Учта для гайвороння

Серсея

На верхівку пагорба Візеньї довелося підійматися довгенько. Поки коні пирхали й трудилися, королева напівлежала на пухкій червоній подушці. Ззовні долинав голос пана Озмунда Кіптюга:

— Дорогу! Геть з вулиці! Дорогу їхній милості королеві!

— Маргерійка тримає такий жвавий двір, — саме казала пані Добромир. — У нас там є жонглери, мартопляси, віршомази, лялькарі…

— Співці? — підказала Серсея.

— І чимало, ваша милосте. Гаміш Арфіст грає для неї раз на два тижні, Аларік з Ейзена інколи дарує цілий вечір… але найулюбленіший з усіх — Блакитний Бард.

Барда Серсея пам’ятала з Томенового весілля. «Молодий, на вроду гарненький. Невже тут не знайдеться нічого цікавого?»

— Чула я, там буває багато різних чоловіків. Лицарів, двірських панів. Залицяльників. Скажіть мені правду, люба пані: як гадаєте, Маргерія досі цнотлива?

— Вона каже, що так, ваша милосте.

— Нехай каже. А що скажете ви?

Чорні очі Таени зблиснули лукавством.

— Коли вона одружувалася з князем Ренлі у Вирії, я брала участь у постілюванні — роздягала нареченого. Його вельможність був чоловік стрункий, гожий і охочий до смачненького. Доказ я побачила, коли ми кинули його у весільне ліжко, де на нього під ковдрами чекала наречена — зашаріла, розпашіла, в чому мати народила. Нагору її раніше приніс пан Лорас, власною особою. Хай Маргерія розказує, що шлюб не було здійснено, що князь Ренлі перепив вина на бенкеті… але кажу вам: те, що я тоді бачила між його ніг, не здавалося ані втомленим, ані млявим.

— А чи не трапилося вам бачити весільне ліжко наступного ранку? — запитала Серсея. — Чи була на ньому кров?

— Простирадла нікому не показували, ваша милосте.

«Шкода.» І все ж брак скривавленого простирадла сам по собі мало що важив. Серсея чула, що посполиті дівки на своїх шлюбних ліжках течуть, як заколоті свині. Але з дівчатами вельможних родів — такими, як Маргерія Тирел — часто-густо бувало інакше. Донька зацного пана легше губила цноту верхи на кобилі, ніж під чоловіком. А Маргерія їздила верхи, відколи навчилася ходити.

— Я чула, наша мала королева має вдосталь прихильників серед надвірного лицарства. Близнюки Рожвини, пан Таллад… хто ще, прошу пані?

Пані Добромир знизала плечима.

— Пан Ламберт — телепень, що ховає око за латкою. Баярд Навхрест. Корній Зеленогорб. Брати Дрівотеси — інколи Портіфер, та частіше Люкантен. Ой, і маестер Пицель частенько зазирає!

— Пицель? Та що ви кажете? — «Невже старий хробак тепер мимрить свої нісенітниці трояндам замість левів? Коли так, то скоро пошкодує.» — А хто ще?

— Отой півень у барвистому пір’ї, що з Літніх островів. Як я могла забути його чорну мармизу? Приходять залицяльники до її сестер у перших. Елінору обіцяно хлопцеві з Амброзів, але вона однак полюбляє крутити хвостом перед чоловіками. Мегга… у тієї щодватижні новий закоханець. Одного разу вона поцілувала кухарчука у кухні. Я чула балачки, що її віддають за брата панни Булвер, але якби Мегга обирала сама, то напевне б пішла за Марка Мулендора — досить мати очі, щоб бачити.

Серсея засміялася.

— За лицаря метеликів, що втратив руку на Чорноводі? Який зиск із половинки чоловіка?

— Мегга вважає його за милого й добросердого. Прохала пані Маргерію знайти йому мавпочку.

— Мавпочку. — Королева не знайшлася, що сказати. «Тут горобці, там мавпи. Королівство збожеволіло.» — А що наш хоробрий пан Лорас? Чи він часто зазирає до сестри?

— Частіше, ніж решта інших. — Таена спохмурніла, між темними очима пробігла тоненька зморшка. — Приходить щоранку і щовечора, якщо не на варті. Брат дуже відданий своїй сестрі, між ними так багато… ой… — На мить мирійка виглядала нажаханою. Потім обличчям її поповзла посмішка. — Мені спало на думку, ваша милосте, дещо лихе та лукаве…

— То мовчіть, не кажіть. Пагорб юрмиться горобцями, а нам відомо, яку відразу вони мають до світських спокус.

— Я чула, ваша милосте, що до води та мила їхня відраза ще гірша.

— Може, надлишок молитов позбавляє людей нюху? Неодмінно спитаю в його пресвятості.

Навколо них туди-сюди поволі хилиталися хвилі кармазинового шовку.

— Ортон казав мені, що верховний септон не має імені, — мовила пані Таена. — Хіба таке може бути? У Мирі кожен має ім’я.

— О, та колись і він мав ім’я. Вони всі їх мали. — Королева недбало махнула рукою. — Але навіть септони шляхетної крові, коли складають обітниці, то лишають собі тільки імена, даровані при народженні. Коли ж одного з них підносять до верховного септона, він полишає останнє ім’я, котре носив. Свята Віра скаже вам, що верховному септонові людське ім’я не потрібне, бо він є уособленням богів на землі.

— Але ж як тоді ви відрізняєте одного верховного септона від іншого?

— Ледь-ледь. Доводиться казати «отой жирний» або «той, що був перед жирним», або ж «отой, що помер уві сні». Якщо треба, їхні світські імена завжди можна віднайти, але вони дуже ображаються, коли хтось так робить. Не люблять-бо згадувати, що народилися пересічними людьми.

— Пан чоловік казав, що цей новий народився з брудом під нігтями.

