Учта для гайвороння

Наскочник

Тулумбаси застукотіли бойовий лад. «Залізна перемога» ринула вперед, ріжучи тараном мінливі зелені води. Менший корабель попереду саме розвертався, збурюючи веслами море. На прапорі його майоріли троянди: на носі й стерні — біла на червоному щиті, на верхівці щогли — золота на полі зеленому, наче трава. «Залізна перемога» тяжко вдарила їй у бік, аж половина наступального загону попадала з ніг. Залунала солодка для капітанових вух музика — затріщали й репнули весла.

Великий керманич ринув через облавок і став на ноги на нижчому чардаку іншого корабля, розвіваючи за спиною золотим корзном. Білі троянди відсахнулися назад — як робили усі вояки по всіх усюдах земних, коли бачили Віктаріона Грейджоя у повній броні, зі схованим за кракеновим шоломом обличчям. У руках вони стискали мечі, списи й сокири, але дев’ятеро з кожних десяти не мали на собі обладунків, а десятий — хіба шкіряного кубрака з нашитою лускою. «Де їм до залізняків, — презирливо скривився Віктаріон. — Потонути страхаються!»

— Гир на нього! — заволав один. — Він тут сам! Бийте його!

— Бийте! — заревів Віктаріон у відповідь. — Прийдіть і убийте, коли кишка не слабка!

І зусібіч ринули на нього воїни троянди з сірою крицею в руках та смертним жахом у очах. Страх розлився у повітрі — Віктаріон відчув його на язику. Праворуч і ліворуч заходився він вкладати ворогів: першому відрубав руку до ліктя, другому навпіл розчахнув плече. Третій глибоко встромив сокиру в м’яку сосну Віктаріонового щита, але великий керманич загилив ним дурневі у обличчя, збив додолу і зарубав, поки той силувався підвестися. Його власна сокира на мить застрягла у ребрах забитого; поки Віктаріон її виймав, йому між лопаток тицьнули списом — наче кулаком по спині вдарили. Віктаріон крутнувся і щосили опустив сокиру на голову списникові, аж у плечі відчувши удар, що пробив тому шолом і розвалив череп. Убитий ще мить хилився непевно, доки капітан не вирвав своє залізо з його голови; тоді труп нарешті ляпнувся на чардак, враз послабнувши руками й ногами — схожий радше на п’яного, ніж на мертвого.

На чардаку навколо Віктаріона вже юрмилися його залізняки. Він почув, як виє Вульф Одновухий, стаючи до роботи; помітив краєм ока Рагнора Пайка у іржавій кольчузі; побачив, як Нут Голій кидає метального топірця просто ворогові в груди. Віктаріон зарубав ще одного, потім іще; убив би й третього, але до нього першим устиг Рагнор.

— Добрий удар! — схвально заревів Віктаріон, обернувся пошукати наступну жертву для своєї сокири і побачив через чардак тутешнього капітана. Його білий вапенрок був заплямований кров’ю та тельбухами, але Віктаріон розібрав герба на грудях — білу троянду всередині черленого щитика. Той самий знак ніс капітан і на своєму щиті — посеред білого поля з черленим зубчастим краєм.

— Гей, ти! — заревів залізний капітан посеред різанини. — Ти, з трояндою! Це ти князь на Південь-Щиті?

Ворог підняв забороло і показав безбороде обличчя.

— Батьків син і спадкоємець, лицар Талберт Серрі! А ти хто будеш, кракене?

— Твоя смерть! — гарикнув Віктаріон і ринув уперед.

Пан Серрі стрибнув йому назустріч. Його меча кували в замку з доброї дзвінкої криці; в руках молодого лицаря вона аж співала. Перший удар був низький, Віктаріон відбив його сокирою; другий поцілив залізного капітана по шоломові, перш ніж він устиг підняти щита. Віктаріон відповів бічним ударом сокири, що втрапив на щит Серрі. Полетіли тріски, біла троянда репнула вздовж із милим вухові хряскотом. Меч-півторак молодого лицаря брязнув Віктаріонові по стегні — раз, другий, третій. Залізо вищало під залізом. «Швидкий малий» — подумав залізний капітан і у відповідь страшно вдарив щитом просто Серрі в обличчя, змусивши запнутися назад до облавку. Віктаріон миттю здійняв сокиру і вклав у неї всю вагу, прагнучи розчахнути юнака від шиї до проміжжя. Але Серрі ухилився півобертом, сокира врізалася у облавок, розкидаючи тріски, і застрягла, коли Віктаріон спробував її висмикнути. Чардак нахилився під ногами, залізний капітан упав на коліно.

Пан Талберт відкинув потрощеного щита і щосили рубонув донизу мечем. Віктаріонів щит скособочився при падінні й не зупинив удару. Капітан схопив клинок Серрі у залізний кулак; зчленовала сталь лунко хруснула, різкий біль змусив застогнати. Але Віктаріон не розгубився.

— Я теж швидкий нівроку, хлопче! — вигукнув він, викручуючи меча з лицаревої руки і викидаючи у море.

Панові Талберту очі вилізли на лоба.

— Меч!…

Віктаріон ухопив юнака за горло скривавленою долонею.

— Ходи й дістань! — загарчав він, виштовхуючи пана Талберта Серрі через облавок у заплямовані кров’ю води.

Перемога над лицарем дала йому хвильку часу висмикнути сокиру з дерева. Білі троянди відкочувалися назад перед могутнім залізним припливом. Хтось намагався сховатися унизу, хтось благав змилуватися. Віктаріон чув, як тепла кров цебенить пальцями під кольчужною сіткою, вивареною шкірою та зчленованою бляхою, але то було пусте. Навколо щогли кілька ворогів стали пліч-о-пліч тісним кільцем до впертої оборони. «Ну хоч кількоро — не вівці, а воїни. Загинуть, аби не здатися.» Віктаріон вирішив подарувати їм те, чого вони так жадали — брязнув сокирою на власному щиті й ринув у напад.

Потоплий Бог не на те виліпив Віктаріона Грейджоя, щоб змагатися промовами на король-вічі або винюхувати підступних болотяних тварюк у смердючій багві. Якщо бог навіщось послав його на землю — то це стояти вбраним у залізо з мокрою червоною сокирою в руці, роздаючи смерть навкруги кожним її ударом.

