Учта для гайвороння

Китичка з перетічок

Вона прокинулася вдосвіта, у маленькій кімнатці під кроквами, яку поділяла з доньками Бруско.

Китичка завжди прокидалася першою. Під ковдрами поруч із Талеєю та Бреєю було тепло і затишно; чувся лише тихий подих обох дівчат. Коли вона поворушилася, сіла і почала намацувати капці, Брея спросоня пробурмотіла щось невдоволене і перекотилася на інший бік.

Від холоду сірого каміння шкірою Китички побігли сироти. Вона заходилася хутко вдягатися у темряві, щоб не задубіти, а коли натягала сорочку через голову, Талея розплющила очі й покликала:

— Кицю, будь ласкавенька, принеси мені одяг!

Статуру дівчинка мала кощаву — самі кістки, шкіра та гострі лікті — а тому завжди скаржилася, що їй холодно. Китичка принесла одяг, і Талея нап’яла його на себе, звиваючись під ковдрами. По тому вони разом витягли з ліжка її старшу сестру Брею, незважаючи на лайки та погрози, промимрені спросоня.

Коли трійця спустилася драбиною зі свого горища, Бруско з синами вже сиділи у човні на невеличкій протоці позаду будинку. Бруско гавкнув на дівчат, щоб поквапилися — так само, як щоранку. Сини допомогли Талеї та Бреї сісти у човен. На Китичку покладалося доручення відіпнути линву від паль, кинути її Бреї та чоботом відштовхнути човна від пришибу. Сини Бруско налягли на жердини. Китичка розігналася і перестрибнула смужку води між пришибом та човном, яка швидко ширшала.

Після того їй на довгий час лишилося тільки сидіти і позіхати, поки Бруско з синами проштовхували човен крізь досвітній морок плутаниною дрібних перетічок. День обіцяв бути рідкісним — прохолодно-бадьорим, чистим та ясним. Загалом у Браавосі погода бувала трьох різновидів: погана — коли туман, гірша — коли дощ, і найгірша — коли морозний дощ. Та час від часу все ж наставали ранки у блакитно-рожевих барвах, коли повітря особливо гостро смакувало сіллю. Такі дні Китичка полюбляла найбільше.

Досягши широкої прямої течії, що називалася Довгою протокою, вони повернули на південь до рибного базару. Китичка сиділа зі схрещеними ногами, боролася зі щелепами, яким так і кортіло роззявитися, і намагалася пригадати подробиці сну. «Я знову бачила себе вовчицею.» Найкраще запам’яталися запахи: дерева та земля, брати по зграї, пахощі коней, оленів та людей, усі різні, усі несхожі, а ще гострий, ядучий сморід страху, завжди один і той самий. Бувало, вовчі сни ставали такими яскравими, що навіть прокинувшись, вона чула виття своїх братів. Одного разу Брея сказала, що чула її гарчання уві сні й неспокійні борсання під ковдрою. Китичка гадала, що то якась дурна вигадка, доки Талея не сказала те саме.

«Не треба мені вовчих снів, — сказала собі дівчинка. — Тепер я не вовчиця, а кицька на прізвисько Китичка. Китичка з перетічок.» А вовчі сни належали Ар’ї з дому Старк. Та хай як вона силувала себе, все ж конче позбавитися Ар’ї не могла. Хай де вона спала — у підземеллях храму чи на маленькому горищі з доньками Бруско — вовчі сни однак напосідалися ночами… а інколи приходили інші.

Вовчі сни були хороші. У вовчих снах вона була швидка та сильна, бігала за здобиччю зі зграєю за спиною. Ненависть викликали інші сни — ті, в яких вона мала дві ноги замість чотирьох. Там вона завжди шукала свою мати, змучено шкандибаючи через спустошену землю, де не було нічого, крім намулу, крові та вогню. У тому сні завжди дощило, і чувся вереск матері. Але чудовисько з собачою головою не дозволяло її врятувати. В тому сні вона завжди плакала, наче маленька злякана дівчинка. «Але кицьки ніколи не плачуть, — сказала вона собі, — так само, як і вовки. То просто дурний сон.»

Довга протока провела човен Бруско між мідними зеленими банями Палацу Правди і високими кутастими баштами Престайнів та Антаріонів, а тоді під велетенськими сірими арками прісної річки до кутка міста, відомого як Тванище, де будинки були менші й не такі пишні. Згодом удень протоку вщент заб’ють зміїні човни, великі та малі байдаки, але у досвітній пітьмі широка течія дісталася мало не їм самим. Бруско любив досягати рибного базару саме тієї хвилини, коли Велет ревів, оголошуючи схід сонця. Ревище котилося затокою, потроху завмираючи, та все ж досить гучно, щоб збудити місто від сну.

Коли Бруско з синами нарешті припинали човна коло рибного базару, той уже юрмився трісколовками та перекупками оселедців, вустричниками, скойочниками, управителями, кухарями, служницями, жеглярами з галер — і усі гучно торгувалися одне з одним, роздивляючись вранішній вилов. Бруско ходив від лайби до лайби, накидав оком на скойки і час від часу стукав ціпком по барильцеві чи козубові.

— Оцей, — казав він. — Так.

«Стук-стук.»

— І оцей.

«Стук-стук.»

— Ні, цього не треба. Оце.

«Стук.»

