Учта для гайвороння

Брієнна

«Поганий сон» — подумала вона. Але якщо це сон, то чому так болить?

Дощ припинився, та весь світ лишився просотаним водою. Кирея на плечах була важча за кольчугу. Мотузки, що схоплювали зап’ястки, теж просякли наскрізь, але від того тільки гірше врізалися у плоть. Хай як Брієнна викручувала руки, а звільнитися надії не мала. Вона не розуміла, хто її зв’язав і навіщо; намагалася питати в тіней, але марно — вони не відповідали. А може, і не чули. А може, їх насправді й не було. Під шарами вогкої вовни та побитої іржею кольчуги її шкіра набрякла і запалилася. Брієнна вже не знала, що відбувається насправді, а що — в гарячковому жахітті.

Під нею був кінь, хоча вона не пам’ятала, як сідала верхи. Та й не сиділа, а лежала обличчям до крижів, перекинута, наче мішок збіжжя. Зап’ястки та гомілки були сплутані мотуззям. Повітря було вологе, землю вкривав туман. У голові гупало з кожним кроком коня. Чулися голоси, але очі бачили лише землю під копитами коня. Щось усередині було зламане. Обличчя напухло, щока змокріла від крові, кожен горбик чи корінь стріляв у руку пекучим болем. Вона чула, як її кличе Подрік, наче з неймовірної далечини:

— Пане? — повторював він. — Пані? Пане? Пані?

Голос його був тихий, ледь чутний. А зрештою лишилася сама тиша.

Їй наснилося, що вона знову в Гаренголі, знову в ведмежій ямі. Але цього разу їй протистояв Гризло — велетенський, лисий, білий, наче хробак, з вогкими болячками на щоках. Він ходив голий, пестив собі прутня, скреготів підпиляними зубами. Брієнна тікала від нього, молила: «Дайте меча, дайте Вірноприсяжця, благаю!» Але ніхто з глядачів не відповідав. Там сиділи Ренлі, і Спритний Дик, і Кетлін Старк. Прийшли Пелех, Паць і Тімеон, і всі трупи з дерев — з запалими щоками, напухлими язиками, порожніми очницями. Брієнна заквилила з жаху, побачивши їх, а Гризло схопив її за руку, смикнув до себе і вирвав шматок м’яса з обличчя.

— Хайме! — почула вона власний вереск. — Хайме!

Навіть у глибинах сну біль нікуди не подівся. Обличчя смикало і крутило, з плеча цебеніла кров, кожен подих відгонив болем. Вгору рукою стріляла пекуча блискавка. Брієнна в розпачі заволала, кликаючи маестра.

— Нема в нас маестра, — відповів дівчачий голос. — Ось я хіба.

«Я ж шукаю дівчину, — пригадала Брієнна. — Шляхетну дівчину тринадцяти років, з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям.»

— Панно? — спитала вона. — Панно Сансо?

Зареготав якийсь чоловік.

— Вона думає, що ти — Санса Старк!

— Їй не можна їхати далі. Вона помре.

— Одним левом менше. Я не плакатиму.

Брієнна почула чийсь голос, що читав молитву. Подумала про септона Мерібальда, але слова були геть не ті. «Ніч темна і повна жахіть. І сни теж.»

Вони їхали крізь похмурий ліс — темне, гниле, мовчазне місце, де з усіх боків підступали вогкі сосни. Ґрунт під копитами коней був м’який, сліди копит у ньому заповнювала кров. Поруч їхали князь Ренлі, Дик Крабб, Варго Хап. З горлянки Ренлі бігла кров. Відірване вухо Цапа спливало гнилим брудом.

— Куди ми їдемо? — питала Брієнна. — Куди ви мене везете?

Але ніхто не відповів. «Та й як би вони відповіли? Вони всі мертві.» Чи не означає це, що вона теж мертва?

Попереду їхав король Ренлі, її милий та усміхнений володар. Він вів її коня крізь дерева. Брієнна загукала, що кохає його, та коли він обернувся і спохмурнів, вона побачила, що то зовсім не Ренлі. Ренлі ніколи не хмурнів. «Він завжди мав для мене посмішку» — подумала вона. Хіба що…

«Холодно» — зачудовано вимовив її король, і повз неї кинулася тінь, яку не відкидав ніхто з живих, і кров її коханого володаря ринула потоком крізь зелену крицю ринграфа їй на руки. Він був доброю, теплою людиною, але кров його — холодною, наче лід. «Це не насправді, — сказала вона собі. — Це поганий сон, і скоро я прокинуся.»

Раптом кінь зупинився. Її схопили грубі руки. Брієнна побачила стовпи червоного полудневого світла крізь гілля великого каштану. Кінь заходився шукати каштанів у впалому листі; люди рухалися навколо, розмовляючи стишеними голосами. Їх було десятеро чи дванадцятеро — а може, й більше. Брієнна не впізнавала жодного обличчя. Її простягли на землі, притуливши спиною до дерева.