— Я мала таку підозру. Зазвичай Превелебні підносять до найвищого сану одного зі своїх, але бувають винятки.

У відповідну історію її втаємничив великий маестер Пицель — як завжди, занудно і велемовно.

— Під час правління короля Баелора Блаженного верховним септоном обрали простого каменяра — він-бо різьбив камінь так прегарно, що Баелор завважив його за Коваля, відродженого у смертній плоті. Зате чолов’яга не вмів ані читати, ані писати, ані проказати найпростішої молитви.

Дехто вважав, що Баелорів Правиця наказав його отруїти, щоб урятувати від ганьби і престол, і Віру.

— Коли ж помер каменяр, до сану піднесли восьмирічного хлопчика — знову на вимогу Баелора. Його милість твердив, що малий творив дива. Та навіть малі цілющі рученята не врятували Баелора під час його останнього посту.

Пані Добромир засміялася.

— Восьмирічного? То може, і мій син згодиться у верховні септони? Йому майже сім!

— А він багато молиться? — запитала королева.

— Менше, ніж грається з мечами.

— Гарний хлопчик — такий, як має бути. Зуміє назвати усю Седмицю?

— Гадаю, так.

— Напевне, варто взяти його до уваги.

Серсея не сумнівалася, що навколо повно хлопчаків, які зробили б кришталевому вінцю більше честі, ніж те паскудне створіння, котрому на голову його поклали Превелебні. «Ось що стається, коли йолопам і боягузам дозволяють вирішувати самотуж. Наступного разу я тим вівцям сама оберу пастиря.» Хай лишень новий верховний септон продовжить її дратувати — тоді наступний раз не забариться. У таких справах Серсея Ланістер мала чого повчити навіть Баелорового Правицю.

— Дайте дорогу! — горлав пан Озмунд Кіптюг. — Геть з дороги їхньої милості королеви!

Ноші почали сповільнюватися — це мало означати, що наближається верхівка пагорба.

— Вам варто привезти сина до двору, — мовила Серсея до пані Добромир. — Шість років зовсім не замало. Томенові потрібні коло себе інші хлопчики. Чому б не ваш син?

Скільки Серсея могла пригадати, Джофрі ніколи не мав близького приятеля свого віку. «Бідолаха завжди був самотній. Я ще змалку мала Хайме… і Мелару теж, поки та не впала у колодязь.» Свого часу Джоф прихилився до Хорта, але ж то була не дружба — у Хорті він, напевне, шукав батька, якого не знайшов у Роберті. «Можливо, саме такого приятеля бракує Томенові, щоб відвернутися від Маргерії з її квочками.» З часом вони можуть стати близькими, як Роберт і друг його дитинства Нед Старк. «Хай буде дурень, але вірний. Томенові знадобляться вірні друзі — пильнувати спину.»

— Ваша милість дуже добрі, але Русель ніколи не знав іншого дому, крім Довгостолу. Боюся, у великому місті він розгубиться і загубиться.

— Попервах так, — погодилася королева, — але скоро переросте, як переросла я. Коли батечко відіслали мене до двору, я плакала, а Хайме лютував. Але потім тітка посадовила мене перед собою в Кам’яному Саду і розказала, що в Король-Березі мені нема кого боятися. «Ти — левиця, — казала вона, — це тебе мають боятися нижчі звірі.» Ваш син теж віднайде мужність. Авжеж вам краще буде тримати його при собі, щодня бачити… Він же ваша єдина дитина, чи не так?

— Наразі так. Пан чоловік прохають богів благословити наш шлюб іще одним сином… на випадок…

— Я розумію.

Вона згадала, як помирав Джофрі, роздираючи собі горло. Як у останні свої миті дивився на неї з відчайдушним благанням. Раптовий спогад спинив їй серце. Крапля червоної крові сичить у полум’ї свічки, скрекотливий голос белькоче про корони та савани, про смерть від руки «валонкара».

Ззовні щось волав пан Озмунд, хтось йому відповідав. Ноші раптово зупинилися.

— Ви там що, повиздихали усі? — ревів Кіптюг. — Забирайтеся з дороги до клятого дідька!

Королева відтягнула кутик запони і підманила до себе пана Мерина Транта.

— Що там за клопіт?

— Горобці, ваша милосте. — Пан Мерин мав на собі лускатий білий обладунок, а зверху на ньому корзно. Щит і шолом висіли при сідлі. — Стали табором просто на вулиці. Ми їх змушуємо пересунутися.

— Змушуйте, але обережно. Не хочу знову потрапити у заворушення. — Серсея відпустила запону. — Тут чиниться якесь безглуздя.

— Саме так, ваша милосте, — погодилася пані Добромир. — Це верховний септон мав би прийти до вас. Ще й ці недоладні горобці…

— Він їх годує, пестить, навіть благословляє! А короля благословити не хоче. — Вона знала, що благословення — то порожня вистава, але ж саме звичаї престолу та відправи Віри мали чарівну силу в очах юрби невігласів. Сам Аегон Завойовник відлічував початок держави від свого помазання верховним септоном у Старограді. — Ні, цей нахабний святенник або скориться, або дізнається, що й уособлення богів має слабку людську плоть!

— Ортон каже, що насправді він хоче золота. Зволікає з благословенням доти, доки корона не відновить виплати боргу.

— Свята Віра матиме своє золото тоді, коли ми матимемо мир.

Септон Торберт і септон Райнард завжди ставилися до її прохань надзвичайно поштиво… не те що ниций браавосець, який так безжально діймав бідолашного князя Гиліса, що той зліг тепер у ліжко і кашляв кров’ю. «Але ж кораблі будувати треба.» У справах морських Серсея не могла покластися на Вертоград — надто вже близькі були Рожвини до Тирелів. Ні, вона мусила створити собі на морі власну потугу.