Загалом Бруско не вирізнявся балакучістю — Талея казала, що батько навіть скупіший на слова, ніж на монети. Вустриці, скойки, краби, інколи дрібні рачки… Бруско купував усе — аби свіже та добре. Дітям випадало тягти козуби та барила, по яких він постукав, до човна — Бруско мав хвору спину і не міг підняти нічого важчого за кухоль темного пива.

Коли вони бралися до весел пливти додому, Китичка завжди смерділа рибою та сіллю, але вже так звикла, що й не помічала. Роботи вона не боялася; коли м’язи скніли від тягаря або спина боліла під важким барилом, вона подумки казала, що в такий спосіб зміцнює себе.

Щойно барила ставали на місце, Бруско відштовхувався від пришибу, а сини вели човен жердинами назад Довгою протокою. Брея і Талея сиділи попереду і перешіптувалися. Китичка знала, що вони пліткують про Бреїного хлопця — того, на побачення з яким вона видиралася вгору дахом, коли батько засинав.

— Дізнайся три нові речі, перш ніж повернешся до нас, — наказував Китичці лагідний чоловік щоразу, коли відсилав її до міста.

І вона завжди дізнавалася. Інколи то були всього лише три нові слова браавоської говірки. Іноді вона приносила з собою жеглярські побрехеньки про захопливі, неймовірні, чудернацькі події з широкого мокрого світу за межами островів Браавосу — війни, дощі з живих жаб, налуплення драконів з яєць. Інколи вона взнавала три нових жарти, три нові загадки, три нових прийоми одного ремесла чи іншого. Але час від часу їй траплялася справжня таємниця.

Місто Браавос, де в повітрі висіли тумани, обличчя ховалися за личинами, а голоси стишували до шепоту, наче створене було для таємниць. Дівчинка вже знала, що саме його існування близько століття лишалося таємницею, а місцезнаходження — ще втричі довше.

— Всі дев’ять Вільних Міст — це діти колишньої Валірії, — вчив її лагідний старий. — Але Браавос — це байстрюк, що втік із батьківської домівки. Ми тут усі — безрідні мішанці, сини рабів, хвойд і злодіїв. Наші пращури прийшли з півсотні різних країн шукати притулку — порятунку від драконовладців, що скорили їх на рабів. І з ними разом прийшло з півсотні богів, але є один спільний, якому вклоняються усі.

— Багатоликий.

— І багатоіменний, — додав лагідний чоловік. — У Кохорі він зветься Чорним Цапом, у Ї-Ті — Левом Ночі, на Вестеросі — Мороком. Кожен мусить наприкінці схилитися перед ним, хай навіть вклоняється Седмиці, Господові Світла, Матері Місяця, Потоплому Богові або Великому Пастиреві. Увесь рід людський належить йому… інакше деінде в світі було б плем’я, що жило б вічно. Чи знаєш ти таке плем’я, що живе вічно?

— Ні, — відповідала вона. — Смерть чекає на кожного.

Коли Китичка прокрадалася назад до храму на пагорбі темними ночами без місяця, на неї завжди чекав лагідний старий.

— Що ти знаєш таке, чого не знала, коли йшла від нас? — завжди питав він.

— Я знаю, що Сліпий Бекко кладе у гостру мочанку, яку готує до своїх вустриць, — відповідала вона. — Я знаю, що мартопляси у «Блакитному ліхтарі» показуватимуть «Пана сумного образу», а мартопляси на «Кораблі» мають намір відповісти «Сімома п’яними веслярами». Знаю, що книжковий торговець Лото Лорнель спить у будинку купця-капітана Моредо Престайна щоразу, як вельмишановний купець-капітан мандрує у справах, але щойно «Паливода» повертається додому, спритник хутко забирається геть.

— Добре знати такі речі. Скажи мені: хто ти є?

— Ніхто.

— Брешеш. Ти — Китичка з перетічок, я тебе добре знаю. Ходи спати, дитино. Назавтра ти муситимеш служити.

— На кожного чекає служба.

І вона служила — три дні з кожних тридцяти. Коли місяць на небі був чорний, вона була ніхто — слуга Багатоликого Бога у чорно-білому вбранні. Вона крокувала поруч із лагідним старим крізь запашну пітьму, з залізним ліхтарем у руці. Вона обмивала покійників, перебирала їхній одяг і рахувала їхні гроші. Бували дні, коли вона ще допомагала куховарці Уммі: різала великі білі гриби, чистила рибу. Але те відбувалося лише за чорного місяця. У інші дні вона ставала дівчинкою-сиріткою в підтоптаних чоботях, завеликих на її ноги, та брунатній свиті з розкошланою полою. Сирітка штовхала возика Тандитною Гаванню, вигукуючи «Скойки, черепашки, вустриці!».

Нині місяць мав бути чорний — вона це знала, бо ще попередньої ночі від нього лишилася крихітна смужка.

— Що ти знаєш таке, чого не знала, коли йшла від нас? — запитає її лагідний чоловік, щойно побачить.

«Я знаю, що донька Бруско, Брея, зустрічається з хлопцем на даху, коли її батько спить, — подумала вона. — Талея каже, що Брея дозволяє йому себе мацати, хоча він лише вуличний щур з дахів, а всі вони — злодії.» Але це лише одна річ. Китичка має дізнатися ще дві. Та вона не переймалася — коло кораблів завжди можна почути і побачити щось нове.

