Учта для гайвороння

Брієнна

Камені були старі, розсипалися на крихти, але побачивши їх далеко в полі, Брієнна відчула, як їй стає дибки волосся на потилиці.

«Це ж там ховалися лучники, що встрелили бідолаху Клеоса Фрея» — подумала вона… але за версту помітила ще одну — таку саму — кам’яну стінку і почала сумніватися. Колії дороги вихилялися туди й сюди, голі бурі дерева зовсім не скидалися на ті зелені, які вона пам’ятала. Чи проминула вона місце, де пан Хайме вихопив з піхов меча свого брата у перших? Чи не в цих лісах вони тоді билися? Чи не в цьому струмку вони боролися і рубалися, поки зусібіч не набігли «Хвацькі Компанійці»?

— Пані? Пане? — Подрік не мав певності, як саме звертатися до жінки, що скидалася на чоловіка і виглядала лицарем. — Чого ви шукаєте?

«Привидів.»

— Кам’яну стінку, яку нещодавно проминала. Та байдуже. — «Тоді пан Хайме ще мав обидві руки. Ой леле, як я його ненавиділа за кпини та образи.» — Тихше, Подріку. Тут у лісі можуть ховатися розбійники.

Хлопець роздивився голі брунатні дерева, мокре листя, брудну дорогу попереду.

— Я маю меча. Я можу битися!

«Можеш, та не так, як треба.» Брієнна не мала сумніву в хоробрості хлопця — лише в його вмінні. Хай він називав себе зброєносцем і навіть служив лицарям… але жоден колишній господар так і не подбав про належне його навчання.

Дорогою до Сутіндолу вона в муках спотикань і запинань видобула з Подріка усю його історію. Він походив з молодшої гілки дому Пейн — збіднілого пагону, що виткнувся з лона якогось молодшого панського сина. Батько його всеньке життя служив зброєносцем при своїх багатших родичах, а Подріка породив від доньки крамаря, з якою побрався просто перед тим, як піти і загинути, придушуючи Повстання Грейджоя. Мати покинула його на одного зі згаданих родичів у віці чотирьох років — щоб утекти з мандрівним співцем, який змайстрував їй ще одну дитину. Подрік не пам’ятав навіть, як вона виглядала.

Пан Седрік Пейн був найбільше схожим на батька родичем, якого малий знав у своєму житті, хоча з його похапливої розповіді випливало, що пан Седрік ставився до Подріка радше як до невільної челяді, ніж до сина. Коли Кастерлі-на-Скелі скликав корогви, лицар узяв хлопця з собою чистити коня і кольчугу. Та невдовзі пана Седріка убили у річковому краю в лавах війська князя Тайвина. Хлопчина опинився на самоті, далеко від домівки, без жодного мідяка грошей, а відтак прибився до опасистого заплотного лицаря на ім’я пан Лорімер Черевань, що перебував у обозному загоні князя Листоброда і охороняв запаси війська.

— Хлоп’ята, що охороняють харчі, ніколи не голодують, — полюбляв повторювати пан Лорімер.

Але невдовзі його спіймали з солоним окостом, вкраденим з особистих запасів князя Тайвина. Тайвин Ланістер вирішив повісити лицаря для науки іншим крадіям. Подрік теж їв той окіст, і йому теж лежала дорога до шибениці, але прізвище врятувало йому життя. Його узяв під захист пан Кеван Ланістер, а трохи згодом надіслав малого служити зброєносцем своєму небожеві Тиріону.

Пан Седрік навчив Подріка витирати й вичісувати коня, вишукувати камінці у чоботях хазяїна. Пан Лорімер навчив красти харчі. Але жоден не потурбувався навчити, як тримати меча в руці. Біс принаймні віддав його у науку до майстра-мечника Червоного Дитинця, коли прибув до двору. Але під час голодного бунту пана Арона Сантагара було вбито, і на тім навчання Подріка скінчилося.

Брієнна вирізала два мечі зі скинутих деревами гілок, щоб дістати уявлення про Подрікове вміння битися. Малий був повільний на мову, та не на руку — про це вона дізналася з полегшенням. Також він був дрібний, кощавий, погано годований — але безстрашний і пильний до небезпеки. Втім, йому бракувало сил ту небезпеку відвертати. Якщо Подрік справді пережив битву на Чорноводі — про що сам розповів Брієнні — то лише тому, що ніхто не завважив його вартим удару мечем чи списом.

— Хай ти кличеш себе зброєносцем, — мовила вона до нього, — та я бачила малих джур у половину твоїх літ, які побили б тебе до крові. Якщо лишишся зі мною, то щовечора лягатимеш з мозолями на долонях та синцями на плечах. І ледве спатимеш від утоми та болю. Навряд чи ти цього захочеш.

— Я вже хочу! — наполягав малий. — Саме цього. Мозолів та синців. Тобто не хочу… але хочу. Добрий пане лицарю. Тобто пані лицарко.

Наразі Подрік лишався вірним своєму слову, а Брієнна своєму. Та хлопець не скаржився. Щойно на мечовій руці в нього витикався новий пухир, як він гордовито показував його своїй вчительці. Та й за кіньми малий ходив дбайливо і ретельно. «Він іще не зброєносець, — нагадала собі Брієнна, — та ж і я не лицар, хай як мене величай.» Вона б відіслала малого від себе, якби було куди. І на додачу… хай Подрік твердив, що не знає, куди поділася Санса Старк, але насправді міг пам’ятати більше, ніж йому здавалося. Якісь його випадкові слова чи невиразні спогади могли містити ключ до Брієнниного пошуку.

— Пане? Пані? — Подрік показав перед собою. — Онде віз попереду.

