Учта для гайвороння

Хайме

Лани за мурами замку Даррі знову обробляли рільники. Спалене збіжжя заорали в землю; розвідники пана Аддама доповіли, що жінки у борознах висмикують бур’яни, а запряжка волів оре незворушену досі цілину на найближчому узліссі. Рільників охороняв десяток бородатих чолов’яг із сокирами в руках.

Коли Хайме та його військо наблизилися, всі люди до останнього потікали з нив до замку. Даррі зачинився перед ним, як раніше Гаренгол. «Отаке вітаннячко від родича.»

— Сурміть у ріг! — наказав він.

Пан Кенос із Кайсу відчепив від сідла Ріг Герока і випустив на волю його пісню. Чекаючи на відповідь замку, Хайме оглянув прапор брунатно-черлених кольорів над баштою-стрільницею свого брата у перших. Лансель поєднав у чвертях лева Ланістерів з орачем Даррі. Тут відчувалася дядькова рука — як і у виборі Ланселевої нареченої. Дім Даррі правив на цих землях, відколи андали здолали першолюдей. Певно ж, пан Кеван розумів, що синові легше буде облаштуватися, якщо селяни побачать у ньому продовження старого роду, володаря тутешнього краю за шлюбом, а не лише за королівським привілеєм. «Кеван мусить стати Томеновим Правицею. Гарис Звихт — жаба дурноголова, і моя сестра геть з’їхала з глузду, якщо гадає інакше.»

Замкові ворота повільно прочинилися.

— Братик не має досить місця, щоб оселити всередині тисячне військо, — мовив Хайме до Дужого Вепра. — Отаборимося попід західним муром. Межі табору обкопати ровом і поставити палісад. Цими краями досі никають зграї розбійників.

— Вони божевільні, якщо зважаться напасти на нашу потугу.

— Божевільні або зголоднілі до відчаю.

Хайме не хотів найменшого послаблення пильності, поки не знатиме достеменно, що тут за розбійники і яку вони мають силу.

— Рів і палісад, — повторив він, тоді дав остроги Гонорові й рушив до брами. Пан Дермот їхав поруч з королівськими левом та оленем, пан Гуго Ванс — з білим прапором Королегвардії. Рудому Ронетові Хайме доручив доправити Виліса Мандерлі до Дівоставу, щоб його пика більше не траплялася на очі.

Пія їхала разом зі зброєносцями Хайме на мерині, якого їй знайшов Пек.

— Та це не замок, а іграшка, — почув Хайме її слова.

«Вона не знала іншого дому, крім Гаренголу, — зрозумів він. — Тепер будь-який замок на Вестеросі видасться їй невеличким. За винятком хіба що Кастерлі-на-Скелі.»

Джосмин Пекледон саме казав уголос те саме:

— А ти не міряй Гаренголом. Чорний Гарен намурував забагато.

Пія слухала поважно, мов дівчинка п’яти років — напуття своєї септи. «А хіба вона не дівчинка? Маленька дівчинка у жіночому тілі, скалічена і налякана.» Однак Пекові вона припала до смаку. Хайме підозрював, що малий ще не знав жінки, а Пія зберегла досить дівочої принадливості, якщо не розтуляла рота. «Нехай бавляться. Якщо з доброї волі, без примусу — то чом би й ні?»

Один із людей Гори спробував зґвалтувати дівчину в Гаренголі й щиро здивувався, коли Хайме наказав Ілинові Пейну стяти йому голову.

— Та я її грав уже разів сто, — проказував він розгублено, поки його ставили на коліна. — Сто разів, м’сьпане! Та ми всі з нею бавилися!

Коли пан Ілин показав Пії відрубану голову, вона втішено посміхнулася крізь потрощені зуби.

За час війни дідицтво Даррі кілька разів змінило господарів; замок у ньому спалили і принаймні двічі пограбували. Та скидалося, що Лансель за відновленням свого господарства часу не гаяв. На браму навісили нові ворота з грубих дубових дощок, зміцнених залізними нютами. Нова стайня швидко виростала там, де стару віддали вогню. Сходи до головного кам’янця замінили — так само, як віконниці на багатьох вікнах. На каменях іще чорніли сліди від полум’я пожеж, але їх з плином часу приберуть дощі та сніги.

Усередині замку бойовими ходами ходили арбалетники — деякі у кармазинових киреях та шоломах із левами на маківках, інші — у синьо-сірих строях дому Фрей. Хайме рушив ристю через двір; з-під копит Гонора порснули навсібіч курки, забекали вівці, похмурими очима витріщилися селяни. «Озброєні селяни» — зауважив він собі. Дехто мав при собі коси, хтось — замашні кийки, інші — сапи чи дзьобаки, добряче нагострені. Виднілися тут і там сокири; Хайме помітив їх у руках кількох бороданів, що понашивали собі на брудні поношені сорочки червоні семикутні зірки. «Ще горобці, хай їм грець. Де їх стільки узялося?»

Дядька Кевана не було ані сліду. Як і Ланселя. Привітати його з’явився лише маестер у сірій рясі, що плескала навколо кощавих ніг.

— Пане Регіментарю! Замок Даррі має велику… і несподівану… честь вітати вас. Даруйте, але ми не підготувалися. Нам казали, ви йдете на Водоплин…

— Даррі якраз на дорозі стоїть, от і зазирнули, — збрехав Хайме.

