Учта для гайвороння

Заплямований лицар

Ніч була незвично прохолодною, навіть для осені. Свіжий вогкий вітер гуляв провулками, здіймаючи пилюку дня. «Північний вітер, що несе холоднечу.» Пан Арис Дубосерд нап’яв каптура, щоб затулити обличчя. Не личило йому бути впізнаним. За два тижні перед тим у місті-тіні зарізали торговця — мирну людину, що приїхала у Дорн по плоди садів та ланів, а знайшла смерть замість смокв. Єдиний злочин купця полягав у тому, що він прибув з Король-Берега.

«У моїй особі юрба знайде небезпечнішого ворога.» Йому трохи що не кортіло зустріти нападників. Рука сама ковзнула донизу і легенько попестила руків’я меча-півторака, що висів при поясі, майже схований двома шарами просторого лляного вбрання: верхнього, з пірузовими смугами та рядами золотих сонць, і легшого нижнього, жовтогарячого. Дорнійські шати були зручні, але його батько, напевне, зомлів би, якби побачив сина отак вбраним. Адже він був паном з Обширу, а дорнійці — стародавніми ворогами, про що свідчили гобелени у Стародубі. Арисові досить було заплющити очі, щоб негайно побачити їх перед собою. Князь Едгеран Щедрорукий на своєму престолі посеред пишних розкошів з сотнею дорнійських голів, навалених купою коло ніг. Трилисток у Великокняжому Проході, прохромлений дорнійськими списами. Алестер сурмить у ріг останнім подихом свого життя. Пан Оливар Зеленодуб, весь у білому, помирає при боці Юного Дракона. «Ні, Дорн — негодяще місце для Дубосердів.»

Навіть коли був живий великий князь Оберин, лицар почувався незатишно щоразу, як мусив залишати Сонцеспис і виходити до міста-тіні. Він відчував на собі очі, куди б не пішов — маленькі чорні дорнійські очиці, повні ледве прихованої ворожості. Крамарі докладали усіх зусиль, щоб ошукати його на кожному кроці, а щодо шинкарів він майже не сумнівався, що вони плюють йому в кухлі. Якось купка хлопчаків-голодранців заходилася жбурляти каміння, і він мусив вийняти меча, щоб їх відігнати. Смерть Червоного Гаспида запалила Дорн ще жаркіше… хоча вулиці трохи принишкли, відколи великий князь Доран замкнув Піщаних Змійок у башті. І все ж одягти біле корзно у місті-тіні означало б неминучий напад. А він привіз їх аж три: два вовняні — одне легке і одне важке — а третє з тонкого білого шовку. І почувався голим, коли одне з них не огортало його плечі.

«Та краще голим, ніж мертвим, — сказав він собі. — Навіть без корзна я лишаюся братчиком Королегвардії. Вона має це поважати. Я маю примусити її зрозуміти.» Йому не личило від початку дозволяти втягнути себе в цю справу. Та недарма співець колись сказав, що кохання робить дурня з кожного чоловіка.

Місто-тінь Сонцеспису часто здавалося покинутим у пеклі дня, коли самі лише мухи дзижчали запиленими вулицями. Та щойно наставав вечір — і ті самі вулиці поверталися до життя. Пан Арис чув тиху музику з-за забраних дерев’яними решітками вікон, які саме проминав; десь далі пальці вибивали на тамбурині швидкий лад танку списів, наповнюючи ніч шаленим серцебиттям. Там, де три провулки стрічалися коло другого зі Звивистих Мурів, постільна дівчина, вбрана лише у коштовності та запашну олію для тіла, закликала з балкону. Він кинув на неї погляд, згорбив плечі і попрямував далі — просто у щелепи вітру. «Ми, чоловіки, такі слабкі. Наші тіла зраджують навіть найгідніших.» Він пригадав короля Баелора Блаженного, який постував мало не до втрати свідомості, аби лише пригасити хіть, що гнітила і соромила його. Чи не варто і Арисові вчинити так само?

Під високо вигнутим одвірком стояв коротун, смажачи шматки змії на жарівниці та перевертаючи їх дерев’яними братками, щоб хрумтіли, але не горіли. Густий та гострий запах приправ змусив очі лицаря потекти слізьми. Найкращі приправи до зміїного м’яса мали в собі краплю отрути — таке він чув у тутешніх краях — на додачу до гірчичного сімені та драконового перцю. Мирцела звикла до дорнійських страв чи не швидше, ніж до свого дорнійського княжича, і час від часу пан Арис куштував якусь із них, щоб її потішити. Страви обпікали йому горлянку, змушували хапатися за глек із вином… а виходячи з тіла знизу, пекли чи не гірше. Проте його маленька принцеса їх обожнювала.

Він залишив її у замкових покоях схиленою над гральним столиком проти великого княжича Тристана — за роздумами, яку з розкішно оздоблених фігур посунути клітинами з нефриту, кривавнику та ляпис-лазуру. Повні вуста Мирцели були трохи розкриті, зелені очі зосереджено звужені. Гра називалася «цивасою». Вона приїхала до містечка Накот торговельною галерою з Волантису, а далі «сирітки» розповсюдили її у верхів’ях та пониззях Зеленокрівці. Дорнійський великокняжий двір за грою аж божеволів.