Брієнна помітила той віз сама: дерев’яну гарбу на двох колесах з високими боковинами. У коліях дороги трудилися чоловік і жінка, тягнучи голоблі в напрямку Дівоставу. «На вигляд начебто селяни.»

— Ану не поспішай, — мовила вона до хлопця. — Вони можуть завважити нас за розбійників. Кажи не більше, ніж мусиш, і то чемно.

— Так, пане. Бути чемним. Пані.

Натяк на те, що його можуть завважити за розбійника, здавалося, потішив гонор малого.

Поки вершники наближалися ристю, селяни видивлялися сторожкими очима. Та коли Брієнна переконала сіромах, що не бажає їм зла, вони дозволили їй їхати поруч.

— Ми й вола мали, — розказав їй старий, поки вони гуртом долали порослі бур’янами лани, ставки рідкої грязюки, проминали спалені зчорнілі дерева, — та вовки йому дали ради.

Обличчя його червоніло від напруги — тягти гарбу, мабуть, було важкувато.

— Доньку нашу теж забрали і зробили з нею, що схотіли. Вона приблудилася назад до хати після битви при Сутіндолі. А віл не приблудився. Мабуть, вовки з’їли.

Жінка небагато додала до розповіді. Вона була молодша за чоловіка років на двадцять і не сказала жодного слова, лишень подивилася на Брієнну так, наче побачила двоголове теля. Діва Тарфійська такі погляди вже стрічала. Пані Старк була до неї ласкава, та більшість інших жінок жорстокістю не поступалася чоловікам. Брієнна не могла навіть сказати, хто ранив її сильніше: юні кралечки з язиками гострими, наче осині жала, та сміхом, що розсипався кришталевими друзочками, або ж холодноокі поважні панії, котрі ховали свою зневагу за личиною шляхетської чемності. Але жінки з простолюду вміли бути гіршими і за тих, і за інших.

— Коли я востаннє бачила Дівостав, він лежав у руїнах, — мовила Брієнна. — Браму виламали, півміста спалили.

— Та вже відбудувалися нівроку. Отой Тарлі — суворий пан, і руку має тяжчу за Мутона. Розбійники по лісах іще не перевелися, та все ж поменшало. Найгірших Тарлі уполював і стяв голови отим своїм обіручником. — Селянин відвернувся і плюнув на землю. — А ви, часом, не стрічали якоїсь погані дорогою?

— Не стрічали.

«Принаймні не цього разу.» Що більше вони віддалялися від Сутіндолу, то порожнішим ставав шлях. Подорожні, яких вони помічали, розчинялися у лісі, перш ніж їх устигали про щось запитати — за винятком хіба що дебелого бородатого септона, що рухався на південь з півсотнею перехожих старців. Заїзди та шинки на дорозі були або пограбовані й покинуті, або перетворені на укріплені табори. Напередодні вони зустріли один із роз’їздів князя Рандила, наїжачений стрілами та списами. Вершники оточили їх, очільник загону допитав Брієнну, та зрештою дозволив їхати далі.

— Ви бережіться, жіночко. Наступні чоловіки, яких ви стрінете, будуть не такі чесні, як мої хлоп’ята. Днями Хорт перейшов Тризуб із сотнею горлорізів. Кажуть, ґвалтує кожну зустрічну жінку, а цицьки відрізає та забирає собі на згадку.

Брієнна завважила за потрібне переказати попередження селянинові та його дружині. Чоловік, слухаючи розповідь, лише хитав головою, а потім сплюнув і додав:

— Собаки, вовки, леви… хай їх усіх Інші вхоплять. Ті горлорізи не зважаться наблизитися до Дівоставу. Авжеж не туди, де править воля князя Тарлі.

Брієнна знала князя Рандила Тарлі від свого перебування у війську короля Ренлі. Великої любові вона до нього не плекала, хоча пам’ятала, що йому завдячує. «З ласки божої спробую проминути Дівостав, поки він не дізнався.»

— Місто віддадуть законному господареві, князеві Мутону, щойно скінчиться війна, — мовила вона до селянина. — Його вельможність отримав королівське пробачення.

— Пробачення? — зареготав старий. — За віщо? За те, що сидів на дупі у своєму семиклятому замку? Він надіслав вояків битися за Водоплин, а сам нікуди не ходив. Місто йому погромили спершу леви, потім вовки, потім сердюки, а його вельможність сидів собі за безпечними мурами. Брат його ніколи б так не вчинив. Пан Милош був зухвалий, як той півень, поки не загинув од руки Роберта.

«Знову привиди» — подумала Брієнна.

— Я шукаю свою сестру — вродливу дівчину тринадцяти років. Чи не бачили ви її дорогою?

— Ото нема мені що робити, як дівчат видивлятися. Не бачив ані вродливих, ані бридких.

«І ніхто не бачив.» Але ж питати треба — раптом пощастить.

— Мутон має доньку. Кажуть, нічогеньке дівча, — правив далі чолов’яга. — А як відведуть на постіль — то буде нічогенька молодиця. Веземо їм яйця до весілля. Її віддають за сина Тарлі. Яйця будуть княжим кухарям для пирогів.

— Авжеж.

«За сина князя Тарлі. То юний Дікон одружується.» Вона спробувала пригадати, скільки ж йому має бути років — вісім чи десять. Саму Брієнну заручили у сім з нареченим, старшим за неї на три роки — молодшим сином князя Карона, сором’язливим хлопчиною з бородавкою над губою. Вони зустрілися лише один раз — саме задля заручення. За два роки він помер від тієї ж самої пошесті, що забрала князя та княгиню Карон разом з їхніми доньками. Якби він вижив, то їхнє весілля відбулося б упродовж року після її першого розквіту, і все життя потекло б геть інакше. Її б не було тут, на шляху, вдягненої у чоловічу кольчугу, з мечем при боці, у гонитві за дитиною загиблої жінки. Напевне, вона б сиділа у Щеботі, колихала власну дитину, годувала грудьми ще одну. Брієнні вже не вперше спадало це на думку — і щоразу вона відчувала легкий сум, але водночас і полегшення.