— Випийте оце, панно, — мовив дівочий голос.

Рука піднесла кухлик до Брієнниних вуст. Смак був міцний, кислий. Брієнна все виплюнула.

— Води! — задихнулася вона. — Благаю! Води!

— Вода не вгамує біль. А оце вгамує. Хоч трохи.

Дівчина знову піднесла кухоль Брієнні до вуст. Боляче було навіть ковтати. Вино полилося підборіддям, закапотіло на груди. Коли кухоль спорожнів, дівчина налила з міха ще. Брієнна пила і пила, аж доки не бризкнула з рота.

— Годі, досить!

— Пийте ще. Вам зламали руку, потрощили кілька ребер. Два чи три.

— Гризло, — мовила Брієнна, пригадуючи вагу мерзенної туші, тяжкий удар коліном у груди.

— Еге ж. Таке чудовисько, аж страх.

Раптом до Брієнни повернулися усі спогади: блискавки над головою, болото під ногами, стукіт дощу по темному залізу Хортового шолома, жахлива сила рук Гризла. Раптом їй стало нестерпно лишатися зв’язаною. Вона знову спробувала викрутитися з мотузок, але лише гірше натерла руки — надто міцно їй сплутали зап’ястки. На конопляному мотуззі лишилася засохла кров.

— Він мертвий? — спитала вона, здригаючись. — Гризло. Він мертвий?

І згадала, як його зуби уп’ялися в плоть її обличчя. Від думки, що істота може досі дихати десь на білому світі, Брієнна трохи не заверещала з розпачу.

— Та мертвий. Гендрі пхнув його списом у потилицю. Пийте, панно, бо силоміць заллю в горлянку.

Вона випила.

— Я шукаю дівчину, — прошепотіла вона між ковтками. І трохи не додала «мою сестру». — Шляхетно уроджену, тринадцяти років. Блакитні очі, рудаве волосся.

— Я не вона.

«Авжеж не вона.» Це Брієнна бачила і сама. Дівчина була така тендітна — аж здавалася замореною голодом. Брунатне волосся вона заплела у косу; очі мала старші за свої роки. «Брунатне волосся, карі очі, не надто вродлива. Та сама Вербичка, лишень на шість років старша.»

— Ти сестра. Корчмарка.

— Може, й так, — примружила очі дівчина. — То що?

— Ти маєш ім’я? — запитала Брієнна. — Прізвище?

У животі їй забурчало, завирувало. Вона злякалася, щоб не виблювати.

— Гедль. Таке саме, як у Вербички. Джейна Гедль.

— Джейна… Розв’яжи мені руки, Джейно. Зглянься, прошу тебе. Мотузка натерла мені зап’ястки. В мене кров тече.

— Не дозволено. Будете зв’язані, доки…

— …доки не постанете перед мосьпані. — За дівчиною стояв Ренлі, відкидаючи з очей чорну чуприну. «Ні, не Ренлі. Гендрі.» — Мосьпані хоче, щоб ви відповіли за злочини.

— Мосьпані. — Від вина запаморочилася голова, стало важко думати. — Серце-Камінь? Ти про неї? — Князь Рандил згадував це ім’я у Дівоставі. — Пані Серце-Камінь?

— Дехто її так називає. Дехто інакше. Сестра-Мовчальниця. Мати-Безжальниця. Вішателька.

«Вішателька.» Заплющивши очі, Брієнна побачила трупи, що розгойдувалися попід голими брунатними гілками, з чорними набряклими обличчями. Раптом їй стало лячно аж до відчаю.

— Подрік. Мій зброєносець. Де Подрік? А інші? Пан Гайл, септон Мерібальд, Пес. Що ви зробили Псові?

Гендрі з дівчиною перезирнулися. Брієнна спробувала підвестися і зуміла стати на одне коліно, аж тут світ закрутився навколо.

— Та ж псяку ви і вбили, панно, — почула вона відповідь Гендрі.

І пітьма проковтнула її знову. Тепер вона опинилася у Шептунах, серед руїн, лицем до лиця з Кларенсом Краббом. То був лютий велетень верхи на зубрі, волохатішому за нього самого. Звір гнівно копав землю копитом, виорюючи глибокі борозни. Краббові зуби були підпиляні на вістря. Коли Брієнна спробувала витягти меча, то знайшла піхви порожніми.

— Ні! — закричала вона, а пан Кларенс ринув на неї. Так було нечесно. Вона не могла битися без свого чарівного меча, подарованого паном Хайме. Від думки, що вона зрадила його сподівання так само, як довіру Ренлі, знову закортіло плакати. — Меча. Благаю, мені потрібен мій меч!

— Дівка хоче свого меча, — зауважив чийсь голос.

— А я хочу, щоб мені Серсея Ланістер прутня посмоктала. То й що?

— Хайме назвав його Вірноприсяжцем. Благаю вас!