«Водоплин почекає, нікуди не дінеться.» Якщо раптом облога скінчиться раніше, ніж військо Хайме досягне річкової твердині, він не муситиме на порушення клятви здіймати зброю проти дому Таллі.

Хайме спішився і віддав Гонора стайняреві.

— Чи знайду я тут свого дядька?

Імені він не назвав. Пан Кеван лишився його єдиним дядьком — останнім живим сином князя Титоса Ланістера.

— Ні, ласкавий пане. Пан Кеван залишили нас після весілля. — Маестер смикнув за ланцюговий комір, наче той став йому тісний. — Знаю, князь Лансель зрадіють побачити вас… і ваше зацне лицарство теж… проте, боляче казати… мушу зізнатися, замкові Даррі нема чим годувати стількох людей.

— Ми маємо власні запаси. А ви є?…

— Маестер Отомор, з ласки вашої вельможності. Пані Амерея бажали привітати вас особисто, але саме наглядають за готуванням учти на вашу честь. Наша ясна володарка мають надію, що ви з лицарями та старшиною приєднаєтеся до нашого столу за вечерею.

— Чого ж ні. Гарячу вечерю з’їмо охоче. Минулі дні були вогкі та холодні. — Хайме роззирнувся двором, побачив бородаті обличчя горобців. «Забагато їх тут. І фреївського люду теж.» — Де мені шукати Твердокаменя?

— Нам доповіли про розбійників за Тризубом. Пан Гарвин узяв п’ятьох лицарів, два десятки лучників і поїхав дати їм ради.

— А князь Лансель?

— Наш ясний пан моляться. Їхня вельможність наказали ніколи не турбувати їх за молитвою.

«Отакої! Вони з паном Боніфером чудово порозуміються.»

— Ну гаразд. — Може, згодом у брата в перших знайдеться час побалакати. — Проведіть мене до покоїв та наготуйте купіль.

— З ласки вашої вельможності, ми вас помістили у Плугаревих Палатах. Я вам покажу.

— Я знаю дорогу.

Хайме не був зовсім чужим у цьому замку. Вони з Серсеєю гостювали тут двічі: вперше дорогою до Зимосічі разом із Робертом, а потім дорогою назад до Король-Берега. Невеличкий, як для замку, все ж Даррі був більший за корчму, а вздовж річки непогано ловилася дичина. Роберт Баратеон ніколи не нехтував нагодою скористатися гостинністю своїх підданих.

Кам’янець замку, скільки він міг судити, від попереднього разу не змінився.

— Стіни й досі голі, — зауважив Хайме, поки маестер вів його проходом.

— Князь Лансель сподіваються з часом вкрити їх запонами, — відповів Отомор. — Картинами благочестя й побожності.

«Благочестя і побожності.» Хайме ледве опанував себе, щоб не зареготати. В його першу тутешню гостину стіни теж були голі. Тиріон тоді знайшов і показав прямокутники темного каменю, де перед тим висіли гобелени — пан Раймун прибрав запони, але не зумів прибрати сліди від них. Трохи згодом Біс пхнув у долоню одному з замкових слуг кілька срібних оленів за ключ до льоху, де сховали зняті гобелени, і показав їх Хайме при світлі свічки, вдоволено шкірячи зуби. То були виткані зображення усіх королів Таргарієнів од першого Аегона до другого Аериса.

— Якби сказати Робертові… може, він би мене зробив князем Даррі? — кпинив тоді карлик.

Маестер Отомор повів Хайме нагору кам’янця.

— Тут вам має бути зручно, мосьпане. Для природніх потреб є нужник. Ваше вікно виходить у божегай. Опочивальня межує з покоями її вельможності, а посередині є челядницька.

— Це ж були покої самого князя Даррі, хіба ні?

— Саме так, мосьпане.

— Мій братик надто добрий до мене. Я не мав наміру виселяти Ланселя з його власного кутка.

— Князь Лансель останнім часом сплять у септі.

«З Матір’ю та Дівою? Коли в самого просто за дверима лежить тепла дружинонька?» Хайме не знав, плакати йому чи сміятися. «А чи не молиться він часом, щоб пуцька стояла?» У Король-Березі при дворі пащекували, що рани Ланселя зробили його нездатним. «І все ж варто було хоч спробувати.» Влада брата у перших над новим господарством не зміцниться, доки він не вродить сина від своєї дружини — наполовину Даррі. Хайме вже шкодував про раптовий запал, що привів його до замку. Він подякував Отоморові, нагадав про гарячу купіль і послав Пека проводити маестра назовні.

Княжа опочивальня змінилася від попередньої гостини, і то не на краще. Підлогу вкривав старий висохлий очерет замість візерунчастого мирійського килима, що лежав тут раніше. Уся хатня обстава була нова, проте зроблена грубо й незугарно. Колишнє ліжко пана Раймуна Даррі могло вмістити шістьох, мало брунатні оксамитові запони та дубові стовпчики, різьблені лозами та листям; Лансель узяв собі за постіль грудкуватий солом’яник, покладений попід вікном, де його мав будити перший промінь світанку. Так, ліжко попереднього господаря найпевніше спалили, розбили або вкрали, та все ж…