Повернувшись до будинку, Китичка допомогла синам Бруско викласти усе з човна. Бруско та його доньки розділили всі скойки між трьома возиками, переклавши шарами водоростей.

— Повертайтеся, коли все продасте, — наказав Бруско дівчатам, як наказував щоранку.

І вони рушили вулицями гукати покупців і вихваляти товар. Брея покотила возика до Порфірової Гавані — продавати браавоським жеглярам, чиї кораблі стояли там на припоні. Талея мала спробувати щастя у провулках навколо Місячного Ставу або навколо храмів на Острові Богів. Китичці шлях лежав до Тандитної Гавані, як і дев’ять днів з кожних десяти.

У Порфіровій Гавані — від Потоплого Міста до Палацу Дожів — дозволялося кидати котву лише браавосцям. Кораблі з міст-посестр і решти широкого світу мали стояти у Тандитній Гавані — меншому, бруднішому і небезпечнішому порті, ніж Порфірова Гавань. Галасу там теж було більше — жеглярі та купці з півсотні різних земель юрмилися на корабельнях і в провулках, мішалися з тими, хто їм служив і полював на них, як на здобич. Китичці саме тут подобалося найбільше в усьому Браавосі: подобався гармидер і дивні пахощі, подобалося дивитися, які кораблі приходять з вечірнім припливом і які відбувають. Товариство жеглярів їй теж припало до смаку. Хвацькі тирошійці розмовляли лунко та басовито, а бороди й вуса фарбували яскравими барвами; біляві лисенійці завжди намагалися збити ціну; кремезні волохаті ібенійці гарчали прокляття низькими шорсткими голосами. Улюбленцями її були літньоостров’яни з темною гладкою шкірою, схожою на тикове дерево. На собі вони мали накидки з червоного, зеленого та жовтого пір’я, а споглядання високих щогл та білих вітрил їхніх лебединих кораблів перехоплювало їй подих.

Інколи в юрбі траплялися вестеросці: веслярі та жеглярі з думбасів, що прийшли зі Старограду, торговельних галер з Сутіндолу, Король-Берега та Мартинова, череватих винярських кочів з Вертограду. Китичка знала браавоські слова «черепашки», «скойки», «мушлі», «вустриці», але у Тандитній Гавані хвалила свій товар торговельною говіркою — мовою корабелень, пришибів та жеглярських шинків, неоковирною мішаниною слів та виразів, запозичених з десятку мов. Для кращого розуміння до слів додавалося вимахування руками, найчастіше образливе і непристойне. Таке Китичка полюбляла чи не понад усе. Кожен, хто зачіпав її хоч словом, миттю отримував дулю в очі або дізнавався, що він — кінський прутень і віслюча піхва.

— Віслюків тут, може, і нема, — казала вона задиракам, — зате віслючу піхву кожен ніс унюхає!

Дуже рідко, але все ж іноді хтось на неї ображався; на такі випадки вона тримала при собі ножика-з-пальчик, чудово нагостреного і майстерно опанованого. Науки ножа її навчив Рудий Рогго, поки одного дня чекав у «Щасливому порті», коли звільниться Лана. Він показав, як ховати ножика у рукаві й викидати в руку, коли буває потреба, і як зрізати гаманця так швидко та спритно, що вже й гроші з нього процвиндриш, доки власник помітить втрату. Це було добре знати — погодився навіть лагідний чоловік — а надто вночі, коли вулицями никали брави-задираки та щури з дахів.

Китичка завела собі друзів навколо корабелень: гаківників та мартоплясів, линварів та вітрильних майстрів, корчмарів, броварів, хлібопіків, жебраків та хвойд. Вони купували в неї скойки, розповідали правдиві оповідки про Браавос та побрехеньки про своє життя, сміялися з її спроб розмовляти браавоською. Та вона не переймалася, лише тицяла їм дулі й називала віслючими піхвами, а вони аж ревли зі сміху. Гайлоро Дотаре навчив її сороміцьких пісень, а його брат Гайлено виказав найкращі місця, де ловити вугрів. Мартопляси з «Корабля» показали, як треба стояти, коли граєш у виставі, та навчили уривків з «Пісні Ройни», «Двох дружин Завойовника» і «Хтивої купчихи». Маленький чоловічок з сумними очима на прізвисько Каламар, який писав для «Корабля» всі найзухваліші вистави, запропонував навчити, як цілується жінка, але Тагганаро ляснув його оселедцем по голові, щоб не смів. Коссомо-Штукар навчив її таємниць спритних рук. Він умів проковтнути мишу, а потім дістати її в себе з вуха.

— Це чари, — запевняв він.

— От і ні! — заперечувала Китичка. — Миша сиділа у вас у рукаві! Я сама бачила, як вона ворушиться.

Чарівними словами самої Китички були «Черепашки, скойки, вустриці!». Як і личило чарівним словам, вони допомагали їй потрапити майже всюди. Вона заходила на кораблі з Лису, Старограду та Ібен-Порту, і там продавала вустриці просто на чардаках. Інколи вона котила возика повз вежі могутніх та можновладних і пропонувала печені скойки стражникам коло воріт. Одного разу вона вголос хвалила свій товар просто на сходах Палацу Правди, а коли інший торговець спробував її відігнати, то перевернула йому возика і розкидала вустриці бруківкою. В неї купували митники з Картатого Порту і човнярі з Потоплого Міста, де занурені в воду бані та вежі подекуди витикалися над водами затоки. Одного разу, коли Брея лишилася в ліжку з місячною кров’ю, Китичка поїхала возиком до Порфірової Гавані — продавати крабів та дрібних рачків веслярам з прогулянкової мавни самого дожа, прикрашеної від носа до стерна сміхотливими обличчями. А іншим разом, бувало, вона завіювалася прісною річкою до Місячного Ставу, торгувалася там з хвацькими бравами у смугастому єдвабі, з ключниками та правниками у непоказних чорних і брунатних каптанах. Але завжди поверталася до Тандитної Гавані.

