Учта для гайвороння

Семвел

У морі Семвела Тарлі нудило так, що він ходив зелений. І то не з самого лише страху потонути — хоча з нього теж. Скрути додавав і рух корабля, невпинне хилитання чардаку під ногами.

— Маю слабкий живіт, — зізнався він Дареонові того дня, коли вони випливали зі Східної-Варти-біля-Моря.

Співець ляснув його по спині й відповів:

— Диви, Смертяний, як він такий слабкий — не відпускай його самого гуляти.

Сем намагався хоробритися, хоча б заради Йолі. Вона ж ніколи раніше не бачила моря. Коли вони разом долали сніги після втечі з Крастерового Дитинця, то набріли на кілька озер, і навіть вони здалися Йолі неймовірним дивом. Коли ж «Кіс» ковзнув водою геть від берега, дівчина почала тремтіти, а щоками її потекли великі солоні сльози.

— Ласка божа, — почув Сем її шепіт.

Спершу з очей зникла Східна Варта, потім Стіна почала меншати і нарешті розтанула удалині. Вітер посилився, наповнив вітрила блякло-сірого кольору — схожі на чорний кобеняк, що прали забагато разів — і обличчя Йолі побіліло з жаху.

— Це добрий корабель, — намагався заспокоїти її Сем. — Не треба боятися!

Але вона лише зиркнула на нього, міцніше пригорнула до себе дитину і втекла донизу. Сем не мав чого робити, крім чіплятися за облавок і спостерігати, як вимахують весла. Їхній узгоджений рух чарував око своєрідною красою, відволікаючи від споглядання води. А Сем не любив дивитися на воду, бо зразу ж лякався потонути. Коли він був малий, панотець князь спробував повчити його плавати — викинув з човна посеред ставка, що лежав попід Рогошпилем. Вода втрапила йому до носа, до рота і легень, і він кашляв та сякався ще кілька годин по тому, як пан Гайл витяг малого з води. Опісля Сем не смів заходити до води глибше крижів.

Але в Тюленячій затоці вода стояла вище від його крижів… та ще й не стояла, а вирувала — зовсім не так, як у невеличкому і мирному рибному ставку попід горою, нижче від батькового замку. В затоці вода була сіро-зелена, мінилася дрібними рясицями, а порослий лісом берег, уздовж котрого вони просувалися, вишкірявся скелями та вирував водокрутами. Навіть якби Сем спромігся, шалено хвицяючи ногами та повзучи водою на череві, дістатися берега — то й тоді хвилі, певніше за все, побили б його на каменях та розтрощили голову на дрібні скалки.

— Русалок видивляєшся, Смертяний? — запитав Дареон, коли побачив, як Сем витріщається через води затоки.

Молодий та вродливий співець зі Східної Варти мав світле волосся, горіхові очі, а у чорному строї скидався радше на якогось темного принца, ніж на чорного братчика.

— Ні.

Сем сам не знав, чого шукає очима. І що робить на цьому кораблі, теж не знав. «Їду викувати в Цитаделі ланцюга та стати маестром, щоб краще прислужитися Варті» — казав він собі, але сама думка гнітила його і виснажувала. Він не хотів бути маестром, не хотів носити на шиї важкий ланцюг, такий холодний проти шкіри. Не хотів залишати братчиків — єдиних друзів, яких мав за життя. А найперше не хотів бачити батька, який відіслав його на Стіну на певну смерть.

Для його супутників усе було інакше. Їм подорож обіцяла щасливий кінець усіх поневірянь. Йоля заживе безпечно у Рогошпилі, залишивши між собою та пережитими у страхолюдній пущі жахіттями мало не цілий Вестерос. Служницею в батьковому замку вона матиме добрий харч та теплу домівку — невеличку затишну часточку великого світу, про яку не мріяла у шлюбі з Крастером. Вона дивитиметься, яким великим та сильним зростатиме її син, як він стане ловчим, конюшим або ковалем. А якщо малий покаже хист до зброї, то хтозна — якийсь лицар може взяти його собі за зброєносця.