Коли принесли купільницю, Малий Левко стягнув з Хайме чоботи і допоміг відстібнути золоту правицю. Пек із Гаретом натягали води, Пія знайшла чисте вбрання до вечері. Витрушуючи жупана, дівчина зиркала на нього сором’язливим оком. Хайме почувався незатишно, мимоволі помітивши надто вже ясно вимальовані під домотканою сукнею заокруглення стегон і грудей. Пригадалися слова, які Пія шепотіла йому в Гаренголі тієї ночі, коли її прислав Кайбурн. «Інколи, як мене хтось бере до ліжка, — казала вона йому, — я заплющую очі й уявляю себе під вами.» Хайме мовчки подякував, що глибока купіль ховає його збудження. Занурюючись у паруючу воду, він пригадав іншу купіль — ту, яку розділив з Брієнною. Його мучила лихоманка, геть знесилила втрата крові, голова паморочилася від жару… і несамохіть він тоді розказав таке, що краще не згадувати. Нині таких відмовок він не мав. «Пам’ятай обітниці. Пії місце хіба що в Тиріоновому ліжку, не в твоєму.»

— Принеси мила і жорстку щітку, — наказав він Пекові. — Піє, ти можеш іти.

— Так, мосьпане. Красно дякую, мосьпане.

Коли Пія говорила, то затуляла рота долонею — ховала поламані зуби.

— Ти її хочеш? — запитав Хайме Пека, коли дівчина пішла.

Зброєносець перетворився на червоний буряк.

— Якщо вона не заперечує, то хай щастить. Мала тебе навчить дечого, що стане в пригоді у шлюбну ніч, май певність. А байстрюка ти їй навряд чи нарядиш. — Пія розсувала ноги перед половиною батькового війська і не понесла ані разу; найпевніше, вона була неплідна. — Та коли вже лягаєш із дівчиною, будь до неї лагідним.

— Як, мосьпане? Як мені…

— Лагідні слова. Лагідні доторки. За дружину вона тобі не пара, та якщо береш до ліжка, то поводься так, наче з нареченою.

Хлопець кивнув.

— Так, мосьпане, але… де мені з нею…? Тут ніде немає місця, щоб… щоб…

— …лишитися наодинці? — вишкірився Хайме. — Ми вечерятимемо кілька годин. Солом’яник тут з грудками, але для справи годиться.

Пек вибалушив очі аж на лоба.

— В ліжку його вельможності?…

— Якщо Пія знає свою справу, то після неї ти сам пишатимешся, наче вельможа.

«Хтось же має знайти добрий ужиток для цього жалюгідного солом’яника.»

Коли Хайме Ланістер того вечора сходив до бенкету, на ньому був жупан червоного оксамиту з альтембасовими розрізами та золотий ланцюг із чорними діамантами. Золоту руку, налощену до яскравого блиску, він теж причепив. Білий стрій був би недоречний — обов’язок чекав на нього у Водоплині, а сюди його привела похмуріша потреба.

Велику трапезну замку Даррі хтось назвав би великою лише з непорозуміння. Столи на кобильницях займали її від стіни до стіни, сволоки стелі чорніли від диму. Хайме посадовили на помості, одесну порожнього Ланселевого крісла.

— Хіба мій брат у перших не вечерятиме з нами? — спитав він, коли всівся.

— Мосьпан князь постують і не бажають перериватися, — відповіла Ланселева дружина, та сама пані Амерея. — Вони досі побиваються з розпачу за бідолашним верховним септоном.

То була довгонога, повногруда, міцна молодиця років вісімнадцяти, здоров’ям не квола і на вроду показна, хоча гостреньке личко з крихітним підборіддям нагадало Хайме покійного брата в перших Клеоса, що завжди скидався йому на тхора.

«Постує? Та він ще гірший дурень, ніж я чекав.» Брат мав би не гаяти часу — наряджати зі своєю удовицею малого тхорика собі в спадкоємці — замість морити себе голодом на смерть. Хайме стало цікаво, що сказав би пан Кеван на новознайдену Ланселем ревність у вірі. Чи не вона стала причиною, чому дядько поїхав з таким поспіхом?

За мисками квасоляної юшки зі шкварками пані Амерея розповіла Хайме, як її першого чоловіка вбив пан Грегор Клеган, коли Фреї ще билися за Робба Старка.

— Я ж благала його не ходити у бій, але мій Баш був такий хоробрий, аж страх! Присягався, що сам уб’є те чудовисько. Хотів укрити себе славою.

«Нам усім не чужі ці дурниці.»

— Коли я був зброєносцем, то казав собі, що сам уб’ю Усміхненого Лицаря.

— Усміхненого Лицаря? — зачудувалася вона. — Хто він був?

«Гора мого дитинства. Удвічі менший, зате удвічі божевільніший.»

— Розбійник, давно вже загиблий. Вашій вельможності не варто ним перейматися.

Вуста Амереї затремтіли. Карі очі налилися слізьми.

— Даруйте моїй доньці, — мовила старша жінка. Пані Амерея привезла з собою до замку зо два десятки Фреїв: сестру, дядька, зведеного дядька, ще кілька дальших родичів… і рідну матінку, в дівоцтві Даррі. — Вона досі так сумує за батьком.

— Їх замордували розбійники! Підло, підступно! — схлипнула пані Амерея. — Батечко поїхали відвезти викуп за Петира Пуздрю. Привезли тварюкам усе золото, яке ті вимагали. А панотця все одно підвісили!

— Повісили, Амцю, не підвісили! Твій панотець був не баранячий окіст. — Пані Марія обернулася до Хайме. — Здається, ви його знали, ясний пане.

