенські вогнища. Одна рука лежала на гребені ліворуч від Велета, спижеві пальці її стискали великий камінь; інша викинута була у повітря і тримала руків’я зламаного меча.

«Не надто він і більший за подобу короля Баелора у Король-Березі» — подумала собі Ар’я, коли побачила Велета далеко з моря. Але поки галеас наближався туди, де хвилі люто розбивалися на скелях, Велет невпинно набирав зросту. Ар’я чула, як батько Деньо басовито і гучно реве накази; нагорі жеглярі підбирали вітрила. «Ми пройдемо на веслах між Велетовими ногами.» Ар’я бачила бійниці для стріл у великому спижевому панцирі, плями та цятки на руках і раменах Велета — гнізда морських птахів. Голова сама собою потроху задиралася угору. «Баелор Блаженний не дістав би йому до коліна. Велет міг би переступити мури Зимосічі.»

І раптом Велет заревів.

Ревище було неосяжним, як він сам. Жахливий стогін та скрегіт лунав так гучно, що потопив і голос керманича, і гуркіт хвиль на вкритих лісом островах. Тисячі птахів негайно знялися у повітря; Ар’я смикнулася і зіщулилася, та скоро побачила, що Деньо сміється.

— Він попереджає Збройницю про наше прибуття! — вигукнув хлопець. — Не лякайся!

— Було чого лякатися! — гукнула йому Ар’я. — Вуха заболіли, та й усе!

Вітер і хвилі підхопили «Велетову доньку» міцними руками, швидко помчали до проходу між скелями. Два ряди весел хутко та спритно різали море, здіймаючи білу піну. Тінь Велета впала на корабель; якусь мить здавалося, наче галеас неодмінно розіб’ється на каменях біля величезних ніг. Ар’я скрутилася на носі коло Деньо. На язику вона відчувала сіль — то хмара бризок торкнулася її обличчя. Щоб побачити голову Велета, їй довелося глянути просто вгору. «Браавосці годують його соковитою рожевою плоттю маленьких шляхетних панянок» — знову почула вона Стару Мамку. Але тепер вона вже не маленька панянка і не мусить боятися якогось дурнуватого, хоч і великого боввана.

І все ж, поки вони пробиралися між Велетових ніг, Ар’я тримала одну руку на Голці. Зсередини велетенських кам’яних стегон виднілися ще бійниці для стрільців. Коли ж Ар’я обернула голову назад — подивитися, як «вороняче гніздо» на верхівці щогли вільно, з запасом сажнів у п’ять, проминає кам’яну браму ніг — то помітила бійниці й під броньовими плахтами Велета. Крізь забрані ґратами отвори на них витріщалися бліді обличчя.

І ось Велет лишився позаду.

Тінь зникла, вкриті соснами береги розступилися, вітри вщухли, і корабель опинився у величезній внутрішній затоці. Попереду виднівся ще один острівець — скеля-фортеця, що витикалася з води, наче шпичастий кулак. З кам’яних мурів твердині їжачилися численні скорпіони, вогнеплюйки та журавлі.

— Збройниця Браавосу! — оголосив Деньо так гордовито, наче сам її вимурував. — Тут можуть збудувати бойову галеру за один день!

Ар’я бачила щонайменше кількадесят галер припнутими коло берега чи готовими до спуску на воду жолобами. Фарбовані носи інших витикалися з численних корабельних сараїв уздовж кам’янистих берегів, наче хорти з псярень — вузькі, хижі, голодні, у очікуванні рогу мисливця, що покличе їх на лови. Вона спробувала порахувати усі, але надто вже їх було багато, а за вигинами берегів ховалося ще більше докових кліток, ще більше пришибів, ще більше корабельних майстерень.

Дві галери вийшли їм назустріч, ковзаючи понад водою, наче бабки, виблискуючи світлими рисками весел. Ар’я чула, як капітан гукав до них, а звідти відповідали, але не зрозуміла жодного слова. Заревів великий ріг. Галери проминули їх з обох боків, та так близько, що з їхніх порфірових коробів було чутно глухе гупання веслярських тулумбасів: «бум-бум-бум-бум-бум-бум-бум-бум», схоже на стукіт живих сердець.