Маестер Аемон теж опиниться у кращому місці, ніж досі. Втішно було думати, що він проведе недовгу вже решту свого життя, огорнутий теплим легітом Старограду, за неквапними розмовами з браттями-маестрами, або ж поділяючи власну мудрість із підмаестрами та послушниками. Якщо хтось і заслужив відпочинок тисячу разів — то це він.

Навіть Дареонова доля мала поліпшитися. Молодик завжди торочив, що не винен у зґвалтуванні, завдяки якому опинився на Стіні, та наполягав, що його місце — при княжих дворах коло пишних столів. І ось нарешті доля йому всміхнулася — Джон підвищив його до вербувальника замість чоловіка на ім’я Йорен, котрий зник і вважався мертвим. Йому тепер належало їздити Семицарством, співати про звитяги Нічної Варти і час від часу повертатися на Стіну з новачками.

Подорож мала бути довгою та суворою — ніхто цього не заперечував, та на інших принаймні чекали попереду щасливі дні. Це втішало Сема. «Я їду заради них, — казав він собі, — заради Нічної Варти і майбутнього спокою.» Але що довше він вдивлявся у море, то холоднішим і глибшим здавалося воно йому.

Втім, не дивитися в море було ще гірше. Сем зненацька усвідомив це у тісній бесіді під стерновим чардаком, яку поділяли з ним усі його подорожні супутники. Він намагався відволіктися від нудоти в шлунку, балакаючи з Йолею, яка саме годувала сина.

— Цей корабель доправить нас лише до Браавосу, — казав він. — А там знайдемо собі інший, до Старограду. Я читав книжку про Браавос, коли був малий. Ціле місто збудоване на затоці, на сотні невеличких островів. А ще вони мають велета — кам’яного чоловіка заввишки у сотню стоп. Замість коней у них човни, а мартопляси грають перед глядачами писані на папері вистави — не те що в нас, коли нашвидкуруч вигадують різні дурниці. Харч там теж дуже добрий, а надто риба і все, що з моря. Вони їдять різні скойки, вугрів та вустриць — усе найсвіжіше, просто з затоки. Ми, напевне, матимемо кілька днів від одного корабля до іншого. Зможемо піти на виставу мартоплясів і з’їсти вустриць.

Сем гадав, Йолі буде цікаво. Але гірше помилитися не міг. Йоля зиркнула на нього байдужими, змертвілими очима крізь пасма немитого волосся і мовила:

— Коли ваша ласка, мосьпане.

— А чого б хотіла ти? — запитав її Сем.

— Нічого, — відповіла вона і переклала сина з однієї груді до іншої.

Рух корабля збурював у Семовому шлунку яйця, сало та смажений хліб, яких він поїв перед виплиттям. Раптом йому стало несила сидіти внизу; він рвучко став на ноги і подерся нагору драбиною віддавати сніданок морю. Нудота накотила сильно та зненацька; він і не спинився подивитися, звідкіля вітер — тому виблював не з того боку корабля і заляпав себе. Та навіть так відчув полегшення… хоч і ненадовго.

Корабель звався «Кіс»; то була найбільша з галер Варти. «Буревісник» і «Пазур» мали швидшу ходу, казав Котер Пайк маестрові Аемону ще у Східній Варті — але то були бойові кораблі, стрункі та спритні хижі птахи, де веслярі сиділи на відкритих чардаках. «Кіс» був кращим вибором для суворих вод вузького моря на схід від Скагосу.

— Там штормить, — попереджав їх Пайк. — Зимові шторми гірші, але осінні налітають частіше.