— Так, ми служили зброєносцями разом у Кракеголі.

Хайме не зайшов би так далеко, щоб твердити про якусь дружбу між ним і Меретом Фреєм. Коли Хайме тільки прибув, той уже вважався в замку причепою і задиракою до молодших хлопців. «А тоді спробував причепитися до мене…»

— Ваш батько був… вельми дужим чоловіком.

Іншої хвали Хайме на думку не спало. Мерет був повільний, незграбний і тупоголовий, але сили йому справді не бракувало.

— Ви разом билися проти Братства Королівської Пущі, — хлюпнула носом пані Амерея. — Батечко розповідали мені.

«Батечко тобі брехав і дурно вихвалявся, радше сказати.»

— Саме так, пані.

Головні звитяги, скоєні Фреєм у поході проти Братства, полягали в тому, що він підчепив ганебну хворобу від табірної дівки, а потім потрапив у полон до Білої Сарни. Розбійницька королева випалила йому на дупі свій знак і продала за викуп назад Самнерові Кракеголу. Мерет не міг сісти ще два тижні… хоча Хайме сумнівався, що біль у дупі був гіршою карою порівняно з казанами лайна, в яке його вмочили інші зброєносці після повернення. «Хлопчиська — найжорстокіші створіння на землі.» Хайме підхопив золотою рукою келих вина і здійняв над головою.

— На згадку про Мерета, — промовив він. Легше випити за покійного, ніж вигадувати про нього щось хороше.

Після здравиці пані Амерея припинила скиглити, і розмови за столом звернули на вовків — цього разу чотириногих. Пан Данвел Фрей оголосив, що звірів розвелося у околицях більше, ніж міг би пригадати навіть його дідусь.

— Вони втратили останній страх до людей! Цілі зграї нападали на наш обоз дорогою до Близнюків. Лучникам довелося з десяток пригостити стрілами, щоб решта втекла.

Пан Аддам Марбранд розповів у відповідь, що їхня власна валка мала той самий клопіт дорогою з Король-Берега. Хайме тим часом зосередився на страві перед собою, відривав шматки хліба лівицею і так-сяк порав келих з вином правицею. Він спостерігав, як Аддам Марбранд зачаровує дівчину поруч із собою, як Стефон Звихт переповідає битву за Король-Берег шматочками хліба, горіхами та морквинами. Пан Кенос притяг собі на коліна служницю, заохочуючи попестити його ріг. Пан Дермот розважав кількох зброєносців оповідками про лицарське життя в Мокрохащах. Далі за столом Гуго Ванс уже заплющив очі. «Напевне, міркує про таємниці нашого життя, — подумав Хайме. — Чи дрімає від однієї страви до іншої.» Він обернувся до пані Марії.

— Розбійники, що вбили вашого чоловіка… вони були зі зграї князя Беріка?

— Ми так гадали спершу. — Волосся пані Марії трохи побила сивина, але на вроду вона ще лишалася нічогенька. — Вбивці розбіглися хто куди, коли залишили Старокамені. Князь Виплиг вистежив одну їхню купку аж до Ярмаркового, але там загубив. Чорний Вальдер повів за іншими мисливців з хортами до Відьминої Багви. Селяни брехали, що нікого не бачили, та коли їх допитали суворо, то заспівали іншої. Казали про одноокого чоловіка, ще одного у жовтому сіряку… а ще про жінку в киреї з каптуром.

— Жінку? — Хайме здавалося, що Біла Сарна мала навчити Мерета більше не потикатися туди, де можна стріти жінок-розбійниць. — У Братстві Королівської Пущі теж була жінка.

— Я про неї знаю.

«Як не знати, — проказував її голос, — вона ж на моєму чоловікові лишила свою позначку.»

— Але Біла Сарна, кажуть, була молода і вродлива. Ця ж у каптурі — ані те, ані інше. Селяни розповідають, що лице її пошматоване і в рубцях, а в очі жахливо дивитися. Твердять, що саме вона очолює розбійників.

— Очолює?! — В це Хайме було важко повірити. — Але ж Берік Дондаріон і червоний жрець…

— …там не з’являлися, — твердо і впевнено відповіла пані Марія.

— Та Дондаріон давно здох, — втрутився Дужий Вепр. — Гора йому кинджалом в око поцілив. Серед наших людей є такі, що самі бачили.

— Одні кажуть одне, інші — інше, — заперечив Аддам Марбранд. — Хтось твердить, що князя Беріка взагалі вбити не можна.

— Пан Гарвин каже, що ті оповідки — просто брехня. — Пані Амерея накрутила косу на палець. — Він пообіцяв мені голову князя Беріка. Він такий відважний та шляхетний.

Хайме пригадалася голова, яку він показував Пії. У вухах почувся смішок меншого брата: «Куди подівся старий звичай дарувати жінкам квіти?» Саме так запитав би Тиріон. І про Гарвина Бросквина кілька слів би добрав — от лишень «шляхетного» серед них не було б. Бросквинові брати були дебелі, опасисті чолов’яги: товстошиї, червонопикі, галасливі, спраглі до жіноцтва, швидкі на сміх та гнів, але так само швидкі й пробачати. Проте Гарвин, мабуть, упав з іншого бросквинового дерева: твердоокий, мовчазний, без краплі прощення… і смертельний для ворога з келепом у руці. Очолити залогу замку — кращого не знайти, але для кохання — навряд. «Утім… хтозна» — подумав Хайме, роздивляючись пані Амерею.