Що до пана Ариса, то він вважав за божевілля саму гру. В ній було десять різних фігур, кожна з різними властивостями та силами, і дошка змінювалася від одного двобою до іншого залежно від того, як гравці розташовували свої власні клітини. Княжич Тристан заповзявся до гри одразу ж, як спізнав, а згодом і Мирцела навчилася, щоб не пасти задніх. Їй не виповнилося ще одинадцяти років, нареченому було тринадцять, але останнім часом вона вигравала частіше, ніж програвала. Втім, Тристан не переймався.

Важко було уявити двох дітей, більше відмінних на вигляд. Він мав оливкову шкіру, пряме чорне волосся, вона — бліду, наче молоко, і копицю золотих кучерів. Світло і пітьма — наче королева Серсея і король Роберт. Лицар молився, щоб Мирцела знайшла більше втіхи у своєму дорнійському юнакові, ніж її мати — у штормовому князеві.

Пана Ариса бентежило, що він мусив залишити Мирцелу на самоті, хай навіть у безпеці замку. До її покоїв у Башті Сонця вели двоє дверей, і на кожних стояло двійко стражників — надвірних ланістерівських вояків, прибулих з Король-Берега, загартованих у битвах, суворих і непохитно вірних аж до кісток. Мирцела також мала при собі покоївок та септу Еглантіну, а великого княжича Тристана беріг його присяжний панцирний слуга, пан Гаскойн з Зеленокрівці. «Ніхто її не зачепить, — казав він собі, — а за два тижні ми безпечно поїдемо звідси.»

Принаймні так обіцяв йому великий князь Доран. Арис вразився, коли побачив, яким старим та немічним став дорнійський володар, але у слові великого князя сумніватися не міг.

— Перепрошую, що не міг прийняти вас аж дотепер, і навіть не мав нагоди познайомитися з принцесою Мирцелою, — мовив Мартел, коли Ариса запросили до його світлиці, — та сподіваюся, моя донька Аріана зробила вашу гостину в Дорні приємною.

— Саме так, пане великий князю, — відповів лицар, молячись, щоб його не зрадила барва на щоках.

— Наша земля сувора і бідна, та й вона має свою вроду. Сумно мені чути, що ви бачили у Дорні самий лише Сонцеспис, та водночас лячно, щоб ви не опинилися в небезпеці разом із вашою принцесою поза цими мурами. Ми, дорнійці, маємо гарячу кров, швидко гніваємося і повільно пробачаємо. То була б велика втіха і розрада, якби я міг сказати, добрий лицарю, що війни проти престолу прагнули самі лише Піщані Змійки. Але не хочу вам брехати. Ви чули, як мої прості піддані на вулицях вимагали од мене скликати списи до бою. На жаль, половина дорнійського панства згодна з ними.

— Як щодо вас, пане великий князю? — насмілився запитати лицар.

— Моя матінка навчила мене багато років тому, що лише навіжені починають війну, яку не можуть виграти. — Можливо, поставлене руба запитання і образило великого князя Дорана, та він добре приховав свої почуття. — І все ж цей мир такий крихкий та тендітний… так само, як ваша принцеса.

— Лише дикий звір завдасть шкоди маленькій дівчинці.

— Моя сестра Елія теж мала маленьку дівчинку. Її звали Раеніс, і вона теж була принцесою. — Великий князь зітхнув. — Той, хто ладен устромити ножа в принцесу Мирцелу, не плекає ненависті до неї самої — так само, як пан Аморі Лорх не плекав ненависті до Раеніс, якщо її справді убив він. Такі люди шукають лише способу підштовхнути мою руку. Бо якщо Мирцелу вб’ють у Дорні, де вона знаходиться під моїм захистом, то хто повірить моїм виправданням?

— Ніхто не зашкодить Мирцелі, поки я живий.

— Це шляхетна обітниця, — мовив Доран Мартел зі слабкою усмішкою, — та ви всього лише одна людина, пане лицарю. Я сподівався, що ув’язнення моїх свавільних небог пригамує буремні води, але ми лише загнали тарганів назад під очерет. Щоночі я чую, як вони шепочуть і гострять ножі.

«Він боїться, — усвідомив пан Арис. — Онде, навіть руки тремтять. Великий князь дорнійський почувається наляканим.» Лицареві аж мову заціпило.

— Перепрошую, пане, — мовив далі великий князь Доран. — Я став кволий та хворий, щодня слабшаю, подеколи… Сонцеспис утомлює мене своїм гаміром, брудом та смородом. Я маю намір повернутися до Водограйних Садів, щойно мені дозволить обов’язок. І узяти принцесу Мирцелу з собою.

Не встиг лицар висловити заперечення, як великий князь здійняв руку з червоними набряклими кісточками.