Перші десять днів плавання минули досить спокійно: «Кіс» повз собі Тюленячою затокою, не втрачаючи землю з очей. Коли дмухав вітер, то бувало зимно, та загалом солоні пахощі моря в повітрі додавали снаги. Сем майже нічого не їв, а коли таки спромогався щось у себе запхати, то ненадовго. Але навіть попри те почувався непогано, намагався додати Йолі мужності, підбадьорити, хай і марно. Йоля не хотіла виходити на чардак, хай як її вмовляли, і радо б весь час ховалася у темряві, притискаючи до себе сина. Та й немовляті корабель припав до смаку не більше, ніж матері — коли воно не ревло чи не скиглило, то вибльовувало висмоктане грудне молоко. Кишки в нього послабли і працювали без упину, плямуючи хутра, в які його загорнула Йоля для тепла, і наповнюючи повітря бурим смородом. І хай скільки лойових свічок палив Сем — сморід лайна нікуди не дівався.

Перебувати на свіжому повітрі було приємніше — а надто коли співав Дареон. Співець був знаний серед веслярів «Косу» і охоче грав їм за роботою. Дареон знав усі їхні улюблені пісні: сумні на кшталт «Чорний Робін у петлі повис того дня», «Русалчин лемент», «Осінь мого дня», запальні «Залізні списи» та «Сім мечів для сімох синів», зухвало-сороміцькі «Вечеря мосьпані», «Її маленька квіточка» та «Мегіт мала ставну вроду, відмовлять не вміла зроду». Коли ж співався «Ведмідь і красна дівка», то кожен весляр завзято підхоплював, і тоді «Кіс» аж летів понад водою. Дареон не надто вправно тримав у руках меча — Сем пам’ятав їхні навчальні дні під проводом Алісера Терена — але голос мав пречудовий. «Гримить, як грім, а смакує, як мед» — казав колись про нього маестер Аемон. Співець умів грати і на цимбали, і на скрипку, ба навіть вигадував власних пісень… хоча Сем не був про них високої думки. Та все ж сидіти і слухати Дареона було добре — хай навіть на твердій скрині з гострими скабками. Сем подумки подякував долі за те, що має пухкі сідниці. «Ми, гладуни, наче усюди тягаємо з собою власні подушки» — пожартував він сам до себе.

Маестер Аемон також полюбив день у день сидіти на чардаку, загорнутий у купи хутра, видивляючись сліпими очима кудись за виднокрай.

— Куди він витріщається? — запитав одного дня Дареон. — Йому ж світ чорний, наче в череві корабля.

Старий почув його; Аемонові очі давно затуманилися та згасли в пітьмі, але вуха ловили кожен писк.

— Я ж не народився сліпим, — нагадав він молодикові. — Коли я їхав цим шляхом попереднього разу, то бачив кожну скелю, кожне дерево, кожен бурун на воді, милувався сірими мартинами, що летіли нашим слідом. Мені тоді було тридцять і п’ять років, і з них шістнадцять я носив на шиї маестерського ланцюга. Яйк хотів, щоб я допоміг йому правити, але я знав, що моє місце тут. Він відіслав мене на північ кораблем «Золотий дракон» і наполіг, щоб його друг, пан Дункан, супроводив мене безпечно до Східної Варти. Пишніших проводів новачка на Стіну не знали від часів, коли Німерія прислала Варті шістьох королів у золотих кайданах. Яйк випорожнив підземелля, тож я не мусив проказувати свої обітниці на самоті. Він казав, що то моя почесна варта. Одним з тієї варти був не хто інший, як Брінден Водограй. Згодом його обрали князем-воєводою.

— Кровокрук? — спитав Дареон. — А я про нього пісню знаю. «Тисяча очей і ще одне», так вона зветься. Але ж я думав, він жив століття тому.

— Ми всі жили століття тому. Колись і я був молодий, як ти.

Здавалося, спогад засмутив старого маестра. Він закашлявся, заплющив очі й заснув, погойдуючись у своїх хутрах щоразу, як хвилі хилили корабель.

