Учта для гайвороння

Семвел

«Коричний вітер» був корабель-лебідь з містечка Гончаки на Літніх островах, де чоловіки були чорні, жінки — гарячі й хтиві, а боги — чужі та чудернацькі. На кораблі бракувало септона — очолити молитву за упокій, а тому обов’язок цей випав Семвелові Тарлі. Навколо простерлося море; десь ген за ним лежав випалений сонцем південний берег Дорну.

Для промови Сем одягнув свій чорний стрій, хоча полудень був теплий і волого-задушливий, без жодного подиху вітерця.

— Сього дня ми проводжаємо добру людину… — почав він, але одразу відчув, що слова його зраджують. — Ні, велику людину. Маестра Цитаделі, скутого присягою та ланцюгом. Присяжного братчика Нічної Варти, уславленого вірністю. Коли ця людина тільки з’явилася на світ, їй дали ім’я звитяжця, що загинув надто молодим. Вона ж прожила довгі роки, але звитяг скоїла не менше. Не бувало на світі нікого мудрішого, лагіднішого та чуйнішого. На Стіні за час його служби змінився десяток князів-воєвод, і всі вони покладалися на його поради. Радив він і королям, і сам міг стати королем, та коли йому принесли корону, попрохав віддати її молодшому братові. Чи багато людей здатні на таке?

Сем відчув, як на очі набігають сльози, і зрозумів, що довго просторікувати не зможе.

— Він був драконового роду, драконової крові. Але його вогонь вигорів і згас. Він був Аемоном Таргарієном. І ось його варта добігла кінця.

— І ось його варта добігла кінця, — промурмотіла за ним Йоля, заколисуючи дитину на руках.

Кодж’я Мо повторила те саме посполитою мовою Вестеросу, а далі — літньою мовою для Чжондо, свого батька і решти жеглярів, що зібралися. Сем похнюпив голову і заплакав гучно та відчайдушно, здригаючись усім тілом. До нього наблизилася Йоля і дозволила поплакати в себе на плечі. У її очах теж стояли сльози.

Повітря було вологе, тепле і нерухоме, наче мертве. «Коричний вітер» потроху несло безкраїм синім морем оддалік берегів.

— Чорний Сем сказав хороші слова, — мовив Чжондо. — Тепер ми вип’ємо за його життя.

Він заволав літньою мовою, на чардак викотили барило пряної оковитої та вибили чопа — щоб усі, чия зараз була варта, могли перехилити кухоль на спогад про старого сліпого дракона. Жеглярі знали його недовго, та літньоостров’яни шанували старих людей і врочисто відзначали їхню смерть.

Такого питва Сем раніше не куштував. Напій був чудернацький, паморочив голову… попервах солодкий, але згодом його смак обпікав язика, наче вогнем. А він же так стомився… кожен м’яз у тілі скнів та болів — навіть у таких місцях, де Сем і не гадав, що має м’язи. Коліна скам’яніли, долоні вкрилися свіжими пухирями та вогкими липкими латками молодої шкіри там, де луснули старі. Та незважаючи на все, вогняний напій і туга за покійним змили його біль, понесли геть і змусили забутися.

— Якби ж ми довезли його до Старограду… там маестри могли б його урятувати, — казав Сем Йолі, сьорбаючи разом із нею з кухля на високому передньому чардаку «Коричного вітру». — Цілителі Цитаделі — найкращі у всьому Семицарстві. Я гадав… сподівався… плекав надію…

У Браавосі їм почало вже здаватися, що Аемон потроху видужує. Балачки Чжондо про драконів пожвавили старого, повернули до звичного настрою. Того вечора він з’їв усе, що Сем йому приніс, до останнього шматочка.

— Ніхто ніколи й гадки не тримав про дівчину, — сказав тоді Аемон. — Адже в літописах говорилося про обіцяного принца, не принцесу. Я думав про Раегара… дим від вогню, що знищив Переліток того дня, коли він народився, і сіль зі сліз, пролитих за загиблими. Замолоду він поділяв мою віру, але потім забрав у голову, що пророцтво має справдити його власний син — бо тієї ночі, коли у череві матері зародився Аегон, над Король-Берегом бачили комету, а Раегар вірив, що скривавлена зірка має бути саме кометою. Які ж ми були йолопи, а вважали себе за мудрагелів! У переклад закралася помилка. Дракони не є ані чоловічої статі, ані жіночої — про те відав і Барт — але перемінливі, наче вогонь, і перекидаються з однієї в іншу. Тисячу років нас вів хибним шляхом вибрик на письмі. Даянерис є тією самою, хто народилася серед солі та диму! Дракони довели це остаточно.