— Черепашки, скойки, вустриці! — вигукувала дівчинка, штовхаючи візка уздовж корабелень. — Крабики, рачки, скойки!

За нею побіг, скрадаючись, брудний рудий кіт — мабуть, почув заклик. Далі з’явився ще один — жалюгідний, пошматований сірий неборака з пеньком замість хвоста. Коти й кішки полюбляли Китичкин запах — інколи їх за нею після заходу сонця трусило з десяток, а чи й більше. Час від часу дівчинка кидала їм вустрицю і дивилася, хто потягне її з собою. Найбільші коти перемагали рідко, помітила вона; частіше здобич діставалася меншим та спритнішим — хай кощавим і голодним, зате підступним і завзятим. «Як я» — сказала вона собі. Улюбленцем її був старий висохлий котисько з відкушеним вухом, що нагадав їй іншого — того, за яким вона колись ганялася по всьому Червоному Дитинцю. «Ні, то була якась інша дівчинка — не я.»

Китичка помітила, що два кораблі, які ще стояли напередодні, вже зникли, зате на припону стали п’ять нових: невеликий думбас «Мідна мавпа»; величезний ібенійський китобій, що смердів китовим салом, кров’ю та дігтем; два побиті буревіями кочі з Пентосу і вузька зелена галера зі Старого Волантису. Китичка спинилася коло кожного містка, перекинутого з нових кораблів на берег, і гукнула про скойок та вустриць — уперше торговельною говіркою, вдруге посполитою мовою Вестеросу. Один із жеглярів китобоя вилаявся на неї так гучно і страшно, що розлякав котів, а весляр з пентосця спитав, скільки вона просить за те, щоб розтулити скойку в себе між ніг. Але на інших кораблях їй пощастило. Помічник на зеленій галері жадібно ковтнув тузінь вустриць і розповів, що його капітана вбили лисенійські пірати, які зненацька налетіли біля Порогів.

— То був клятий вилупок Саан, з «Материним сином» та своїм великим «Валірійцем». Ледве втекли від харцизяки.

Невеличка «Мідна мавпа», як виявилося, прийшла з Мартинова. Її жеглярі були вестеросці, раді побалакати рідною мовою. Один спитав, як це дівчинку з Король-Берега доля занесла продавати скойки у порті Браавоса, і вона мусила знову переказати свою побрехеньку.

— Ми стоятимемо чотири дні й чотири довгі ночі, — сказав інший. — Де тут можна розважитися?

— Мартопляси на «Кораблі» показують «Сімох п’яних веслярів», — відповіла йому Китичка. — У «Плямистому льосі» коло брами Потоплого Міста влаштовують бої хижих риб. А якщо хочете, то ходіть до Місячного Ставу, там ночами брави б’ються у двобоях.

— Непогано, — зауважив інший жегляр, — та наш Гак із розваг найбільше полюбляє жінок.

— Найкращих повій шукають у «Щасливому порті». Це там, де припнуто мартоплясового корабля, — показала вона рукою.

Серед припортових повій стрічалися лихі й підступні, а жеглярі щойно з моря не мали способу взнати, які саме. Саврона була з-поміж таких найгірша. Всі знали, що вона пограбувала і вбила чи не десяток чоловіків, а тіла їхні викинула у протоки на харч вуграм. П’яна Донька була мила й добра, коли твереза, та крийте боги напоїти її вином. А Ядуча Джейна лише прикидалася жінкою, хоча насправді була чоловіком.

— Питайте Мерійку. Її справжнє ім’я — Мераліна, та всі ласкаво кличуть Мерійкою, бо вона така дружня й привітна.

Мерійка купувала тузінь вустриць щоразу, як Китичка заглядала до бурдею, і ділилася з дівчатами. Всі погоджувалися, що в неї лагідне серце.

— А ще найбільша пара цицьок у всьому Браавосі, — полюбляла хвалитися сама Мерійка.

Дівчата її теж були чемні та привітні: Зашаріла Бетанія, Жона Жегляра, одноока Іна, що провіщувала майбутнє за краплею крові, гарненька невеличка Лана, ба навіть Асадора — ібенійська жінка з вусами. Не всі вони були красуні, та всі ставилися до Китички привітно.

— До «Щасливого порту» ходять усі гаківники, — розповіла Китичка жеглярам «Мідної мавпи». — Мерійка каже: хлопці полегшують від тягаря кораблі, а мої дівчата — хлопців.

— А що ті химерні повії, про яких співають співці? — запитав наймолодший з мавп, рудий хлопчина з ластовинням, якому на вигляд ще й шістнадцяти не минуло. — Вони такі гарні, як ото люди брешуть? Де мені таку купити?

Його приятелі зиркнули на нього і зареготалися.