І пливли вони попід сірими небесами, на південний схід, а тоді знову на схід, а навколо них розсувався обрій та ширилися води Тюленячої затоки. Капітан — сивочолий братчик з черевом, схожим на барило пива — носив такий поплямований морською сіллю чорний стрій, що жеглярі кликали його Старим Просолом. Він майже ніколи не казав ані слова, зате його помічник галасував за обох — солоне повітря повнилося добірною лайкою щоразу, як стихав вітер або лінувався котрийсь із веслярів. Їли вони на сніданок вівсяну кашу, на обід — горохову юшку, а ввечері — солону яловичину, солону тріску чи солону баранину, запиваючи пивом. Дареон співав, Сем блював, Йоля плакала та колисала дитину, маестер Аемон спав і тремтів, а вітри щодня робилися холодніші та пронизливіші.

Та попри все, нинішня подорож морем подобалася Семові більше, ніж його попередня. Тоді йому було років десять, і відпливав він на галеасі князя Рожвина «Вертоградська королева» — уп’ятеро більшому за «Кіс», із трьома велетенськими буряковими вітрилами та довгими рядами весел, що на сонці блищали золотим і білим. Як вони здіймалися та опускалися, коли корабель виходив зі староградського порту… Сем аж подих тоді затамував. Та на жаль, то був останній його втішний спогад про Рожвинову протоку. Море і тоді, й зараз мучило йому шлунок, що викликало зневагу пана батька.

Коли ж нарешті вони дісталися Вертограду, то втрапили з вогню в полум’я. Сини-близнюки князя Рожвина почали зневажати Сема з першого погляду і щоранку знаходили новий спосіб принизити його у навчальному подвір’ї. На третій день Горас Рожвин примусив Сема верещати, наче порося — а він лише прохав змилуватися. На п’ятий день Горасів брат Гобер убрав служницю при кухні у власну броню і дозволив їй побити Сема дерев’яним мечем так, що той аж рюмсав. Коли дівчина відкрила обличчя, усі зброєносці, джури та стайнярі гуртом заревли од сміху.

— Та нічого — хлопчині для гарту треба трохи присолити шкуру, — сказав того вечора панотець князеві Рожвину.

На це Рожвинів блазень заторохтів брязкальцем і притьмом відповів:

— Еге ж, присолити, приперчити і поставити у піч із яблуком у роті!

Відтак князь Рандил заборонив Семові їсти яблука під дахом Пакстера Рожвина, доки вони звідти не заберуться. Дорогою додому його теж нудило на морі… та водночас Сем відчував таке полегшення, що мало не вітав присмак блювоти в горлі. Аж удома, в Рогошпилі, мати розповіла Семові, що панотець спершу не мав наміру забирати його назад.

— Замість тебе мав приїхати Горас, а ти — лишитися у Вертограді за джуру та чашника при князеві Рожвині. А якби ти припав йому до смаку, тебе ще й заручили б із його донькою.

Сем досі пам’ятав м’який дотик материної руки, коли вона витирала йому сльози мереживною хустинкою.

— Бідолашний мій Семику, — мурмотіла вона. — Бідолаха мій, горопаха.

«Добре буде побачити матінку знову, — подумав він, чіпляючись за поручні облавку «Коса» та дивлячись, як хвилі б’ються на кам’яному березі. — Як побачать мене у чорному строї, то може, навіть пишатимуться. «Я тепер чоловік, мамо, — скажу я їм, — я шафар і воїн Нічної Варти. Браття інколи кличуть мене Семом Смертяним.» А ще зустрінуся з сестрами та братом Діконом. «Ось бачите, — скажу я їм, — нарешті я на щось згодився».»

Але ж якщо поїхати до Рогошпилю, то можна здибати там батька. Від самої думки Сема знову знудило, він перехилився через облавок і виблював, та на щастя, хоч не на вітер. Цього разу він обрав правильний бік — чого-чого, а блювати він потроху вчився.

Принаймні він так думав доти, доки «Кіс» не залишив землю позаду і не рушив на схід через затоку до берегів Скагосу.