А потім галери опинилися позаду, і Збройниця теж. Попереду стелився простір світло-зеленої води, що переливався рясицями, наче шибка кольорового скла. З мокрої безодні здіймалося місто — розлоге нагромадження веж, бань та мостів, сірих, золотих і червоних. «Сто островів Браавосу.»

Маестер Лювин навчав своїх підопічних про Браавос, але Ар’я забула майже все, що від нього чула. Місто було пласке — це вона побачила навіть здалеку — і тим геть не схоже на Король-Берег, що стояв на трьох високих пагорбах. Тут єдиними пагорбами були ті, що вимурували люди: з цегли та граніту, спижу та мармуру. Окові бракувало ще чогось — Ар’ї знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, чого саме. «Це місто не має мурів.» Та коли вона сказала Деньо, той зареготав.

— Наші стіни зроблені з дерева і пофарбовані порфіром, — відповів він. — Наші мури — то наші галери. Інших нам не треба.

Позаду зарипіли дошки. Ар’я обернулася і побачила батька Деньо, що нависав над ними у своєму довгому капітанському каптані порфірової вовни. Капітан торговельного флоту Тернезіо Терис не носив вусів; коротке, ошатно підстрижене волосся облямовувало його кутасте обвітрене обличчя. Протягом переходу вона часто бачила, як він жартував зі своїми жеглярами — проте коли супив брови, ті кидалися від нього, наче від буревію. А зараз він саме супив брови.

— Наша подорож дійшла кінця, — сказав він Ар’ї. — Ми прямуємо до Картатого Порту, де митники дожа мають зійти на корабель і перевірити наш вантаж. Це забере половину дня — швидше вони не вміють. Але тобі нема чого чекати на їхню ласку. Збирай речі. Я спущу човна, і Юрко відвезе тебе на берег.

«На берег.» Ар’я вкусила губу. Вона перетнула вузьке море, щоб потрапити сюди, та якби капітан спитав, то відповіла б, що радше лишилася б на «Велетовій доньці». Солька була замала, щоб сидіти на веслі, але могла б навчитися скручувати линви, підбирати вітрила, правити кермом через велике солоне море. Якось Деньо узяв її з собою до воронячого гнізда, і вона зовсім не злякалася, хоча звідти все на чардаку здавалося таким крихітним. «А ще ж я вмію складати числа і прибирати у помешканнях.»

Але на галеасі не потребували другого корабельчука. Та й одного погляду на капітанове обличчя було досить, щоб зрозуміти: йому аж пече швидше її позбутися. Тому Ар’я просто кивнула головою.

— На берег, — повторила вона, хоча на березі на неї чекали самі лише незнайомці.

— Валар дохаеріс. — Капітан торкнувся чола двома пальцями. — Прошу тебе запам’ятати Тернезіо Териса і поміч, якою він тобі прислужився.

— Запам’ятаю, — тихенько писнула Ар’я.

Вітер смикав її за одежину, настирливий, наче якась потороча. Настав її час зійти з корабля.

«Збирай речі» — сказав капітан, та збирати майже не було чого: одяг, що на ній, крихітний гаманець грошей, кілька подарунків від жеглярів, кинджал на лівому стегні та Голка на правому.

Човен був готовий раніше за неї; на веслах сидів Юрко — теж капітанів син, але старший за Деньо і менш дружній. «Я ж не попрощалася з Деньо, — подумала Ар’я, лізучи донизу до човна і питаючи себе, чи побачить малого ще колись. — А мала б попрощатися.»