— Семеро дідьків, хлопче! — мовив один. — Отаку курку-сцяну хіба що капітан собі купить. Якщо корабля продасть, ги-ги! Нє, їхні ступки — вони для панства, не для нас, хамів.

Куртизани Браавосу славилися по всьому світові. Про них співали співці, золотих справ майстри закидали їх коштовними подарунками, ремісники благали про честь отримати їхні замовлення, торговельні магнати платили по-королівському, аби лише відвідати бенкет чи виставу попід руку з куртизаною, а брави на їхню честь випускали один одному тельбухи. Штовхаючи возика уздовж проток, Китичка інколи помічала на воді одну чи іншу — дорогою до коханця у вечірніх сутінках. Кожна куртизана мала власного прогулянкового човна і слуг, що вели його жердинами на призначене побачення. Віршовниця завжди тримала при собі книжку, Місячна Тінь вдягала лише біле та сріблясте, а Морська Цариця ніколи не показувалася без Русалоньок — чотирьох юних, щойно розквітлих дівчат, які тримали їй хвіст сукні й укладали волосся. Одна куртизана була вродливіша за іншу, навіть Пані-у-Серпанку — хоча бачили її обличчя тільки ті, кого вона брала у коханці.

— Я продала одній куртизані три скойки, — розповіла Китичка жеглярам. — Вона покликала мене, коли я сходила з її човна.

Бруско суворо заборонив їй заговорювати до куртизани, якщо та сама не звернеться першою. Але жінка посміхнулася і заплатила їй сріблом удесятеро більше, ніж коштували ті скойки.

— Це ж котра така? Королева Скойок, абощо?

— Чорна Перлина, — відповіла Китичка.

Мерійка казала, що Чорна Перлина — найвідоміша з-поміж усіх куртизан.

— Вона походить від драконів, — розповіла Китичці повія. — Перша Чорна Перлина була піратською королевою. Вестероський принц узяв її за коханку і нарядив з нею доньку, яка виросла куртизаною. Її ремесло успадкувала вже її донька, а потім — донька її доньки… аж доки не народилася оця. Що вона тобі сказала, Кицько?

— Сказала «я візьму три скойки» і «чи нема в тебе до них гострої мочанки, маленька моя?», — відповіла дівчинка.

— А ти що?

— А я сказала: «нема, ласкава пані» та «не кличте мене маленькою, мене звати Китичка». А гостру мочанку треба мати. От Бекко має — і продає вустриць утричі більше за Бруско.

Китичка розказала про Чорну Перлину і лагідному чоловікові.

— Насправді її звуть Бельгарія Отерис, — повідомила вона.

То була одна з трьох речей, про які дівчинка дізналася цього разу.

— Справді так, — стиха погодився жрець. — Мати її звали Беллонара, проте перша Чорна Перлина теж була Бельгарія.

Звісно, жеглярам з «Мідної мавпи» було байдуже до матері якоїсь там куртизани — їх Китичка розпитувала не про неї, а про новини з Семицарства і про війну.

— Війну? — зареготався один з них. — Яку ще війну? Немає ніякої війни.

— То в Мартинові немає, — заперечив інший. — У Долині немає. Бо малий князь її цурається і нас береже. Так само, як перед ним його мати.

«Так само, як перед ним його мати.» Але ж володарка Долини — сестра її власної матері…

— То пані Ліза, — перепитала Китичка, — вона хіба…?

— …померла? — скінчив за неї веснянкуватий хлопець, чия голова була забита куртизанами. — Авжеж. Убита власним співцем.

— Ой.

«Але що мені до того? Китичка з перетічок ніколи не мала тітки. Жодної.» Китичка підняла голоблі візка і заторохтіла бруківкою геть від «Мідної мавпи».

— Черепашки, скойки, вустриці! — закликала вона. — Черепашки, скойки, вустриці!

Більшість свого товару вона продала гаківникам, що розвантажували великий винярський коч з Вертограду, а решту — теслям, що лагодили мирійську торговельну галеру, жорстоко понівечену штормами.

Далі коло порту вона натрапила на Тагганаро, що сидів, спершись спиною на палі, поруч із Кассо, Королем Тюленів. Тагганаро купив у неї кілька черепашок, а Кассо гавкнув і дозволив потиснути собі пливець.

— Ходи працювати до мене, Кицю, — запросив Тагганаро, висмоктуючи м’ясо з мушлі. Він шукав нового спільника, відколи П’яна Донька прохромила ножем долоню Малого Нарбо. — Даю тобі більше за Бруско, і риба не смердиш.

— Кассо подобається мій запах, — відповіла вона. Король Тюленів гавкнув, наче погоджуючись. — То рука в Нарбо досі не одужала?

— Три пальці не зігнути, — поскаржився Тагганаро, ковтаючи скойки. — Хіба ти гаманоріз, коли пальці не бігати? Нарбо завжди щастило з кишені, а з хвойди — не дуже.

— Мерійка каже те саме. — Китичці стало сумно. Малий Нарбо, хай і злодій, їй подобався. — Що йому тепер робити?

— Тягти весло, каже він. Два пальці для того досить, каже він, а дож завжди шукає веслярі. Я йому кажу: «Нарбо, ні. Море холодніше за дівки і зліше за хвойди. Краще одріж собі руку і ходи жебрати.» От Кассо знає, що я не брешу. Еге ж, Кассо?