Оборонці одразу ж накинулися і спереду, і ззаду, та хісна з їхніх мечів було стільки, як із вербових лозин. Жоден клинок не пробив важку панцирну броню Віктаріона Грейджоя, жодному ворогові капітан не дав часу намацати слабке зчленування, де тіло берегли самі лише шкіра і кольчуга. Хай нападників було троє, четверо, а чи й п’ятеро — байдуже. Він убивав їх одного за одним, покладаючись у обороні на міцний обладунок. А коли один ворог падав, лють великого керманича Залізного Флоту оберталася на наступного.

Останній супротивник, певно, був коваль, бо рамена мав бичачі, а одну руку м’язистішу за іншу. Обладунок його складався з товсто підбитого кубрака з лускою і шапчини вивареної шкіри. Єдиний завданий ним удар докінчив руїну Віктаріонового щита, зате капітан у відповідь розчерепив йому голову навпіл. «Якби ж із Воронячим Оком було так просто.» Коли Віктаріон висмикнув сокиру, голова коваля наче вибухнула; навсібіч розлетілися кістяні скалки, шматки мозку та бризки крові, а труп упав ницьма просто йому під ноги. «Про милість благаєш? Запізно!» — подумав Віктаріон, виплутуючись від покійника.

Чардак під ногами був слизький, мертві громадилися купами з кожного боку. Капітан відкинув щита і жадібно вдихнув повітря.

— Пане великий керманичу! — почув він слова Голія. — Ми їх здолали. Перемога наша.

Море навколо юрмилося кораблями. Якісь із них догоряли, інші тонули, а деякі розтрощилися на шматки. Між коробами суден вода кипіла густо, наче юшка — трупами, зламаними веслами, людьми, що чіплялися до уламків. Удалині до гирла Мандеру поспіхом тікало з півдесятка південських лодій. «Хай тікають, — подумав Віктаріон, — хай розкажуть, що тут сталося.» Коли вояк обертає хвіст і тікає з битви — то вже не вояк.

Очі йому пекло від поту, що натік за час битви. Двійко веслярів допомогли відчепити і зняти кракенового шолома. Віктаріон витер чоло правицею.

— Той лицар, — загуркотів він, — білої троянди. Хтось витяг його з води?

Княжий син мав коштувати чималого викупу — від батька, якщо князь Серрі уцілів у битві, або від зверхника у Вирії, якщо ні. Але ніхто з залізняків не бачив, що сталося з лицарем, коли той перекинувся через облавок — мабуть, таки потонув.

— Яко бився, тако хай бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога, — врочисто проказав Віктаріон.

Мешканці Щитових островів вважали себе за мореплавців, але море перетинали з повними страху серцями, а в битву ходили легко вбраними, боячись потонути. Молодий Серрі був інакший. «Хоробрий юнак, — подумав Віктаріон. — Майже залізного роду.»

Захоплений корабель Віктаріон віддав під провід Рагнорові Пайку, призначив тузінь людей жеглярами на нову здобич і видерся назад на власну «Залізну перемогу».

— Заберіть у бранців броню та зброю, перев’яжіть рани, — наказав він Нутові Голію. — Хто помирає — тих у море. Хто з них благатиме про милість — уріжте горлянку, і туди ж.

До таких боягузів Віктаріон не мав нічого, крім відрази; краще потонути у водах морських, ніж у власній крові.

— Хочу знати лік захоплених нами кораблів. Хочу знати, кого з лицарів та паничів ми узяли в полон. І прапори їхні теж зберіть.

Одного дня він повісить їх у своєму замку — щоб у немічній старості пригадувати ворогів, подоланих у розквіті молодих сил.

— Зробимо, — вишкірився Нут. — А перемога таки величенька!

«Еге ж, — подумки погодився Віктаріон, — велична перемога Воронячого Ока та його ворожбитів.»

Коли новина досягне Дубощиту, інші капітани знову горлатимуть ім’я його брата. Еурон звабив їх масним язиком, усміхненим оком, приохотив до своєї справи здобиччю з півсотні далеких земель: золотом та сріблом, багатими обладунками, кривими мечами з золотими руків’ями, кинджалами валірійського булату, шкурами смугастих тигрів та плямистих барсів, нефритовими мантикорами та стародавніми валірійськими сфінксами, скринями мушкату, гвоздики та шапрану, іклами коштовної кістки, рогами однорогів, зеленим та жовтим пір’ям з Літнього моря, сувоями тонких шовків та мерехтливих альтембасів… і все ж то був дешевий дріб’язок порівняно з оцим. «Тепер він подарує їм смак перемоги та здобутку, і всі капітани прихиляться до нього навік» — подумав великий керманич. Думка залишила гіркий смак на язику. «Це ж моя перемога, не його. Де був він? Байдикував у замку на Дубощиті? Спершу вкрав у мене дружину і престол, а тепер краде перемогу?»

Віктаріон Грейджой народився і виріс покірним слугою своєї родини. Змалку звик ховатися у тіні братів, у всіх справах непохитно стояв під Балоновим прапором. Коли в Балона народилися сини, Віктаріон скорився думці, що одного дня схилить коліна і перед тим з небожів, хто обійме батьків Морекамінний Престол. Але Потоплий Бог закликав Балона до підводних палат разом із синами, і тепер Віктаріон не міг називати Еурона королем без смаку жовчі у горлі.

Свіжий вітер приємно холодив обличчя; в горлянці буяла шалена спрага. Після битви Віктаріонові завжди кортіло випити вина. Він лишив Нута старшим на чардаку і пішов униз. У тісній бесіді коло стерна він знайшов свою смаглявку мокрою та охочою — напевне, битва їй теж розігріла кров. Віктаріон узяв її двічі, майже без перерви. Коли він скінчив, її грудьми, стегнами та животом розмазалася кров — його кров, від порізу в долоні. Смаглявка змила її кип’яченим оцтом.

— Придумав він непогано, гудити не буду, — казав великий керманич, поки вона стояла на колінах, пораючись. — Тепер Мандер відкритий для нас, як за старих часів.

То була річка повільна, широка, лінива, але зрадлива — з численними мілинами та водокрутами. Більшість морських суден не зважувалися запливати за Вирій, але лодії сиділи мілко і досягали угору течією аж до Лихомостя. За днів давно минулих залізяни зухвало ходили річковим шляхом, плюндруючи й беручи здобич на Мандері та його притоках… доки зеленорукі королі не озброїли рибалок на чотирьох малих острівцях коло гирла Мандера і не зробили їх своїм річковим щитом.