Маестер, здавалося, почувався сильнішим і здоровішим від самої лише згадки про далеку родичку.

— Я маю до неї поїхати. Мушу поїхати! Якби ж мені скинути років хоч десять…

Старий налаштувався так рішуче, що навіть подолав місток на «Коричний вітер» власними ногами — коли Сем зрештою домовився про їхній перевіз. Меч разом з піхвами був уже відданий Чжондо на відшкодування накидки з пір’я, що загинула, коли велетень-помічник рятував Сема з води. Єдине, що в Сема лишилося вартого грошей, були книжки, привезені зі схову замку Чорного. Сем не бажав випускати їх з рук, трохи не плачучи.

— Я віз їх до Цитаделі, — похмуро буркнув він, коли Чжондо спитав, яка в нього біда.

Капітан, якому Чжондо переклав Семові слова, засміявся.

— Кухуру Мо каже: сірі люди мати свої книжки однаково, — переклав Чжондо, — лише тепер купити у Кухуру Мо. Маестри дати добре срібло за книжки, які не мати, а коли червоне і жовте золото.

Капітан облизувався і на Аемонів ланцюг, але Сем не хотів чути. Він тричі пояснював Чжондо, що для маестра величезна ганьба — зняти свій ланцюг, доки Кухуру Мо нарешті не здався. Коли гендль скінчився і угоду було укладено, Семові лишилися чоботи, чорний стрій та спіднє, вдягнене на ньому… і ще хіба зламаний ріг, знайдений Джоном Сніговієм на Кулаку Першолюдей. «Я не мав вибору, — казав він собі. — Ми ж не могли лишитися у Браавосі. А якщо не красти і не жебрати, то як іще сплатити за перевіз?» Він би і втричі вищу ціну не завагався дати, аби мати певність, що маестер Аемон безпечно потрапить до Старограду.

На жаль, подорож на південь виявилася буремною; кожна хвиля, кожен порив вітру стягували тяжку данину з тілесних та душевних сил старого. У Пентосі він попрохав Сема вивести його на чардак і змалювати місто словами. Саме того разу Аемон востаннє залишав капітанове ліжко. Невдовзі його розум знову загуляв світами. Коли «Коричний вітер» ковзнув повз Скривавлену Башту в гавань Тирошу, Аемон вже покинув заклики знайти йому корабель на схід. Натомість розмови його звернули на Староград і архімаестрів Цитаделі.

— Ти мусиш розказати їм, Семе, — наполягав Аемон. — Архімаестрам. Примусь їх зрозуміти тебе. Ті, кого я знав у Цитаделі, вже півстоліття як мертві. А ці ніколи мене не бачили. Мої листи… у Старограді їх, напевне, вважали за скигління старого, що втратив рештки розуму. Ти мусиш переконати їх у тому, в чому не зміг я. Розкажи їм, Семе… розкажи, як воно на Стіні… про упирів та білоходів, про повзучий холод…

— Розкажу, — пообіцяв Сем. — Я додам свій голос до вашого. Ми розкажемо вдвох, разом, ви і я.

— Ні, — заперечив старий. — Ти. Це маєш бути саме ти. Розкажи їм. Пророцтво… сон мого брата… пані Мелісандра неправильно прочитала знаки. Станіс… так, Станіс має в собі трохи драконової крові. Як мали і його брати. Через Раель, Яйкову дівчинку, ось звідки… через мати їхнього батька… вона мене кликала «дядечко маестер», коли була ще маленькою. Я пам’ятаю… я дозволив собі сподіватися… а може, хотів сподіватися… ми всі дуримо себе, коли прагнемо надії. Гадаю, Мелісандра дурить себе гірше за всіх. Вона ж має знати, що меч хибний… світло без тепла… порожня мара… той меч — шахрайський, і його облудне світло тільки заведе нас, Семе, глибше у пітьму. Даянерис — ось хто наша надія. Розкажи їм у Цитаделі, примусь себе вислухати. Вони мають надіслати їй маестра. Даянерис слід давати поради, вчити, захищати… Стільки років я сидів і чекав, пильнував і спостерігав… а тепер, коли зайнявся світанок нового дня, я вже надто старий. Я помираю, Семе. — Сльози потекли зі сліпих білих очей. — Смерть не має вже лякати такого кволого старого, але чомусь лякає. Хіба не дурниці? Мене здавна огортає пітьма — з якого ж дива її боятися? І все ж думка мимоволі звертає на те, що буде, коли останнє тепло залишить моє тіло. Чи бенкетуватиму я вічно в золотих палатах Батька, як кажуть септони? Чи побалакаю з Яйком, чи знайду Даерона здоровим і щасливим, чи почую, як сестри співають своїм дітям? А що як коневладці мають рацію? Чи не пронесе мене в останню путь нічним небом огир, утворений з полум’я? А чи не доведеться ще й повернутися у цей паділ смутку? Хто насправді може знати? Хто побував за стіною смерті й бачив на власні очі? Лише упирі, живі мерці. А ми знаємо, чого вони варті. Кому знати, як не нам.