Челядь саме вносила рибну страву — річкову щуку, спечену в кірці з травами та подрібненими горіхами. Ланселева пані скушувала її, схвалила і наказала перший шмат подати Хайме. Поки йому ставили таріль, Амерея нахилилася через чоловікове крісло і попестила золоті пальці.

— А ви б могли убити князя Беріка, пане Хайме. Ви ж убили Усміхненого Лицаря. Благаю вас, мосьпане! Лишіться з нами і врятуйте нас від Беріка та Хорта!

Її білі пальці без упину гуляли його золотими.

«Невже вона гадає, я ними щось відчуваю?»

— Усміхненого Лицаря, мосьпані, вбив Вранішній Меч. Пан Артур Дейн — лицар, кращий за мене.

Хайме забрав свої золоті пальці й знову обернувся до пані Марії:

— Чи далеко Чорний Вальдер вистежив ту жінку в каптурі та її людей?

— Хорти знову взяли слід на північ од Відьминої Багви, — відповіла старша жінка. — Вальдер божиться, що відстав не більше як на пів-дня, коли вони зникли десь на Перешийку.

— Хай там і згниють! — весело вигукнув пан Кенос. — Якщо буде божа ласка, їх засмокчуть піски або зжеруть левоящери!

— Або сховають жабоїди, — додав пан Данвел Фрей. — Болотники можуть і прихистити ту наволоч у себе. Я б не відкидав таку можливість.

— Та якби ж лише вони, — мовила пані Марія. — Дехто з річкового панства теж злигався з горлорізами князя Беріка.

— Що вже казати про посполитих! — пирхнула її дочка. — Пан Гарвин каже: вони ховають розбійників, годують, а коли їх питаєш, куди ті пішли, то брешуть. Уявляєте? Брешуть власним панам і господарям!

— Вийняти їм язики! — закликав Дужий Вепр.

— Ну тоді відповіді зразу як з відра линуть, — криво всміхнувся Хайме. — Якщо хочете їхньої допомоги, здобудьте їхню любов. Саме так робив Артур Дейн у поході проти Братства Королівської Пущі. Він чесно платив селянам за харчі, переказував їхні скарги королю Аерису, дозволив розширити пасовиська навколо сіл, навіть здобув їм право валити скількісь дерев щороку, а восени брати кілька королівських оленів. Зазвичай лісовий люд по захист і поміч звертався до Тойна. Проте пан Артур зробив для них більше, ніж Братство могло мріяти, і тим перетягнув на свій бік. Решта справи вже не склала клопоту.

— Пан Регіментар мудро кажуть, — відповіла пані Марія. — Ми ніколи не здихаємося тих харцизяк, доки наші посполиті не полюблять Ланселя так само, як колись любили мого батька та діда.

Хайме зиркнув на порожнє крісло свого брата в перших. «Лансель ніколи не вислужить їхню любов молитвами.»

Тим часом пані Амерея закопилила губки.

— Благаю вас, пане Хайме, не кидайте нас! Мій пан чоловік має у вас потребу, і я теж. Нині такі страшні часи. Буває, вночі я з переляку зовсім не сплю.

— Моє місце — поруч з королем, ласкава пані.

— То давайте я приїду! — втрутився Дужий Вепр. — От як дамо ради Водоплинові, то в мене з нудьги руки свербітимуть за новою бійкою. Щоправда, не думаю, що Берік Дондаріон подарує мені гідну забаву. Пригадую його з минулих турнірів. Гарненький був хлопчина, в гарні шовки вбирався. Але сам тонкий та легкий, мало вітром не хитало.

— То було ще до його смерті, — заперечив молодий пан Арвуд Фрей. — Смерть його змінила, кажуть селюки. Тепер його вбивають, а він не помирає. Як з таким битися? А ще ж Хорт! Він убив два десятки людей у Солепанві…

Дужий Вепр гучно зареготав.

— Еге ж! Два десятки гладких корчмарів. Два десятки челядників, що перед смертю обісцялися. Два десятки жебрущих братів, озброєних мисками для милостині. Та не два десятки лицарів. І не мене.

— Лицар у Солепанві таки був, — не вгавав пан Арвуд. — Заховався за мурами замку і дивився, як Клеган зі своїми скаженими псами лютував у його місті. Ви, пане, не бачили, що він там накоїв. А я бачив. Коли звістка досягла Близнюків, я поїхав туди з Гарисом Стогом, його братом Донелом і півсотнею вояків — лучників та щитників. Ми гадали, то Берік вчинив, і сподівалися винюхати його слід. У Солепанві лишився самий замок, а старий пан Кінсей так налякався, що й брами відчинити не хотів — тільки горлав до нас зі стін. А поза стінами геть усе місто обернулося на попіл та кістки. Хорт віддав усі будівлі вогню, людей — мечу, і поїхав геть, регочучи. Жінкам… ви не повірите, що він заподіяв жінкам. Я не казатиму за столом, бо коли побачив на власні очі, мене знудило.

— А я сліз не могла втримати, коли почула, — додала пані Амерея.

Хайме сьорбнув вина.

— Чому ви певні, що то був Хорт?

Описане скидалося радше на справу рук Грегора, ніж Сандора. Так, Сандор мав важку, сувору, брутальну вдачу, але справжнім чудовиськом дому Клеган завжди був його величезний брат.