Сонце вже наполовину сховалося за купою хмар, коли вони виїхали з-під чорних дерев на видноту і побачили перед собою Дівостав поруч із глибокими водами затоки. Браму міста відновили та зміцнили, негайно помітила Брієнна. Мурами рожевого каменю знову ходили арбалетники. Над в’їзною баштою майорів королівський прапор Томена — чорний олень та золотий лев у протистоянні на золотому та кармазиновому полі, розділеному поздовж. На інших прапорах виднівся мисливець Тарлі; червоний лосось дому Мутон маяв лише над замком на пагорбі.

Коло решітки воріт вони натрапили на десяток стражників з галябардами. Значки виказували в них вояків війська князя Тарлі, хоча жоден не належав до надвірних людей самого Тарлі. Брієнна побачила двох кентаврів, блискавку, блакитного жука та зелену стрілу, але не крокуючого мисливця. Десятник носив на грудях павича з трохи вицвілим під сонцем барвистим хвостом. Коли селяни підтягли воза ближче, він присвиснув.

— Що це тут у нас? Яйця? — Він ухопив одне, підкинув і вишкірився. — Гаразд, ми заберемо.

Старий аж кавкнув од несподіванки.

— Ці яйця для князя Мутона! У весільні пироги й таке інше.

— То накажи своїм куркам відкласти ще. А я, мабуть, із півроку яєчка не куштував. І не смій брехати, що тобі не заплатили. Ось маєш.

З цими словами він жбурнув старому під ноги жменю мідяків.

Відповіла йому дружина селянина.

— Цього не досить! — заперечила вона. — Геть не досить!

— А я кажу, досить, — буркнув десятник. — І за яйця, і за тебе. Ану ведіть її сюди, хлоп’ята. Для свого старого вона замолода.

Двоє стражників притулили галябарди до стіни і стягли з воза жінку, що відчайдушно впиралася. Селянин дивився з посірілим обличчям, та не смів ворухнутися.

Брієнна вдарила кобилу п’ятами і виїхала наперед.

— Ану пустіть її.

Її голос змусив стражників завагатися, і селянка зуміла вирватися з їхніх рук.

— То не твоя справа, дівко, — відповів один із вартових. — Не роззявляй рота і не втручайся.

Та замість послухати його поради Брієнна витягла меча.

— Отакої! — присвиснув десятник. — То в нас тут оголений клинок. Щось мені розбійниками засмерділо. А чи знаєш ти, що князь Тарлі робить розбійникам?

Він досі тримав у руці поцуплене з гарби яйце. Долоня стиснулася, білок з жовтяком потекли між пальців.

— Я знаю, що князь Рандил робить розбійникам, — відповіла Брієнна. — А ще я знаю, що він робить ґвалтівникам.

Вона сподівалася, що почувши ім’я свого володаря, вояки отямляться, але десятник лише струсив з руки розчавлене яйце та показав стражникам, щоб оточили вершницю. Брієнна побачила навколо себе сталеві вістря.

— То що ти там брехала, дівко? Що, кажеш, князь Тарлі робить…

— …ґвалтівникам, — закінчив гучніший голос. — Він відрізає їм яйця. Або відсилає на Стіну. Або робить і те, й інше. А злодіям ріже пальці.

З-під брамної башти виступив стрункий міцний молодик з мечем при поясі. Вапенрок на його обладунку колись був білий — і подекуди ще лишався таким поміж плям трави та засохлої крові. На грудях було нашито значка: брунатного оленя, упольованого, сплутаного та підвішеного під жердиною.

«Він.» Його голос був для Брієнни наче удар кулаком у живіт, обличчя — наче ніж у печінку.

— Пане Гайле, — сухо вимовила вона.

— Краще облиште її, хлопці, — мовив пан Гайл Добич. — Це ж Брієнна Краля, Тарфійська Діва, яка зарізала короля Ренлі та половину його Веселкової Гвардії. Вона така ж лиха вдачею, як бридка пикою, а бридкішої ви, мабуть, і не знайдете… хіба що тебе, Сцянику, але ж твого батька всі вважали за волохату зуброву дупу, тож тобі можна пробачити. А її батько — Вечерниця, господар на Тарфі.

Стражники зареготали, але галябарди підняли.

— Хіба ми не маємо її схопити, пане? — спитав десятник. — За вбивство короля Ренлі?

— З якого дива? Ренлі був бунтівник проти престолу. Як і всі ми — зрадники та свавільники. Але ж тепер ми вірні слуги короля Томена. — Лицар махнув селянам, щоб їхали крізь браму. — Яйця покажи управителеві його вельможності — він, певно, зрадіє. Знайдеш його на базарі.

Старий приклав кісточки пальців до лоба у вітанні.

— Дякую, мосьпане. Ви правдивий лицар, кожен побачить. Ходімо, жінко.

Вони знову взялися до гарби і покотили її з гуркотом крізь браму. Брієнна рушила ристю услід; за нею потрусив Подрік. «Правдивий лицар, авжеж» — похмуро подумала вона, суплячи брови.

Опинившись усередині міста, вона натягла повід. Ліворуч виднілася зруйнована стайня, за нею — брудний провулок. Навпроти через вулицю на високому ґанку бурдею стояли три напіводягнені повії, перешіптуючись одна до одної. Одна трохи скидалася на табірну дівку, яка колись підходила до Брієнни з питанням, що у неї в штанях: прутень чи піхва.