«Велетова донька» позаду них дедалі меншала, а місто попереду більшало з кожним ударом Юркових весел. Праворуч виднілася гавань — плутанина пришибів, де юрмилися череваті китобої з Ібену, кораблі-лебеді з Літніх островів, а до них стільки галер, що жодна дівчинка б не порахувала. Ще одна, дальша гавань лежала ліворуч, за притопленим шматком суходолу, де витикалися над водою верхівки напівзатоплених будівель. Ар’я ще ніколи не бачила стільки величних споруд у одному місці. Король-Берег мав Червоний Дитинець, Великий Септ Баелора та Драконосхрон, але в Браавосі око відразу помічало два десятки храмів, веж та палаців не менших, ба навіть більших за згадані. «Тут я знову стану мишею, — майнула в Ар’ї похмура думка, — як до втечі з Гаренголу.»

Звідти, де стояв Велет, місто здавалося одним великим островом, та коли Юрко підігнав човна ближче, Ар’я побачила, що насправді воно стоїть на багатьох дрібних острівцях, що скупчилися поруч, з’єднані вигнутими кам’яними мостами через численні протоки. За портовими спорудами вона помітила вулиці з сірими кам’яними будинками, вимуруваними впритул один до одного. Ар’їним очам вони здалися чудернацькими: чотири- чи й п’ятиповерхові, але дуже вузькі, з гострими черепичними дахами, схожими на гостроверхі капелюхи. Вона не побачила жодної солом’яної стріхи і дуже мало будинків з колод, звичних для Вестеросу. «Вони ж не мають удосталь дерева, — раптом второпала Ар’я. — Ось чому Браавос увесь кам’яний. Сіре місто у зеленому морі.»

Юрко повів човна північніше від гавані, гирлом великої протоки — широкою зеленою течією, що прямувала просто до серця міста. Вони проминули високі вигини різьбленого кам’яного мосту, прикрашеного зображеннями півсотні різновидів риб, крабів та інших морських тварин. Потім над головою з’явився інший міст — різьблений вибагливим мереживом виноградної лози; за ним — третій, що дивився униз тисячами разнобарвних очей. Обабіч великої протоки відкривалися гирла менших, а далі у тих — іще менших. Ар’я побачила, що деякі з будинків поставлені просто над течіями, перетворюючи їх на криті проходи. Навколо ковзали водою вузькі швидкі човни, зроблені у подобі водяних змій з мальованими головами та піднятими угору хвостами. Ар’я помітила, що в них не веслують, а штовхаються жердинами — човнярі, що стояли коло стерн своїх суден у киреях сірого, брунатного та темно-зеленого, наче мох, забарвлення. Були там і важкі пласкодінні насади, ущент завантажені скринями та барилами, які рухали по два десятки човнярів з жердинами на кожному боці; зустрічалися барвисті плавучі будинки з ліхтарями кольорового скла, оксамитовими запонами та мідними подобами на носі. Високо над протоками та будинками пролягала якась велетенська кам’яна дорога, піднята в повітря на трьох ярусах могутніх арок; вона зникала з очей далеко на півдні у вологому мариві.

— Що то таке? — вказала Ар’я.

— Річка прісної води, — відповів її човняр. — Вона несе питну воду з суходолу через болотяні рівнини та солоні мілини. Добру прісну воду для джерел у місті.

Озирнувшись, Ар’я виявила, що гавань та затока зникли з очей. Попереду обабіч протоки стояли шереги величезних бовванів — поважних кам’яних чоловіків у довгих спижевих шатах, заплямованих послідом морських птахів. Хтось із них тримав у руках книжки, хтось — кинджали, а хтось — молоти. Один у здійнятій руці показував золоту зірку, інший тримав перекинутого кам’яного глека, з якого у протоку стікав нескінченний струмінь води.

— То боги? — запитала Ар’я.

— То дожі, правителі Браавосу, — відповів Юрко. — Острів Богів далі попереду. Онде, бачиш? За шість мостів на правому березі. Ото Храм Місяцеспівців.

Саме його Ар’я побачила ще з затоки — величезну гору сніжно-білого мармуру, увінчану неймовірною сріблястою банею з шибками молочного скла, що зображували всі переміни місяця. Обабіч воріт до храму стояло двійко мармурових дів заввишки з подоби дожів; вони тримали одвірок у подобі місячного серпа.