Відтоді промайнуло дві тисячі років, але у вартових вежах уздовж скелястих берегів сиві старці досі пильно чатували море за звичаями минулого. Помітивши лодії на виднокраї, старі запалювали сторожові вогні; тоді від скелі до скелі, від острова до острова біг тривожний заклик. «Ґвалт! Ворог! Наскочники! Розбій!» Коли рибалки й рільники бачили на високих вершинах вогні, то кидали тенета і плуги, брали до рук сокири і мечі. З замків виступали князі, а з ними — лицарі та служивий люд. Ревли бойові роги понад водами від Зеленощита до Сірощита, від Дубощита до Південь-Щита, і лодії вислизали з укритих мохом сховищ по берегах, і зблискували під сонцем весла, і поспішала берегова варта через протоки, щоб закоркувати Мандер, а наскочників на ньому вистежити й виловити на лиху долю.

Еурон вислав Торвольда Бурозуба та Рудого Весляра вгору Мандером з тузнем швидких лодій, щоб володарі Щитових островів кинулися за ними навздогін. І коли морем нарешті прибула головна залізна потуга, самі острови лишилася боронити лише жменя вояків. Залізняки накотили з вечірнім припливом, ховаючись від старечих очей у вартових вежах за сяйвом західного сонця — аж доки не стало пізно. Вітер дмухав у спину — як і впродовж усього шляху зі Старого Вику. На кораблях шепотілися, що до вітру доклали рук Еуронові чаклуни, що Вороняче Око піддобрився до Буребога кривавою жертвою. Бо як інакше насмілився б він запливти так далеко на захід замість скрадатися вздовж берегів, як велося від дідів-прадідів?

Залізяни витягли лодії на кам’янисті береги й ринули в лілові сутінки зі сталлю в руках. Дотоді на верхівках скель уже палали вогні, але майже нікого не лишилося, щоб здійняти зброю на їхній заклик. Сірощит, Зеленощит і Південь-Щит упали ще до сходу сонця. Дубощит протримався довше на пів-доби. А коли вояцтво Чотирьох Щитів покинуло погоню за Торвольдом і Рудим Веслярем та повернулося униз річкою, в гирлі Мандера на них чекав Залізний Флот.

— Все так і вийшло, як казав Еурон, — розповідав Віктаріон смаглявці, поки та перев’язувала йому рани лляним полотном. — Напевне, чаклуни наворожили.

Квелон Покір пошепки переповів йому, що Вороняче Око на своїй «Тиші» має аж трьох: чудернацьких, моторошних, але перетворених на покірних рабів.

— Щоб вигравати битви, йому досі потрібен я, — бурчав Віктаріон. — З ворожбитів, мабуть, є користь, але вороги перемагаються кров’ю та залізом.

Від оцту рана заболіла ще сильніше. Віктаріон відштовхнув жінку, стиснув кулак і скривився.

— Неси вина.

Капітан випив його у пітьмі, похмуро міркуючи про брата. «Якщо завдати удару не власноруч, то чи однаково я стану братовбивцею?» Віктаріон не боявся жодної людини на світі, але прокляття Потоплого Бога змушувало замислитися. «Якщо хтось уб’є його за моїм наказом, чи ляже кривава пляма на мої руки?» Аерон Мокрочуб напевне знав би відповідь, але жрець лишився десь на Залізних островах, сподіваючись підняти залізняків на бунт проти нового короля. «Нут Голій уміє поголити людину кидком сокири з десяти сажнів. Жодна з Еуронових почвар не встоїть проти Вульфа Одновухого чи Андріка Несміянця. Будь-хто з них може це зробити.» Але капітан знав: що людина може зробити і що вона зробить — то дві різні речі.

— Еуронове блюзнірство накличе на усіх нас лють Потоплого Бога, — напророкував Аерон ще на Старому Вику. — Ми маємо зупинити його, брате. Адже ми — однієї з Балоном крові, хіба ні?

— Він теж, — відповів Віктаріон. — Мені воно не до смаку так само, як тобі. Але Еурон — король. Твоє король-віче його обрало, а ти власноруч поклав йому вінця на голову!

— Так, поклав, — погодився жрець, капотячи водоростями у волоссі, — але радо зірву з його чола і покладу на твоє. Бо лише ти маєш силу боротися!

— Його підніс у королі сам Потоплий Бог, — скривився Віктаріон. — Хай Потоплий Бог його і скидає.

Аерон окинув брата гнівним поглядом — тим, від якого каламутніли криниці й висихали черева в жінок.

— То не була воля божа і божі слова! Всі знають, що Еурон тримає на своїй червоній посудині чаклунів, бридких ворожбитів. То вони наслали на нас якусь химородь, щоб ми не почули чистий голос моря. Капітани-королі сп’яніли від балачок про драконів.

— Сп’яніли і злякалися отого рогу. Ти чув, як він сурмив. Та байдуже — однак Еурон є нашим королем.

— Не моїм! — проголосив жрець. — Потоплий Бог помагає відважним, а не тим, хто скиглить під чардаком, коли насувається шторм! Якщо ти не поворухнешся прибрати Вороняче Око з Морекамінного Престолу, я муситиму взятися до справи самотуж.

— Як саме? Ти не маєш ані кораблів, ані мечів.

— Я маю голос, — відповів жрець, — і мого бога зі мною. Мені належить сила моря — та сила, якій Вороняче Око не в змозі протистояти. Хвилі розбиваються на горі, але накочують знов і знов, і зрештою там, де стояла гора, лежатиме лише купа каміння. А тоді й каміння рознесеться хвилями та змелеться у морі на віки вічні.

— Каміння? — буркнув Віктаріон. — Ти божевільний, якщо гадаєш скинути Вороняче Око балачками про хвилі та каміння.

— Хвилі — то наші залізяни, — відповів Мокрочуб. — Не зацні та вельможні, а орачі нив і риболови моря. Капітани та королі піднесли Еурона до влади, а скинуть його прості та сумирні. Я піду на Великий Вик, на Харло, на Косач, на сам Пайк. У кожному селі та містечку пролунають мої слова. «Не сидіти безбожникові на Морекамінному Престолі!»