— Бо його бачили, — відповів пан Арвуд. — Його шолом важко не впізнати і ще важче забути. Чимало людей зуміло вижити і розповісти, що сталося. Зґвалтована дівчинка, кілька хлопців, що поховалися, жінка, яку ми витягли з-під горілого сволока, рибалки, що з човнів бачили тих різників за роботою…

— Не кажіть так, — тихо промовила пані Марія. — Ви ображаєте чесних різників, які годують людей м’ясом. А в Солепанві лютували пекельні звірі в людській подобі.

«Часи зараз такі, звірячі, — подумав Хайме. — Година левів, вовків і скажених собак. Учта для круків та гайвороння.»

— Зла справа, — хитнув головою Дужий Вепр, наповнюючи келиха. — Пані Маріє, пані Амереє! Ваші поневіряння та сердешні муки зворушили мене. Маєте моє лицарське слово: щойно ми здобудемо Водоплин, я повернуся сюди, вистежу Хорта і знищу його задля вашого спокою. Кого-кого, а дужого вепра скажені собаки не злякають.

«А цей мав би лякати.» Обидва чоловіки були чималі на зріст, могутні силою, але Сандор Клеган був на додачу швидший і бився з навіженим завзяттям, якого Лайлові Кракеголу бракувало. Та вочевидь, пані Амерея відчула розраду й полегшення.

— Ви правдивий лицар, пане Лайле! Допомогти жінці у скруті — як це шляхетно!

«Хоч дівою себе не величає, має трохи совісті.» Хайме сягнув по келиха й перекинув його. Лляна скатертина всотала вино, червона пляма поповзла вшир, але застільне товариство прикинулося, що не помітило. «Чемності високого столу» — сказав собі Хайме, та в роті відчув смак поблажливого жалю і рвучко підвівся з місця.

— Прошу ясну пані вибачити мені.

Пані Амерея зачудовано витріщила очі.

— То ви нас залишаєте?! Ще подадуть оленину, а тоді каплунів з цибулею та грибами.

— Пречудові страви, не маю сумніву, та я вже й шматочка не проковтну. Мушу ще побачити мого любого брата у перших.

Хайме вклонився і залишив товариство за вечерею.

У дворі також вечеряли вояки та різна служба. Навколо десятку вогнищ зібралися горобці, гріючи руки у прохолодних сутінках і спостерігаючи, як над вогнем шиплять і тріскотять пухкі ковбаси. Горобців тут було, напевне, з сотню. «Оце ще дармоїди.» Хайме мимоволі спитав себе, скільки ковбас брат відклав у зимові запаси і як збирається годувати горобців далі, коли ті скінчаться. «Взимку їстимуть щурів, якщо не зможуть зібрати ще врожаю.» Та пізньої осені сподівання на новий врожай були марні.

Септ знайшовся у внутрішньому дворищі замку. Семикутна будівля без вікон, викладена наполовину з каміння, наполовину з колод, мала різьблені дерев’яні двері та череп’яний дах. На сходах ґанку сиділо троє горобців; при наближенні Хайме вони підвелися.

— Куди це ласкавий пан поспішає? — запитав один, найменший на зріст, зате з найбільшою бородою.

— Досередини.

— Там моляться їхня княжа вельможність.

— Їхня княжа вельможність є моїм родичем.

— Хай так, мосьпане, — мовив інший горобець, лисий велетень із семикутною зіркою, намальованою на щоці та лобі зверху одного ока. — Тоді ви самі не схочете турбувати вашого родича за молитвою.

— Князь Лансель просять Вишнього Батька про пораду і напуття, — додав третій горобець, безбородий. Спершу Хайме сприйняв його за хлопчика, та потім розгледів жінку, вбрану в мішкувате ганчір’я та іржаву кольчугу. — Вони моляться за душу верховного септона та інших, кого нещодавно було позбавлено життя.

— До світанку жоден з них не оживе, — пообіцяв Хайме. — Але Вишній Батько має більше часу, ніж я. Ви знаєте, хто я такий?

— Вельможа, — мовив здоровань з зіркою на оці.

— Каліка, — додав малий з великою бородою.

— Крулеріз, — проказала жінка, — та ми не крулі, а прості Бідолахи, і ви не зайдете всередину без дозволу їхньої вельможності.

Вона зручніше перехопила шпичасту довбню, а малий здійняв сокиру.

І тут двері позаду них прочинилися.

— Хай мій родич заходить з миром, друзі, — тихо промовив Лансель. — Я на нього чекав.

Горобці розступилися, даючи дорогу.

Лансель виглядав ще змарнілішим, ніж у Король-Березі. Босий, вдягнений у просту, грубо зіткану сорочку нефарбованої вовни, він скидався радше на жебрака, ніж на можновладного господаря замку та земель. Маківку голови Лансель чисто виголив, зате борода на щоках дещо підросла — тепер порівняти її з пушком на бросквині означало б образу для бросквини. Дивним чином борода пасувала до збілілого волосся навколо вух.

— Братику, — мовив Хайме, коли вони удвох опинилися на самоті у септі, — ти, часом, з глузду не з’їхав?

— Ні. Я знайшов віру.

— Де твій батько?

— Поїхав. Ми посварилися. — Лансель став на коліна перед вівтарем іншого свого Батька. — Ти помолишся зі мною, Хайме?