Саме на справдження цього задуму і будувалися нині дромони на річці. Чільний, значковий корабель мав занурювати вдвічі більше весел, ніж «Келеп короля Роберта». Ауран попрохав дозволу назвати його «Князем Тайвином», на що Серсея радо погодилася. Вічно мокре дно і сморід з нутра — хіба не жорстокий жарт для батькового імені? Інший корабель мав називатися «Прекрасна Серсея», а на носі нести її визолочену подобу, вбрану в кольчугу та левовий шолом, зі списом у руці. Слідом у море мали вийти «Відважний Джофрі», «Пані Джоана» та «Левиця», а далі — «Королева Маргерія», «Золота троянда», «Князь Ренлі», «Пані Олена» і «Принцеса Мирцела». Королева зробила помилку, дозволивши Томену назвати останні п’ять кораблів. П’ятому він насправді хотів дати ім’я «Місячок», а вшанувати власну сестру погодився неохоче тільки тоді, коли князь Ауран зауважив, що ніхто з жеглярів не схоче служити на кораблі, названому на честь пришелепкуватого блазня.

— Якщо цей голодранець-септон хоче змусити мене купувати в нього благословення Томенові, то скоро роздумається, — пообіцяла Серсея Таені. Ще чого — королеві коритися примхам зграї знахабнілих жерців!

Ноші знову зупинилися, та так раптово, що Серсею аж смикнуло.

— Вони діждуться мого гніву! — вигукнула вона, визирнула назовні й побачила, що ноші вже досягли верхівки пагорбу Візеньї.

Попереду височів Великий Септ Баелора, з його величною банею та сімома блискучими вежами. Але між нею та мармуровими сходами простяглося похмуре людське море — сіро-буре, обірване і немите. «Горобці» — скривилася вона, хоча жодна зграя пташок ще ніколи так не смерділа. Збіговисько на майдані перед септом викликало в Серсеї огиду. Так, Кайбурн уже звітував їй про число цих ланців у місті, але одна справа — чути про них, та геть інша — побачити на власні очі. Просто на майдані отаборилося кількасот тих ницих істот, а ще кількасот — у садах. Від вогнищ та казанів тягло димом і смородом. Намети з мішковини, зліплені нашвидкуруч із глини та шматків дерева хижки плямували колись бездоганний білий мармур. Набрід юрмився навіть на сходах, перед височезними дверима Великого Септу.

Ристю повернувся пан Озмунд; поруч їхав пан Озфрид верхи на огирі, золотішому за його кирею. Озфрид був середульший з Кіптюгів, тихіший за братів, частіше супився, ніж посміхався. «Якщо не брешуть, він іще й жорстокіший за них. Було б йому поїхати на Стіну замість брата.»

Великий маестер Пицель хотів, щоб золоті киреї очолював старший чоловік, «гартованіший у справах війни». Кількоро радників погоджувалися з ним.

— Пан Озфрид гартований аж далі нікуди, — відрізала тоді Серсея, та вони не вгамувалися.

«Діймають мене, як зграя помийних псів.» Щодо Пицеля в неї вже геть уривався терпець. Старий белькотун мав нахабство заперечити, коли вона послала у Дорн по нового майстра-мечника — мовляв, це може образити Тирелів.

— А навіщо, гадаєте, я це зробила? Зовсім голова не тямить? — спитала вона його тоді так презирливо, як тільки зуміла.

— Перепрошую вашу милість, — мовив пан Озмунд. — Мій брат скликає ще золотокирейників. Ми розчистимо дорогу, не бійтеся.

— Я не маю часу. Піду далі пішки.

— Благаю вас, ваша милосте! — вхопила її під руку Таена. — Я за вас боюся. Тут їх багато сотень, таких брудних та гидючих.

Серсея поцілувала її в щоку.

— Леви не бояться горобців… але дякую за турботу. Я знаю вашу любов до мене, добра пані. Пане Озмунде! Майте ласку, допоможіть зійти.

«Якби я знала, що доведеться пхатися пішки… хоч одяглася б інакше.» На ній була біла сукня з золототканими розрізами, прикрашена мереживом, але досить скромна. Відколи королева її вдягала, минуло кілька років, і тепер сукня незручно стискала стан.

— Пане Озмунде, пане Мерине! Будете мені супроводом. Пане Озфриде — стежте, щоб з ношами нічого не сталося.

Деякі з горобців виглядали такими зголоднілими, так палали очима, що й коней би, мабуть, з’їли просто під лицарями. Долаючи шлях крізь натовп голодранців, повз їхні вогнища, вози та сяк-так зляпані криївки, королева мимоволі пригадала іншу юрбу, що колись зібралася на цьому самому місці. Того дня, коли вона виходила заміж за Роберта Баратеона, тисячі з’явилися привітати їх зі святом. Жінки вдягли найкраще вбрання, половина чоловіків тримала дітей на плечах. Коли Серсея виникла з септу попідруч із молодим королем, натовп зревів так страшно, що й у Ланіспорті, напевне, почули.

— Вони вас люблять, пані дружино, — прошепотів їй Роберт на вухо. — Дивіться — на всіх обличчях посмішки!

Ту коротку мить вона була щаслива у своєму шлюбі… доки поглядом не знайшла Хайме. «Ні, — пригадала вона свою думку, — не на всіх, пане чоловіку.»

Але зараз не посміхався ніхто. Горобці кидали на неї похмурі, суворі, ворожі погляди, дорогою поступалися неохоче. «Якби це справді були горобці, то розлетілися б від одного крику. Сюди б сотню золотокирейників з мечами, буздуганами та кийками… розігнали б цю наволоч за милу душу.» Саме так учинив би князь Тайвин. «Не пхався б між них, а ринув конем просто по головах.»