Але голоси не зважали; Кларенс Крабб налетів, як грім, і зніс їй голову. Брієнна полетіла колами у глибоку пітьму. Тепер їй наснилося, що вона пливе у човні, поклавши голову комусь на коліна. Усюди навколо виднілися тіні — в каптурах, шкірі та кольчугах. Тіні перевозили їх через туманну річку на обмотаних ганчір’ям веслах. Брієнна потопала у власному поті, палала… та водночас і тремтіла з холоду. В тумані плавало повно облич. «Краля» — шепотіли верби на березі, а очерет відповідав: «Потвора, почвара». Брієнна здригнулася.

— Припиніть! — мовила вона. — Хто-небудь, накажіть їм замовкнути!

Коли Брієнна прокинулася наступного разу, Джейна піднесла їй до вуст кухоль гарячої юшки. «Цибульна» — подумала вона і випила, скільки змогла, доки не вдавилася шматочком моркви і не захлинулася болючим кашлем.

— Гей, обережніше! — сказала дівчина.

— Гендрі, — вичавила Брієнна. — Мушу побалакати з Гендрі.

— Коло річки він повернув назад, панно. Повернувся до кузні, до Вербички та малих. Берегти їх від зла.

«Ніхто не вбереже їх від зла.» Вона знову закашлялася.

— Та хай давиться! Збереже нам мотузку, — буркнув один з чоловіків-тіней, відштовхуючи дівчину.

На ньому була іржава кольчуга, пас із нютами, на якому висіли меч-півторак і вузький кинджал. Великий жовтий сіряк, вогкий та брудний, обліпив плечі. Вище сіряка виднілася сталева собача голова, вишкірена зубами.

— Ні, — застогнала Брієнна. — Ти мертвий, я тебе вбила…

Хорт зареготав.

— Переплутала, дівко! Це я тебе вб’ю. Вже вбив би, та мосьпані забажає, щоб тебе повісили.

«Повісили.» Слово відгукнулося жахом у всьому тілі. Брієнна зиркнула на дівчину, Джейну. «Вона ще молода. Мабуть, не така люта.»

— Хліб та сіль, — простогнала Брієнна. — У корчмі… септон Мерібальд годував дітей… ми зломили хліб з твоєю сестрою…

— Гостьове право вже не те, що було, — відповіла дівчина. — Відтоді, як мосьпані побували на весіллі. Ті, що висять понад річкою, теж гадали, що вони гості.

— А ми гадали інакше, — мовив Хорт. — Вони попросили нічліг, а ми їм подарували зашморг на дереві.

— Маємо ще дерева і ще зашморги, — додала інша тінь, одноока під іржавим шоломцем. — У нас тут дерев повно.

Коли настав час знову сідати в сідло, їй накинули шкіряного каптура на обличчя. Дірок для очей в ньому не було; всі звуки навколо стишилися. На язику лишився смак цибулі — гострий, як усвідомлення поразки. «Вони хочуть мене повісити.» Брієнна подумала про Хайме, про Сансу, про батька на Тарфі. І зраділа, що має каптура — під ним не було видно сліз, які наповнили очі. Час від часу розбійники про щось говорили, та вона слів не добирала. Невдовзі втома і неквапний рух коня знову взяли своє.

Цього разу їй снилося, що вона знову вдома, у Надвечір’ї. Крізь високі вигнуті вікна палат її батька виднілося західне сонце. «Там я була в безпеці. Мені ніщо не загрожувало.»

Вона була вдягнена у важкий гаптований шовк, сукню з чвертями черлені та лазуру, прикрашеними золотими сонцями та срібними серпами місяця. На іншій дівчині сукня виглядала б розкішно, та не на ній. Вона, дванадцятирічна, незграбна і сором’язлива, чекала на молодого лицаря, котрого батько знайшов їй у наречені — юнака, на шість років старшого, що обіцяв з часом стати уславленим поборником. Його прибуття лякало її на смерть. Груди вона мала замалі, ноги та руки — завеликі. Волосся стирчало навсібіч, у западині коло носа ховався прищ.

— Він подарує тобі троянду, — пообіцяв батько.

Та який зиск з троянди? Хіба вона може захистити від смерті? Їй потрібен був меч. «Вірноприсяжець. Я мушу знайти дівчину. Я мушу повернути йому честь.»

Нарешті двері відчинилися, її наречений ступив до батькової палати. Брієнна спробувала привітати його так, як її вчили, але з рота раптом ринула кров — то вона відкусила собі язика, поки чекала. Вона виплюнула його до ніг молодого лицаря і побачила відразу на його обличчі.

— Брієнна-Краля, — знущально вимовив він. — Та я бачив льох, вродливіших за тебе.

І кинув троянду їй в обличчя. А коли виходив, грифони на його киреї замерехтіли, розпливлися і перекинулися на левів. «Хайме! — кортіло закричати їй. — Хайме, повернися до мене!» Але язик її лежав на підлозі коло троянди, у калюжі крові.