— Ви також поїдете з нами. Разом з її септою, покоївками, охоронцями. Мури Сонцеспису досить міцні, але попід ними лежить місто-тінь. Навіть у замку щодня приходять і виходять сотні людей. Але Сади — то мій прихисток, моя царина. Великий князь Марон заклав їх як подарунок для своєї нареченої з дому Таргарієн, щоб відзначити шлюб Дорну з Залізним Престолом. Восени там найкраще: теплі дні, прохолодні ночі, солоний легіт з моря, водограї та ставки… А ще ж там багато дітей — хлопчиків та дівчаток з вельможних і шляхетних родин. Мирцела матиме приятелів свого віку для ігор та розваг. Там їй не буде самотньо.

— Як скажете.

Слова великого князя гупали в Ариса в голові. «Їй там буде безпечно.» Але чому Доран Мартел закликав його не писати до Король-Берега про переїзд? «Мирцелі буде найбезпечніше, якщо ніхто не знатиме, де вона знаходиться.» Пан Арис мусив погодитися, бо який мав вибір? Він був лицарем Королегвардії, так — але ж усього лише одним чоловіком, як сказав володар Дорну.

Провулок зненацька відкрився у освітлений місяцем дворик. «Повз майстерню свічкаря, — написала вона, — потім у ворота і коротким прогоном зовнішніх сходів.» Він штовхнув ворота і піднявся витертими сходами до ніяк не позначених дверей. «Чи треба постукати?» Та натомість просто штовхнув двері й опинився у великій тьмяній кімнаті з низькою стелею, освітленій двійком запашних свічок, що миготіли у заглибинах, вирізаних у товстих лампачних стінах. Він побачив у себе під ногами, взутими в сандалі, візерунчасті мирійські килими, на одній стіні — гобелен, а ще — ліжко.

— Панно? — покликав він. — Де ви?

— Тут.

Вона виступила з тіні позаду дверей. Навколо її правого передпліччя завивалася коштовна змійка, виблискуючи при кожному русі золотими та спижевими лусочками. Більше на ній не було нічого.

«Ні, — хотів був сказати він їй, — я ж прийшов лише розповісти, що мушу їхати.» Але щойно побачив блиск її тіла у світлі свічок, як втратив мову. Горлянка йому всохла, наче дорнійські піски, і він стояв мовчки, всотуючи у себе розкіш її тіла, маленьку душу на шиї, круглі зрілі груди з великими темними сосками, круті вигини стану та стегон. І ось він уже обіймає її, а вона стягує з нього вбрання. Досягнувши нижньої сорочки, вона вхопила її на плечах і розірвала шовк аж до пупа… та Арисові було байдуже. Її шкіра під його пальцями була гладенька і тепла, як пісок, спечений дорнійським сонцем. Він підняв їй голову, знайшов її вуста, розтулив своїми, наповнив її грудьми свої долоні, легенько попестив соски великими пальцями і відчув, як вони твердішають. Її волосся було чорне, рясне, пахкотіло квітами зозулинців — темними земними пахощами, від яких він затверднув, аж стало боляче.

— Торкнися мене, мій лицарю, — прошепотіла жінка йому на вухо.

Його рука поповзла униз круглим черевцем і знайшла солодке вологе місце під кущиком чорного волосся.

— Так, саме там, — промуркотіла вона, коли він ковзнув усередину пальцем. Вона тихенько писнула, потягла його до ліжка і штовхнула униз. — Іще, так, іще, так солодко, мій лицарю, лицарю, мій милий білий лицарю, так, так, я так тебе хочу…

Її руки спрямували його міць у неї, а тоді охопили спину і притягли ближче.

— Глибше, — прошепотіла вона. — Так… ой…

Коли вона огорнула його ногами, вони здалися йому міцними, наче сталевими. Нігті дерли йому спину щоразу, як він устромлявся — знову, і знову, і знову, аж нарешті вона скрикнула і вигнула під ним спину. Відтак її пальці знайшли його соски і трудилися доти, доки він не пролив сім’я усередину її тіла. «Я міг би померти щасливим» — подумав лицар, і протягом тузня ударів серця відчував мир та спокій.

Але не помер. Жага його була глибока і безмежна, як море, та коли найвища її хвиля відринула, гострі скелі сорому та вини знову увіп’ялися в душу. Інколи хвилям вдавалося накрити і сховати їх, та все ж вони завжди лишалися там, під водою — тверді, чорні, слизькі. «Що я роблю? — питав він себе. — Я ж лицар Королегвардії.» Він відкотився з неї, простягся горілиць і втупився у стелю. Там від однієї стіни до іншої бігла чимала тріщина. Її він раніше не помітив, як не помітив і малюнку на гобелені — царицю Німерію з її десятьма тисячами кораблів. «Я ж бачу лише її. Якби у вікно зазирнув дракон — і тоді я бачив би лише її груди, її обличчя, її посмішку.»

— Є вино, — промурмотіла вона йому в шию і поклала руку на рамена. — Хочеш пити?

— Ні.

Він відкотився ще далі й сів на краєчку ліжка. У кімнаті панувала спека, та все ж він тремтів, наче з холоду.