Коли Серсея побачила, що горобці зробили з Баелором Боговгодним, то пошкодувала про свою добросердість. Велика мармурова подоба, яка вже століття лагідно і сумирно посміхалася посеред майдану, була до пояса оточена купою кісток і черепів; на деяких іще збереглися лахміття плоті, а на одному такому сиділа ґава, частуючись сухими шкірястими смаколиками. Всюди дзижчали зграї мушви.

— Це що таке? — обурено спитала Серсея в юрби. — Навіщо ви ховаєте Блаженного Баелора під курганом гнилого падла?

Наперед виступив, важко спираючись на дерев’яного костура, одноногий чолов’яга.

— Це, ваша милосте, кістки святих людей, чоловіків і жінок, замордованих за віру. Септони, септи, брати брунатні, жовті й зелені, сестри білі, сірі та блакитні. Одних повісили, інших випатрали. Безліч септів пограбували і споганили, дів та матерів поґвалтували безбожники та гемонські посіпаки. Зазіхнули навіть на сестер-мовчальниць! Вишня Мати плаче й побивається з гніву та розпачу. Ми знесли сюди кістки від усіх країв держави — засвідчити перед богами страждання Святої Віри.

Серсея відчувала, як на ній зійшлися похмурі погляди.

— Король дізнається про ці жахіття, — урочисто пообіцяла вона. — Його милість Томен поділить ваше обурення. Це справа рук Станіса і його червоної відьми, а ще диких північан, що вклоняються деревам та вовкам. — Вона підвищила голос. — Не бійтеся, добрії люде, за ваших мертвих на злочинців чекає відплата!

Відповіддю їй було кілька ріденьких вигуків.

— Ми не просимо відплати за мертвих, — мовив одноногий, — лише захисту живим. Безпеки для септів та святих місць.

— Залізний Престол мусить боронити Святу Віру! — гарикнув дебелий мугиряка зі змальованою на чолі семикутною зіркою. — Король, що не захищає вірних підданих, не є королем!

Голоси навколо забурмотіли згоду. Один нахаба з натовпу мав зухвалість ухопити пана Мерина за п’ясть і закликати:

— Час усім помазаним лицарям облишити світських панів і стати на захист Святої Віри! Якщо ви любите Седмицю, добрий воїне, ходімо з нами!

— Пусти руку! — загарчав пан Мерин, викручуючись.

— Я вас чую, — мовила Серсея. — Мій син зовсім юний, але палко любить Седмицю. Над вами нині простерта рука його захисту, як і моя власна.

Але мугиряка з зіркою на чолі не вгамовувався.

— Нас захистить Воїн, — заперечив він, — а не пухкий хлопчак на престолі.

Мерин Трант потягнувся по руків’я меча, але Серсея зупинила його, перш ніж він устиг оголити клинка. Поруч із нею серед моря горобців стояло лише два лицарі. Королева бачила навколо дорожні ковіньки та селянські коси, кийки та довбні, кілька сокир.

— Я не дозволю проливати кров у цьому святому місці, добрий лицарю!

«Чому всі чоловіки такі недолугі, наче малі діти? Ну заріж ти його — і юрба повисмикує нам руки й ноги.»

— Всі ми — діти однієї Матері. Ходімо. На нас чекає його пресвятість.

Та коли нарешті королева пробралася крізь натовп до сходів септу, звідкілясь на захист дверей з’явилася купа озброєних людей. Вони мали на собі кольчуги, шкіряні кубраки, подекуди панцирні бляхи. Одні тримали в руках списи, інші мали мечі при боці, але більшість озброїлася сокирами і нашила на білі вапенроки червоні семикутні зірки. Двоє мали нахабство схрестити списи і загородити шлях.

— Це так ви вітаєте вашу королеву? — гнівно запитала Серсея. — Ану покличте сюди Райнарда і Торберта!

Ті двоє ніколи не впускали нагоди підлеститися. Торберт зазвичай влаштовував цілу виставу, падаючи на коліна і намагаючись омити їй ноги.

— Я не знаю, про кого ви кажете, — мовив один із білих вапенроків з червоними зірками, — але якщо вони належать до Віри, то Седмиця, напевне, приставила їх до якоїсь нагальної служби.

— Септон Райнард і септон Торберт належать до Превелебних! — визвірилася Серсея. — Ось дізнаються вони, як ви мені перешкоджали, тоді начувайтеся! Ви смієте забороняти мені вхід до святого септу Баелора?

— Ваша милосте, — відповів сивобородий і сутулий, — ми щиро вітаємо вас у храмі, але ваші люди мають лишити тут паси з мечами. Всередині не можна мати при собі зброю. Такий наказ верховного септона.

— Лицарі Королегвардії ніколи не залишають своїх мечів. Навіть у присутності короля.

— У домі короля править воля короля, — відповів старий лицар, — але тут — дім богів.

До Серсеїних щік прилинула барва. Одне слово Меринові Транту — і горбатий старий зустрінеться з богами швидше, ніж бажає. «Але не тут. Не зараз.»

— Чекайте тут, — кинула вона Королегвардії, а сама рушила сходами вгору. Списники розвели списи, двоє інших налягли на двері, які прочинилися з гучним стогоном.

У Світличній Палаті Серсея побачила зо два десятки септонів на колінах, але не за молитвою, а за миттям підлоги; поруч стояли цебра води з милом. Ряси грубого плетіння, сандалі з ременями спершу змусили Серсею сприйняти їх за горобців. Але потім один підняв голову; обличчя його було аж бурякове, а на руках — криваві пухирі.

— Ваша милосте!

— Септоне Райнарде?! — не повірила своїм очам королева. — Що ви робите на колінах?

— Миє підлогу. — Той, хто відповів, був на кілька вершків нижчий за королеву і худий, наче держак мітли. — Праця — різновид молитви, яка найбільше тішить Коваля.