Божий слуга струснув кошлатою головою і віддалився у ніч тихими кроками. Коли наступного дня зійшло сонце, Аерона Грейджоя вже не було на Великому Вику, і навіть його потопельники не знали, куди він подівся. Казали, Вороняче Око лише засміявся, коли почув про зникнення брата.

Та хоч жрець і зник, його застороги лишилися у пам’яті. Віктаріон мимохіть пригадав ще й слова Баелора Чорноплива: «Балон був божевільний, Аерон — іще гірший, а Еурон — найбожевільніший з усіх.» Молодий князь спробував утекти додому після король-віча, відмовившись визнати Еурона своїм зверхником. Але Залізний Флот замкнув затоку — Віктаріон Грейджой-бо звик до покори старшим у родині, а Еурон тепер носив плавникову корону. «Нічного літуна» перестріли в морі, князя Чорноплива доправили до короля в кайданах, і Еуронові німі почвари розтяли його на сім частин — на підношення семи богам зелених земель, яким уклонявся неборака.

За винагороду вірній службі новий король подарував Віктаріонові смагляву жінку, взяту з невільницького корабля, що плив до Лису.

— Не хочу я твоїх недоїдків, — презирливо відмовився капітан.

Проте коли Вороняче Око сказав, що заріже невільницю, якщо вона Віктаріонові ні до чого, залізний керманич неохоче скорився долі. Язика смаглявці вийняли, та в іншому вона лишилася неушкодженою, ще й гарною на вроду, зі шкірою, схожою на темне масне дерево. І все ж, коли Віктаріон дивився на неї, то мимоволі згадував першу жінку, подаровану братом, щоб зробити його чоловіком.

Віктаріон хотів був узяти смаглявку ще раз, але не мав сили.

— Принеси ще міх вина, — наказав він, — а тоді забирайся.

Коли жінка повернулася з міхом кислого червоного, капітан пішов з ним нагору — подихати чистим морським повітрям. Половину міха він випив сам, половину вилив у море за душі всіх загиблих.

«Залізна перемога» простояла в гирлі Мандера ще кілька годин. Більша частина Залізного Флоту вирушила на Дубощит, але Віктаріон лишив собі «Журбу», «Князя Дагона», «Залізний вітер» та «Дівине лихо» за позадній сторожовий загін. Вони витягли усіх уцілілих з моря і подивилися, як тоне «Важка рука» під вагою корабля, який сама ж протаранила. Коли вона зникла під водою, Віктаріон уже мав потрібний йому список. Він втратив шість кораблів, а здобув тридцять і вісім.

— Непогано, — мовив він Нутові. — Тепер до весел. Повертаймося до Клепальні.

Веслярі налягли на весла, стерничий наставив ніс на Дубощит, а залізний керманич знову пішов під чардак.

— Я б його вбив, їй-бо, — сказав він смаглявці. — Хай який це гріх — убивати свого короля, а ще гірший — убивати власного брата.

Він спохмурнів.

— Аша мала б віддати мені свій голос.

Як вона сподівалася прихилити до себе капітанів-королів ріпою та шишками? «Хай Балонової крові, та однак дурне дівчисько.» Після король-віча вона втекла з острова. Того вечора, коли на Еуронову голову поклали вінця з плавникового дерева, Аша зі своїми прибічниками здиміла світ за очі. Десь у душі Віктаріон навіть радів, що так сталося. «Якщо в дівчиська лишилося трохи кебети, вона побереться з якимось північним паном і житиме в його замку, ніколи не потикаючись до моря і Еурона Воронячого Ока.»

— Клепальня! Місто князя Клепача, великий керманичу! — заволав жегляр.

Віктаріон підвівся. Вино пригамувало тупий біль у руці. Може, варто було показати долоню маестрові Клепача… якби той лишився живий. Капітан дістався чардаку саме тоді, коли корабель обходив ріг острова. Розташування замку князя Клепача над гаванню нагадало йому Княж-Пристань, хоча тутешнє містечко було вдвічі більше. Два десятки лодій нишпорили у водах затоки, розвіваючи кракеном на щоглах. Ще кількасот лежали на прибережному камінні або стояли припнуті до пришибів уздовж гавані. Коло найбільшого, кам’яного, три великі кочі та з тузінь менших приймали здобич і харчі. Віктаріон наказав, щоб «Залізна перемога» кинула котву.

— І спустіть човна.

Містечко стояло незвично принишкле. Більшість крамниць, майстерень та домівок було пограбовано, про що свідчили розтрощені двері й відламані віконниці. Але спалили дощенту самий лише септ. На вулицях валялися трупи, на кожному вже сиділо по кілька гайворонів. Серед трупів рухалася купка понурих уцілілих мешканців, відганяючи птахів та закидаючи мерців до гарби на поховання. Віктаріон огидливо скривився. Жоден справжній син моря не схотів би гнити під землею. Як він звідти потрапить на вічну учту до підводних палат Потоплого Бога?

Серед кораблів, які вони проминали, знайшлася і «Тиша». Віктаріонів погляд привабила залізна подоба на її носі — діва без рота з простягнутою рукою та розмаяним на вітрі волоссям. Перломутерові очі ніби спостерігали за ним. «Ні, спершу вона мала рота, як і кожна жінка — але потім Вороняче Око його зашив.»

Наближаючись до берега, він помітив вервечку жінок та дітей, зігнаних на чардак одного з великих кочів. У деяких руки були сплутані за спиною, у всіх на шиї накинуто було конопляні зашморги.

— Хто це? — запитав він хлопців, що припинали його човна.

— Вдови й сироти. Їх продадуть у рабство.

— Продадуть?!

На Залізних островах не торгували рабами — там тримали робів. Роб мусив служити, але не був майном. Його діти народжувалися вільними — за умови, що їх віддавали Потоплому Богові. Робів ніколи не купували й не продавали за золото. Воїн платив за роба залізну ціну і не міг здобути його інакше.

— За звичаєм їх слід зробити робами або дружинами з солі, — буркнув Віктаріон.

— Такий наказ короля, — відповіли йому.

— Сильні завжди беруть у слабких, — мовив Нут Голій. — Роби, раби, то байдуже. Їхні чоловіки не зуміли їх захистити — тепер вони у нашій ласці.

