Учта для гайвороння

Брієнна

На перший труп вони натрапили за версту чи дві від перехрестя.

Труп теліпався на гілці мертвого дерева, чий зчорнілий стовбур досі ніс на собі позначки блискавки, яка його вбила. Гайвороння вовтузилося коло обличчя повішеного, вовки добряче почастувалися ногами, що майже сягали землі: самі лише кістки та подерті ганчірки висіли нижче колін… а ще — один покусаний черевик, укритий брудом та пліснявою.

— Що це в нього у роті? — спитав Подрік.

Брієнна зціпила зуби і примусила себе роздивитися. Обличчя мерця було сіро-зелене, бридке і зловісне, рот — розтулений і чимось напханий. Хтось забив між зуби шибеника гострокутний білий камінь… або не камінь, а…

— Шматок солі, — мовив септон Мерібальд.

За два десятки сажнів подорожні знайшли другий труп. Цей падложери стягли на землю, і те, що від нього лишилося, було розкидане навкруги попід мотузкою, закинутою на гілля в’язу. Брієнна проминула б його, не помітивши, якби Пес не вловив сморід і не потрусив у бур’яни принюхатися.

— Що там у тебе, Песику?

Пан Гайл зупинив коня, зліз на землю, закрокував за собакою і повернувся з шоломцем, де зберігся череп покійного, обліплений жуками та хробаками.

— Добряче залізо! — оголосив він. — І не надто побите, хоча лев разом з ним втратив голову. Гей, Поде, шолома хочеш?

— Цього не хочу. В ньому хробаки.

— Хробаків можна вимити, хлопче. Ти такий перебірливий, наче панянка.

Брієнна похмуро зиркнула на лицаря.

— Він йому завеликий.

— Та нічого, виросте!

— Не хочу я його, — вперто повторив Подрік.

Пан Гайл знизав плечима і викинув шолома з левом на маківці назад у бур’яни. Пес гавкнув і задер лапу на дерево.

Далі дорогою жодні півсотні сажнів не обходилися без нового трупа. Вони висіли на ясенах і вільхах, буках і березах, модринах і в’язах, старих сивих вербах та статечних каштанах. Кожен мав на шиї ретельно зав’язаний зашморг конопляної мотузки, кожному в рота був запханий шмат солі. Хтось мав на собі сіру кирею, хтось — синю чи кармазинову, та під дощем і сонцем вони вже так вицвіли, що й не різнилися поміж себе. Інші мали нашиті на грудях значки; Брієнна побачила сокири, стріли, кілька лососів, сосну, дубовий листок, жуків, когутів, вепрячу голову, з півдесятка тризубів. «Утікачі, — зрозуміла вона, — набрід з десятку різних рушень і затяг, послід вельможних князів на чужій землі.»

Деякі з мерців були лисі, інші — бородаті, хтось молодий, хтось старий; були високі, були опецькуваті, були худі, а були й огрядні. Набряклі у смерті, з подзьобаними зогнилими обличчями, вони всі здавалися однаковими. «Під шибеницею всі люди — браття.» Брієнна десь таке читала, хоча не пригадувала, в якій саме книжці.

Те, що кожен з них мав зрозуміти рано чи пізно, першим висловив уголос пан Гайл Добич.

— Це наскочники на Солепанву.

— Хай Батько на небі судить їх якнайсуворіше, — похмуро проказав Мерібальд, якому підстаркуватий міський септон був добрим приятелем.

Проте Брієнну турбувало не стільки те, хто вони були, скільки хто їх повісив. Зашморгові віддавали перевагу Берік Дондаріон та його розбійна зграя — так подейкували на дорогах і в корчмах. А коли так, князь-блискавка мав никати десь неподалік.

Раптом гавкнув Пес; септон Мерібальд роззирнувся і спохмурнів.

— Чи не пожвавити нам крок? Сонце скоро сяде, а трупи — не найкраще товариство проти ночі. За життя ці люди були небезпечними слугами пітьми. Маю сумнів, що смерть їх покращила.

— Дозвольте не погодитися, — заперечив пан Гайл. — Це якраз такі хлоп’ята, яких добра страта дуже покращує.

Все ж він дав п’яти своєму коневі, і валка трохи пришвидшила крок. Дерева почали рідшати, але трупів менше не стало. Ліс поступився грузькій рівнині, гілля дерев замінили шибениці. Хмари гайвороння з вереском злітали з трупів при наближенні мандрівників, а потім знову сідали на місце. «Це були злі люди» — нагадувала собі Брієнна, та все ж несамохіть журилася за пропащими душами. Вона примусила себе дивитися в обличчя кожному зустрічному трупові — шукала знайомих облич. Кількох вона начебто впізнала з Гаренголу, хоча певності не мала — надто вони були поїдені та побиті негодою. Жоден не мав на голові собачого шолома, та й загалом шоломів стрічалося небагато: більшість мерців позбавили зброї, обладунків і чобіт перед тим, як повісити.

Коли Подрік спитав назву корчми, де вони мали надію перебути ніч, септон Мерібальд гаряче вхопився за можливість відповісти — хоча б затим, щоб відволікти товариство від похмурих вартових уздовж шляху.

— Дехто зве її «Старою корчмою». На тому місці корчма стояла кілька століть поспіль, хоча саме цю звели за часів першого Джаяхаериса — того самого короля, що проклав королівський гостинець. Кажуть, що Джаяхаерис зі своєю королевою ночували тут під час своїх подорожей королівством. На їхню честь заїзд навіть певний час звався «Двома коронами». Потім один з власників збудував дзвіницю, і назву корчми змінили на «Передзвін». Згодом вона відійшла скаліченому лицареві на ім’я Довготелесий Джон Гедль. Коли він постарів для битв, то захопився ковальством, зробив собі для дворища новий знак — триголового дракона чорного заліза — і повісив його на дерев’яному стовпі. Чудовисько було таке величезне, що складалося з десятку частин, з’єднаних дротом та мотуззям. Коли дмухав вітер, воно брязкало й торохтіло, а корчма відтак стала відома по всіх усюдах як «Торохтливий дракон».