Він підвівся, тримаючи в руці жорстку щітку для підлоги.

— Ми чекали на вашу милість.

Бороду чолов’яга мав брунатно-сиву, коротко підрізану; волосся було зв’язане у тугий вузол на потилиці. Ряса, хоч і чиста, була поношена і залатана. Рукави він закотив до ліктів, щоб мити підлогу, але поли нижче колін темніли від води. Обличчя старий мав загострене, глибоко посаджені очі — карі, наче земля. «Та він босоніж» — з відразою помітила Серсея. Босі ноги, що стояли на кам’яній підлозі, були тверді, як ріг, укриті шарами мозолів.

— То це ви — його пресвятість верховний септон?

— Так, це ми.

«Батьку, даруй мені сили.» Королева знала, що має стати на коліна, але підлогу вкривала брудна мильна вода, в якій напевне зіпсується її сукня. Вона зиркнула навколо себе — на стариганів на колінах.

— Не бачу тут люб’язного мені й престолові септона Торберта.

— Септона Торберта посаджено до покаянної келії на хліб та воду. Гріх людині в часи, коли половина держави голодує, наїдати таке черево.

Серсея почула вже досить для одного дня і вирішила спустити гнів з налигача.

— Оце так ви мене вітаєте? Зі щіткою в руках, посеред калюж води? Та ви знаєте, хто я?

— Ваша милість є королевою-намісницею на державі Семицарства, — відповів чоловік, — але писано у «Семикутній зірці», що як люди схиляються перед панами земними, а пани — перед королями, так і королі з королевами мають схилятися перед Сімома, Котрі Суть Одне.

«Це він мені наказує стати на коліна, абощо?» Якщо так, то він її ще не знає.

— Ви мали б вітати мене на сходах, у найкращих шатах, з кришталевим вінцем на голові!

— Ми не маємо вінця, ваша милосте.

Серсея насупилася ще суворіше.

— Мій вельможний панотець подарував вашому попередникові вінця рідкісної краси з кришталю та плетеного золотого дроту.

— І за сей дар ми шануємо його в наших молитвах, — мовив верховний септон. — Проте вбогі потребують їжі в череві більше, ніж ми — золота і кришталю на голові. Того вінця було продано, як і всі інші з наших сховищ, а з ними — всі персні, прикраси, коштовні шати срібного та золотого плетива. Людина не замерзне і у вовні — на те Седмиця дарувала нам добрих овечок.

«Та він конче божевільний.» Превелебні теж — як інакше вони могли обрати таку істоту на верховного септона!… хоча хтозна… чи божевільні, а чи налякані юрбою жебраків перед храмом. Кайбурнові шепотинники твердили, що септонові Люцеону лишалося дев’ять голосів до обрання, коли двері репнули, і горобці увірвалися до Великого Септу зі своїм ватажком на плечах та сокирами у руках.

Королева пришпилила малого чоловічка крижаним поглядом.

— Тут є місце, де б ми могли побалакати наодинці, ваша пресвятосте?

Верховний септон віддав щітку одному з Превелебних і мовив:

— Прошу вашу милість за мною.

І повів королеву крізь внутрішні двері — у приміщення септу, куди не було дороги кожному. Кроки лунко розносилися мармуровою підлогою. Часточки пилу літали у стовпах кольорового світла, що падали навскіс крізь олив’яне скло великої бані. Пахощі ладану солодили повітря, свічки сяяли зірками коло семи вівтарів. Тисяча миготіла вогниками перед вівтарем Матері, майже стільки ж — коло Діви, але порахувати свічки Морокові вистачило б двох рук, і навіть лишилося б кілька пальців.

Горобці пробралися навіть сюди — перед Воїном стояло навколішки з десяток нечупарних заплотних лицарів, просячи благословити мечі, навалені купою коло його ніг. Перед вівтарем Матері якийсь септон очолював молитву сотні голодранців; голоси лунали віддалено, наче хвилі на березі. Верховний септон повів Серсею туди, де Стариця здіймала свою лампаду. Коли він став на коліна перед вівтарем, королеві нічого не лишилося, як стати поруч. На щастя, цей верховний септон не був такий велемовний, як його жирний попередник. «Напевне, треба дякувати хоча б за це.»

Скінчивши молитву, його пресвятість не зробив ані руху підвестися. Скидалося, що перемовлятися доведеться на колінах. «Помста коротуна тим, хто вищий за нього» — подумки всміхнулася королева.

— Пресвятосте, — мовила вона, — ці горобці наганяють страху на місто. Я хочу, щоб вони пішли.

— Куди ж їм піти, ваша милосте?

«Є сім пеклів — згодиться будь-яке.»

— Гадаю, туди, звідки вони з’явилися.

— Вони з’явилися звідусіль. Як горобець — найменший та найпростіший з птахів, так ці бідолахи — найнижчі та найпростіші з людей.

«Якби ж іще розігнати їх було простіше за горобців.»

— Ви бачили, що вони заподіяли подобі Блаженного Баелора? Як опоганили майдан свинями, козами та власним послідом?

— Послід легше змити, ніж кров. Якщо майдан був опоганений — то не ними, а тією стратою, яка тут сталася.

«Він насмілюється докоряти мені Недом Старком? Просто в обличчя?!»

— Ми всі шкодуємо про ту прикрість. Джофрі був юний, йому бракувало розважливої мудрості. Князя Старка слід було скарати деінде, з поваги до Блаженного Баелора… та не забуваймо, що він був зрадник.

— Король Баелор пробачав тих, хто змовлявся проти нього.

«Король Баелор ув’язнив власних сестер, чий злочин полягав лише у тілесній красі.» Коли Серсея вперше почула оповідку про нього, то пішла в дитячу Тиріона і щипала мале чудовисько, поки воно не заревло з болю. «А мала б защипнути йому носа і запхати в рота панчоху.»