Брієнна прокинулася, хапаючи ротом повітря і не розуміючи, де вона. Повітря було холодне, задушливе, смерділо вогкою землею, пліснявою та хробаками. Вона лежала на якомусь підкладі під купою овечих шкур; під голову їй поклали камінь, зі стін витикалися корені. Єдине світло давала свічка, що диміла у калюжі лою.

Брієнна відкинула шкури і побачила, що хтось позбавив її обладунку та одягу, натомість вдягнув у брунатну вовняну сорочку — тонку, але випрану. Передпліччя було взяте в лубки і перев’язане лляним полотном. Один бік обличчя здавався вогким і задубілим. Доторкнувшись, вона відчула на щоці, щелепі та вусі якусь вологу припарку. «Гризло…»

Вона зіп’ялася на ноги — слабкі, наче стеблини. У голові шумів вітер.

— Тут хтось є?

У одній з затінених заглибин позаду свічки щось ворухнулося. То був сивий старий, вдягнений у лахміття. Ковдри, що його вкривали, впали на підлогу; сам він сів і протер очі.

— Панно Брієнно? Ви мене злякали. Я бачив сон.

«Бачив би ти мої сни, ото б налякався» — подумала вона.

— Що це за місце? Якесь підземелля?

— Печера. Коли за щурами нишпорять собаки, щурам доводиться пірнати в нори. А собак щодня стає дедалі більше.

Старий був одягнений у розкошлані рештки якоїсь ряси, рожевої з білим. Волосся він мав довге, сиве, сплутане; на щоках — вислу шкіру, на підборідді — жорстку неголену стерню.

— Ви голодні? Вип’єте кухоль молока? Може, з’їсте хліба з медом?

— Я хочу свій одяг. І меч.

Без кольчуги вона почувалася голою. Без Вірноприсяжця…

— Як вийти назовні? Покажіть мені вихід.

Підлогу в печері складала втоптана земля та камені, болісні для босих намозолених ніг. У голові паморочилося; Брієнні здавалося, що вона плаває у повітрі. Тремтливе світло відкидало чудернацькі тіні. «Духи вбитих, — подумала вона, — танцюють навколо і ховаються, щойно я обернуся подивитися.» Усюди в стінах виднілися тріщини, западини, великі дірки, та годі було вгадати, котрі вели назовні, котрі — глибше в печеру, а котрі — зовсім нікуди. Всі виглядали однаково темними, наче глупа ніч.

— Можна помацати вам чоло, панно?

Долоня наглядача її в’язниці була вкрита рубцями та твердими мозолями, але напрочуд ніжна.

— Гарячка минула, — оголосив він з помітною вимовою Вільних Міст. — То й добре. Ще вчора плоть ваша палала вогнем. Джейна боялася, ми вас втратимо.

— Джейна… ота висока дівчина?

— Саме вона. Хоч і не така висока, як ви. Хлопці кличуть її Довготелесою Джейною. Це вона склала вам руку і наклала лубки, незгірше кого з маестрів. Обличчю теж дала ради, як змогла: вимила рани кип’яченим пивом, щоб не загнилися. Та все ж… людський укус — гидка річ. Саме від нього, гадаю, вас ухопила гарячка.

Сірий чоловік торкнувся її перев’язаного обличчя.

— Нам довелося зрізати трохи плоті. Боюся, на вроду ваше обличчя не покращало.

«Та йому і гіршати нема куди.»

— Ви кажете про рубці?

— Та істота, люба панно, відшматувала вам половину щоки.

Брієнна мимоволі зіщулилася. «Кожен лицар має на обличчі сліди минулих битв, — відповів їй пан Гудвін того разу, коли вона вперше попрохала навчити її науки меча. — Невже тобі їх бракує, дитино?» Щоправда, старий майстер-мечник говорив про сліди від меча, бо в якому жахітті міг передбачити підпиляні гостряки у пащеці Гризла?

— Але навіщо складати мені кістки і промивати рани, коли ви однак хочете мене повісити?

— А й справді, навіщо? — Він зиркнув на свічку, наче не міг більше дивитися на її обличчя. — Кажуть, ви хоробро билися при корчмі. Лим не мав залишати перехрестя без нагляду. Йому ж сказали: заховатися поблизу і негайно бігти туди, якщо з димаря закуриться дим… але він почув звістку, що Скаженого Пса Солепанви бачили, коли той тікав на північ уздовж Зеленозуба, і ухопив принаду. Воно зрозуміло, ми ж за тією сволотою довгенько ганялися… і все-таки Лим мав би знати краще. Бо лише за пів-дня допетрав, що блазні сховали сліди у струмку і дали крутька просто за його спиною. А тоді ще чимало часу згаяв, поки оминав валку фреївських лицарів. Отож коли він та хлопці нарешті з’явилися у корчмі… якби не ви, там лишилися б самі трупи. Саме тому Джейна перев’язала вам рани. Хай що ви зробили перед тим, ці рани — почесні, отримані у найшляхетнішому бою.