— Кров тече, — мовила вона. — Я надто сильно тебе подряпала.

Коли вона торкнулася його спини, він зіщулився, наче її пальці палали вогнем.

— Не треба. — І підвівся голий. — Більше не треба.

— Маю цілющу масть. Для твоїх подряпин.

«Але чим змастити мою ганьбу?»

— Подряпини — то пусте. Пробачте мені, ясна панно, я мушу йти…

— Вже так скоро?

Вона мала низький, хрипкуватий, звабливий голос, широкий рот, створений для лагідного шепотіння у вухо, повні вуста для палких поцілунків. Волосся — чорне і рясне — спадало їй на голі плечі й далі аж до верхівок повних грудей, закручуючись великими, м’якими, недбалими кучерями. Таке саме м’яке та кучеряве волосся вона мала і на своєму горбку нижче живота.

— Лишайся на ніч зі мною, мій лицарю. Я ще багато чого маю тебе навчити.

— Я вже навчився від тебе забагато.

— Не пригадую, щоб раніше ти гребував моєю наукою, ясний лицарю. Ти направду не хочеш утекти від мене до іншого ліжка, іншої жінки? Ану кажи, хто вона! Я битимуся з нею за тебе — з голими цицьками, ніж проти ножа. — Вона посміхнулася. — Ну хіба що то котрась із Піщаних Змійок. Тоді ми тебе поділимо. Я ж так люблю своїх сестричок.

— Ти знаєш, що інших жінок я не маю. Лише… свою службу.

Вона перекотилася на один лікоть, щоб краще його бачити. Великі чорні очі сяяли у світлі свічок.

— Оту чумову сучку? Я її знаю. Між ніг — суха, наче пил пустелі, а цілунками випустить з тебе останню кров. Хай та клята служба поспить сама, а ти лишайся зі мною на ніч.

— Моє місце — в палаці.

Вона зітхнула.

— З королівною замість князівни. Ти змушуєш мене до ревнощів. Гадаю, ти любиш її більше за мене. А вона ж така для тебе юна. Тобі потрібна не дівчинка, а доросла жінка. Та якщо тобі до смаку, я можу вдати з себе невинну дівчинку.

— Не треба так казати. — «Пам’ятай: вона ж дорнійка.» У Обширі подейкували, що то з-за дорнійського харчу їхні чоловіки такі гарячі, а жінки — хтиві та свавільні. «Вогняний перець і чудернацькі приправи розбурхують кров. Вона нічого не може з собою вдіяти.» — Я люблю Мирцелу як доньку.

Власну доньку йому було мати зась — так само, як і дружину. Замість них він мав гарненьке біле корзно.

— Ми їдемо до Водограйних Садів.

— Колись поїдете, — погодилася вона, — хоча з моїм татусем кожна справа тягнеться учетверо довше, ніж мала б. Якщо він каже вирушати назавтра, це означає «не пізніше, ніж за два тижні». У Садах тобі буде самотньо, повір мені. Ой леле, де ж той юний зух, який обіцяв решту життя пролежати у моїх обіймах?

— Я був п’яний, коли обіцяв.

— Ти випив три кухлі вина з водою.

— Я був п’яний тобою. Відтоді минуло десять років… До тебе я ніколи не торкався жінки… жодної, відколи вдягнув біле. Я й не знав, яке воно буває, кохання. Тепер знаю, але… боюся.

— Що може налякати мого білого лицаря?!

— Я боюся за свою честь, — відповів він. — І за твою.

— Про свою честь я в змозі подбати сама. — Вона торкнулася пальцем власних грудей, повільно обвела колом сосок. — Та й про свою втіху теж. Я доросла жінка, не мале дитя.

Про те сумнівів бути не могло. Бачити її на перині, з тією хтивою посмішкою, за пестощами власних грудей… чи бувають на світі жінки з такими великими та хтивими сосками? Він ледве міг на них дивитися і не уявити, як хапає їх вустами, як смокче, доки вони не стануть тверді, мокрі та лискучі…

Лицар відвернув погляд. Його спіднє валялося на килимах; він нахилився підібрати.

— В тебе руки трусяться, — зауважила вона. — Гадаю, вони досі бажають пестити мене і голубити. Які нагальні справи змушують тебе, мій лицарю, напинати на себе одяг? Я полюбляю тебе таким, як зараз. Бо лише у ліжку, невдягнені, ми є найсправжнішими: жінками і чоловіками, коханцями, єдиною плоттю, такими близькими, якими можуть стати двоє людей. Одяг робить нас геть іншими. Я радше бажаю бути плоттю і кров’ю, ніж шовками і коштовностями, а ти… ти, мій лицарю — зовсім не твоє біле корзно.

— Я ним є, — заперечив пан Арис. — Я насправді є моїм корзном. І між нами все має скінчитися — заради твого добра, не мого. Якщо нас викриють…

— …то всі чоловіки тобі заздритимуть.

— Чоловіки назвуть мене кривоприсяжцем. Що як хтось піде до твого батька і розкаже, як я тебе збезчестив?