Королева примусила себе посміхнутися.

— Король Томен теж пробачить горобців, щойно вони розійдуться по домівках.

— Більшість втратила свої домівки. Навкруги панує страждання і відчай, горе і смерть. Перш ніж прибути до Король-Берега, я був пастирем у півсотні малих селець — таких крихітних, що й власного септона не мали. Я ходив з одного до іншого, укладав шлюби, пробачав грішникам гріхи, давав імена немовлятам. Тих сіл, ваша милосте, більше немає. Де колись квітли сади і буяли ниви, тепер усе поросло бур’янами і тереном. А узбіччя доріг всипані кістками загиблих.

— Війна — то скорбота. Скільки жахіть скоїли ті звірі-північани! А князь Станіс зі своїми гемонськими прибічниками!

— Дехто з моїх горобців розповідає також про жахіття, учинені зграями левів… і Хортом, який був вашим присяжним слугою. У Солепанві він зарізав немолодого септона і вчинив наругу над дівчинкою дванадцяти років — невинним дитям, обіцяним Вірі. Хорт навіть не зняв обладунку; її ніжну плоть розірвало і розчавило вагою його сталевої броні. Коли він скінчив, то віддав нещасну своїм посіпакам, які відрізали їй носа і соски.

— Його милість не може приймати на себе вини кожної людини, що колись служила домові Ланістер. Сандор Клеган — зрадник і харцизяка. Чому, гадаєте, я вигнала його зі служби? Тепер він б’ється за розбійника Беріка Дондаріона, не за короля Томена.

— Воля ваша. І все ж треба запитати: де перебувало королівське лицарство, коли чинилися всі ті свавілля? Чи не Джаяхаерис Миротворець колись присягнувся на Залізному Престолі, що корона завжди захищатиме і берегтиме Святу Віру?

Серсея не мала найменшої гадки, про що присягався Миротворець.

— Так, це було, — погодилася вона, — і верховний септон помазав його і благословив як короля. Бо є такий звичай — кожен новий верховний септон дарує королю своє благословення… в якому ви відмовили королю Томену.

— Ваша милість помиляються. Ми не відмовили.

— Але ви не з’явилися.

— Бо ще не визрів час.

«Не визрів?! Ти священник у храмі чи садівник серед гною?»

— І що ж я в змозі зробити, щоб наблизити… визрівання?

«Якщо він насмілиться згадати про золото, я вчиню з ним так, як з попереднім. І вдягну кришталевого вінця на благочестивого восьмирічного хлопчика.»

— Держава повниться королями. Свята Віра не може своїм благословенням піднести одного над іншим, не маючи доконечної певности. Три століття тому, коли Аегон Дракон висадився на берег просто попід оцим пагорбом, верховний септон замкнувся у Зоряному Септі Старограду і молився сім днів та сім ночей, за поживу маючи лише хліб та воду. Коли ж нарешті виступив з септу, то оголосив, що Віра не протистоятиме Аегонові та його сестрам, бо Стариця освітила йому лампадою шлях попереду. Якби Староград став до збройних змагань проти Дракона, то Староград би згорів, а Вишестраж, Цитадель і сам Зоряний Септ впали у порох та руїну. Князь Вишестраж був побожний правитель, і коли почув пророцтво, то стримав свою потугу і відчинив міську браму Аегонові. А його пресвятість помазав Завойовника сімома єлеями. Я маю вчинити, як учинив він — триста років тому. Молитися і постувати.

— Сім днів і сім ночей?!

— Скільки знадобиться.

Серсеї закортіло загилити ляпаса цьому врочистому, святому та божому обличчю. «Я допоможу тобі попостувати, — подумала вона. — Замкну в башті й накажу не давати ані крихти хліба, доки до тебе не заговорять боги.»

— Але ті облудні королі вклоняються облудним богам, — нагадала вона. — Святу Віру захищає лише король Томен.

— І все ж по всіх усюдах септи спалено і розграбовано. Ґвалтують навіть сестер-мовчальниць, не слухаючи їхнього скорботного лементу до небес. Ваша милість бачили кістки і черепи наших святих мучеників?

— Бачила, — вимушено буркнула Серсея. — Дайте Томенові благословення, і він припинить ці жахіття.

— Як саме, ваша милосте? Надішле лицаря крокувати шляхами поруч із кожним жебрущим братом? Чи дасть нам вояків охороняти святих септ від зазіхань вовків та левів?

«Прикинуся, наче не чула твоєї згадки про левів.»

— Держава веде війну. Його милість має потребу в кожній озброєній людині.

Серсея не мала наміру розкидатися Томеновим військом на те, щоб панькатися з горобцями чи боронити зморшкуваті піхви тисяч прокислих септ. «Половина з них, напевне, молиться про гарненьке зґвалтування хвацькими хлопцями з війська.»

— Ваші горобці мають кийки та сокири. Хай захищають самі себе.

— Закони короля Маегора забороняють нам захищатися оружно. Ваша милість мають знати. З його волі Свята Віра склала власні мечі.

— Зараз королем є Томен, не Маегор. — «Чи не байдуже, що там наказав Маегор Лютий триста років тому? Замість забирати мечі з рук вірних, краще б застосував їх на свої потреби.» Королева вказала туди, де над вівтарем червоного мармуру стояв Воїн. — Що там таке у нього в руках?

— Меч.

— А чи не забув він, як ним битися?

— Але Маегорові закони…

— …може скасувати інший король, — скінчила королева і замовкла, чекаючи, коли верховний горобець ухопить принаду.

І він її не розчарував.