Сем зовсім не тямив, що йому відповідати. Але все ж спробував подарувати старому таку розраду, яку зумів. А потім прийшла Йоля і заспівала пісеньку — безглузду пісеньку, якої навчилася в інших Крастерових дружин. Слухаючи її, старий посміхнувся і заснув утішено.

То був один із останніх добрих днів маестра Аемона. Опісля старий майже не прокидався віді сну під купою хутра у капітановій бесіді. Час від часу він бурмотів щось крізь сон, а коли розплющував очі, то кликав Сема, наполягаючи, що має йому щось розказати — і часто-густо забував, що саме, доки Сем прибігав на заклик. А хоч би й не забував — однак розмова звертала на якісь нісенітниці. Аемон згадував про сни, та ніколи не казав, чиї вони: про скляні свічки та яйця, що не налупилися. Повторював, що сфінкс не загадує загадок, бо він сам — загадка, хай би що це означало. Прохав Сема почитати йому з книжки септона Барта, чиї писання спалили ще за царювання Баелора Блаженного. А ще якось прокинувся і заплакав гіркими слізьми.

— Дракон мусить мати три голови, — лементував Аемон, — але я надто старий і немічний, щоб стати однією з них. Я маю бути з нею, показувати їй шлях… але тіло зрадило мене.

Поки «Коричний вітер» долав шлях крізь Пороги, маестер Аемон коли-не-коли забував Семове ім’я, а іноді вважав його за одного зі своїх померлих братів.

— Він застарий для такої довгої тяжкої подорожі, — сказав Сем Йолі на носі корабля, ковтнувши ще оковитої. — Джон мав би знати. Аемонові було сто і два роки — куди йому в море? Якби лишився у замку Чорному, то прожив би ще років десять.

— Або ж його спалили б. Червона жінка. — Навіть тут, за тисячі верст від Стіни, Йоля стереглася називати ім’я пані Мелісандри вголос. — Вона ж хотіла королівської крові для своїх вогнів. Вала про це знала. І Сніг-воєвода знав. Саме тому зі мною відіслали Даллиного малого, а мого лишили замість нього. Тут маестер Аемон заснув і не прокинувся, а якби лишився там, то згорів би у вогні.

«Його однак доведеться спалити, — подумав Сем похнюплено, — але тепер це мій тягар.» Таргарієни віддавали своїх покійників вогню. Певно, Кухуру Мо не міг дозволити поховальне вогнище на своєму «Коричному вітрі» — тому тіло Аемона поклали до барила з міцною чорною оковитою, щоб зберегти до прибуття корабля до Старограду.

— У ніч перед смертю він попрохав потримати дитину, — казала далі Йоля. — Я вже злякалася, що він її впустить, але не впустив, а погойдав і замугикав пісеньку. А Даллин малий простяг руцю і помацав йому обличчя, ще й так за губу вхопив… я вже злякалася, чи старому не боляче. Але маестер лише засміявся.

Вона попестила Семові руку.

— Чи не назвати малого Маестром? Якщо хочеш. Лише згодом, не зараз. А тоді можна.

— Маестер — це не ім’я. Краще назви Аемоном.

Йоля трохи подумала.

— Далла народила його посеред битви, коли навколо співали мечі. Таке і має бути його ім’я. Аемон Битвородний. Аемон Сталева Пісня.

«Таке ім’я припало б до смаку навіть моєму батькові. Це ім’я для воїна.» Зрештою, хлопчик був сином Манса Розбишаки, молочним онуком Крастера. І не мав ані краплі боягузливої Семової крові.

— Так. Дай йому це ім’я.

— Дам. Але тільки коли виповниться два роки, — пообіцяла вона, — не раніше.

— А де малий? — нарешті дотумкав спитати Сем. За смутком та міцним напоєм він не одразу зрозумів, що Йоля не має з собою дитини.