— Про мого батька різне кажуть, та ніхто не тримає його за дурня. Мого вінця цноти зірвав Байстрюк Божеласки, коли нам обом було чотирнадцять років. Знаєш, що зробив батько, коли дізнався? — Вона зібрала простирадло у жменю і підтягла до підборіддя, щоб прикритися. — Нічого. Мій батько краще за всіх уміє нічого не робити. Називає це «думати». А скажи-но мені, мій лицарю, чи справді тебе бентежить моя ганьба… а чи твоя власна?

— І твоя, і моя. — Її звинувачення боляче вжалили його. — Це має бути наша остання зустріч.

— Ти вже казав.

«Казав, і не відступлю від наміру. Дарма що я слабкий — інакше б не був тут сього вечора.» Але їй він цього не сказав — адже вона була з тих жінок, що зневажають слабкість. Він знав це, відчував. «У ній більше від дядька, ніж від батька.» Арис відвернувся і знайшов свою смугасту нижню сорочку, розірвану навпіл аж до пупа.

— Ти її понищила, — пожалівся він. — Як мені тепер її вдягати?

— Спиною наперед, — мовила вона. — Коли вдягнеш решту, ніхто й не побачить, де розірвано. Може, твоя маленька принцеса тобі зашиє. Чи прислати тобі нову сорочку до Водограйних Садів?

— Не треба мені подарунків. — Подарунки лише привернули б зайву увагу. Він струснув сорочку і натягнув на голову спиною вперед. Прохолодний шовк пригорнувся до шкіри, миттю пристав там, де вона подряпала йому спину. «Та нехай, до палацу якось дістануся.» — Я лише хочу скінчити оце… те, що ми…

— Отака твоя лицарська чемність? Аж боляче стало. Міркую, чи не брехав ти мені, коли торочив про кохання.

«Я б ніколи тобі не збрехав.» Пан Арис почувався так, наче йому загилили ляпаса.

— Чого б іще я забув честь, якби не з кохання?! Коли я з тобою… то ледве можу думати… я ж завжди мріяв тільки про таку, як ти, але…

— Слова — то вітер. Якщо ти мене кохаєш, то не кидай ніколи.

— Я склав священну обітницю…

— Так, не одружуватися і не мати дітей. Ну то я сьогодні пила місячний узвар, а заміж я за тебе піти не можу, ти й сам відаєш. — Вона посміхнулася. — Хіба що переконаєш лишити тебе при собі як коханця.

— Тепер ти з мене глузуєш.

— Лише трохи. Гадаєш, ти єдиний з Королегвардії кохав жінку?

— Завжди є люди, котрим проказати обітницю легше, ніж дотримати, — визнав він.

Так, пан Борос Блаунт вчащав до Шовкової вулиці, а пан Престон Зеленопіль свого часу зазирав до будинку, де жила дружина одного крамаря, коли самого крамаря не бувало вдома. Але Арис не хотів соромити своїх присяжних братчиків розповідями про їхні походеньки.

— Пана Теренса Тойна знайшли у ліжку з коханкою його короля, — мовив він натомість. — Лицар присягнувся, що кохав її, але занапастив і своє життя, і її, а ще стягнув лихо на свою родину і спричинив загибель найшляхетнішого лицаря, що жив на цій землі.

— Саме так і сталося. А що там співають про пана Лукамора Ласого, котрий мав три дружини і шістнадцять дітей? Як чую ту пісню, то завжди регочу.

— Правда не така смішна, як пісня. Його ніколи не звали Лукамором Ласим, поки він жив на світі. Справжнє його ім’я було пан Лукамор Моц, і з життя свого він зробив суцільну брехню. Коли обман викрили, його власні присяжні брати вихолостили його, а Старий Король заслав на Стіну. Шістнадцятеро дітей лишилися плакати за батьком. Він не був правдивим лицарем — так само, як Теренс Тойн…

— Як щодо Драконолицаря? — Вона відкинула простирадла і спустила ноги на підлогу. — Ти назвав його найшляхетнішим лицарем на цій землі. А він узяв свою королеву до ліжка та нагуляв з нею дитину.

— Я ніколи не повірю в це! — обурився Арис. — Оповідь про зраду принца Аемона з королевою Наерис — то просто казка. Ту брехню вигадав його брат, коли схотів порушити права свого законного сина на користь байстрюка. Недарма того Аегона кликали Негідним.

Він знайшов паса з мечем і застібнув навколо стану. На шовковій дорнійській сорочці пас виглядав чудернацько, але знайома вага меча-півторака та кинджала нагадала йому, хто він є.

— Я не хочу, щоб мене пам’ятали паном Арисом Негідним! — вигукнув він. — Я не заплямую своє корзно.

— О так, — відповіла вона, — оте гарненьке біле корзно. Чи не забув ти, що мій двоюрідний дід носив таке саме? Він загинув, коли я була ще мала, та все ж я його пам’ятаю. Він був високий, наче башта, і лоскотав мене так, що я зі сміху аж дихати не могла.