— Оте опудало в нього під дупою — чи не найбридкіша коняка, що я бачив, — мовив пан Гайл про Подрікового коня. — Дивно, чому на ньому не сидите ви, ласкава пані. До слова, чи не хочете подякувати мені за порятунок?

Брієнна стрибком злетіла з кобили. На зріст вона була вища за пана Гайла на голову.

— Одного дня я подякую вам, пане, у добрячому бугурті.

— Як подякували Рудому Ронетові? — зареготав Добич.

Сміх він мав гучний, запальний, навіть милозвучний, хоча не міг похвалитися вродою. Колись Брієнна вважала це обличчя з карими очима, шапкою кошлатого брунатного волосся та невеличким рубцем біля лівого вуха простим і чесним, поки не дізналася правду. Підборіддя лицар мав з серпиком, ніс — кривуватий, але сміявся часто і приємно для вуха.

— Чи не слід вам іти охороняти браму?

У відповідь він невдоволено скривився.

— Мій брат у перших Алин ловить розбійників десь по лісах. Мабуть, скоро повернеться з головою Хорта, вкритий славою та надутий, мов булька. А мене приречено стовбичити на тій брамі — завдяки вам. Сподіваюся, ви задоволені, кралечко. До речі, що ви тут шукаєте?

— Стайню — поставити коня.

— Отам проти східної брами є одна. А цю спалено.

«Без тебе бачу.»

— Ви сказали тим стражникам… так, я була поруч із королем Ренлі в мить його смерті, але його, пане, вбила якась химородь. Присягаюся в тім на своєму мечі.

І поклала руку на руків’я, готова битися, якщо Добич у вічі звинуватить її в брехні.

— Може, й так. А те, що Веселкову Гвардію порізав Лицар Квітів, я знаю краще за вас. Бо з найліпшим вашим щастям ви б перемогли хіба що пана Емона — він був похапливий боєць і швидко стомлювався. Але Ройса? Оце вже ні. Пан Робар був удвічі кращий за вас мечник… та ви ж, до речі, не мечник, хіба не так? Мечниця, мечниха… цікаво, яким словом вас називати? А ще цікавіше: які справи привели Діву до Дівоставу?

«Шукаю свою сестру, дівчину тринадцяти років» — мало не відповіла Брієнна, але ж пан Гайл мав знати, що сестер у неї нема.

— Мушу знайти одного чоловіка в закладі «Смердюча гуска».

— Я гадав, Брієнна-Краля не шукає собі чоловіків. — Посмішка лицаря мала в собі щось зловісно-лукаве. — «Смердюча гуска», кажете? Це місце я знаю… і знаю, чим воно смердить. Це шинок біля гавані. Та спершу ви підете зі мною до його вельможності князя.

Пана Гайла Брієнна не боялася, але ж він належав до старшини при Рандилі Тарлі. Варто було йому свиснути — і на поміч та захист примчала б сотня стражників.

— Мене мають ув’язнити?

— За віщо, за Ренлі? Ой, та кому він треба? Відтоді ми змінили королів, дехто — двічі. Ніхто не згадає, ніхто не заплаче. — Він легенько поклав їй долоню на плече. — Сюди, якщо ваша ласка.

Брієнна рвучко вивільнилася.

— Буду вдячна, якщо ви мене не торкатиметеся!

— Нарешті хоч якась дяка, — вишкірився лицар у лукавій посмішці.

Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало в руїнах, зі спустошеними вулицями та спаленими домівками. Зараз вулиці повнилися дітьми та пацями, більшість спалених будівель розвалили та розтягли на каміння. Де стояли одні будинки — там посадили городи; місце інших зайняли шатра лицарів та намети купців. Брієнна побачила, як зводять нові домівки, як замість погорілого дерев’яного заїзду постає кам’яний, помітила новий череп’яний дах на міському септі. У прохолодному осінньому повітрі гучно бриніли пилки, стукотіли молотки. Чоловіки, хекаючи, переносили вулицями великі колоди, провулками візники пропихали вози з камінням. Багато з робітників мали на грудях значки з мисливцем.

— Місто відбудовують вояки? — перепитала зачудована Брієнна.

— Вони б, певно, охочіше кидали кості, цмулили вино і гойдали шльондр. Але князь Тарлі тримається думки, що ревна праця покращує звичаї.

Брієнна чекала, що її поведуть до замку. Натомість Добич супроводив їх з Подріком до гавані, де панувало пожвавлення. Втішно було бачити, що до Дівоставу повертаються купці та крамарі. У порті стояли галера, галеас, великий двощогловий коч, зо два десятки рибальських байдаків. Далі на затоці виднілися ще рибалки. «Якщо у «Смердючій гусці» нічого не знайдеться, сяду на корабель» — вирішила Брієнна. До Мартинова було зовсім недалечко, а звідти легко дістатися і Соколиного Гнізда.

Князь Тарлі знайшовся на рибному базарі за чиненням правосуду. Коло води звели великий поміст, з якого пан князь міг дивитися згори на людей, звинувачуваних у злочинах. Ліворуч стояла довга шибениця зашморгів на двадцять, хоча трупів там висіло лише чотири; один виглядав свіжим, інші три — не надто. З підгнилих решток одного з них віддирав смужки плоті чималий гайворон. Решта гайвороння розлетілася, сторожко озираючись на юрбу міщан, що зібралася у сподіваннях повитріщатися на чиюсь страту.

Князь Рандил поділяв поміст із князем Мутоном — блідим, м’якотілим, опасистим чоловіком у білому жупані, чорних штанях та горностаєвій делії, скріпленій червоно-золотою застібкою в подобі лосося. Тарлі мав на собі кольчугу, виварену шкіру та панцирного нагрудника сірої криці. Над лівим плечем визирало руків’я обіручного меча. «Серцерубом» звався той меч, гордість їхнього вельможного дому.