Тюлень гавкнув, Китичка мимохіть усміхнулася, а тоді, перш ніж піти, кинула йому ще одну черепашку.

Коли Китичка дісталася «Щасливого порту» — через вулицю відти, де стояв на припоні «Корабель», — день вже схилявся до вечора. Кілька мартоплясів сиділи на покинутому корабельному коробі, пускаючи по колу міх вина, та коли побачили Китичкиного возика, то зійшли донизу купити трохи вустриць. Вона спитала, як їм ведеться з «Сімома п’яними веслярами», а Йос Смутний заперечливо струснув головою.

— Дерисрака нарешті застукав Алакво в ліжку зі Слоєю. Вони побилися блазенськими мечами, а потім обидва пішли від нас. Нині ввечері, схоже, нас буде п’ятеро п’яних веслярів.

— Ми надолужимо пияцтвом те, чого бракує у веслярстві! — запевнив Мирмело. — Що до мене, я готовий до нелегкої справи!

— Малий Нарбо хоче стати веслярем, — сказала їм Китичка. — Візьміть його — вже буде шестеро.

— Краще ходи до Мерійки, — порадив Йос. — Ти ж знаєш, яка вона кисла, коли вустриць нема.

Та коли Китичка прослизнула у двері бурдею, то побачила, що Мерійка сидить у вітальні з заплющеними очима і слухає, як Дареон грає на цимбали. Іна теж була там — заплітала у коси прегарне золоте Ланине волосся. «Знову ці дурні пісні про кохання.» Лана завжди благала, щоб співець заспівав їй щось дурне про кохання. То була наймолодша з повій — лише чотирнадцяти років. Китичка знала, що Мерійка брала за неї утричі дорожче, ніж за інших дівчат.

Вона розгнівалася, побачивши, як зухвало там розсівся Дареон, пускаючи Лані бісиків та бігаючи пальцями по струнах цимбал. Хвойди кликали його «чорним співцем», але чорного в ньому майже не лишилося. Завдяки монетам, що принесло йому співоче ремесло, гайворон перетворився на павича. Нині на ньому був ліловий оксамитовий жупан, облямований білкою, смугаста бузково-біла сорочка та двокольорові штани з тих, що носили брави. Вона знала, що співець має ще й кунтуша з доброго шовку, і ще одного — криваво-червоного оксамиту з золототканою підбивкою. Єдине, що співець лишив на собі чорного, були чоботи. Китичка чула, як він розповідав Лані, що решту викинув до протоки.

— Годі вже з мене того чорного мороку! — вихвалявся він перед дівчиною.

«Він — братчик Нічної Варти» — подумала Китичка, поки той співав про якусь шляхетну дурепу, що кинулася з верхівки дурної вежі, бо загинув її дурний принцик. «Справжня шляхетна панна має вбити тих, хто вбив її принца. А співець має служити на Стіні.» Коли Дареон з’явився у «Щасливому порті» уперше, Ар’я мало не попрохала його забрати її з собою, коли він повертатиметься до Східної Варти. Але потім почула, як він говорив Бетанії, що не повернеться.

— Під спиною — тверде ліжко, у мисці — солоні оселедці, а з розваг лише нескінченні варти. Отака вона, Стіна, — казав співець. — А ще у Східній Варті немає таких гарнюнь, як ти. Хіба я можу тебе покинути?

Китичка чула, як він те саме казав Лані, а потім одній з повій у «Цицькатих кицьках». Навіть Солов’їха почула те саме того вечора, коли він грав у «Домі семи лампад».

«Шкода, мене тут не було, коли товстун його вдарив.» Тутешні хвойди досі реготали, коли згадували той вечір. Іна сказала, що товстун дуже соромився і аж буряковів щоразу, як вона його торкалася. Та коли він зчинив шарварок, Мерійка не вагалася — наказала витягти його геть і викинути у протоку.

Китичка саме згадувала, як вона урятувала товстуна від Терро та Орбело, коли поруч з’явилася Жона Жегляра.

— Гарно пісні співає, — промурмотіла вона стиха посполитою мовою Вестеросу. — Напевне, боги його люблять, коли подарували такий солодкий голосочок, ще й гарненьке личко.

«Він обличчям гарний, а душею — паскуда» — подумала Ар’я, та вголос не сказала. Дареон якось одружився з Жоною Жегляра, бо та пускала до ліжка лише чоловіків, з якими брала шлюб. Інколи у «Щасливому порті» грали три або чотири весілля за вечір. Відправу найчастіше читав веселий п’яндиголова, червоний жрець Еццеліно, а іноді Євстахій, що колись служив септоном у Септі-за-Морем. Якщо поблизу не було ані жерця, ані септона, тоді одна з повій бігла до «Корабля» і приводила мартопляса. Мерійка завжди казала, що з мартоплясів виходять кращі святі отці, ніж самі святі отці — а надто якщо це Мирмело.

Весілля гулялися гучно та весело, вино на них лилося річкою. Коли поруч траплялася Китичка з возиком, Жона Жегляра завжди наполягала, щоб її новий чоловік з’їв кілька вустриць — аби у шлюбну ніч твердіше стояв. Китичці подобалася лагідна і весела наречена, та в ній завжди відчувався якийсь незвичний сум.