— Я не мав честі знати князя Левина, — відповів пан Арис, — та всі погоджуються, що він був визначним лицарем.

— Визначним лицарем, який мав коханку. Зараз вона вже стара, проте люди кажуть, що замолоду була рідкісна красуня.

«Князь Левин?!» Цієї оповіді пан Арис не знав і неабияк вразився. Зрада Теренса Тойна та всі походеньки Лукамора Ласого були записані у Білій Книзі. Але сторінка князя Левина не містила ані натяку на жінку в його житті.

— Дядько завжди казав, що чоловіча гідність — це той меч, який у чоловіка в руці, а не той, що у штанях, — казала вона далі. — Годі тобі лицемірно просторікувати про заплямовані корзна. Тебе ганьбить не наше кохання, а чудовиська, яким ти служиш, і тварини, яких звеш своїми братами.

Її слова різонули занадто близько до кістки.

— Роберт не був чудовиськом.

— Він видерся до престолу по трупах дітей, — відповіла вона. — Хоча погоджуся, що він був не Джофрі.

«Джофрі.» Парубок був із себе вродливий, високий та міцний для свого віку, та більше лицар не міг сказати про нього жодного доброго слова. Пана Ариса досі соромила згадка про те, як він за наказом хлопчака бив бідолашну панну Старк. Коли Тиріон обрав Ариса супроводжувати Мирцелу до Дорну, він на знак подяки запалив свічку Воїнові.

— Джофрі мертвий. Отруєний Бісом. — Хто б подумав, що карлик здатен на такий неймовірний злочин. — Тепер король — Томен, а він — геть не його брат.

— І не його сестра.

То була правда. Малий Томен мав добре серце і завжди намагався чинити якнайпорядніше. Але востаннє, коли його бачив пан Арис, він ридма ридав на столичному пришибі, хоча Мирцела навіть сльозини не зронила — а це ж її увозили з рідної домівки, щоб скріпити союз державної ваги її дівочою цнотою. Насправді принцеса була хоробріша за свого брата, розумніша і впевненіша у собі. Метикувала вона швидко, двірський звичай знала бездоганно. Її не лякало ніщо в світі — навіть Джофрі. «Так, жінки — сильна стать, недарма кажуть.» Він мав на увазі не лише Мирцелу, але також її матір і свою власну, Колючу Королеву, гарненьких і смертельно небезпечних Піщаних Змійок Червоного Гаспида. І велику князівну Аріану Мартел — її понад усе.

— Не скажу, що не згоден, — відповів він. Голос лунав хрипко.

— Ще б пак ти не погодився! З Мирцели вийде краща правителька держави.

— Права сина передують правам доньки.

— Але чому?! Який бог таке вигадав? Я — спадкоємиця мого батька. Чи повинна я поступитися своїми правами на користь братів?

— Ти перекривлюєш те, що я сказав. Я ж ніколи… У Дорні все інакше. Але на престолі Семицарства ніколи не було самодержавної королеви, що правила б від свого імені.

— Перший Візерис хотів, щоб його престол успадкувала саме донька Раеніра — ти ж цього не заперечиш? Та коли король лежав при смерті, Регіментар його Королегвардії вирішив інакше.

«Пан Крістон Колій.» Крістон-Коронувач змусив брата піти проти сестри і розколов Королегвардію, спричинивши жахливу війну, названу співцями «Танком Драконів». Дехто вважає, що він діяв з честолюбства, бо принц Аегон легше корився сторонньому впливові, ніж його вольова старша сестра. Інші приписують йому шляхетніші спонуки — твердять, буцімто він захищав старовинні андальські звичаї. Кількоро людей шепотіло, ніби пан Крістон був коханцем принцеси Раеніри, перш ніж одягнув біле корзно, а відтак забажав помститися жінці, яка його відцуралася.

— Коронувач накликав на Семицарство тяжкі знегоди, — мовив пан Арис, — і тяжку ціну заплатив за скоєне, але…

— …але може так статися, що Седмиця надіслала тебе на землю, щоб один білий лицар виправив те, що зіпсував інший. Ти ж відаєш, що мій батько повертається до Водограйних Садів, беручи з собою Мирцелу?

— Так. Щоб захистити від тих, хто бажає їй зла.

— Ні. Щоб забрати якнайдалі від тих, хто бажає їй корони. Князь Оберин Гаспид сам би поклав їй корону на голову, якби був живий. Але моєму батькові бракує мужності. — Вона зіп’ялася на ноги. — Ти кажеш, що любиш дівчинку так, наче вона тобі кревна донька. Ти б дозволив позбавити рідну доньку всіх її законних прав та зачинити у в’язниці?

— Водограйні Сади — не в’язниця, — мляво заперечив Арис.

— Чого б це? Бо там є гарненькі ставки під розлогими деревами? Щойно дівчинка опиниться там, їй вже не дозволять нікуди виїхати. Так само і тобі — про це подбає Гота. А ти його не знаєш так, як знаю я. Він страшний і нестримний, коли його розбурхати.