«Це не наш старий звичай» — хотів був заперечити Віктаріон, але не мав часу сперечатися. Чутки про перемогу обігнали його, і тепер на березі купчилися люди, бажаючи привітати. Віктаріон дозволив їм галасувати і підлещуватися, аж доки один не заходився хвалити зухвалу відвагу Еурона в морі.

— О так, то було зухвало — вийти в море, не бачачи землі, щоб ці острови не взнали про наше наближення, — загарчав він. — Але перетнути світ у пошуках драконів — то справа інша. Там самої лише зухвалості замало.

Не чекаючи відповіді, Віктаріон проштовхався крізь юрбу і попрямував до замку.

Замок князя Клепача був не надто великий, але міцний, з товстими мурами і дубовими воротами, набитими нютами. Ворота прикрашав старовинний герб його дому — дубовий щит з залізними цвяхами проти хвилястого синьо-білого поля. Але над зеленими дахами замкових веж нині майорів кракен дому Грейджой, а браму було виламано і спалено. Мурами ходили залізняки зі списами та сокирами, а з ними кількоро Еуронових заморських почвар.

На подвір’ї Віктаріон натрапив на Горольда Дівера та старого Трима за тихою розмовою з Родріком Харло. Нут Голій, забачивши їх, завзято тюгукнув.

— Гей, Читайло! — вигукнув він. — Чого пика така похмура? Дарма ти нам біду пророчив. Ось наша перемога і наша здобич!

Князь Харло стиснув вуста.

— Оці скелі в морі? Всі чотири разом не складуть одного Харла. Ну нехай ми здобули кілька каменюк, дерев і блискучих брязкалець. А до них — ворожість дому Тирел.

— Це тих, що квіточки-трояндочки? — зареготав Нут. — Що троянда заподіє кракенам з морських глибин? Ми забрали в них щити і розтрощили на шматки. Хто їх тепер захистить?

— Вирій, — відповів Читайло. — Скоро проти нас, Голію, зберуть усю потугу Обширу. І тоді ти, можливо, втямиш, що деякі троянди мають сталеві шпичаки.

Трим кивнув, поклавши руку на руків’я Червоного Дощу.

— Князь Тарлі має обіручник Серцеруб, викуваний з валірійського булату, і завжди іде з передовим полком князя Тирела.

Віктаріон спалахнув гнівом.

— То хай приходить! Я заберу собі його меча, як твій пращур забрав Червоний Дощ. Хай усі приходять, ще й Ланістерів приводять! Лев — лютий звір на суходолі, але у морі немає рівних кракенові.

Капітан ладен був віддати половину зубів за нагоду спробувати сокиру в битві проти Крулеріза чи Лицаря Квітів. Саме таку битву він розумів і любив понад усе. Вбивцю родичів проклято у очах богів та людей, але хто не вшанує славетного переможного воїна?

— Не переймайтеся, великий керманичу, — мовив Читайло, — вони прийдуть. Його милість сам цього хоче, інакше навіщо б наказав пустити Клепачевих круків?

— Ти забагато читаєш і замало б’єшся, — мовив Нут. — У тебе в жилах молоко тече.

Але Читайло пішов геть, прикинувшись, ніби не чув.

Коли Віктаріон увійшов до трапезної палати замку, там саме буяв гучний бенкет. За всіма столами сиділи залізяни: пили, горлали, жартома зачіпали один одного, вихвалялися убитими ворогами, скоєними звитягами, захопленим добром. Багата здобич текла рікою; нею хизувався мало не кожен. Ліворукий Лукас Кидь і Квелон Покір зірвали зі стін гобелени та накинулися ними, наче корзнами. Гермунд Ботлик повісив собі на груди зверху визолоченого ланістерівського панцира здоровезну низку перлів та гранатів. Андрік Несміянець ввалився до палати з жінкою під кожною пахвою; він не посміхався, зате на кожному пальці мав важкого коштовного персня. Замість мисок, вирізаних зі старого черствого хліба, капітани їли з важких тарелей суцільного срібла.

Нут Голій роздивився навколо і потемнів з люті.

— То це, виходить, Вороняче Око лише нас надіслав назустріч лодіям? А його хлопці похапали собі замки, поплюндрували села, побрали добро і жінок?! А нам що лишили?

— Нам лишилася слава і честь.

— Слава — то добре, — відповів Нут, — а золото краще.

Віктаріон здвигнув плечима.

— Вороняче Око обіцяє нам увесь Вестерос. Вертоград, Староград, Вирій… там золота удосталь, і тобі вистачить. Годі базікати. Хочу їсти.

За правом крові Віктаріон міг вимагати собі місця на помості, але йому не кортіло обідати поруч із Еуроном та його посіпаками. Натомість він знайшов собі місце на лаві поруч із Ральфом Перебийногою, капітаном «Князя Квелона».

— Велична перемога, великий керманичу, — мовив Перебийнога. — Перемога, гідна княжого титулу. Незле вам отримати в нагороду власний острів.

«Князь Віктаріон. Чом би й ні?» Хоч не Морекамінний Престол, та бодай щось.

Гото Харло сидів за столом навпроти, зісмоктуючи м’ясо з кістки. Раптом він відкинув її убік і нахилився вперед.

— На Сірощиті правитиме Лицар. Родич мій. Чув таке?

— Ні. — Віктаріон зиркнув через палату на пана Харраса Харло, що сидів і пив вино з золотого кухля. То був високий, довговидий, суворий чоловік. — З якого дива Еурон дарує йому острів?

Гото простяг порожній кухоль, і бліда жінка у сукні синього оксамиту з визолоченим мереживом наповнила його знову.

— Лицар сам-один захопив Хмурокамінь. Прийшов, устромив прапор перед замком і закликав Хмурів до двобою. Вийшов один, потім другий, потім іще. А він усіх убив… ну не всіх, двійко здалися. По сьомій поразці їхніх поборників септон князя Хмура вирішив, що боги сказали своє слово, і здав замок. — Гото засміявся. — Тепер Лицар буде князем на Сірощиті. Хай щастить! Зате я тепер — спадкоємець Читайла.

Він буцнув кухлем вина собі в груди.

— Гото Горбань, князь Харло! Непогано, га?

— Семеро, кажеш.