Судді саме слухали молодика у киреї грубого сукна, накинутій на брудну шкірянку.

— Я нікому зла не робив, м’сьпане, — почула Брієнна його слова. — Я взяв лише те, що септони кинули, коли тікали. Як здумаєте відняти за те пальця — воля ваша.

— Так, звичай приписує віднімати пальця в крадія, — суворо відповів князь Тарлі, — але хто краде з септу, той краде в богів.

Князь обернувся до сотника сторожі.

— Сім пальців. Великі залишити.

— Сім?! — зблід з лиця злодій.

Коли стражники схопили його, він намагався опиратися, але слабенько — так, наче вже був скалічений. Дивлячись на нього, Брієнна мимохіть пригадала пана Хайме — як той кричав, коли арах Золло упав донизу.

Наступний чоловік був хлібопека, якого винуватили у домішуванні тирси до борошна. Князь Тарлі присудив йому сплатити п’ятдесят срібних оленів. Хлібопека заприсягнувся, що й близько не має стільки срібла — тоді його вельможність наказав дати йому один удар батогом за кожну несплачену монету.

Наступною судили кощаву та страшну на пику хвойду; вона подарувала непристойну хворобу чотирьом воякам Тарлі.

— Вимийте їй сором лужним розчином і киньте до підземелля, — наказав Тарлі.

Повію, що верещала та лила сльози, потягли геть, і тут його вельможність князь помітив Брієнну скраю натовпу між Подріком та паном Гайлом. Він насупився, але у очах не промайнуло ані натяку на впізнання.

Наступним вивели жегляра з галеасу. Його звинувачував лучник залоги князя Мутона з перев’язаною рукою та лососем на грудях.

— З ласки ясного пана, оцей мугиряка мені ножа в руку встромив. Казав, наче я йому в кості мухлюю.

Князь Тарлі перевів очі з Брієнни на людей перед ним.

— А ти мухлював?

— Ні, м’сьпане, хіба ж я… та нізащо!

— За крадійство я забираю пальця. За брехню мені в очі — вішаю. Чи слід мені прохати показати кості?

— Кості? — Лучник зиркнув на Мутона, але його князь байдуже роздивлявся рибальські човни на затоці. Стрілець ковтнув і відповів: — Ну може, я… ну кості, мені з ними щастить, але я…

Тарлі почув достатньо.

— Заберіть мізинця. Хай сам вибере, з якої руки. Долоню іншої пробити цвяхом. — І підвівся з місця. — Відженіть решту назад до підвалу. Розгляну їхні справи назавтра.

Князь обернувся і махнув рукою до пана Гайла. Брієнна пішла слідом.

— Ясний пане, — привіталася вона, ставши перед князем, і знову відчула себе восьмирічною дівчинкою.

— Ласкава панно. Як сталося, що ми… маємо честь вас бачити?

— Мене надіслали шукати… — Вона завагалася.

— Як ви маєте його шукати, коли не знаєте імені? Це ви вбили князя Ренлі?

— Ні.

Тарлі зважив її слова. «Судить мене, наче отих посполитих.»

— Ні, — мовив він нарешті, — лише дозволили йому померти.

Ренлі помер у неї на руках, кроплячи їх кров’ю свого життя. Брієнна зіщулилася.

— То була чорна химородь. Я ніколи…

— Ви ніколи? — Голос його раптом нагадав батіг. — О так. Ви ніколи б не мали вдягати кольчугу і вішати меча на пояс. Це війна, а не свято на обжинки! Богами клянуся, я мав би скрутити вас і запхати на корабель до Тарфу.

— Вчините так — відповісте престолові! — Голос її пролунав пискляво, по-дівчачому. А вона ж хотіла додати йому суворої безстрашності. — Подріку! В саквах ти знайдеш грамоту на пергамені. Принеси її панові князю.

Тарлі узяв грамоту, розгорнув, суплячи брови.

— У королівській справі. Якій саме?

«За брехню мені в очі — вішаю.»

— Санса Старк.

— Якби панна Старк тут з’являлася, я б знав. Ладен закластися — вона втекла до себе на північ. Напевне, сподівається знайти прихисток у когось із батькових значкових. Хай молиться, щоб не схибити у виборі.

— Вона могла поїхати в Долину, — почула Брієнна мимохіть вимовлені власні слова, — до сестри матері.

Князь Рандил кинув на неї зневажливий погляд.

— Пані Лізи вже нема серед живих. Якийсь співець зіпхнув її з гори. Тепер у Соколиному Гнізді на господарстві сидить Мізинець… але довго, мабуть, не засидиться. Панство Долини не з тих, щоб кланятися блазнюватому випанкові, який вміє лише мідяки рахувати.

Князь віддав їй назад грамоту і промовив:

— Ідіть, куди хочете, і робіть, що душа велить… але якщо вас зґвалтують, не біжіть до мене по суд та справедливість. Бо ви своїми дурницями нічого кращого не заслужили.

Його погляд ковзнув по панові Гайлу.

— А вам, пане лицарю, слід бути при вашій брамі. Я ж вас там поставив очільником варти, хіба ні?

— Поставили, мосьпане, — відповів Гайл Добич, — але я подумав…

— Забагато думаєте! — перервав його князь Тарлі, віддаляючись швидким кроком.

«Ліза Таллі померла.» Брієнна стояла під шибеницею, стискаючи в руці свою безцінну грамоту. Натовп розійшовся хто куди, гайвороння повернулося до учти. «Співець зіпхнув її з гори.» Невже сестрою пані Кетлін теж пообідали гайворони?