Інші повії казали, що в ті дні, коли в Жони Жегляра квітне червона квітка, вона їде на Острів Богів — а тому знає усіх богів, які там живуть, навіть тих, яких Браавос давно забув. Подейкували, що там вона молиться за свого першого чоловіка — справжнього чоловіка, що згинув у морі, ще коли вона була не старшою за Лану.

— Вона гадає, що як знайти правильного бога, то він надішле вітер, який поверне їй старе кохання, — казала одноока Іна, що найдовше її знала, — та я молюся, щоб цього не сталося. Її коханий помер — я це чула в смаку її крові. Якщо він і повернеться, то лише трупом.

Зрештою пісня Дареона скінчилася. Коли у повітрі завмирали останні звуки, Лана зітхнула. Співець відклав цимбали, потяг її собі на коліна і почав мацати, але тут Китичка мовила вголос:

— Є вустриці, як хтось хоче.

Мерійка широко розплющила очі й відповіла:

— Добре! Неси їх сюди. Гей, Іно! Принеси хліба та оцту.

Коли Китичка залишала «Щасливий порт» з пухким гаманцем монет і порожнім, не рахуючи солі та водоростей, возиком, набрякле червоне сонце висіло низько над шерегою щогл. Дареон теж пішов, бо обіцяв того ж вечора співати у корчмі «При зеленому вугрі» — про це він розповів їй, крокуючи поруч.

— Коли граю у «Вугрі», то потім у кишені срібло брязкає, — хвалився він. — Там бувають і багаті капітани, і власники кораблів.

Вони перетнули невеличкий місток і рушили кривою вуличкою. Тіні потроху видовжувалися.

— Скоро гратиму в Порфіровому, а там і в палаці дожа, — вихвалявся далі Дареон.

Порожній Китичкин возик торохтів на бруківці, наче виграючи своєрідну музику.

— Учора я їв тріску з повіями, та за рік вечерятиму королівськими крабами з куртизанами.

— Що сталося з вашим братом? — запитала Китичка. — Отим товстуном? Він знайшов корабель до Старограду? Він казав, що мав відпливти на «Пані Ушанорі».

— Ми всі мали нею пливти. З наказу Сніга-воєводи. Я казав Семові кинути старого, та жирний дурень не слухав. — Останнє світло західного сонця засяяло у співця в волоссі. — Ну, однак тепер уже запізно.

— Таки-так, — мовила Китичка, ступаючи разом зі співцем у морок невеличкого кривого провулку.

Коли Китичка нарешті повернулася до будинку Бруско, над малою протокою збирався вечірній туман. Вона позбулася возика, знайшла Бруско у його рахувальній кімнаті й брязнула гаманцем на столі, а чоботи гучно гепнула на підлогу.

Бруско попестив гаманця по пухкому боці.

— Добре. А це що таке?

— Чоботи.

— Добрі чоботи знайти нелегко, — мовив Бруско, — але ці замалі на мої ноги.

Він підняв один чобіт і примружився на нього.

— Сьогодні буде чорний місяць, — нагадала вона йому.

— Тоді ходи молитися. — Бруско відіпхнув чоботи вбік і висипав монети, щоб порахувати. — Валар дохаеріс.

«Валар моргуліс» — подумала вона у відповідь.

Поки вона крокувала вулицями Браавосу, туман навколо густішав. Штовхаючи двері з оберіг-дерева до Дому Чорного та Білого, вона вже тремтіла від вечірньої прохолоди. Сього вечора в храмі палало лише кілька свічок, блимаючи, мов упалі зірки. У мороці всі боги здавалися моторошно інакшими.

Унизу, в підземеллі, вона розв’язала поношену Китиччину свитину, стягла через голову брунатну, засмерділу рибою Китиччину сорочку, відкинула копняками заплямовані сіллю Китиччині чоботи, вибралася з Китиччиного спіднього і скупалася у лимонній воді, щоб змити з себе навіть запах Китички з перетічок. У малій, що випірнула з купелі відшкрябаною з милом до рожевої барви, з брунатним волоссям, що приліпилося до щік, не лишилося від Китички геть нічого. Вона вдягла чисте вбрання, двійко м’яких полотняних капців і почалапала до кухні вижебрати в Умми чогось попоїсти. Жерці та послушники вже повечеряли, але на кухні для неї знайшовся гарненький шматочок смаженої тріски та трохи товченої жовтої ріпи. Вона проковтнула усе, наче голодна вовчиця, помила тарілки і пішла допомагати малій жебрачці готувати трунки.

Її праця полягала головне в тому, щоб видиратися драбиною до трав та листя, по які посилала жебрачка.

— «Солодкий сон» — найлагідніша з отрут, — розповідала жебрачка, поки щось товкла у ступці товкачем. — Кілька крихт заспокоять гупання серця, спинять тремтливі руки, подарують людині відчуття спокою та сили. Маленька пучка подарує цілу ніч глибокого сну без видінь. А три пучки подарують такий сон, який не матиме кінця. На смак воно дуже солодке, тому його найкраще додавати до маківників, тістечок, вина з медом. Ось диви, таке солодке, аж унюхати можна.

І давала їй понюхати, а тоді гнала вгору драбиною по червону скляну пляшечку.

— Оце отрута жорстокіша, зате без смаку чи запаху, її легше сховати. Люди звуть її «сльозами Лису». Якщо розчинити її у вині чи воді, вона з’їсть людині усі нутрощі в череві. Але здаватиметься, що смерть настала від хвороби у кишках. Ось понюхай.