Острів лежав коло виходу з Тюленячої затоки, був чималий на розмір, гористий та скелястий — сувора, негостинна земля, населена лютими дикунами. Сем читав, що тамтешній люд живе у печерах і похмурих гірських твердинях, а битися на війні їздить верхи на великих кошлатих однорогах. Прадавньою мовою слово «Скагос» означало «камінь», тому скагосці величали себе «каміняками». Але сусіди-північани кликали їх скагами, і то без великої любові. Століття тому острів повстав проти влади північних господарів; придушувати повстання довелося кілька років, поклавши на це життя князя на Зимосічі та кількох сотень його служивих вояків. У піснях подеколи згадувалося, що скаги мали звичку до людожерства — їхні воїни, мовляв, їли серця та печінки убитих ворогів. За стародавніх часів скагосці перепливли до сусіднього острову Скане, схопили тамтешніх жінок, вирізали чоловіків і влаштували на всипаному камінням березі бенкет з людської плоті, що тривав зо два тижні. Відтоді й до сьогодення Скане лишався безлюдним.

Дареон теж знав усі ті пісні. Коли з моря постали сірі примарні скелі Скагосу, він з’явився поруч із Семом на носі «Косу» і мовив:

— Якби ж була божа ласка, щоб хоч краєм ока побачити однорога.

— Якщо буде капітанова ласка, то ми й близько не підійдемо. Навколо Скагосу вирують зрадливі течії, а під водою ховаються скелі, що розтрощать корабель, наче яйце. Але не кажи Йолі — вона вже й так налякана.

— І вона, і той її верескливий вилупок. Не знаю, хто голосніший. Він припиняє квилити, тільки коли йому цицьку в рота пхнеш. А тоді рюмсати починає вона.

Сем це теж помітив.

— Може, дитина робить їй боляче, — мляво мовив він. — Якщо в нього зуби ріжуться…

Дареон смикнув одним пальцем струни лютні, бренькнувши щось насмішкувато-презирливе.

— Я гадав, дичаки трохи хоробріші.

— Вона хоробра! — заперечив Сем, хоча й мусив подумки зізнатися, що не бачив Йолю ще ніколи в такому розпачливому стані. Найчастіше вона ховалася у темряві свого помешкання, та очі в неї завжди червоніли, а щоки спливали слізьми. Коли ж Сем питав, у чому справа, дівчина лише трусила головою, лишаючи йому шукати відповіді самотуж.

— Вона просто боїться моря, нічого такого, — казав він Дареонові. — Перш ніж прийти на Стіну, вона знала лише Крастерів Дитинець і пущу навколо нього. Мабуть, і на три версти не відходила звідти, де народилася. Добре знає струмки та річки, але ніколи не бачила навіть озера, доки ми на нього не натрапили. А море… море — річ страшна і неосяжна.

— Та ми ж навіть не втрачали берега з очей.

— Скоро втратимо. — Про таке й самому Семові думати не хотілося.

— Авжеж трохи води не злякає нашого Смертяного!

— Та не злякає, — збрехав Сем, — мені що, я звичний. Але Йоля… от якби ж ти заспівав їй якихось колискових, щоб краще приспати дитину…

Дареон скривив вуста у зневазі.

— Хай спершу запхає корка їй у дупу. Смердить так, що й до дверей не зайдеш.

Наступного дня почався дощ, море захвилювалося.

— Краще нам піти униз, там сухо, — мовив Сем до Аемона, та старий маестер лише посміхнувся і відповів:

— Мені дощик на обличчі до смаку, Семику. Так, наче сльози течуть. Дозволь мені ще трохи тут посидіти, благаю. Я так давно не плакав слізьми.