За цим храмом стояв ще один — червоного каменю, суворий і простий, наче фортеця. Нагорі великої кутастої вежі палав вогонь у залізній жарівниці завширшки дванадцять стоп. Менші вогні охороняли з боків мідні двері до храму.

— Червоні жерці кохаються у вогнях, — розказав Юрко. — Їхній бог — то Господь Світла, червоний Ра-Гльор.

«Знаю.» Ар’я пригадала Тороса Мирійського у шматках старих обладунків на рясі такій вицвілій, що робила свого господаря вже не червоним жерцем, а рожевим. І все-таки його поцілунок повернув князя Беріка до життя після смерті. Вона дивилася, як дім червоного бога спливає їй за спину, і думала, чи не вміють ці браавоські жерці робити те саме.

Наступною показалася велика цегляна споруда, рясно заросла мшеддю. Ар’я подумала була, що то якась купецька комора, але Юрко розповів:

— Це Святий Прихисток, де ми шануємо менших богів, про яких світ уже забув. А ще його кличуть Кублищем.

Між високими пліснявими стінами Прихистку бігла невеличка протока; там Юрко повернув праворуч. Вони проминули темний прохід, знову випливли на світло. З обох боків показалося ще чимало каплиць, храмів та святилищ.

— Я й не знала, що на світі є стільки богів, — мовила Ар’я.

Юрко щось пробурчав. Вони проминули поворот, пройшли під іншим мостом. Ліворуч з’явився скелястий острівець з храмом темно-сірого каменю на верхівці. Храм не мав жодного вікна; з його дверей до накритого пришибу збігав прогін кам’яних сходів.

Юрко загальмував веслами; човен м’яко вдарився у кам’яні стовпи, весляр ухопився за залізне кільце у стіні.

— Тут я тебе залишаю.

Під дахом пришибу лежали тіні. Сходи, що починалися унизу, були круті й високі. Чорний черепичний дах храму кінчався високою гострою верхівкою — так само, як дахи будинків уздовж протоки. Ар’я вкусила губу. «Сиріо приїхав з Браавосу. Напевне, він ходив до цього храму. Сам видирався цими сходинками.» Вона ухопилася за кільце і вилізла з човна на твердий камінь.

— Ти знаєш моє ім’я, — мовив Юрко з човна.

— Юрко Терис.

— Валар дохаеріс.

Він штовхнувся веслом і повільно відплив на глибшу воду. Ар’я дивилася, як він веслує туди, звідки прибув, аж поки не зник у тіні мосту. Коли замовк плескіт весел, вона майже почула биття власного серця… і раптом нібито опинилася деінде — може, з Гендрі у Гаренголі, а може, з Хортом у лісах уздовж Тризубу. «Солька — недолуга дитина, — сказала собі Ар’я. — А я — вовчиця, і не боятимуся.» Вона попестила на щастя руків’я Голки і пірнула у тіні, стрибаючи через дві сходинки, щоб ніхто не смів казати, ніби вона боїться.

Нагорі вона знайшла пару різьблених дерев’яних дверей заввишки у дванадцять стоп. Ліву було зроблено з оберіг-дерева, світлого, наче кістка, праву — з лискучого чорного дерева. Посередині вирізьблено було обличчя місяця: чорне на білому боці, біле на чорному. Його вигляд чомусь нагадав їй про серце-дерево у божегаї Зимосічі. «Двері спостерігають за мною» — подумала Ар’я і негайно штовхнула їх обидві долонями у рукавичках. Але жодна не піддалася. «Мабуть, замки і засуви.»

— Пустіть мене, телепні! — мовила вона. — Я до вас вузьке море перетнула!

Вона стиснула кулак і щосили загупала.

— Мене сюди покликав Якен! Я маю залізну монету! — Ар’я витягла її з гаманця і підняла вище. — Бачите? Валар моргуліс!