Віктаріонові стало цікаво, чи встояв би Присмерк проти його сокири. Він ніколи не бився з воїном, озброєним валірійським булатом, хоча духопелив Харраса Харло чимало разів, коли вони були зовсім юні. Замолоду Харло приятелював зі старшим Балоновим сином Родріком — тим, що загинув попід мурами Морестражу.

Бенкет був розкішний: найкращі вина, засмажений бик, що спливав кривавим соком, печені качки, цебра свіжих крабів… Великому керманичеві вкинулося в око, що дівки-челядниці при столі чомусь мали на собі тонку вовну й коштовні оксамити. Спочатку він подумав, що то служниць навіщось вдягли у вбрання пані Клепач та її почту, але потім Гото сказав, що то й були сама пані Клепач та весь її почет. Вороняче Око завважив за дотепний жарт примусити їх подавати і наливати. «Служниць» було вісім: сама вельможна пані, ще нівроку на вроду, хоча трохи розповніла, і семеро молодших жінок та дівчат віком від двадцяти п’яти до десяти років — доньок та невісток.

Сам князь Клепач сидів на звичному місці — у кріслі на помості, вдягнений у панські шати з гербом. Руки та ноги йому прив’язали до крісла, до рота запхали велетенську білу редьку, щоб не казав ані слова… зате все бачив і чув. Вороняче Око обійняв почесне місце одесну його вельможності; на колінах у нього сиділа гарненька повнощока дівчина років сімнадцяти чи вісімнадцяти, розпатлана і босонога, закинувши йому руки на шию.

— Це ще хто? — запитав Віктаріон у найближчих до себе.

— Байстрючка його вельможності! — зареготав Гото. — Перш ніж Еурон узяв замок, її змушували служити родичкам при столі, а їсти з челяддю.

Еурон приклався синіми вустами їй до шиї; дівча захихотіло і щось зашепотіло йому на вухо. Він посміхнувся, знову поцілував її в шию. Білу шкіру дівчини вкривали на шиї та плечах червоні сліди від його рота, схожі на трояндове намисто. Ще один шепіток на вухо… і цього разу Вороняче Око зареготав уголос, а потім брязнув кухлем об стіл, вимагаючи тиші.

— Добрі пані та панянки! — закликав він до своїх шляхетних служниць. — Моя Фалька непокоїться за ваші гарненькі платтячка. Не хоче, бачте, щоб їх заплямувало вино чи сало, замацали брудні пальці. Бо ж я їй пообіцяв, що після бенкету вона обере собі з ваших одежин усе, що забажає. Тому гайда — хутенько роздягайтеся.

Великою палатою пробігла хвиля реготу. Обличчя князя Клепача побуряковіло — Віктаріонові здалося, що зараз йому голова лусне. Жінки змушено підкорилися; наймолодша заплакала була, та мати втішила її й допомогла розв’язати шворки на спині. За кілька хвилин вони продовжили служити при столах, розносячи глеки вина і наповнюючи кухлі — але тепер голі-голісінькі, як мати народила.

«Ганьбить Клепача, як колись ганьбив мене» — подумав капітан і згадав, як схлипувала його дружина, отримуючи від нього тяжкі удари. Він знав, що на Щитових островах люди часто-густо одружувалися з найближчим колом, як і залізняки. Одна з голих дівчат-служниць могла бути дружиною пана Талберта Серрі. Одна річ — убити ворога, інша — принизити його. Віктаріон стиснув кулака. З рани крізь лляне полотно зацебеніла кривава юшка.

Тим часом на помості Еурон відштовхнув свою хвойду і видерся на стіл. Капітани почали гатити кухлями та тупотіти ногами.

— Еурон! — волали вони. — Еурон! Еурон! ЕУРОН!

Віктаріонові здалося, що він знову на король-вічі.

— Я присягнувся подарувати вам Вестерос, — мовив Вороняче Око, дочекавшись тиші, — і ось передобідок. Головну страву, щоправда, ще не спечено… але й цього вечора ми побенкетуємо нівроку!

Смолоскипи уздовж стін яскраво палали; в колі гарячого світла жевріли холодним світлом сині вуста і блакитні очі.

— Що кракен ухопив, те вже не пускає. Колись ці острови були наші. Тепер вони знову повернулися до нас… але потрібні сильні руки, щоб їх утримати. А тому підведіться, пане Харрасе Харло, князю на Сірощиті.

Тримаючи руку на маківці Присмерку з місячним каменем, з місця підвівся Лицар.

— Підведіться, Андріку Несміянцю, князю на Південь-Щиті.

Андрік відштовхнув своїх жінок і зіп’явся на ноги, наче скеля, що зненацька постала з моря.

— Підведіться, Мароне Вольмарку, князю на Зеленощиті.

Вольмарк — безбородий юнак шістнадцяти років — підвівся, вагаючись. На вигляд він міг князювати хіба що над зайцями.

— І наостанок… підведіться, Нуте Голію, князю на Дубощиті.

У Нута в очах з’явилася осторога — мабуть, злякався, чи не став метою якогось жорстокого жарту.

— Князю? — кавкнув він.

Віктаріон чекав, що Вороняче Око роздасть княжі титули власним посіпакам — Кам’яному Кулакові, Рудому Весляреві, Ліворукому Лукасові Кидю. «Король мусить бути щедрим, роздавати дарунки з обох рук» — намагався він себе переконати, але інший голос шепотів йому: «Еуронові дарунки отруєно». Віктаріон трохи покрутив думку в голові й раптом усе зрозумів. «Лицар був наказним спадкоємцем Читайла. Андрік Несміянець — міцною правицею Дунстана Трима. Вольмарк іще шмаркач, але від матері має в жилах кров Чорного Гарена. А Голій…»

Віктаріон ухопив Голія за передпліччя і засичав:

— Відмовся!

Нут скоса зиркнув на нього, як на божевільного.

— Відмовитися? Від власного панства-господарства? І хто зробить мене князем навзамін? Ви?

Нут вивільнив руку і став, купаючись у вітальному галасі. «І ось він краде моїх людей» — подумав Віктаріон.

Король Еурон покликав до пані Клепач по новий кухоль вина і високо здійняв його над головою.

— Капітани й королі! Піднімімо келихи за князів на Чотирьох Щитах!