«Хай що я зробила перед тим?»

— І що ж таке, перепрошую, я зробила? — спитала Брієнна. — І хто ви такий?

— Наприпочатку ми всі були людьми короля, — відповів чолов’яга, — та людям короля незле мати короля, а ми його втратили. Були ми братами один одному, та донині братство розбіглося. Правду кажучи, я вже не знаю, хто ми і куди йдемо. Знаю лише, що шлях наш темний, і вогні більше не показують мені, що лежить наприкінці його.

«Я знаю, де всьому кінець. Бачила трупи на деревах.»

— Вогні, — повторила Брієнна. І раптом зрозуміла. — То ви — мирійський жрець. Червоний чаклун.

Він зиркнув донизу на своє неоковирне вбрання і криво посміхнувся.

— Рожевий ошуканець, радше сказати. Так, мене звати Торосом, і я справді приїхав з Миру… та жерцем був нікчемним, а чаклуном — ще гіршим.

— Ви служите Дондаріонові. Князеві-блискавці.

— Блискавка з’являється, вдаряє і зникає, наче й не було. Так само і з людьми. На жаль, вогонь князя Беріка вже не палає в цьому світі. Замість нього нас тепер очолює похмуріша тінь.

— Хорт?

Жрець стиснув вуста.

— Хорт мертвий. Його поховано.

— Я бачила його в лісі.

— То гарячковий сон, панно.

— Він казав, що повісить мене.

— Навіть сни можуть брехати. Чи давно ви не їли, панно? Напевне, маєте помирати з голоду.

Раптом Брієнна зрозуміла, що так і є. У животі відчувалася порожня безодня.

— Попоїсти… охоче попоїла б, прийміть мою дяку.

— Отже, попоїсти. Та ви сідайте. Ми ще побалакаємо, але спершу — їжа. Чекайте тут.

Торос запалив скіпку від майже розталої свічки і зник у чорному проваллі позаду скельного виступу. Брієнна лишилася у невеличкій печері сама. «Та чи надовго?»

Вона понишпорила печерою, шукаючи зброї. Хай не лицарської, бодай якоїсь: палиці, ковіньки, ножа. Але знайшла самі лише камені. Один непогано ліг у руку… та вона пригадала Шептуни і що сталося, коли Пелех поставив на камінь проти ножа. Почувши кроки жерця, що повертався, Брієнна зронила камінь на підлогу і сіла, де сиділа.

Торос приніс хліба, твердого сиру і миску якоїсь душенини.

— Перепрошую, — мовив він. — Рештки молока скисли, мед з’їли. З харчами нині сутужно. Та оце, гадаю, вас підживить.

Страва була холодна та жирна, хліб — сухий, сир — ще сухіший. Брієнна ніколи не їла нічого смачнішого.

— А чи тут мої супутники? — запитала вона жерця, закидаючи ложкою до рота останні крихти частунку.

— Септона пустили іти вільно. В ньому зла немає. Решта сидить тут і чекає на суд.

— Суд? — спохмурніла Брієнна. — Але Подрік Пейн — ще хлопчик.

— Він каже, що є зброєносцем.

— Самі знаєте: хлопчики хвалькуваті, люблять прибрехати.

— Він зброєносець Біса. Він бився у битвах — сам зізнався. Навіть людей убивав, якщо не бреше.

— Він маленький хлопчик, — повторила Брієнна. — Майте милосердя.

— Панно, — відповів їй Торос, — не маю сумніву: добрість, милосердя, прощення і любов до людей досі стрічаються десь у цьому Семицарстві. Але не шукайте їх тут. Це печера, не храм. Коли люди мусять жити, наче щури в підземній пітьмі, в них скоро закінчується не лише молоко і мед, а й рештки жалю до інших людей.

— Як щодо правосуду? Його в печерах теж не знайти?

— Правосуду, — ледь помітно посміхнувся Торос. — Пригадую. Він мені смакував. Правосуд ми чинили, коли ходили за Беріком. Чи так собі казали. Ми тоді були слугами короля, лицарями, славними звитяжцями… та не лише ніч темна і повна жахіть, панно. Те, що війна зробила з нас — теж. Зазирніть усередину кожному, і побачите там чудовисько.

— То ви кажете, що ви — чудовиська?

— Я кажу, що ми люди. Не лише ви маєте глибокі рани, панно Брієнно. Дехто з моїх братів були хороші, чесні люди, коли все почалося. Інші, скажімо так… не славилися чеснотами. Втім, як то кажуть, не важить, як людина починає справу — важить, як вона її закінчує. Це стосується однаково і чоловіків, і жінок. — Жрець підвівся на ноги. — На жаль, наша розмова добігла кінця. Я чую, як повертаються мої браття. Наша пані послала по вас.

Брієнна почула кроки і побачила миготіння смолоскипів у проході.