— Відродження Войовників Віри… то була б відповідь на три століття молитов, ваша милосте. Рукою сили Воїн знову здійняв би осяйного меча свого і вичистив зло з королівств, що скніють у гріху та мерзоті. Якби його милість дозволив нам відновити стародавні благословенні братства Меча та Зірки, то кожна побожна людина Семицарства визнала б його за єдиного правдивого і законного володаря.

Слова септона пролунали солодкою музикою, але Серсея подбала не виказати забагато захоплення.

— Ваша пресвятість раніше згадували пробачення. У ці тяжкі й непевні часи король Томен мав би безмежну подяку, якби ви знайшли спосіб пробачити короні її борги. Скільки пам’ятаю, ми винні Святій Вірі десь із дев’ятсот тисяч драконів.

— Дев’ятсот тисяч шістсот сімдесят чотири дракони золотом. Тим золотом, яке могло б нагодувати голодних і відбудувати тисячі септів.

— То вам більше хочеться золота? — перепитала королева. — Чи скасування укритих порохом Маегорових законів?

Верховний септон хвилинку поміркував.

— Гаразд, воля ваша. Борг буде пробачено, короля Томена буде поблагословлено. Мене до нього супроводять Сини Воїна, осяйні у славі їхньої віри, а горобці рушать на захист слабких та вбогих цієї землі, відродившись Бідолахами давнини.

Королева зіп’ялася на ноги й розгладила спідниці.

— Я накажу скласти відповідні привілеї. Його милість їх підпише і прикладе королівську печатку.

Прикладання печатки було саме тією частиною королівських обов’язків, яку найбільше полюбляв Томен.

— Хай береже його милість Свята Седмиця. Хай сто років триває його правління. — Верховний септон склав долоні та здійняв очі до небес. — І хай тремтять злі та невірні!

«Чуєте, князю Станісе?» Серсея несамохіть посміхнулася. Навіть її панотець не досяг би кращого. Одним ударом вона позбавила Король-Берег чумної навали горобців, домовилася про Томенове благословення і полегшила борги корони майже на мільйон драконів. Поки верховний септон вів її назад до Світличної Палати, серце королеви маяло десь у небесах.

Пані Добромир поділила Серсеїну радість, хоча ніколи не чула ані про Синів Воїна, ані про Бідолах.

— Вони існували ще до Аегонового Завоювання, — пояснила Серсея. — Сини Воїна — то було братство лицарів, які відмовлялися від земель та доходів і присягали на мечах його пресвятості верховному септонові. Бідолахи… ці були простіші, але численніші. Щось на кшталт жебрущих братів, але з сокирами замість мисок для милостині. Вони блукали шляхами, супроводжуючи подорожніх від септу до септу, від містечка до містечка. Нашивали на себе значки з семикутною зіркою, червоною на білому, тому простолюддя кликало їх Зірками. Сини Воїна ж носили веселкові киреї та карбовані сріблясті панцери, а під ними — волосяниці. У маківки їхніх мечів було вправлено кришталі в подобі зірок. За те вони й звалися Мечами. Святі та божі, невибагливі, невблаганні, знавці чар, драконоборці, гемоноловці… багато ходило казок про них і серед них. Але всі погоджувалися, що не було нікого безжальнішого до ворогів Святої Віри.

Пані Добромир збагнула усе негайно.

— Таких ворогів, як, приміром, князь Станіс та його червона ворожбитка?

— Ой, а справді? Чом би й ні? — захихотіла Серсея, наче мале дівчисько. — Чи не розкоркувати нам глек наливки та не прославити запал Синів Воїна, щоб не нудьгувати дорогою додому?

— За Синів Воїна та блискучий розум королеви-намісниці! За Серсею, Першу тако наречену!

Наливка була солодка й міцна, як Серсеїна перемога; ноші пливли містом, наче на хвилях мрій. Але біля підніжжя Аегонового пагорба вони зустріли Маргерію Тирел та її сестер, що саме поверталися з прогулянки верхи. «Де б я не поїхала, нема від неї порятунку» — скривилася подумки Серсея, коли погляд її знайшов малу королеву.

Позаду Маргерії тягнувся довгий хвіст двірського панства, стражників та челяді; багато з челядинів тягли кошики, повні свіжих квітів. Кожна з Маргерійчиних сестер у перших мала серед почту свого залицяльника: Елінора їхала поруч із довготелесим та незграбним зброєносцем Алином Амброзом, з яким була заручена; пан Таллад — поруч із сором’язливою Аллою, однорукий Марк Мулендор — з Меггою, пухкою та сміхотливою. Близнюки Рожвини супроводжували ще двох панянок з почту Маргерії: Мередиту Журав та Янну Фосовей. Усе жіноцтво вплело квіти у волосся. До походу приєднався і Джалабар Ксого, і пан Ламберт Червонокрут із пов’язкою на оці, а ще — молодий вродливий співець, відомий на прізвисько Блакитний Бард.

«І певно ж, малу королеву повинен супроводжувати лицар Королегвардії, і певно ж, це має бути Лицар Квітів.» У білому лускатому обладунку з золотим карбом пан Лорас блищав, наче ясне сонце. Він більше не наважувався вимагати віддати йому Томена в навчання, та однак малий король проводив у його товаристві забагато часу. Щоразу, як Томен повертався після дня з молодою дружиною, в нього тільки й балачок було: пан Лорас зробив це, пан Лорас сказав те…

Маргерія привіталася, коли два почти стрілися, і поїхала поруч з королевиними ношами. Щоки її червонілися, каштанові кучері стікали водоспадом на плечі й ворушилися з кожним подихом вітру.

— Ми збирали квіти у королівській пущі! — повідомила вона.