— В Кодж’ї. Я попрохала її трохи його подивитися.

— А…

Кодж’я Мо була капітанова донька — вища за Сема, струнка, мов спис, зі шкірою чорною та гладенькою, наче вилощений гагат. Вона очолювала корабельних «червоних лучників» і сама натягала лук подвійного вигину з золотодерева, що кидав стріли більше як на півтори сотні сажнів. Коли на Порогах їх запопали пірати, Кодж’їни стріли поцілили з тузінь нападників, поки Семові безсило падали у воду. Єдине, що Кодж’я Мо любила більше, ніж свій лук — це підкидати Даллиного малого на коліні та співати йому пісеньки літньою мовою. Дичацький принцик став улюбленцем усіх жінок на кораблі; Йоля потроху призвичаїлася довіряти їм так, як не довіряла жодному чоловікові.

— Кодж’я дуже добра, дяка їй, — сказав Сем.

— А я спершу її боялася, — зізналася Йоля. — Вона ж така чорнюща, а зуби такі великі й білі… я гадала, вона якесь чудовисько чи дикий звір. Але вона зовсім не злий звір, а добра, весела, і мені до вподоби.

— Я знаю, що вона тобі подобається.

Майже все Йолине життя єдиним чоловіком, якого вона знала, був жорстокий, моторошний Крастер. Решта людей її світу складалася з самих жінок. «Чоловіки лякають її, а жінки — ні» — зрозумів Сем. І не міг винуватити дівчину. Колись у Рогошпилі він теж віддавав перевагу дівчачому товариству. Рідні сестри були з ним добрі й лагідні; та й навіть коли інші дівчата дражнилися і глузували, від злих слів легше було відмахнутися, ніж від стусанів та копняків, якими його дарували замкові хлопчиська. Навіть тут, на «Коричному вітрі», Семові велося краще з Кодж’єю Мо, ніж з її батьком; утім, імовірна причина полягала в тому, що вона розмовляла посполитою мовою, а батько — ні.

— І ти мені подобаєшся, Семе, — прошепотіла Йоля. — І цей напій. На смак він як вогонь.

«Авжеж, — подумки погодився Сем, — напій для драконів.» Кухлі їхні спорожніли, тож він пішов до барила і наповнив їх знову. Сонце висіло низько над обрієм на заході — втричі більше, ніж він звик. У тьмяному червонястому світлі обличчя Йолі здавалося зашарілим. Вони випили за Кодж’ю Мо, і за Даллиного хлопчика, і за Йолиного малого, що лишився на Стіні. А далі неможливо було не перехилити ще чарку за Аемона з дому Таргарієн.

— Хай Батько дарує йому правий суд, — мовив Сем, хлюпнувши носом.

Коли за маестра Аемона було випито, сонце майже зникло — лишилася тільки довга риска тьмяного червоного сяйва над західним виднокраєм, схожа на кривавий розтин у небі. Йоля зізналася, що від напою їй наче корабель крутиться навколо, і Сем повів її униз драбиною до жіночих помешкань на носі корабля.

Усередині зі стелі висів ліхтар; саме об нього Сем і вдарився головою, щойно увійшов.

— Ой! — скрикнув він, а Йоля стривожено перепитала:

— Тобі боляче? Дай подивитися!

Вона нахилилася ближче…

…і поцілувала його у вуста. Сем мимоволі відповів тим самим. «Я проказав обітниці» — подумав він, але її руки вже смикали чорний одяг тут і там, вовтузилися зі шворками штанів. Він перервав довгий поцілунок словами:

— Нам не можна…

Але Йоля заперечила:

— Можна!

І знову вкрила його вуста своїми. «Коричний вітер» крутило й колихало навколо них, у роті йому смакував напій з Йолиного язика, і раптом її груди оголилися, а він торкався їх власними долонями. «Я проказав обітниці» — знову подумав Сем, аж тут один з її сосків якось пробрався до його рота. Він був рожевий і твердий; Сем посмоктав його і відчув, як рот наповнився молоком, як воно змішалося зі смаком оковитої… ніколи раніше він не куштував нічого смачнішого і солодшого. «Якщо так чинити, то чим я кращий за Дареона?» — спитав себе Сем, але не знайшов сили припинити. І раптом назовні показався його прутень — випнувся зі штанів, наче товста рожева щогла. Стоячи посеред помешкання, Сем мало не зареготав — таким дурним і кумедним почувався тієї миті. Але Йоля штовхнула його на свій солом’яник, підібрала спідниці навколо стегон і опустилася на нього, тоненько заскигливши. І це було ще краще, ніж сосок. «Яка вона мокра, — подумав Сем, стогнучи і хапаючи повітря. — Я й не думав, що жінки там бувають такі мокрі.»