— Ви казали, вона поїхала до Ярмаркового.

— Так і було. Але повернулася, поки ми спали. Бо сама ніколи не спить.

«Я не боятимуся» — сказала вона собі, але трохи запізно. І пообіцяла натомість: «Не дам їм побачити мій переляк».

З’явилося четверо чоловіків — суворих, змарнілих обличчями, вбраних у кольчуги, луску та виварену шкіру. Одного з них — одноокого з власного сну — вона упізнала.

Найбільший здоровань з чотирьох мав на собі заплямованого, побитого злигоднями жовтого сіряка.

— Смачно попоїла? — запитав він. — Гаразд. Остання трапеза має бути смачною.

Він мав брунатне волосся, бороду, могутні руки та рамена, зламаного та криво зрощеного носа. «Я його знаю» — подумала Брієнна і ствердно мовила:

— То ти Хорт.

Вояк вишкірився; зуби він мав відразливі — криві, помережані гнилими плямами.

— Тепера, мабуть, так. Бо ж попереднього ласкава панна зізволили вколошкати з власних вельможних ручок.

Він повернув голову і сплюнув. Брієнна пригадала, як мерехтіли блискавки, як ковзала земля під ногами.

— Я вбила Роржа. Він узяв шолома з могили Клегана, а ти вкрав його вже з трупа.

— Не чув, щоб він заперечував.

Торос обурено засичав.

— Невже правда?! Шолом мерця? Ми вже впали так низько?

Здоровань подивився на нього, насупившись.

— Чого тобі? Добре залізо.

— Немає нічого доброго ані в тому шоломі, ані в його колишніх господарях, — мовив жрець. — Сандора Клегана ще за життя роздирали пекельні муки, а Рорж був звір у людській подобі.

— Я не вони.

— То навіщо тицяєш світові ту саму личину? Свавільну, вишкірену, спотворену… невже ти мрієш таким стати, Лиме?

— Коли цю личину бачать вороги, то лякаються.

— Я теж лякаюся, коли її бачу.

— То заплющ очі! — відповів мугиряка у жовтому сіряку і сердито відмахнувся. — Ведіть хвойду.

Брієнна не опиралася; їх було четверо, вона — слабка та поранена, зовсім гола під вовняною сорочкою. Їй довелося схилити голову, щоб не вдаритися об стелю звивистого проходу. Шлях попереду круто піднімався і двічі повертав, перш ніж привести до більшої печери, повної розбійників.

Тут посередині підлоги була викопана яма для вогню, і повітря аж синіло від диму. Люди купчилися біля полум’я, відігріваючись після холоду печер. Дехто стояв уздовж стін або сидів, схрестивши ноги, на солом’яниках. Були тут і жінки, і навіть кілька дітей, що ховалися за материними спідницями. Брієнна упізнала одне обличчя — Довготелесої Джейни Гедль.

Упоперек печери, у скельній заглибині, стояв стіл на кобильницях, а за ним сиділа жінка вся в сірому, вкрита кобеняком з каптуром. У руках вона тримала корону — спижевий вінець, оточений колом залізних мечів — роздивлялася її, пестила пальцями маленькі клинки, наче пробуючи їхню гостроту. Очі жінки блимали глибоко під каптуром.

Сірий був кольором сестер-мовчальниць, служниць Морока. Брієнні спиною побігли дрижаки. «Серце-Камінь.»

— Мосьпані, — сказав здоровань. — Ми її привели.

— Еге ж, — додав одноокий. — Крулерізову хвойду.

Брієнна болісно зіщулилася.

— Навіщо ви мене так кличете?

— Якби мені давали срібного оленя щоразу, як ти казала його ім’я, зараз я був би багатший за твоїх приятелів Ланістерів.

— Але ж то… ви не розумієте…

— Отакої! — зареготав здоровань. — А я чогось гадаю, ми розуміємо більше, ніж вам бажалося б. Від вас, панно, левом аж смердить.

— Ні, це не так!

Наперед вийшов інший розбійник — молодший чолов’яга у засмальцьованому кептарі з овечої шкури. В руці він тримав Вірноприсяжця.

— А оце каже, що так.

Голос його був приморожений вимовою Півночі. Чоловік витяг меча з піхв і поклав перед пані Серце-Камінь. Червоно-чорні рясиці забігали лезом у світлі з паленища посеред печери; але жінка в сірому не зводила очей з маківки — золотої левової голови з рубіновими очима, що сяяли, наче дві червоні зірки.

— Є також оце. — Торос Мирійський витяг з рукава пергамен і поклав його поруч з мечем. — На грамоті печатка короля-хлопчака. В грамоті писано, що її володар їде у королівській справі за дорученням престолу.

Пані Серце-Камінь відклала меча і взяла грамоту.