— Ви, панно, питали про «Смердючу гуску», — нагадав пан Гайл. — Якщо ваша ласка, можу вас туди…

— Повертайтеся до брами.

Обличчям лицаря майнуло роздратування. «Просте обличчя, та не таке вже й чесне.»

— Воля ваша.

— Саме так.

— То була лише гра. Якось згаяти час. Ми не хотіли нікому зла. — Він завагався. — А Бен загинув, до речі. Зарубали його на Чорноводі. Пацюра теж, і Віла Гайстра. А Маркові Мулендору завдали рани, що коштувала йому руки.

«То й добре, — кортіло сказати Брієнні. — Сам заслужив.» А потім пригадала, як Мулендор сидів ззовні свого шатра з мавпочкою на плечі, вдягненою в крихітну кольчужку, як вони кривили смішні мармизи одне до одного. Що сказала про них Кетлін Старк тієї ночі у Лихомості? «Лицарі літа»? А потім літо скінчилося, настала осінь, і ось вони падають на землю один за одним, наче листя з дерев…

Вона рішуче обернулася спиною до Гайла Добича.

— Ходімо, Подріку.

Малий потупцював слідом, ведучи коней.

— То ми зараз підемо туди? Тобто до «Смердючої гуски»?

— Я піду. А ти йди до стайні при східній брамі. Запитай стайняра, чи нема тут корчми, де переночувати.

— Спитаю, пане. Пані. — Подрік втупив очі у землю, копаючи ногами камінці. — Ви знаєте, де вона? Гуска? Тобто «Смердюча гуска»?

— Ні.

— Він обіцяв, що покаже. Отой лицар. Пан Кайл.

— Гайл.

— Гайл. Що він вам заподіяв, пане? Тобто пані.

«В малого язик колом стоїть, але макітра тямить.»

— У Вирії, коли король Ренлі скликав корогви, декілька чоловіків вирішили пограти зі мною в гру. Одним із них був пан Гайл. То була жорстока гра, принизлива і негідна лицарської честі. — Вона зупинилася. — Східна брама у той бік. Чекай на мене там.

— Воля ваша, пані. Пане.

«Смердючу гуску» не позначала жодна вивіска. Шукати її довелося мало не годину. Заклад виявився підземним льохом, розташованим унизу дерев’яних сходів під смердючою шкуродернею. Там під низькою стелею панувала пітьма; коли Брієнна входила, то вдарилася головою об сволоку. Жодної гуски у закладі не знайшлося, лише стояло кілька ослонів, а до земляної стіни притулена була лава. За столи правили старі винні барила, сірі та поїдені шашіллю. Обіцяним у назві смородом просякло усе. Головну його частку складало кисле вино, вогкість і цвіль, але відгонило трохи і нужником, і розкопаною могилою на цвинтарі.

Єдиними пияками були троє тирошійських жеглярів у кутку, що гарчали один до одного своєю говіркою крізь зелені та лілові бороди. Вони кинули на Брієнну побіжні погляди; один буркнув щось таке, від чого інші засміялися. Шинкарка стояла за шинквасом у вигляді дошки, покладеної на два барила. То була кругла, бліда обличчям жіночка з залисинами на голові та велетенськими м’якими цицьками, що колихалися під брудною юпкою. Загалом скидалося, що боги виліпили її з тіста, а спекти забули.

Брієнна не наважилася просити води у цьому закладі, тому купила кухоль вина і мовила до шинкарки:

— Я шукаю людину на ім’я Спритний Дик.

— Дик Крабб. Є такий. Приходить майже щовечора. — Жінка обвела очима Брієннину кольчугу та меча. — Якщо маєте на нього зуб, то будьте ласкаві вбити його деінде. Ми не хочемо клопоту з князем Тарлі.

— Я хочу з ним побалакати. Навіщо мені його вбивати?

Жінка знизала плечима без відповіді.

— Якщо кивнете мені головою, коли він прийде, матимете мою дяку.

— А чи велику?

Брієнна поклала мідну зірку на дошку-шинквас і знайшла собі місце у тіні, з якого добре було видно сходи. Потім спробувала вино. На язику воно здавалося масляним, у кухлі плавала волосина. «Тонка, як моя надія знайти Сансу» — подумала вона, витягаючи волосину з вина. Гонитва за паном Донтосом виявилася марною, а по смерті пані Лізи Долина вже не здавалася вірогідним прихистком для Санси Старк. «Де ж ви, юна панно? Чи втекли додому, до Зимосічі? А чи поїхали з чоловіком, як гадає Подрік?» Брієнні не кортіло ганятися за дівчиною десь за вузьким морем, де навіть мова їй була чужа. «Там я здаватимуся ще потворнішою, коли мукатиму і махатиму руками, щоб мене якось зрозуміли. А всі з мене реготатимуть, як тоді у Вирії.» При згадці про Вирій щоками її поповзла фарба.

Коли Ренлі вдягнув королівську корону, Діва Тарфійська подолала половину королівства, щоб дістатися його двору. Сам король привітав її надзвичайно чемно, ласкаво припросив до служби. Та не так сталося з зацним панством і лицарством. Щоправда, Брієнна і не чекала тепла та усмішок — готова була до холоду, до кпинів, до ворожості, бо вже досить куштувала тих страв за життя. Але збентежила і залишила її беззбройною не зневага більшості, а ласка окремих осіб. Тарфійська Діва була заручена вже тричі, але ніколи ще до Вирію коло неї не упадало стільки чоловіків.