«Сама знаю, де ти швендяла» — подумала королева. Її споглядачі добре тямили свою справу і доповідали про кожен крок Маргерії. «Така невтомна — ця наша юна королева.» Трьох днів не минало, щоб вона не вибиралася кудись гуляти верхи. Інколи вони з почтом рушали гостинцем на Росбі — збирати дорогою мушлі та обідати на березі моря. Іншим разом Маргерія перетинала річку пополювати з соколами. Полюбляла мала королева і кататися човном вгору та вниз Чорноводою без певної мети, просто задля розваги. Бувало, на неї нападав благочестивий настрій — тоді вона залишала замок, щоб помолитися у Септі Баелора. Маргерія витрачала гроші в десятку різних швачок, була знана усіма золотих справ майстрами в місті; її навіть бачили на рибному базарі коло Грязючної брами, де вона переглядала свіжий денний вилов. Але хай куди вона йшла, простолюддя підлещувалося їй до ніг, а пані Маргерія робила все, щоб роздмухати вогонь палкої любові чорного наброду. Мала королева роздавала гроші жебракам, купувала гарячі пироги з возиків на вулицях, зупиняла коня тут і там, щоб побалакати з торговцями чи ремісниками.

Якби була її воля, вона б давно примусила Томена робити всі справи разом з нею. Щоразу, як Маргерія кликала короля приєднатися до неї та її квочок задля прогулянки чи забави, малий біг до матері — благав відпустити його з дружиною. Кілька разів королева навіть давала згоду — хоча б задля того, щоб пан Озней побув у товаристві Маргерії кілька зайвих годин. «І який мені з того Ознея хосен? Сама зневіра.»

— Пам’ятаєш день, коли твоя сестра відпливла у Дорн? — запитала Серсея сина. — Пригадуєш, що вчинила юрба дорогою до замку? Пам’ятаєш ревище, каміння, лайки, прокляття?

Але завдяки своїй малій королеві юний король був глухий до голосу розуму.

— Якщо ми буватимемо серед людей, вони нас полюблять і не чіпатимуть.

— Юрба так любила жирного верховного септона, що розідрала його на шматки. Святу людину, уособлення богів на землі! — нагадала йому королева. Але король тільки насупився і замовк.

«Ось чого домагається Маргерія. Щодня пробує так чи сяк вкрасти його в мене.» Джофрі бачив би її змовницьку посмішку наскрізь. Він поставив би малу гадюку на місце. Але де Томенові, м’якосердому та поступливому, рівнятися з братом! «Вона знала, що Джоф з його міцною волею їй не по зубах, — подумала Серсея, пригадавши знайдену Кайбурном золоту монету. — Щоб дім Тирел мав надію правити, їм треба було прибрати Джофрі.»

Раптом їй пригадалося, як Маргерія та її бридка баба колись змовилися віддати Сансу Старк за старшого брата малої королеви — каліку Віласа. Князь Тайвин тоді встиг на поле бою першим — віддав Сансу за Тиріона. Але ж змова вже склалася, і її нікуди не подінеш. «Вони всі тут по вуха вгрузли, — подумала вона і здригнулася. — Тирели підкупили ключників, щоб ті звільнили Тиріона. І повезли трояндовим гостинцем до його ницої нареченої. Тепер, мабуть, сидять собі у Вирії за мурами з троянд і глузують.»

— Шкода, що ви не поїхали з нами, ваша милосте, — белькотіла мала змовниця дорогою вгору пагорбом Аегона. — Ми б так чудово відпочили! Дерева зараз стоять убрані в золото і черлень, усюди стільки квітів. І каштанів теж. Ми трохи засмажили дорогою додому.

— Мені нема коли вештатися лісом і збирати квіточки, — відповіла Серсея. — Хтось має правити королівством.

— Лише одним, ваша милосте? Але ж у Семицарстві їх сім. Хто править рештою? — весело захихотіла Маргерія. — Сподіваюся, ви пробачите мені жарт. Я розумію, який тягар лежить на ваших плечах. Якби ж ви дозволили мені поділити його з вами! Адже, напевне, я можу чимось допомогти. Тоді люди перестали б казати, що ми з вами — дві суперниці, які змагаються за короля.

— Невже люди таке кажуть? — посміхнулася Серсея. — Дурниці. Я не вважала тебе за суперницю навіть на мить.

— Яка радість це чути. — Дівчисько, схоже, не втямило, як їй щойно вкоротили язика. — Ви з Томеном маєте наступного разу поїхати з нами. Вашій милості так сподобається! Нам грав і співав Блакитний Бард, а пан Таллад показав, як простолюдці б’ються довгими киями. Восени ліси стоять такі пречудово гарні!

— Мій покійний чоловік теж кохався у справах лісових.

У перші роки шлюбу Роберт часто і настирливо вмовляв її поїхати з ним на полювання, але Серсея завжди знаходила, як відбрехатися. Пристрасть чоловіка до ловів давала їй змогу крадькома зустрічатися з Хайме. «Золоті дні, срібні ночі.» Вони танцювали небезпечний танок — хто б казав. У Червоному Дитинці ніколи не бракувало пильних очей та вух, і ніхто не був певний, коли саме повернеться Роберт. Але небезпека чомусь лише додавала їхнім зустрічам смаку.

— Одначе краса може ховати під собою смертельні небезпеки, — застерегла Серсея малу королеву. — Адже саме в лісі Роберт втратив життя.

Маргерія посміхнулася до пана Лораса — чарівною сестринською посмішкою, повною любові та приязні.

— Ваша милість такі добрі, що непокояться за мене. Але брат чудово мене захищає.

«Їдь і полюй, — заохочувала Серсея Роберта півсотні разів. — Брат чудово мене захищає.» Вона пригадала сказане раніше Таеною, і з її вуст зірвався напад реготу.

— Ваша милість чарівно сміються, — збентежено посміхнулася пані Маргерія. — Чи не можна дізнатися дотеп, який вас так розважив?

— Неодмінно, — відповіла королева, опанувавши себе. — Скоро дізнаєтеся.