— Меча мені дали з добрими намірами, — заперечила Брієнна. — Пан Хайме присягнувся Кетлін Старк, що…

— Мабуть, перед тим, як його друзяки перетнули їй горло? — перервав здоровань у жовтому сіряку. — Знаємо ми, чого вартий Крулеріз і всі його присяги.

«Все марно, — зрозуміла Брієнна. — Жодні мої слова їх не пом’якшать.» Але однак відчайдушно кинулася на свій захист.

— Він пообіцяв пані Кетлін повернути її доньок, та коли ми досягли Король-Берега, їх вже не було. Хайме надіслав мене шукати панну Сансу…

— А якби ти її знайшла? — запитав молодий північанин. — Що б тоді зробила?

— Захистила б. Відвезла у безпечне місце.

Здоровань зареготав.

— Куди це? До Серсеї в підземелля?

— Ні.

— Ти бреши, та не забріхуйся. Оцей меч каже, що ти нещира хвойда. Невже ми маємо вірити, що Ланістери роздають золоті мечі з рубінами своїм ворогам? Що Крулеріз доручив тобі сховати дівчину від власної сестри? А папірця з печаткою малого короля навіщо дав? Дупу підтирати? Ще й товариство у дорогу…

Здоровань обернувся, махнув рукою, лави розбійників розступилися, і наперед вивели ще двох бранців.

— Малий, з ласки м’сьпані, був зброєносцем самого Біса, — мовив він до пані Серце-Камінь. — А оцей — лицар зі служби семиклятого Рандила Тарлі, дідько його побий.

Гайла Добича відлупцювали так, що обличчя було годі впізнати. Він запнувся, коли його штовхнули уперед, і трохи не впав, та Подрік підхопив лицаря попід лікоть.

— Пане, — мовив малий похнюплено, побачивши Брієнну. — Тобто пані. Пробачте.

— Тобі нема за що вибачатися, — відповіла Брієнна і обернулася до пані Серце-Камінь. — Хай яку зраду я вчинила на думку ясної пані, Подрік та пан Гайл тут ні до чого.

— Вони леви, — мовив одноокий. — Цього досить. Я кажу: повісити їх. Тарлі повісив два десятки наших. Час уже почепити кількоро його посіпак.

Пан Гайл подарував Брієнні слабеньку посмішку.

— Отакої, панно, — мовив він. — Треба вам було погоджуватися, коли я кликав заміж. А тепер однак помирати, але вам — дівою, а мені — бідарем.

— Пустіть їх на волю! — заблагала Брієнна.

Жінка у сірому нічого не відповіла. Вона знову роздивилася меча, пергамен, корону зі спижу та заліза. Нарешті сягнула рукою кудись собі під щелепу, наче хотіла сама себе вдавити. Але натомість заговорила… моторошним, зламаним, змученим голосом. Лунав він, здавалося, просто з горлянки і нагадував почасти скрегіт, почасти хрипіння, почасти смертну муку останнього подиху. «Мова змученої душі» — подумала Брієнна, а вголос мовила:

— Я не розумію. Що пані кажуть?

— Вони питають ім’я оцього клинка, — відповів молодий північник у овечому кептарі.

— Вірноприсяжець, — відповіла Брієнна.

Жінка у сірому засичала крізь пальці. Очі її нагадували дві червоні жарини, що палали у тіні. Вона вимовила ще кілька слів.

— Ні, кажуть пані. Назви його Кривоприсяжцем, кажуть пані. Його зробили для зради і ницого вбивства. Пані кликатимуть його «Нещирим Другом». Так само, як тебе.

— До кого ж я була нещира?

— До них, — відповів північанин. — Невже гадаєш, пані забули, як ти присягалася їм службою?

Тарфійська Діва присягалася службою лише одній жінці на всьому світі.

— Не може того бути! — відповіла Брієнна. — Моя пані мертва!

— Смерть і гостьове право, — пробурмотіла Довготелеса Джейна Гедль, — нині вже не ті, що були. Ніхто на них більше не зважає.

Пані Серце-Камінь скинула каптура і розмотала шалик сірої вовни, що вкривав їй обличчя. Волосся вона мала сухе і крихке, біліше за кістку. Чоло мережилося сірим та зеленим, з бурими плямами гниття. Плоть обличчя, зораного борознами, висіла пошматованими смужками від очей до щелепи. У одних борознах загусла кров, у інших, глибших, виднілися кістки черепа.

«Обличчя, — подумала Брієнна. — Її обличчя було таке сильне та вродливе, шкіра — така м’яка та гладенька.»

— Пані Кетлін? — Очі налилися слізьми. — Казали… казали, що ви померли…

— Саме так, — відповів Торос Мирійський. — Фреї розпанахали їм горло від вуха до вуха. Коли ми знайшли пані коло річки, вони були мертві вже три дні. Гарвін благав мене подарувати їм цілунок життя, але минуло надто багато часу. Я не хотів цього робити, і тоді князь Берік приклав свої вуста замість мене, і вогонь життя перейшов від нього до них. І пані… підвелися. Хай боронить нас Господь Світла. Відтоді пані знову ходять цією землею.