Двері нічого не відповіли — просто відчинилися досередини у повній тиші, хоча до них, вочевидь, не торкнулася людська рука. Ар’я ступила крок уперед, потім другий. Двері за нею зачинилися, і на мить вона засліпла. Голка була вже в руці, хоча вона і не пам’ятала, як її витягла.

Уздовж стін горіло кілька свічок, але світла вони давали так мало, що Ар’я не бачила і власних ніг. Хтось десь шепотів, але надто тихо, щоб розчути слова. Хтось інший плакав. Ар’я чула легкі кроки, шурхіт шкіри по каменю, як прочиняють і зачиняють двері. «Вода. Я чую воду.»

Поволі очі звикли до пітьми. Зсередини храм здавався значно більшим, ніж ззовні. Вестероські септи були семикутні, з сімома вівтарями семи богів. Але тут богів було більше, ніж семеро. Їхні боввани стояли уздовж стіни, дебелі та погрозливі. При їхніх ногах блимали червоні свічки — тьмяні, наче віддалені зірки. Найближчою була мармурова жінка заввишки у дванадцять стоп — з її очей текли справжні сльози, наповнюючи миску в її ж руках. За нею на престолі чорного дерева сидів чоловік з левовою головою. З іншого боку дверей став дибки на дві могутні ноги велетенський кінь зі спижу та заліза. Ще далі виднілося велике кам’яне обличчя, бліда дитина з мечем, кошлатий чорний цап завбільшки з зубра, чоловік у каптурі, що спирався на патерицю. Решта здалася Ар’ї неясними тіньми, ледве видними крізь пітьму. Між подобами богів ховалися стінні заглибини, оповиті темрявою — лише подекуди в них горіли поодинокі свічки.

Тиха, наче тінь, Ар’я рухалася між рядів довгих кам’яних лав з мечем у руці. Ноги підказували їй, що підлога тут теж кам’яна — але не вилощений мармур на зразок того, що у Великому Септі Баелора, а щось грубіше. Вона проминула купку жінок, які шепотілися одна з одною. Повітря було жарке і важке, аж вона позіхнула. Чувся запах свічок — незнайомий запах, який вона завважила за якесь чудернацьке зілля; та просуваючись глибше до храму, Ар’я внюхала сніг, соснову глицю, гарячу юшку. «Добрі пахощі» — подумала вона, підбадьорилася і посмілівішала аж настільки, щоб вкласти Голку назад до піхов.

Посередині храму вона знайшла воду, яку чула раніше — водойму в десять стоп завширшки, чорну, наче чорнило, освітлену тьмяними червоними свічками. Коло неї сидів молодик у сріблястій киреї та тихо плакав. Ар’я побачила, як він занурив руку в воду, пустивши водоймою червонясті рясиці, а тоді вийняв і облизнув пальці один за одним. «Напевне, дуже спраглий.» На цямрині водойми розставлені були кам’яні кухлики; Ар’я наповнила один із них і подала молодикові напитися. Той витріщився на неї на якусь мить, побачивши підношення.

— Валар моргуліс, — промовив він.

— Валар дохаеріс, — відповіла вона.

Молодик спрагло випив і зронив кухля у воду з тихим плескотом, тоді підвівся на ноги, захитався, ухопився за живіт. Ар’ї здалося, що він зараз упаде, а тоді вона побачила темну пляму під молодиковим пасом, що розпливалася просто на очах.

— Вас штрикнули ножем! — вигукнула вона, та молодик не зважав. Він ступив кілька непевних кроків до стіни і вповз до заглибини на тверде кам’яне ліжко. Ар’я озирнулася і побачила ще кілька таких самих. На деяких спали старі люди.

«Ні, — мовби прошепотів напівзнайомий голос у неї в голові. — Вони мертві. Або вмирають. Дивись очима.»

Її плеча торкнулася чиясь рука.

Ар’я крутнулася, але то виявилася лише маленька дівчинка: бліденька, у рясі з каптуром, яка огортала її усю, чорній з правого боку та білій з лівого. Під каптуром Ар’я побачила кощаве, змарніле обличчя, запалі щоки, темні очі завбільшки з тарілки.