Ар’я нюхнула, та нічого не відчула. Жебрачка відставила «сльози» вбік і відкоркувала товстобокий кам’яний слоїк.

— Оцю масть присмачено василісковою кров’ю. Вона додає печеному м’ясиву гострого соковитого смаку. Та хто її з’їсть — хоч звір, хоч людина — той оскаженіє і відчайдушно кидатиметься на всіх. Навіть миша нападе на лева без краплі страху, якщо спробує василіскової крові.

Ар’я вкусила губу.

— І на собаку вона теж подіє?

— На кожну тварину, що має теплу кров.

Раптом жебрачка загилила їй ляпаса. Ар’я мимохіть підкинула руку до щоки — радше з подиву, ніж з болю.

— Навіщо ти мене вдарила?

— Жує губу, коли думає, Ар’я з дому Старк. Ти є Ар’я з дому Старк?

— Я є ніхто. — Вона сердилася. — А ти?

Ар’я не чекала, що жебрачка відповість, але та відповіла.

— Я народилася єдиною дитиною в сім’ї стародавнього родоводу, спадкоємицею свого шляхетного батька, — була відповідь. — Мати померла, коли я була ще мала. Я нічого про неї не пам’ятаю. Коли мені було шість, батько знову одружився. Нова дружина ставилася до мене добре, поки не народила власну доньку. Тоді вона забажала мені смерті, щоб батькове багатство успадкувала її власна кров і плоть. Вона хотіла шукати ласки Багатоликого Бога, та не зважилася на належну пожертву. Натомість вона вирішила отруїти мене самотужки. Від отрути я зробилася такою, як ти бачиш, але не вмерла. Коли цілителі Дому Червоноруких сказали моєму батькові, що вона зробила, батько прийшов сюди і зробив пожертву. Він запропонував усі свої статки і мене. Багатоликий почув його молитву. Мене привели до храму служити, а батькова дружина отримала дарунок.

Ар’я сторожко роздивилася її.

— Це правда?

— Тут є правда.

— Але є і брехня?

— Є неправда, і є перебільшення.

Вона роздивлялася обличчя жебрачки весь час, поки тривала розповідь, але та не показала жодного знаку.

— Багатоликий Бог забрав дві третини статків твого батька, але не всі.

— Таки-так. Тут я перебільшила.

Ар’я задоволено вишкірилася, потім усвідомила, що шкіриться, і вщипнула себе за щоку. «Керуй своїм обличчям, — нагадала вона собі. — Посмішка — моя служниця, вона має з’являтися, коли я накажу.»

— А де збрехала?

— Ніде. Я збрехала, що збрехала.

— Справді? А зараз, часом, не брешеш?

Та перш ніж мала жебрачка встигла відповісти, до покою ступив лагідний чоловік з посмішкою на обличчі.

— Бачу, ти повернулася до нас.

— Бо на небі чорний місяць.

— Справді. То які ж ти знаєш три нові речі, що не знала, коли востаннє йшла від нас?

«Я знаю тридцять нових речей» — трохи не прохопилася вона.

— В Малого Нарбо не згинаються три пальці. Він хоче стати веслярем.

— Це добре знати. Ще?

— Алакво та Дерисрака посварилися і пішли з «Корабля», та гадаю, скоро повернуться.

— То ти гадаєш чи знаєш напевне?

— Гадаю, — зізналася Ар’я, хоча насправді була певна. Мартоплясам треба щось їсти, як усім. А Дерисрака з Алакво не мали того хисту, щоб винайнятися до «Блакитного ліхтаря».

— Таки-так, — мовив лагідний чоловік. — А що третє?

Цього разу вона не вагалася.

— Дареон мертвий. Чорний співець, що ночував у «Щасливому порті». Насправді він був утікачем з Нічної Варти. Хтось перетнув йому горлянку і зіпхнув у протоку, але забрав собі його чоботи.

— Добрі чоботи знайти нелегко.

— Таки-так. — Вона спробувала нічого не виказати обличчям.

— Цікаво, хто б міг таке зробити?

— Ар’я з дому Старк.

Вона роздивилася його очі, вуста, м’язи на щелепах.

— Ота дівчинка? Я гадав, її вже нема у Браавосі. А ти хто така?

— Ніхто.

— Брешеш. — Він обернувся до малої жебрачки. — Мені горло пересохло. Зроби ласку, принеси кухоль вина, а ще — теплого молока для нашої приятельки Ар’ї. Вона так несподівано повернулася до нас.

Дорогою через місто Ар’я питала себе, що лагідний чоловік скаже, коли почує від неї про Дареона. Може, розсердиться, а може, зрадіє, що вона подарувала співцеві дарунок Багатоликого Бога. Вона програвала розмову в голові з півсотні разів, наче мартопляс перед виставою. Але не гадала, що їй за те дадуть теплого молока.

Коли молоко принесли, Ар’я випила його до дінця. Напій трохи смакував паленим і лишав гіркоту на язику.

— Ходи спати, дитино, — сказав лагідний чоловік. — Зранку тобі належить служити.

Тієї ночі їй знову наснилося, що вона — вовчиця. Але сон був відмінний від інших. У цьому сні вона не мала зграї, а никала сама — перестрибувала дахами, тихо ступала берегами проток, скрадалася за тінями у тумані.

Наступного ранку вона прокинулася сліпою.