Пан Арис насупився. Дебелий норвоський сотник з помережаним рубцями обличчям завжди викликав у нього моторошний острах. «Кажуть, він навіть спить з отією величезною сокирою.»

— То чого ж ти від мене хочеш?

— Того самого, про що ти складав обітниці. Захистити Мирцелу, хоча б за ціну свого життя. Захистити її особу… та її спадкові права. Покласти їй на голову королівського вінця.

— Але я присягав престолові!

— Коли на ньому сидів Джофрі, не Томен.

— Хай так, але Томен — добросердий хлопчина. З нього буде кращий король, ніж Джофрі.

— Не кращий, ніж Мирцела. Вона теж любить його і не дозволить скривдити, цього я конче певна. Йому за правом належить Штормолам, бо князь Ренлі спадкоємця не лишив, а князя Станіса позбавлено статків і титулів. З часом до нього через паніматку перейде і Кастерлі-на-Скелі. Томен стане одним із наймогутніших князів у державі… а на Залізному Престолі сидітиме законна королева Мирцела.

— Законна… не знаю…

— Зате знаю я. — Коли вона підвелася, довга чорна плутанина кучерявого волосся впала їй нижче крижів. — Аегон Дракон створив Королегвардію та її обітниці, але що один король ухвалив, те інший може змінити чи скасувати. Королегвардія колись служила довіку, але Джофрі звільнив з неї пана Барістана, щоб дати біле корзно своєму собаці. Мирцела бажає тобі щастя, та й до мене ставиться приязно. Вона дасть нам дозвіл одружитися, коли ми попросимо.

Аріана охопила його руками і прихилилася обличчям до грудей. Маківка голови опинилася просто під підборіддям.

— І тоді ти матимеш і мене, і своє біле корзно, якщо така твоя мрія.

«Вона дере мене на шматки.»

— Ти знаєш, що так, але…

— Я велика князівна дорнійська, — мовила вона своїм низьким звабливим голосом, — і вам, лицарю, не личить змушувати мене благати.

Пан Арис ловив носом пахощі з її волосся, чув, як її серце стукотить проти його грудей, до яких вона притискалася. Його тіло відгукувалося на близькість, і він знав, що вона помітила. Та коли Арис поклав їй руки на плечі, то усвідомив, що вона тремтить.

— Аріано? Моя люба панно? Що трапилося, кохана?

— То мій лицар не здогадається сам? Я налякана. Ти кличеш мене коханою, а в проханні відмовляєш, і саме тоді, коли я маю в тобі найвідчайдушнішу потребу. Невже то такий страшний гріх — прагнути, щоб тебе захистив твій лицар?

Він ніколи ще не чув у її голосі такої зневіри та відчаю.

— Не гріх, — відповів він, — але ж ти маєш варту твого батька, вона збереже твій спокій, лише…

— Я боюся варти мого батька. — Раптом голос її пролунав молодше від Мирцели. — Бо саме варта мого батька спіймала і забила в кайдани моїх милих сестричок.

— Вони не в кайданах. Я чув, вони мають усі вигоди й розкоші.

Аріана гірко засміялася.

— Ти їх бачив? Мене він до них не пускає, ти про це знав?

— Вони проказували зраду, розпалювали війну…

— Лорезі шість років, Дореї — вісім. Яку війну вони могли розпалювати? Але батько ув’язнив їх разом із сестрами. Ти ж його бачив. Страх примушує навіть сильних чоловіків робити таке, чого б вони інакше не зробили, а мій батько ніколи не був сильним. Арисе, серденько моє, послухай мене заради того кохання, в якому ти мені освідчився. Я ніколи не була така безстрашна, як мої сестри в перших, бо пішла від слабшого сімені, але ми з Тієною одного віку і ще малими дівчатками стали близькі, наче рідні. Поміж нас немає таємниць, і якщо її ув’язнили, то можуть ув’язнити і мене, і то за ту саму справу… за справу з Мирцелою.

— Твій батько ніколи цього не зробить.

— Ти не знаєш мого батька. Я дарую йому зневіру, відколи вперше з’явилася на цей світ без пуцьки між ніг. Півдесятка разів він намагався віддати мене заміж за беззубих сивих старців — щоразу огидніших. Мушу визнати, він ніколи не наказував мені з ними одружитися, та самі лише пропозиції достатньо говорять про те, як він мене зневажає.

— І все ж ти його спадкоємиця.

— Справді?

— Він залишив тебе правити у Сонцесписі, коли сам поїхав до Водограйних Садів, хіба ні?

— Правити?! Оце вже ні. Він лишив свого брата в перших пана Манфрея за каштеляна, старого сліпого Рікассо за підстолія, шафарів — збирати мита і податки та віддавати їх на облік підскарбниці Алисі Панібрат, шарифів — берегти лад у місті-тіні, тивунів — судити порушників великокняжого закону, а маестра Милоша — давати ради листам, що не потребували уваги самого великого князя. Над усіма він поставив Червоного Гаспида. Мені віддали право лаштувати бенкети і свята, а ще розважати поважних гостей. Оберин їздив до Водограйних Садів щодватижні; мене батько викликав двічі на рік. Я не той спадкоємець, якого він хоче — він ясно дав мені це зрозуміти. Наші закони стримують його, інакше б він віддав наступництво престолу моєму братові — це я знаю напевне.