Першим був Великий Бен Кущ — один із небагатьох чоловіків у таборі Ренлі, що височів над нею зростом. Він надіслав свого зброєносця чистити їй кольчугу та подарував срібний ріг для пиття. Пан Едмунд Амброз пішов далі, даруючи квіти та запрошуючи разом кататися верхи. Проте пан Гайл Добич перевершив обох. Він подарував їй книжку, прикрашену чудовими малюнками, з сотнею казок про лицарські звитяги. Він приносив її коням яблука та морквини, а їй на шолом подарував блакитний шовковий хвіст. Він переповідав їй табірні плітки, сипав дотепними та гострими жартами, від яких вона посміхалася. Одного дня він навіть вправлявся з мечем у парі з нею, що важило для неї більше за решту.

Вона тоді гадала, що це саме з-за нього інші почали ставитися до неї шляхетніше. «Більше, ніж шляхетно.» Вояки змагалися за місце за столом коло неї, один поперед одного наливали їй вино та підносили страви. Пан Річард Пацюр грав любовні пісні на лютні ззовні її шатра. Пан Гуго Чмелик подарував їй дзбан меду «солодкого, як діви Тарфу». Пан Марк Мулендор смішив її вихватками своєї мавпи — кумедного маленького чорно-білого створіння з Літніх островів. Заплотний лицар Віл Гайстер набивався розтерти стомлені плечі.

Останньому Брієнна відмовила. Як і усім попереднім. Коли пан Овейн Верхопіль схопив її одного вечора в обійми та притиснувся вустами у поцілунку, вона приземлила його дупою в табірне вогнище. А тоді пішла про всяк випадок роздивитися себе у люстрі. Обличчя її лишилося таким самим широким та веснянкуватим, як завжди. Кінські зуби, грубі вуста, дебела щелепа… усе таке потворне і недоладне. Вона ж хотіла лише стати лицарем у службі короля Ренлі. А тут раптом…

Вона б розуміла їх краще, якби була в таборі єдиною жінкою. Але навіть остання табірна дівка хвалилася краснішою вродою. Коли ж у замку князя Тирела щовечора відбувався бенкет на честь короля Ренлі, там під музику скрипок, ріжків та цимбал танцювало вдосталь чарівних панянок та прегарних лицарських дружин. «Чому ви до мене такі ласкаві?! — кортіло їй заволати на весь голос щоразу, як новий незнайомий лицар мурмотів їй милощі або щось дарував. — Чого вам треба?!»

Розгадав цю загадку Рандил Тарлі. Того ж дня він надіслав по неї до шатра двох своїх вояків. Його юний син Дікон підслухав, як четверо лицарів пересміювалися, сідлаючи коней, і розповів батькові про те, що почув.

Лицарі ухвалили між собою заклад. Почалося все з трьох веселих молодиків надвірної дружини Тарлі: Амброза, Куща та Гайла Добича. Але потім табором поповзли чутки, і до гри почали приставати нові люди. Кожен новий змагальник робив внесок у один золотий дракон; зібрані кошти мали надійти тому, хто забере її дівочу цноту.

— Я поклав край їхній забаві, — розповів їй Тарлі. — Деякі з цих… пошукачів… менш шляхетні від інших, а заклади день у день зростали. Будь-якої миті хтось із них вирішив би здобути перемогу силоміць.

— Але ж це лицарі, — мовила вона, мов громом ударена. — Помазані лицарі шляхетних родів.

— Так, це шляхетні помазані лицарі. І вони не винні. Вина лежить на вас.

Брієнна аж зіщулилася, почувши його звинувачення.

— Я б ніколи… мосьпане, я ж їх ніяк не заохочувала…

— Їх заохочувала ваша присутність. Якщо жінка живе у вояцькому таборі, то хай не дивується, що вояки ставляться до неї, як до табірної дівки. На війні немає місця для шляхетно уродженої панни. Якщо ви маєте бодай якусь повагу до власної честі або честі свого дому, то зніміть кольчугу, поверніться до рідної домівки і вблагайте батька знайти вам чоловіка.

— Я приїхала битися! — наполягала вона. — Стати лицарем!

— Боги створили чоловіків, щоб битися. А жінок — щоб народжувати дітей, — відповів Рандил Тарлі. — Жіноча війна точиться на породільському ложі.

Хтось спускався сходами до льоху. Брієнна відсунула вино убік. Саме тієї миті до «Гуски» ввійшов кощавий, одягнений у вбоге дрантя гостропикий чоловічок з брудним темним волоссям. Він кинув на тирошійців швидкий погляд, на Брієнні затримав очі трохи довше, а тоді обернувся до шинквасу.

— Вина, — мовив він до шинкарки, — але без кінських сцяк, прошу пані.

Жінка зустріла Брієннині очі та кивнула.

— Я пригощу вас вином, — покликала Брієнна, — у обмін на кілька слів.

Чоловічок роздивився її сторожкими очима.

— Кілька слів, кажете? Я багацько різних знаю. — Він усівся навпроти за барилом на ослоні. — Хай пані скажуть, які саме слова бажають почути, і Спритний Дик вам їх вимовить одне за одним.

— Я чула, ви надурили дурня.

Голодранець сьорбнув вина, поміркував трохи.

— Може, й надурив. А може, й ні. — На собі він мав вицвілого подертого сіряка, з якого хтось відірвав значок пана чи князя. — Залежить, хто питає.

— Король Роберт.

Брієнна поклала на барило між ними срібного оленя. З одного боку на монеті була карбована голова Роберта, з іншого — вінчаний олень.

— Ти ба, сам король! — Чоловічок узяв монету і закрутив її на столі, посміхаючись. — Полюбляю дивитися, як танцює король. Гей та гоп, гей та гоп. Хтозна — може, я справді бачив того вашого дурня.

— А чи була з ним дівчина?

— Дві дівчини, — негайно відповів гість.

— Дві?!

«Невже друга — то Ар’я?»