— А якщо помолюся, ще й гарненько, то Вишній Батечко подарує мені нову руку?

— Ні. Але Воїн подарує тобі мужності, Коваль — сили, а Стариця — мудрості.

— А мені потрібна правиця. — Над різьбленими вівтарями височіли семеро богів, тьмяно виблискуючи налощеним деревом у світлі свічок. У повітрі висіли пахощі ладану. — То це ти тут і спиш?

— Щовечора лаштую собі постіль перед іншим вівтарем, і Седмиця дарує мені видіння.

«Баелор Блаженний колись їх теж бачив. Надто коли довго постував.»

— Чи давно ти вже не їси?

— Мене живить моя віра.

— Віра — вона як вівсяна каша. Краще смакує з молоком та медом.

— Я бачив, що ти приїдеш. У видінні ти знав, що я накоїв. Як я грішив. І ти вбив мене за мої гріхи.

— Ти радше уб’єш себе своїм постуванням. Хіба Баелор Блаженний не довів себе голодом до могили?

— Наші життя — лише вогники свічок, так писано у «Семикутній зірці». Здмухнути їх може перший-ліпший подих вітру. Смерть у нашому світі завжди ходить поруч, а на нерозкаяних грішників чекають сім пеклів. Помолися зі мною, Хайме.

— А якщо помолюся, обіцяєш з’їсти хоч миску каші? — Коли родич не відповів, Хайме зітхнув. — Тобі б з дружиною спати, а не з Дівою. Якщо хочеш утримати цей замок, швидше народи собі сина крові Даррі.

— Утримати оцю купу холодного каміння? Я ніколи її не просив. І не хотів. Я лише хотів… — Лансель здригнувся. — Врятуй мене, Седмице… я хотів бути тобою.

Хайме не зумів стримати сміху.

— Краще вже я, ніж Блаженний Баелор! Замкові й маєтностям Даррі потрібен лев, братику. І твоїй малій Фрейці теж. Вона змокає між ніг щоразу, як хтось згадує Твердокаменя. Якщо вона ще не була з ним у ліжку, то скоро опиниться.

— Аби кохала. Зичу їм щастя й радощів у обіймах одне одного.

— Левові, братику, не пасують роги. Ти узяв цю дівчину за дружину.

— Я проказав якісь слова, накинув на неї червону кирею, але то все задля втіхи пана батька. Шлюб утворюється після здійснення на постелі. Короля Баелора змусили одружитися з сестрою Даеною, але вони ніколи не жили як чоловік і дружина, і король розлучився з нею, щойно повінчався на царство.

— Королівству пішло б на користь, якби він заплющив очі й зробив свою справу з королевою. Навіть я знаю досить історії, щоб це розуміти. У кожному разі, тебе аж ніяк не сплутаєш з Баелором Блаженним.

— Не сплутаєш, — погодився Лансель. — То була рідкісна душа. Чиста, безстрашна, невинна, вільна від усього зла цього світу. Я ж є жалюгідним грішником, котрому ще каятися і каятися.

Хайме поклав руку на плече брата у перших.

— Що ти тямиш у гріху, братику? Я вбив свого короля.

— Хоробрий воїн убиває мечем, підступний боягуз — міхом вина. Ми так і парувані, брате лицарю: ти — крулеріз, я — крулетруйник.

— Роберт не був правдивим королем. Хтось навіть скаже, що олені — законна здобич левів. — Хайме відчув під шкірою брата тверді кістки… і ще дещо. Під сорочкою Лансель носив волосяну верету. — Що ж ти такого ще накоїв? За віщо мусиш стільки каятися? Ну ж бо, розкажи мені.

Брат у перших низько схилив голову. Щоками його текли сльози. Іншої відповіді Хайме не потребував.

— Ти вбив короля, — мовив він, — а тоді вграв королеву.

— Я ніколи…

— …не злягався з моєю милою сестрою?

«Ну скажи ж. Кажи!»

— Ніколи не проливав сім’я у її… в її…

— …ступку? — перепитав Хайме.

— …черево, — скінчив Лансель. — Якщо не проливаєшся усередину, то не є зрада. Я подарував королеві розраду по смерті короля. Ти сидів у полоні, твій батько воював у полі, а брат… вона його боялася, і то недарма. Він змусив мене зрадити її.

— Та невже? — «Лансель, і пан Озмунд, і скільки їх іще? Чи жартував Тиріон хоч про Місячка?» — А ти її примусив?

— Ні! Я кохав її. Хотів захистити понад усе в світі.

«Тобто хотів стати мною.» Примарні пальці засвербіли. Того дня, коли сестра прийшла до нього в Башту Білих Мечів, вона спершу благала його відкинути обітниці, а після відмови сміялася і зізналася, що брехала йому тисячу разів. Хайме тоді подумав, що то була незграбна спроба зробити йому боляче, як він робив їй. «Але то була, напевне, єдина правда, що я від неї чув.»

— Не думай погано про королеву! — благав його Лансель. — Адже плоть слабка, брате Хайме. Від нашого гріха не вродилося велике зло. Не вродилося жодного… байстрюка.

— Та вже ж. Байстрюків рідко нагулюють ззовні черева.

Йому стало цікаво, що скаже брат у перших, якщо він зізнається у власних гріхах — у тих трьох зрадах, які Серсея назвала Джофрі, Томеном та Мирцелою.

— Я сердився на її милість після битви, але верховний септон сказав, що я мушу їй пробачити.