Якщо маестер Аемон, старий та кволий, мав намір залишитися на чардаку, то Сем не мав вибору, крім як лишитися при ньому. І сидів коло старого мало не годину, загорнувшись у кобеняка і відчуваючи, як потроху просякає тихим упертим дощем до шкіри та кісток. Але Аемон, здавалося, ледве відчував воду з неба. Раптом він зітхнув і заплющив очі; Сем підсунувся ближче, щоб затулити старого від найгіршого вітру. «Він муситиме попрохати мене звести його вниз, — сказав собі Сем. — Неодмінно попрохає.» Але зрештою не попрохав навіть тоді, коли вже грім гримів десь на сході.

— Треба ховатися унизу! — мовив Сем, тремтячи усім тілом.

Маестер Аемон не відповів, і тільки тоді Сем усвідомив, що старий заснув.

— Маестре! — покликав Сем, лагідно струшуючи його за одне плече. — Маестре Аемоне, прокидайтеся!

Білі сліпі очі Аемона розплющилися.

— Яйку? — запитав маестер, а щоками його спливав дощ. — Яйку, мені наснилося, що я старий та немічний.

Сем не знав, що йому робити. Тоді став на коліна, підхопив старого на руки і поніс донизу. Сем ніколи не вважав себе дужим, а дощ, який всотався у чорні шати маестра Аемона, зробив його вдвічі важчим — і все ж старий здався йому сухим та легеньким, наче мала дитина.

Коли він пропхався до бесіди з Аемоном на руках, то побачив, що Йоля дозволила усім свічкам вигоріти і згаснути. Немовля спало, а дівчина скрутилася у кутку і тихенько схлипувала у складки великого чорного кобеняка, подарованого Семом.

— Допоможи! — поспіхом закликав він. — Треба висушити його і зігріти.

Йоля негайно схопилася з місця; разом вони вийняли старого маестра з вогкого одягу і сховали під купу хутра. Проте шкіра його лишилася вологою та холодною на дотик, наче в морської тварини.

— Лізь до нього! — звелів Йолі Сем. — Обійми його, зігрій своїм тілом. Треба ж якось його зігріти!

І це вона теж виконала, не заперечивши ані словом, хоча й не припиняла схлипувати.

— Де Дареон? — запитав Сем. — Усім буде тепліше, якщо зібратися докупи. Його теж треба до нас.

І посунув нагору шукати співця — аж раптом чардак спершу піднявся під ногами, а тоді упав униз. Йоля заскиглила, Сем втратив рівновагу, гепнувся і добряче забився, а немовля прокинулося і заверещало.

Поки Сем намагався підвестися на ноги, накотила друга хвиля. Корабель хитнувся, Йолю жбурнуло йому в обійми, і дівчина вчепилася у Сема так люто, що йому аж подих урвався.

— Та не лякайся, — вичавив він із себе. — Це ж лише пригода на морі. Одного дня розкажеш про неї синові.

Почувши це, Йоля щосили увіп’ялася нігтями йому в руку, здригнулася, а потім шалено затрусилася у нападі плачу. «Хай що скажу — їй тільки гірше.» Сем міцно пригорнув дівчину і раптом усвідомив, як щільно до нього притиснулися її груди. Незважаючи на переляк, цього було досить, щоб він затвердів унизу. «Вона відчує» — присоромлено подумав він, але якщо і відчула, то сама пригорнулася ще щільніше.

Відтак дні полетіли один за одним, нічим не вирізняючись. Сонце на небі не з’являлося, дні стояли сірі, ночі — чорні, хіба що блискавка час від часу підпалювала небо над скелями Скагосу. Подорожні голодували, та ніхто не хотів ані тріски брати до рота. Капітан вибив дінце з барильця вогневина, щоб зміцнити дух і підбадьорити тіла веслярів. Сем спробував хильнути трохи і зітхнув утішено, коли гарячі звивисті змії поповзли йому горлом та грудьми. Дареонові напій теж припав до смаку, і надалі його нечасто бачили тверезим.

Вітрила підіймали та опускали; одне відірвалося від щогли і полетіло геть, наче великий сірий птах. Коли «Кіс» огинав південне узбережжя Скагосу, їм у очі вкинулася розтрощена на скелях галера. Частину жеглярів теж вимило на берег; віддати їм шану зібралося гайвороння та краби.