— Тепер я твоя дружина, — прошепотіла вона, ковзаючи вгору і вниз.

Сем застогнав і подумав: «Ні, ні, це неможливо, я ж проказав обітниці, я присягнувся…». Але єдине слово, що в нього вирвалося, було:

— Так!

А потім вона заснула у його обіймах, охопивши руками і поклавши голову на груди. Семові теж не завадило б поспати, та він був п’яний від оковитої, молока юної матері та самої Йолі. Він знав, що має піти до власної гамаки у чоловічому помешканні, але дівчина почувалася на ньому так добре, що Сем не зважувався й ворухнутися.

Раптом почали входити інші чоловіки й жінки. Сем слухав, як вони цілуються, сміються і паруються одне з одним. «Літньоостров’яни. Це така в них жалоба. Вони відповідають на смерть силою життя.» Сем читав про це десь, багато років тому. І спитав себе, чи знала про це Йоля — чи не сказала їй Кодж’я Мо, що саме треба робити.

Він вдихнув пахощі її волосся і витріщився на ліхтар, що висів над головою. «Навіть сама Стариця тепер не вкаже мені безпечного шляху відти, де я опинився.» Найкраще було б зараз потай утекти і стрибнути в море. «Якщо я потону, ніхто не дізнається, що я осоромив себе, порушив обітниці. А Йоля знайде собі кращого чоловіка замість жирного вайлуватого боягуза.»

Наступного ранку він прокинувся у власній гамаці в чоловічому помешканні. Над ним гримів щось про вітер голос Чжондо.

— Вітер дме! — волав помічник капітана. — Встати і робити, Чорний Сем! Вітер дме!

Де Чжондо бракувало слів, там він надолужував гучністю. Сем хутко викотився з гамаки на ноги і негайно пошкодував. Голова ладна була луснути навпіл, один з пухирів на долоні вночі розірвався, шлунок вивертало назовні. Проте Чжондо не знав жалю, і Семові лишалося тільки похапцем розшукати свої чорні лахи. Вони знайшлися на підлозі під гамакою безладною вогкою купою. Спершу Сем принюхався, щоб зрозуміти, наскільки вони брудні — і вдихнув сіль та смолу, вологий таш і плісняву, садовину, рибу, чорну оковиту, чудернацькі прянощі та дерево з чужих земель, і до всього міцний присмак власного висохлого поту. Але почулися йому і Йолині пахощі: чистий запах волосся, солодкий — молока, і вже тому закортіло знову нап’ясти одяг на себе. Втім, чого б Сем тільки не віддав за теплі сухі шкарпетки — бо між пальців ніг вже почав рости якийсь гидкий грибок.

Скрині книжок було геть не досить для сплати за перевіз чотирьох людей з Браавосу до Старограду. Але на «Коричному вітрі» бракувало рук, і Кухуру Мо погодився взяти їх за умови, що вони відроблятимуть. Коли Сем заперечив, що маестер Аемон заслабкий, хлопчик — немовля на руках, а Йоля жахається моря, Чжондо зареготав і відповів:

— Чорний Сем — великий товстун. Чорний Сем працювати за чотири.

Та правду кажучи, у справах корабельних Сем почувався таким криворуким, що сумнівався, чи працює хоч за одного доброго жегляра. Але все-таки старався, як міг: чисто вишкрібав чардак камінням, витягав ланцюги котвиць, скручував линви у кільця, полював на щурів, цирував подерті вітрила, латав щілини у коробі гарячою пухирчастою смолою, чистив рибу від кісток, різав садовину для кухаря. Йоля теж пробувала допомагати. З корабельними линвами вона поралася краще за Сема, хоча подеколи вигляд порожнього водяного безмежжя змушував її налякано заплющувати очі.

«Йоля, — подумав Сем. — Що мені робити з Йолею?»