«Невже я досі сплю? — спитала себе Брієнна. — Невже це нове жахіття, навіяне зубами Гризла?»

— Я ніколи не зраджувала мою пані. Скажіть їм. Присягаюся Седмицею. Присягаюся на мечі!

Істота, що колись була Кетлін Старк, знову схопилася за горло, затискаючи пальцями довгу жахливу рану на шиї, і вичавила з себе ще кілька хрипів.

— Слова — то вітер, — сказав північник Брієнні. — Пані кажуть, ти мусиш довести свою вірність.

— Як? — запитала Брієнна.

— Власним мечем. Його звуть Вірноприсяжець, чи не так? То покажи, яка ти вірна присязі, кажуть мосьпані.

— Чого пані бажають від мене?

— Вони бажають бачити свого сина живим. Або людей, що його вбили — мертвими, — відповів здоровань. — Вони бажають влаштувати гайворонню учту незгірш Червоного Весілля. З Фреїв та Болтонів. І ми згодуємо тих покидьків гайворонню, одного за одним, скількох пані забажають. А від тебе вони вимагають життя Хайме Ланістера.

«Хайме.» Ім’я різонуло, крутнулося ножем у животі.

— Пані Кетлін, я… ви не розумієте… Хайме, він… він врятував мене від зґвалтування Кровоблазнями, а потім повернувся, стрибнув у ведмежу яму битися проти звіра голіруч… присягаюся, він вже не той, яким був. Він послав мене по Сансу, щоб я вберегла її та захистила… і не брав участі у Червоному Весіллі…

Пальці пані Кетлін глибоко вп’ялися у плоть шиї. Холоднішим за лід потоком полилися торохтливі слова, покручені та придушені. Північанин переклав:

— Пані кажуть, ви маєте обирати. Беріть меча і вбийте Крулеріза. Або ходіть на шибеницю за зраду. Меч або зашморг, кажуть пані. Обирайте, кажуть пані. Обирайте!

Брієнна згадала свій сон, у якому вона чекала в батькових палатах на юного нареченого. Тоді, уві сні, вона відкусила собі язика. «І трохи не захлинулася кров’ю.» Вона глибоко вдихнула, судомлячись, і відповіла:

— Я не хочу обирати.

Настала довга тиша. Тоді пані Серце-Камінь заговорила знову. Цього разу Брієнна сама зрозуміла слова. Їх було лише два.

— Повісити всіх, — проскреготіла пані.

— Воля ваша, — відповів здоровань.

Брієнні знову сплутали мотузкою руки і повели геть із печери, кривою кам’янистою стежкою аж на поверхню. Нагорі, на Брієннин подив, панував ранок. Стовпи блідого вранішнього світла падали навскіс між дерев. «Стільки дерев. Вибирай, яке хочеш, — подумала вона. — Далеко ходити не доведеться.»

Справді, далеко її не повели. Під кривою вербою розбійники накинули зашморг їй на шию, щільно затягли і перекинули інший кінець мотузки через товсту гілку. Гайлові Добичу та Подрікові Пейну дісталися в’язи. Пан Гайл волав, що сам ладен убити Хайме Ланістера і хоч кого ще, але Хорт загилив йому по пиці й змусив замовкнути. Собачий шолом знову був у нього на голові.

— Якщо маєш гріхи — сповідати своїм богам — то зараз саме час.

— Подрік не заподіяв вам ніякої шкоди. Мій батько його викупить. Тарф кличуть сафіровим островом. Надішліть Подріка з моїми кістками до Надвечір’я, і матимете сафіри, срібло, що душі заманеться.

— Я хочу назад свою дружину та доньку, — мовив Хорт. — Поверне їх мені твій батько? Якщо ні, то хай гойдає себе сам. Малий згниє отут, поряд з тобою. А кістки твої згризуть вовки.

— То ти їх вішатимеш, Лиме? — покликав одноокий. — Чи забовкаєш до смерті?

Хорт вихопив кінець мотузки у чолов’яги, що його тримав.

— Ану подивимося, якого танку ти станцюєш, — мовив він і смикнув.

Брієнна відчула, як конопляна мотузка стискається, ріже шкіру, підсмикує вгору підборіддя. Пан Гайл шпетив розбійників з гідним подиву красномовством, але Подрік не казав ані слова. Він навіть не підняв очі, коли його ноги відірвалися від землі. «Якщо це знову сон, то час прокидатися. Якщо це насправді, то час помирати.» Очі не бачили нічого, крім Подріка, зашморгу на його тонкій шийці, ніг, що смикалися над землею. Брієнна розтулила рота. Подрік хвицяв ногами, хрипів у задусі, помирав. Брієнна відчайдушно всмоктала повітря попри мотузку, що душила їй горло. Ніколи ще вона не знала такого болю.

І заверещала слово. Одне-єдине.