— Надто близько, дідько мене забери! — гарчав Старий Просіл. — Раз дмухне як слід, і ми лежатимемо на тому березі поруч з ними!

Незважаючи на втому, веслярі налягли на весла, і корабель потроху вибрався на південь у відкрите море, лишивши за собою від Скагосу лише кілька темних цяток у небі — хтозна, чи верхівок скель, а чи верхівок штормових хмар. Після того вони мали вісім днів та сім ночей спокійного плавання без хвилювань і негараздів.

А потім накотили шторми — ще гірші, ніж раніше.

Чи були то три шторми, а чи один, з перервами на тишу? Сем не дізнався, хоча й намагався зрозуміти все, що відбувалося навколо. Одного разу, коли всі вони купчилися у бесіді, Дареон заволав на нього:

— Чи тобі не байдуже?!

«Байдуже, — хотів відповісти Сем, — та поки я думаю про таке, мені нема коли думати про потоплеників, нудоту і дрижаки маестра Аемона.»

— Байдуже, — спромігся таки вичавити з себе Сем, але решту його слів проковтнув грім, а чардак смикнувся під ногами і зронив його набік.

Йоля схлипувала, немовля верещало, а понад усім чулося ревище Старого Просола — битого морем, гартованого капітана, який зазвичай не казав майже ні слова, та зараз шпетив своїх жеглярів на всю губу.

«Ненавиджу море, — подумав Сем. — Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу море!» Наступний спалах блискавки був такий яскравий, що освітив усю бесіду крізь щілини у чардаку над головою. «Це хороший міцний корабель. Хороший міцний корабель, — повторював він собі. — Він не потоне. Я не боюся.»

Під час одного з затишків між поривами буремного вітру, коли Сем чіплявся побілілими пальцями до облавку, відчайдушно бажаючи блювати, та не маючи вже чим, він почув, як жеглярі бурмочуть, що всі їхні негаразди сталися тому, що на корабель привели жінку, до того ж — дичацьку.

— Злягалася з власним батьком! — чув Сем слова одного з них, а навколо знову здіймався вітер. — Це ж гірше, ніж повія! Гірше за все на світі! Ми всі потонемо, якщо не позбудемося її, а з нею і того вилупка, що вона навела!

Сем не наважився заперечити навіть словом. То були старші чоловіки, суворі, жилаві, з руками та плечима, загартованими роками праці на веслах. Він лише нагострив кинджала і надалі, коли Йоля виходила з бесіди відлити воду, завжди йшов з нею.

Навіть Дареон не мав для дичацької дівчини жодного доброго слова. Одного разу, скорившись настирливим благанням Сема, співець заспівав колискової, щоб приспати немовля, та ще на першому вірші Йоля відчайдушно зарюмсала і нічого не могла вдіяти.

— Семеро дідьків у семи клятих пеклах! — визвірився Дареон. — Ти можеш не квилити, щоб хоч спів дослухати?

— Співай далі! — умовляв його Сем. — Дограй пісню, благаю!

— Та не треба їй пісні! — відказав Дареон. — Її б добрячим дрючком віддухопелити. А мо’, добрячим прутнем. Дай мені спокій, Смертяний.

Співець штовхнув Сема убік і пішов геть із бесіди — шукати розради у кухлі вогневина та галасливому товаристві веслярів.

Сем відчув, що втрачає розум. До смороду він майже звик, але між бурями та Йолиними слізьми не міг заснути вже кілька днів.

— Чи нема дати їй якихось ліків? — запитав він маестра Аемона дуже тихо, коли побачив, що старий не спить. — Якогось трунку чи трав’яного узвару, щоб не лякалася?

— Ти чуєш не переляк, — відповів старий. — Цей лемент — з розпачу, і для нього я ліків не знаю. Хай річка її сліз витікає сама собою, Семе. Ти не в змозі загатити сей бурхливий потік.