— То ти сповідав свої гріхи його пресвятості, так?

— Пресвятий молився за мене, коли я лежав поранений. Він був доброю людиною.

«А став мертвою людиною. І не почув музику дзвонів, що вигравали за ним.» Хайме спитав себе, чи розуміє Лансель, які наслідки породив своїми зізнаннями.

— Ланселю… який же ти клятий йолоп, хай тобі грець.

— Ти не помиляєшся, — відповів Лансель, — але мої дурощі вже позаду, брате лицарю. Я просив Вишнього Батька вказати мені шлях, і він вказав. Я відмовляюся від господарства і від дружини. Якщо Твердокамінь хоче їх собі, хай забирає. Вранці я вирушаю до Король-Берега і присягаю на мечі новому верховному септонові та Седмиці. Я маю намір скласти обітниці й вступити до лав Синів Воїна.

Хайме здалося, що малий верзе якусь маячню.

— Але Синів Воїна заборонили і розігнали мало не триста років тому.

— Новий верховний септон відродив їх. Він вислав заклик до всіх гідних лицарів принести свої життя та мечі на службу Седмиці. Бідолахи також відновлюються в правах.

— Навіщо Залізному Престолові таке дозволяти?

Хайме пригадав, що один з перших королів Таргарієнів воював багато років, придушуючи непокору двох войовничих братств. Але не згадав, який саме. Напевне, Маегор. А може, перший Джаяхаерис. «Хто знав би напевне, то це Тиріон.»

— Його пресвятість пише, що король Томен дав свою згоду. Я покажу тобі листа, якщо хочеш.

— Навіть якщо це правда… все одно ти — лев зі Скелі, ти князь, можновладець! Ти маєш дружину, замок, обов’язок боронити землю й людей. З божої ласки ти скоро матимеш синів власної крові, спадкоємців нового дідицтва. Навіщо викидати все це геть… заради якихось обітниць?

— А навіщо так учинив ти? — запитав Лансель тихо.

«Заради честі, — хотів відповісти Хайме. — Заради слави.» Але не став брехати. Честь і слава теж зробили свій внесок, так, але головною причиною була Серсея. З вуст зірвався смішок.

— То ти тікаєш до верховного септона чи до моєї милої сестри? Помолися, брате, за правильний вибір. Добряче помолися.

— А ти помолишся зі мною, брате Хайме?

Хайме роззирнувся септом на подоби богів. Мати, добра й милосердна. Батько, суворий суддя. Воїн з рукою на руків’ї меча. Морок у тінях, напівлюдське обличчя сховане під каптуром. «Я гадав колись, що є Воїном, а Серсея — Дівою. Та насправді вона весь час лишалася Мороком. І ховала від моїх очей своє справжнє обличчя.»

— Помолися і за мене, коли ласка, — мовив він братові в перших. — Я давно забув усі молитви.

Хайме ступив назовні, у ніч, і побачив, що ґанком септу досі тиняються троє горобців.

— Дякую вам, — мовив він до них, — відчуваю, як мені святості додалося.

І він рішуче закрокував геть від септу, і скоро знайшов пана Ілина та два затуплені мечі. Замкове дворище повнилося очима та вухами, тому вони пішли, шукаючи усамітнення, до божегаю замку Даррі. Тут горобців не було, лише голі дерева, застиглі у роздумах; їхнє гілля здіймалося вгору, наче хотіло подряпати небеса. Під ногами хрускотів килим упалого листя.

— Бачиш оте вікно, лицарю мій добрий? — тицьнув Хайме вістрям меча. — Ото була опочивальня Раймуна Даррі. Там спав король Роберт, коли ми верталися з Зимосічі. Донька Неда Старка втекла, коли її вовчиця подерла Джофа — та ти й сам пам’ятаєш. Моя сестра хотіла, щоб мала втратила руку — це старовинне покарання тим, хто вдарив принца крові. Роберт сказав їй, що вона кровожерливе й навіжене стерво. І почалася сварка на пів-ночі… ну власне, сварилася лише Серсея, а Роберт пив. Глупої ночі королева покликала мене всередину. Король хропів на підлозі, на мирійському килимі. Я запитав сестру, чи вона хоче, щоб я відніс Роберта у ліжко. Вона відповіла, що до ліжка я маю віднести її, і хутко скинула одяг. Я узяв її на постелі Раймуна Даррі, переступивши через Роберта. Якби його милість тоді прокинувся, я б його там-таки і вбив — мав-бо вже досвід, як убивати королів… та ти й сам пам’ятаєш, адже так?

Хайме рубонув по гілці, зламавши її навпіл.

— Поки я гойдав Серсею, вона кричала «Хочу!» Я думав, то вона мене хоче, а виявилося, що каліцтва чи смерті Старкової малої. — «До чого змушує кохання.» — Якимось дивом дівча першими знайшли слуги самого Старка. Та якби на неї раніше натрапив я…

Цятки від віспи на обличчі пана Ілина здавалися при світлі смолоскипів чорними дірами, схожими на душу самого Хайме. Кат-лицар видав свій чудернацький горловий клекіт.

«Сміється з мене» — усвідомив Хайме Ланістер.

— Хто тебе зна, покидька дзьобаного — може, ти теж моїй сестрі ступку товк, — буркнув Хайме. — Ану стули пельку і ходи мене вбий, якщо зможеш!