Віктаріон випив із рештою. «Нема вина солодшого, ніж забране у ворога.» Колись йому таке сказали — може, батько, а може, брат Балон. «Одного дня я вип’ю твоє вино, Вороняче Око. І заберу в тебе все, що любе й миле душі твоїй.» Але хіба Еурон мав за душею щось любе й миле?

— Назавтра готуймося випливати, — казав тим часом король. — Наповнимо барила джерельною водою, зберемо кожен мішок зерна і діжку солонини, стільки кіз та овець, скільки зможемо везти. Ті поранені, що зможуть тягти весла — хай тягнуть. Решта лишиться тут — захищати острови для нових князів. Торвольд і Рудий Весляр скоро повернуться з харчами. Наші чардаки дорогою на схід смердітимуть свиньми та курми, зате повернемося ми з драконами!

— Коли? — Голос належав князеві Родріку. — Коли ми повернемося, ваша милосте? За рік? За три? За п’ять? Ваші дракони — за півсвіту звідси, а на нас насувається осінь.

Читайло виступив наперед, наче зловісний пророк майбутнього лиха.

— Рожвинову протоку стережуть галери. Дорнійський берег — сухий та безплідний, дві тисячі верст водокрутів, скель та схованих заток, де й безпечної висадки не знайдеш. Далі чекають Пороги зі штормами та гніздами лисенійських і мирійських піратів. Якщо вітрила наставить тисяча кораблів, хай три сотні досягне того берега вузького моря… а що далі? В Лисі нам будуть не раді, у Волантисі теж. Де ви знайдете свіжу воду, харчі? Перший шторм розкидає нас половиною світу.

Усмішка заграла на синіх вустах Еурона.

— Я і є шторм, пане князю. Перший і останній. Я водив «Тишу» в дальші подорожі, ніж ця, і далеко небезпечніші. Хіба ви забули? Я плавав крізь Димливе море і бачив Валірію!

Кожен знав, що Валірією досі правило Лихо. Саме море там кипіло і диміло, а землею блукали страшні гемони. Казали, що мореплавець, який хоча б здалеку побачить вогняні гори Валірії над морськими хвилями, невдовзі помре жахливою смертю. Але Вороняче Око був там і повернувся.

— Справді? — спитав Читайло дуже тихо.

Синя Еуронова усмішка згасла.

— Читайле, — відповів він посеред мовчання, — ти б краще знав свої книжки, а в інші справи носа не пхав.

Віктаріон відчув у палаті неспокій і рішуче зіп’явся на ноги.

— Брате! — загув він могутнім голосом. — Ти не відповів на запитання князя Харло.

Еурон здвигнув плечима.

— Ціни на рабів зростають. Ми продамо наших у Лисі та Волантисі. Цього і тутешньої здобичі вистачить, щоб купити харчів у дорогу.

— То ми вже докотилися до работоргівлі? — запитав Читайло. — І заради чого? Заради драконів, яких ніхто з присутніх не бачив? Тепер ми мусимо ганятися за вигадками п’яних жеглярів аж до дальніх кінців землі?

Присутні забурмотіли і закивали головами, погоджуючись.

— Невільницька затока надто далеко! — вигукнув Ральф Перебийнога.

— І надто близько до Валірії! — заволав Квелон Покір.

Фралег Могутній додав:

— А Вирій поруч. Пошукаймо драконів тут! Тих, які, мов сонце, золотії!

Алвин Гострун мовив:

— На дідька нам пливти світ за очі, коли Мандер просто перед нами?

Рудий Ральф Мурованець скочив на ноги.

— Староград багатший, а Вертоград — іще багатший! Рожвинові кораблі швендяють світами. Варто лишень руку простягти — і найсолодший плід Вестеросу наш!

— Плід?! — Око короля здавалося радше чорним, ніж синім. — Лише боягуз стане красти плоди, коли можна захопити цілий сад!

— Та це ж сад і є! Хай квітне Вертоград під нашою рукою! — гукнув Рудий Ральф, і люди підхопили його заклик.

Вороняче Око мовчки слухав, як вирує людське море навколо нього. А тоді зіскочив зі столу, вхопив свою хвойду за руку і витяг із палати геть.

«Утік, як побитий собака.» Зненацька — лише за кілька хвилин — Еуронова дупа загрозливо захиталася на Морекамінному Престолі. «Залізяни не підуть за ним у Невільницьку затоку. Може, не такі з них дурні пси, як я боявся.» Думка була втішна, і Віктаріонові закортіло її запити. Він перехилив кухоль разом з Голієм — показати, що не заздрить його новому можновладству, хай навіть подарованому з Еуронової руки.

Ззовні вже сідало сонце. За стінами збиралася пітьма, зате всередині тьмяним жовтим сяйвом світили смолоскипи, і дим від них купчився під кроквами сірою хмарою. П’яні залізняки завели танок пальців. Ліворукому Лукасу Кидю раптом глянулася одна з доньок князя Клепача, і він узяв її тут-таки просто на столі під лемент її сестер.

Віктаріон відчув, як хтось торкнувся його плеча. Позаду нього стояв один з Еуронових байстрюків-мішанців — хлопчина років десяти з кучерявим, наче вовна, волоссям і шкірою кольору темного болота.

— Батько бажають говорити з вами.

Віктаріон непевно зіп’явся на ноги. Він був чималенький на зріст, дебелий, широкий у раменах, і вина вміщував теж чимало — але цього вечора випив трохи забагато. «Я власноруч забив її на смерть, — подумав він, — але спершу її вбив Вороняче Око — ще тоді, коли встромився їй між ніг. Я вже не мав вибору.»

Капітан рушив за байстрюком з палати — гвинтовими кам’яними сходами нагору. Гармидер і веселощі потроху спадали, поки не лишилося саме тільки тихе човгання чобіт на камені.

Вороняче Око забрав собі опочивальню князя Клепача разом з його дочкою-байстрючкою. Коли Віктаріон увійшов, дівчина лежала на ліжку голісінька, розкидавши руки й ноги, і тихенько похропувала. Еурон стояв коло вікна, сьорбаючи зі срібного кухля. На ньому була накинута соболина делія, забрана в Чорноплива, червона латка на оці… та більше нічого.

— Коли я був малий, то бачив уві сні, що літаю, — повідомив він. — Та коли прокидався, то вже не міг відірватися від землі… принаймні так казав мені маестер. Але раптом він помилявся?