Сем не зрозумів почутого.

— Вона їде до безпечного місця. Теплого, спокійного. Навіщо ж лементувати?

— Семе, — лагідно відповів старий, — ти маєш два здорових ока, та не вмієш ними бачити. Не розгледів навіть матір, що побивається за своєю дитиною.

— Немовля нудить у морі, тільки й того. Але ж нас усіх нудить. Ось прийдемо до браавоського порту…

— Прийдемо. Але навіть там син Далли не перетвориться на плід Йолиного лона.

Семові знадобився час утямити, про що йдеться.

— Цього не… вона б нізащо… це напевно її синочок! Йоля б не поїхала зі Стіни без свого сина. Вона ж його так любить!

— Вона годувала обох, і полюбила теж обох, — відповів Аемон, — але по-різному. Жодна мати не любить своїх дітей однаково, навіть Вишня Мати в небесах. Певен, що Йоля не залишила свою дитину з доброї волі. Які погрози висловив князь-воєвода, які обіцянки — можу лише гадати… але без погроз і обіцянок не обійшлося.

— Ні… Ні, це якась помилка! Джон би ніколи…

— Так, Джон би ніколи. Це зробив князь-воєвода Сніговій. Іноді, Семе, втішного для всіх вибору не буває — а буває лише менш болісний за інший.

«Втішного для всіх вибору не буває.» Сем пригадав їхні з Йолею поневіряння: Крастерів Дитинець, загибель Старого Ведмедя, сніг, лід і морозні вітри, нескінченні дні піших блукань, упирі у Білодріві, Холоднорукий і крукове дерево, Стіну, Стіну, Стіну, Чорну Браму під землею. І заради чого? «Нема втішного вибору, і щасливого кінця теж не буде.»

Йому закортіло заридати з розпачу, завити, заквилити, затруситися, згорнутися тісним клубочком і скиглити відти леть чутно. «Він поміняв немовлят, — сказав він собі. — Поміняв одне на інше, щоб захистити малого принцика, відіслати його якнайдалі від багать пані Мелісандри, якнайдалі від її червоного бога. А якщо вона спалить Йолиного хлопчика, кому до того буде діло? Нікому, крім Йолі. Адже то лише Крастерів вилупок, вироджене від кровозмісу неподобство, зовсім не син Короля-за-Стіною. Він не годиться в заручники, не годиться в жертву… та ні для чого не годиться. Навіть імені не має.»

Втративши мову, хилитаючись та запинаючись, Сем вибрався на чардак, щоб проблюватися, але в череві вже геть нічого не лишилося. Впала ніч — дивна тиха ніч, якої вони не бачили вже багато днів. Море стояло чорне, мов скло. Веслярі відпочивали на лавах, один чи двоє спали просто на своїх місцях. Вітрила наповнював вітер; на півночі Сем навіть бачив розсип зірок та червоного блукальця, котрого вільний нарід кликав Злодієм. «То має бути моя зірка, — похнюпився Сем. — Я допоміг Джонові стати князем-воєводою і привів до нього Йолю з дитиною. Але щасливого кінця ніхто не побачить.»

— О, Смертяний! — з’явився поруч Дареон, гадки не маючи про Семові страждання. — Чудова нічка! Буває ж колись. Оно дивися: зірки визирають. Як пощастить, то й місяць побачимо. Найгірше вже, певно, позаду.

— Ні. — Сем витер носа і показав пухким пальцем на південь, на морок, що збирався на обрії. — Онде!

Щойно він вимовив слово, як блимнула блискавка — раптова, безгучна, сліпучо-яскрава. На пів-удару серця віддалені хмари, схожі на велетенські, не бачені в світі нагромадження гір, засяяли кольорами: червоним, жовтим, ліловим.

— Найгірше не позаду. Найгірше тільки починається, і щасливого кінця не буде.

— Ой божечки! — зареготав Дареон. — Хіба можна, Смертяний, жити на світі отаким боягузом?