— Ну таке, — додав чоловічок, — я тих кралечок сам не бачив, брехати не буду. Але перевозу він питав на трьох.

— Перевозу куди?

— Скільки пригадую, на той берег моря.

— А чи не пригадаєте, як він виглядав?

— Та дурень як дурень. — Він схопив зі столу монету, що почала сповільнюватися, і вона зникла у його руках. — Наляканий дурень.

— Наляканий чим?

Чоловік знизав плечима.

— Він сам не казав, та Спритний Дик має нюх на запах страху. Приходив сюди мало не щовечора, пригощав жеглярів оковитою, жартами сипав, пісеньок співав. Та як припхалися сюди добродії з мисливцем на цицьках, то дурень одразу збілів з лиця, наче молоко, і сидів мовчки, поки ті не пішли. — Дик присунув ослона ближче. — Тарлі наказав воякам нишпорити портом, оглядати кожен корабель, що входить чи виходить. Кому треба оленя — той іде до лісу, а кому треба корабель — той іде до пришибів. Але ваш дурень до пришибів ходити не смів. І я запропонував йому поміч.

— Яку саме?

— Таку, що коштує більше за срібного оленя.

— Розкажіть — матимете ще одного.

— Ану покажіть, чи він у вас є, — відповів чоловічок. Брієнна поклала на барило ще одного оленя, а він крутнув його, посміхнувся, підхопив у жменю. — Хто не може піти до кораблів, тому треба, щоб кораблі прийшли до нього. Я сказав, що знаю місце, де таке трапляється. Добре приховане місце.

Брієнниними руками побігли сироти.

— Там, де до берега пристають перемитники. Таємна затока. Ви послали дурня до пачкарів.

— Разом із його двома дівчатками! — реготнув він. — От лишень справи тут такі… місце, куди я його послав, останнім часом кораблів не бачило. Років так зо тридцять.

Він почухав носа і запитав:

— А вам до того дурня що?

— Ті двоє дівчат — мої сестри.

— Отакої? Бідолашні дівчатка. Я колись теж мав сестру. Кощаве дівчисько з гострими колінками. А потім вона відростила цицьки і нагуляла собі між ніг лицарського сина. Востаннє я її бачив у Король-Березі — вона там собі на хліб заробляла, падаючи на спину.

— Куди ви їх послали?

Дик знову знизав плечима.

— Та я вже й не пригадаю.

— Куди?

Брієнна ляснула по столі ще одним срібним оленем. Але Дик штовхнув його пальцем назад.

— Туди дороги навіть олень не знайде… хіба що дракон.

Брієнна відчула, що сріблом більше нічого з нього не добуде. «Золотом… чи добуду, а чи й ні. Певніше було б залізом.» Брієнна торкнулася кинджала, тоді знову полізла до гаманця, видобула золотого дракона і поклала на барило.

— Куди саме?

Сіромаха вхопив монету і спробував її на зуб.

— Оце смакота! Зразу рідна Гостроклішня пригадалася. Там на півночі гори та болота, край дикий, непоказний, але я там уродився і виріс. Дик Крабб — отаке маю ім’я. Хоча люди кличуть Спритним Диком.

Власного імені Брієнна у відповідь не назвала.

— Де саме на Гостроклішні?

— У Шептунах. Ви ж напевне чули про Кларенса Крабба, еге ж?

— Ні, не чула.

Дик, здавалося, неабияк здивувався.

— Пана Кларенса Крабба, кажу. Не чули? Я маю в собі його кров. А він був вісім стоп на зріст, одноруч виривав з землі сосни і кидав аж за версту. Жоден кінь не міг нести його вагу, тому він їздив верхи на зубрі.

— До чого тут він і таємна затока перемитників?

— Його дружина була лісова відьма. Коли пан Кларенс убивав людину, то приносив голову додому, а дружина цілувала її у вуста і повертала до життя. А були то не абихто, а панство, чаклуни, уславлені лицарі та пірати. Один був король Сутіндолу. Всі вони давали старому Краббові добрі поради, а що були головами без тіла, то гучно розмовляти не могли, хоча й пельки не стуляли. Бо як ти голова, то що маєш робити всенький день? Лише теревенити, не замовкаючи. Відтоді Краббову оселю назвали Шептунами. Та й досі називають, хоча вона лежить у руїнах вже тисячу років. Самотнє місце — ті Шептуни.

Дик спритно перекинув монету між кісточками пальців.

— Одному драконові на самоті сумно. От якби десять…

— Десять драконів — це чималий статок. Дурня клеїш?

— Не клею, але можу до нього привести. — Монета станцювала у один бік, потім у протилежний. — Просто до Шептунів, ласкава пані.

Брієнні не подобалося, як золото витанцьовує між пальцями хитруна. І все ж…

— Шість драконів, якщо знайдемо мою сестру. Два, якщо тільки дурня. А як нікого не знайдемо — то нічого не дам.

Крабб здвигнув плечима.

— Шість — то й шість. Шість — воно теж незле.

«Занадто швидко.» Вона схопила його за руку, перш ніж золото зникло з очей.

— Не грайся зі мною і не намагайся обдурити. Я тобі не легка здобич на ярмарку.

Коли вона його пустила, Крабб заходився терти зап’ясток.

— От тобі й маєш сцянки-вихилянки, — пробурчав він. — Та ви мені руку мало не зламали!

— За те красно прошу вибачити. Моя сестра — дівчина тринадцяти років. Я маю її знайти, перш ніж…

— …перш ніж якийсь лицар допадеться до її ступки. Та втямив я, не переймайтеся. Її вже врятовано. Адже з вами тепер Спритний Дик. Зустрінемося коло східної брами з першим світлом. Мені ще треба в одного добродія про коня поспитатися.