Віктаріон чув крізь розчахнуте вікно пахощі моря, хоча у покої тхнуло іншим: вином, кров’ю, любощами. Холодне солоне повітря трохи прочистило йому голову.

— Ти про що?

Еурон обернувся до нього лицем, скрививши сині губи у слабку посмішечку.

— Що як ми у змозі літати? Усі ми. Як дізнатися, не стрибнувши з високої вежі? — У вікно увірвався вітер, поворушив соболину делію. Еуронова оголеність чомусь викликала тривожну огиду. — Адже ніхто не знає насправді, на що здатний, доки не наважиться стрибнути.

— Осьде вікно. Стрибай. — Віктаріонові почав уриватися терпець, ще й боліла поранена долоня. — Чого ти хочеш?

— Цілого світу. — У Еуроновому оці блимав вогонь. «У його усміхненому оці.» — Вип’єш вина князя Клепача? Немає трунку солодшого, ніж узятий у побитого ворога.

— Немає, — мовив Віктаріон, відводячи очі. — Прикрийся.

Еурон сів і накинувся делією, сховавши свої чоловічі місця.

— Я забув, що то за дріб’язковий і галасливий набрід — мої залізяни. Я їм дарую драконів, а вони волають про виноград.

— Виноград є справжнім. Виноград має солодкий сік, з нього роблять вино, і воно смакує людям. А з драконів людям що?

— Горе та руїна. — Вороняче Око сьорбнув зі срібного кухля. — Якось, брате, я тримав драконяче яйце ось у цій руці. Мирійський чаклун божився, що вилупить його, якщо я дам рік часу і стільки золота, скільки він попросить. Мені набридли побрехеньки, і я його зарізав. Дивлячись, як його власні тельбухи спливають між пальцями, чародій проказав: «Але ж рік іще не минув».

Еурон зареготав, потім додав:

— А Крагорн, до слова, помер.

— Хто?

— Хлопак, що дмухав у мій драконовий ріг. Коли маестер його розтяв, то знайшов легені зчорнілими на вугілля.

Віктаріона пересмикнуло.

— Покажи мені те драконяче яйце. Де воно?

— Якось був у чорному гуморі, то викинув у море, — знизав плечима Еурон. — Я тут подумав, що Читайло, певно, має рацію. Завеликий флот на такій відстані разом не втримається — надто далека подорож, надто багато небезпек. Дістатися Невільницької затоки, а потім повернутися мають надію лише найкращі мореплавці на найкращих кораблях. Залізний Флот.

«Залізний Флот належить мені» — подумав Віктаріон. Але нічого не сказав.

Вороняче Око наповнив два кухлі дивним чорним вином, що плинуло поволі, наче мед.

— Випиймо, брате. Скуштуй оцього, — мовив Еурон і простягнув одного кухля Віктаріонові.

Капітан узяв того кухля, якого брат йому не простягав, і підозріливо нюхнув. Зблизька трунок здавався радше синім, ніж чорним; густий, оліюватий, він смердів гнилою плоттю. Віктаріон спробував малий ковток і поспіхом виплюнув.

— Гидота. Отруїти мене схотів?

— Не отруїти, а пролупити тобі очі.

Еурон добряче хильнув з власного кухля і посміхнувся.

— «Вечірня тінь», вино чаклунів. Я натрапив на барильце, коли захопив такий собі галеас аж із Карфу, що віз гвоздику та мушкат, сорок сувоїв зеленого шовку і чотирьох ворожбитів, що розказали мені чудернацьку казку. Один насмілився погрожувати; я його вбив і згодував іншим трьом. Попервах вони не хотіли жерти плоть власного приятеля, та коли добре зголодніли, то роздумалися. Зрештою, люди — теж м’ясо.

«Балон був божевільний, Аерон — ще гірший, а Еурон — найбожевільніший з усіх.» Віктаріон вже відвертався, щоб піти, коли Вороняче Око вимовив:

— Король мусить мати дружину, щоб народила йому спадкоємців. Брате! Ти мені потрібен. Ти попливеш до Невільницької затоки? Привезеш мені звідти кохану наречену?

«Я колись теж мав кохану.» Руки Віктаріона стиснулися в кулаки, на підлогу впала крапля крові. «Згодувати б тебе крабам, побитого до крові й червоного м’яса. Так само, як її.»

— Ти маєш синів, — сказав він братові.

— Безрідних байстрюків, уроджених від хвойд і нікчемних скиглійок.

— Вони від твоєї плоті.

— Вміст мого нужника — теж від моєї плоті. Але на Морекамінному Престолі не місце помийній мерзоті — не кажучи вже про Залізний Престол. Ні, гідного спадкоємця мені народить інша жінка. Цілий світ здригнеться, брате, коли кракен одружиться з драконом.

— Яким іще драконом? — насупився Віктаріон.

— Останнім у її роді. Кажуть, найгарнішою жінкою в цілому світі. Волосся вона має сріблясто-золоте, очі — аметистові… але ти не маєш вірити мені на слово, брате. Пливи до Невільницької затоки, побач її красу на власні очі й привези назад до мене.

— З якого дива? — похмуро запитав Віктаріон.

— З братерської любові. З честі та обов’язку. З наказу твого короля. — Еурон пирхнув насмішкувато. — А понад усе — заради Морекамінного Престолу. Коли я заберу собі Залізний, цей стане твоїм. Ти станеш моїм наступником, як я став Балоновим… і одного дня твої законно уроджені сини сядуть на твій стіл після тебе.

«Мої законні сини.» Але щоб мати законного сина, спершу треба десь узяти дружину. Віктаріонові з дружинами не щастило. «Еуронові дарунки отруєно, — нагадав він собі, — та все ж таки…»

— Обирати тобі, брате. Жити робом або померти королем. Чи стане тобі духу полетіти? Ніколи не знатимеш, доки не стрибнеш.

Еуронове око насмішкувато блищало.

— А чи я не забагато в тебе прошу? Адже пливти ген за Валірію — справа небезпечна.

— Я поведу Залізний Флот до пекла, коли буде треба. — Віктаріон розтулив кулак і побачив червону скривавлену долоню. — А тим паче — до Невільницької затоки. Я знайду ту драконову дівку і привезу її назад.

«Але не тобі. Ти забрав у мене дружину і споганив її. А я заберу твою. Найпрекраснішу жінку в світі я візьму собі.»