— Братові?! — Пан Арис узяв її за підборіддя і підняв голову, щоб зазирнути в очі. — Ти ж не про Тристана кажеш? Він іще зовсім хлопчик.

— Та не про Триса. Про Квентина. — Її очі були зухвалі та чорні, як гріх, і дивилися незворушно. — Я знаю правду, відколи мені виповнилося чотирнадцять. Одного вечора я пішла до батькової світлиці поцілувати його на ніч і побачила, що його нема. Згодом я дізналася, що по нього тоді послала мати. Батько лишив запалену свічку, я підійшла загасити її та побачила недописаного листа до мого брата Квентина, що жив тоді у Крицаку. Батько наказував Квентинові ретельно виконувати все, що радять маестер та майстер-мечник, бо «одного дня ти сидітимеш там, де я, і правитимеш усім Дорном, а володар має бути сильним і тілом, і розумом». — Сльоза скотилася м’якою щокою Аріани. — То були слова мого батька, написані ним власноруч. Відтоді вони палають у мене в голові. Тієї ночі я плакала, поки не заснула — і ще багато ночей поспіль.

Пан Арис ще не мав нагоди для знайомства з Квентином Мартелом. Великого княжича виховував з дитячих літ князь Крицак, якому він служив джурою, тоді зброєносцем, а тоді прийняв від князя і лицарство, зневаживши Червоного Гаспида. «Якби я був батьком, то теж хотів би мати сина за спадкоємця» — подумав Арис, але чуючи біль у її голосі, розумів, що втратить кохану, якщо зізнається.

— Може, ти не так усе зрозуміла, — припустив він. — Ти ж була дитиною. Може, батько лише заохочував твого брата до послуху в навчанні.

— Гадаєш? То скажи мені — де тепер Квентин?

— Великий княжич знаходиться у війську князя Крицака на Кістяному шляху, — відповів пан Арис із осторогою в голосі. Це йому сказав старий каштелян Сонцеспису, ще коли лицар уперше прибув до Дорну. Маестер з шовковою бородою повторив те саме.

Але Аріана уперто заперечила:

— Батько хоче, щоб ми в це вірили. Але я маю друзів, які кажуть інше. Мій брат потай перетнув вузьке море, вдаючи з себе пересічного купця. Навіщо?

— Звідки мені знати? На те може бути сто різних причин.

— Або лише одна. Чи знаєш ти, що «Золота Дружина» розірвала свою угоду з Миром?

— Сердюки порушують угоди мало не щодня.

— Але не «Золота Дружина». «Наше слово — те саме золото» — хваляться вони від днів Лихого Булата і донині. Мир стоїть на межі війни з Лисом і Тирошем. Навіщо розривати угоду, яка обіцяла гарну платню і чудову здобич?

— Можливо, Лис запропонував кращу. Або Тирош.

— Ні, — заперечила вона. — Я б повірила про будь-який інший охочий полк — чи не кожен легко змінить хазяїна за пів-шеляга. Але «Золота Дружина» зовсім інакша. То братство вигнанців і синів вигнанців, поєднане мрією Лихого Булата. Вони хочуть повернутися до рідного дому не менше, ніж добути золота. Князь Крицак знає про це незгірш мене. Його діди-прадіди билися поруч із Лихим Булатом у трьох Повстаннях Чорножарів.

Вона узяла пана Ариса за руку і переплела його пальці зі своїми.

— Ти колись бачив знак дома Толан з Примар-Горба?

Він мусив якусь мить поміркувати.

— Дракон, що їсть власного хвоста?

— Дракон означає час. Він не має ані початку, ані кінця — усі речі повертаються на те саме коло знову і знову. Андерс Крицак — то відроджений Крістон Колій. Він шепоче у вухо моєму братові, що той має правити після мого батька, що чоловікам не годиться схилятися перед жінками… і що Аріана особливо непридатна до правління, бо є свавільною хвойдою. — Вона рвучко та рішуче струснула волоссям. — Тож твоя королівна і твоя князівна поділяють спільну справу, добрий лицарю… а ще вони поділяють любов воїна, яку він проголошує до кожної з двох, проте не хоче битися за жодну.

— Я битимуся! — Пан Арис упав на одне коліно. — Мирцела старша і краще пасує до корони. Хто захистить її права, якщо не воїн Королегвардії? Мій меч, моє життя, моя честь — усе належить їй… і тобі, втіха мого серця. Присягаюся: ніхто не вкраде твого спадку, поки я маю силу підняти меча. Я весь твій. Чого ти хочеш від мене?

— Усього. — Вона стала на коліна поцілувати його вуста. — Усього тебе, мій коханий. Моє справжнє, єдине, солодке кохання назавжди й довіку. Але спершу…

— Кажи — і матимеш.

— Спершу — Мирцелу.