— Не хапай мене, — застерегла Ар’я малу жебрачку. — Я вбила малого, який мене отак хапав.

Дівчинка проказала якісь слова, котрих Ар’я не зрозуміла і хитнула головою.

— Ти, часом, не говориш посполитою мовою?

Голос позаду неї відповів:

— Я говорю.

Ар’ї дедалі менше подобалися нові несподіванки. Чоловік у каптурі був високий, загорнутий у більшу подобу чорно-білої ряси, яка була на дівчинці. Під каптуром виднілося лише тьмяне червоне світло свічки, що відбивалося у очах.

— Що це за місце таке? — спитала вона його.

— Місце миру та спокою. — Голос чоловік мав тихий і лагідний. — Тобі тут нема чого боятися. Це Дім Чорного та Білого, дитино моя. Хоча ти надто молода, щоб шукати ласки Багатоликого Бога.

— Це хто такий? Він схожий на того південського бога, що має сім ликів?

— Сім? Авжеж ні. Ликів він, малеча, має стільки, що й не полічити. Стільки, скільки зірок на небі. У Браавосі люди вклоняються тим богам, яким самі бажають… але наприкінці кожного шляху стоїть Він, Багатоликий. Стоїть і чекає. Одного дня він дочекається і тебе, не бійся. Тобі нема потреби поспішати до його обіймів.

— Я прийшла сюди знайти Якена Ха-Гара.

— Я не знаю цього імені.

Її серце впало кудись униз.

— Він походить з Лорату. Має волосся біле з одного боку і руде з іншого. Сказав, що навчить усяких таємниць, і дав оце.

У кулаку вона затиснула залізну монету. Коли пальці розтиснулися, монета лишилася приліпленою до спітнілої долоні.

Жрець подивився на монету, але не ворухнув і пальцем її узяти. Жебрачка з великими очима теж дивилася. Нарешті чоловік у каптурі мовив:

— Скажи своє ім’я, дитино.

— Солька. Я приїхала з Солепанви на Тризубі.

Обличчя його вона не бачила, та чомусь зрозуміла, що той посміхається.

— Ні, — мовив жрець. — Скажи мені своє ім’я.

— Куріпка, — відповіла вона цього разу.

— Справжнє ім’я, дитино.

— Мати назвала мене Німерією, стара мамка кликала Нім, але прізвисько мені дали Куна…

— Скажи ім’я.

Вона ковтнула.

— Арік. Мене звати Арік.

— Майже. А тепер щиру правду.

«Страх ріже глибше, ніж меч» — нагадала вона собі.

— Ар’я. — Перше слово вона прошепотіла. А тоді кинула в нього своє ім’я рвучко та гордо. — Мене звати Ар’я з дому Старк.

— Саме так, — мовив він. — Але в Домі Чорного та Білого немає місця для Ар’ї з дому Старк.

— Благаю вас, — попрохала вона. — Я не маю куди піти.

— Ти боїшся смерті?

Вона вкусила губу.

— Ні.

— Ану ж погляньмо.

Жрець опустив каптура. Під ним він не мав обличчя, лише жовтий череп з кількома клаптиками шкіри на щоках; з порожньої очниці звивався білий хробак.

— Поцілуй мене, дитино, — прорипів жрець голосом глухим і страшним, наче передсмертне хрипіння.

«Тю, він мене лякати надумав?» Ар’я поцілувала його в те місце, де мав бути ніс, і висмикнула могильного хробака з ока, заміряючись з’їсти. Але той розтанув у руці, наче тінь.

Жовтий череп теж танув на очах, а під ним з’являлося усміхнене обличчя найлагіднішого старенького, якого вона стрічала за життя.

— Ще ніхто не пробував з’їсти мого хробака, — мовив він. — Ти така голодна, дитино?

«Так, — подумала вона, — але мій голод не втамуєш їжею.»