День був довгий, пекучий, липкий від поту і вологої спеки. А ще довшим його робило гупання у голові. Сем відволікав себе, вовтузячись із линвами та вітрилами, клопотався дорученнями Чжондо, і якомога уникав очима двох речей: вигляду барила оковитої, куди поклали тіло старого маестра Аемона, і погляду Йолі. Він не міг стати з нею лицем до лиця зараз, після скоєного минулої ночі. Коли вона виходила нагору, він ішов униз. Коли вона рушала до носа корабля, він тікав до стерна. Коли дичацька дівчина йому посміхнулася, він відвернув обличчя, почуваючись мерзотником. «Я мав би вистрибнути у море, поки вона спала, — подумав Сем. — Я завжди був боягузом, але вчора став ще й кривоприсяжцем.»

Якби маестер Аемон не помер, Сем спитав би його поради. Якби на кораблі був Джон Сніговій чи навіть Пип з Греном, Сем звернувся б до них. Але в нього був лише Чжондо. «Чжондо навіть не зрозуміє, що я йому розповідатиму. А якщо і зрозуміє, то скаже лише, щоб я вграв її ще раз.» Бо про що б не балакав Чжондо, розмова завжди звертала на одне й те саме — навіть посполитою мовою, якою він знав лише кілька слів.

Семові пощастило, що «Коричний вітер» був корабель чималий — на «Косі» Йоля б його миттю вполювала. Величні кораблі з Літніх островів у Семицарстві називали «кораблями-лебедями» за пишно роздуті білі вітрила і носові подоби, що майже завжди зображували птахів. Незважаючи на чималі обсяги, кораблі-лебеді долали хвилі спритно та вишукано — так, як уміли тільки вони. Маючи в вітрилах сприятливий вітер, «Коричний вітер» легко переганяв будь-яку галеру, хоча у тиху погоду ставав безсилий і беззахисний. Зате боягузові він надавав безліч схованок і притулків.

Але наприкінці Семової варти його таки загнали у кут. Він саме злізав донизу драбиною, коли Чжондо ухопив його за комір.

— Чорний Сем ходи з Чжондо, — мовив велетень, потяг його чардаком і кинув до ніг Кодж’ї Мо.

Далеко на півночі, низько над обрієм, виднілася імла. Кодж’я вказала на неї рукою.

— Онде берег Дорну. Пісок, каміння та скорпіони. Кількасот верст нема де котву кинути. Хочеш — пливи туди, потім чвалай пішки до Старограду. Ще доведеться перетнути суху пустелю, перелізти через гори, перепливти Бистрицю. Або просто піти до Йолі.

— Ви не розумієте. Минулої ночі ми…

— …вшанували вашого померлого і богів, які вас обох створили. Чжондо робив те саме. Я порала дитину, інакше теж була б з ним. Ви, вестеросці, робите з кохання сором. Але в тому, щоб кохатися, немає ніякого сорому. Якщо ваші септони кажуть, що є, то ваші сім богів — напевне, жорстокі гемони. В нас на островах знають краще. Наші боги дали нам ноги, щоб бігати, носи, щоб нюхати, руки — щоб торкатися і мацати. Який божевільний бог дасть людині очі, а потім накаже навіки їх заплющити і ніколи не дивитися на красу світу? Лише чудовисько, а не бог, лише гемон з вічної пітьми. — Кодж’я поклала руку Семові між ніг. — Боги дали тобі й те, чим… яке ваше вестероське слово?

— Грати! — охоче допоміг Чжондо.

— Так, грати. Чудове слово. Розважати, дарувати насолоду й робити дітей. Тут немає сорому.

Сем боязко відсунувся від неї.

— Я склав обітниці. Не брати дружини, не ставати батьком дітям. Я проказав їх уголос.

— Та знає вона, що ти проказав! У дечому вона ще дитина, але ж не сліпа. Мала знає, що означає твій чорний одяг, навіщо ти їдеш до Старограду. Знає, що ти не можеш лишитися з нею. І хоче мати тебе… ну хоча б на якийсь час. Вона втратила свого батька і чоловіка, мати і сестер, домівку… весь її світ. Їй лишився ти і дитина. Тому ходи до неї або пливи водою.

Сем тоскно роздивився імлу, що позначала віддалений берег. Він знав, що так далеко не запливе. І пішов до Йолі.

— Те, що між нами було… якби я міг узяти дружину, то обрав би тебе поперед усіх принцес і вельможних панн. Але ж не можу. Я й досі гайворон. Я проказав обітниці, Йолю. Я ходив з Джоном до лісу і казав їх перед серце-деревом.

— Дерева стежать за нами, наглядають за нами, — прошепотіла Йоля, м’яко та лагідно витираючи сльози з його щік. — У лісі вони бачать усе… але тут немає дерев, Семе. Лише вода. Навколо нас — сама лише вода.