— То знак дракона і досі тут? — запитав Подрік.

— Ні, — відповів септон Мерібальд. — Коли син коваля був уже старий, байстрюк четвертого Аегона здійняв повстання проти свого законно вродженого брата і обрав собі за герба чорного дракона. Тоді ці землі належали князеві Даррі, а його вельможність був гаряче відданий королю. Зображення чорного дракона розлютило його; стовпа зрубали, знак розламали на частини і викинули в річку. Одну з драконових голів за багато років по тому вимило на острів Упокій — хоча на той час вона вже зчервоніла від іржі. Корчмар так і не повісив нового знаку; згодом люди забули про дракона і призвичаїлися звати заклад «Прирічною корчмою». За тих часів Тризуб протікав просто за її задніми дверима, і половина кімнат стояла на палях над водою. Казали, що гості могли закинути з вікна волосінь і виловити собі пструга на обід. Ходив тут і пором, яким мандрівники перетинали річку до Княж-Перевозу та Білостін’я.

— Ми залишили Тризуб на півдні, відтоді їхали на північ та захід… не до річки, а від неї.

— Так, шановна панно, — погодився септон. — Це річка змінила річище. Кажуть, років сімдесят тому. Чи може, вісімдесят? Тоді закладом володів дід старої Маші Гедль. Саме вона розповіла мені цю історію. Добра жіночка була Маша; полюбляла кислолист і медові тістечка. Коли не мала для мене кімнати, то пускала спати перед комином у трапезній, і ніколи не відпускала в дорогу без хліба, сиру та кількох тістечок.

— То вона і зараз тримає цю корчму? — спитав Подрік.

— Вже ні. Леви повісили її. А коли пішли, то один з її небожів намагався знову відкрити заклад — чув я таке від людей. Але війна зробила дороги небезпечними, простолюд припинив мандрувати, і гостей майже не лишилося. Новий корчмар привів повій, та навіть вони його не врятували. Кажуть, його теж убив якийсь вельможа.

Пан Гайл насмішкувато скривився.

— Хто б знав, що тримати корчму — таке небезпечне ремесло.

— Небезпечно бути простолюдцем, коли зацне панство грає в гру престолів, — мовив Мерібальд. — Хіба ні, Песику?

Пес гавкнув на знак згоди.

— Тож корчма, — знову запитав Подрік, — вона тепер має якусь назву?

— Простий люд зве її корчмою на перехресті. Старший Брат казав мені, що двійко небог Маші Гедль знову відчинили її для подорожніх.

Септон здійняв ковіньку і показав удалину.

— Якщо буде на те божа ласка, за отим димом — позаду повішених — ми знайдемо її димарі.

— Хай би назвали корчмою «Шибениця» — не помилилися б, — докинув пан Гайл.

Корчма, як її не називай, була величенька, здіймалася на три поверхи над розім’яклою дорогою, моторошно виблискуючи стінами, башточками та димарями з прегарного — на подив — білого каменю проти сірого похмурого неба. Південне крило стояло на товстих дерев’яних палях; попід ними простяглася потріскана западина, поросла будяками і мертвим бурим різнотрав’ям. До північного боку тулилася стайня під солом’яною стріхою та дзвіниця. Усю споруду оточувала низька стінка з уламків білого каміння, поросла мохом.

«Хоч не спалив ніхто.» В Солепанві вони знайшли саму лише смерть і спустошення. До часу, коли Брієнна з супутниками переїхала поромом з острова Упокій, вцілілі мешканці розбіглися, а мертвих віддали землі, проте залишився труп самого міста — зчорнілий, випалений, непохований. Повітря смерділо димом, вереск мартинів у небі лунав майже по-людському — наче лемент загублених дітей. Навіть замок здавався закинутим, знелюдненим. Сірий, наче спалені рештки навколишнього містечка, замок складався з кутастого кам’янця, оточеного муром, і поставлений був наглядати за гаванню. Коли Брієнна та інші сходили разом з кіньми з порому, на мурах ніщо не ворушилося, крім прапорів під вітром. Лише за чверть години, протягом яких Пес гавкав, а септон Мерібальд гатив у ворота ковінькою, над їхніми головами з’явилася жінка і завимагала назвати справу, в якій вони з’явилися.

Перевізник до того часу вже поїхав, з неба починало дощити.

— Я септон Святої Віри, добра пані! — закричав угору Мерібальд. — Зі мною кілька чесних мандрівників. Ми шукаємо притулку від дощу та місця коло вашого вогню на ніч.

Але жінка лишилася незворушною проти його благань.

— На захід відси, на перехресті, є корчма, — відповіла вона. — Ми не приймаємо чужинців. Ідіть геть.

Коли вона зникла, то вже ані молитви Мерібальда, ані гавкіт Пса, ані лайки і прокльони пана Гайла не змогли повернути її назад. Зрештою довелося перебути ніч у гаю, виплівши з гілля над головою сякий-такий навіс.

У корчмі на перехресті справді був хтось живий. Ще не досягши воріт, Брієнна почула якийсь стукіт — не надто гучний, проте невпинний, що лунко відгонив залізом.

— Кузня! — мовив пан Гайл. — Або вони завели собі коваля, або примара старого корчмаря кує нового дракона.

Він вдарив п’ятами коня і додав:

— Сподіваюся, примарного кухаря вони теж мають. Хрустко засмажена курка повернула б мені барви у цей світ.

Подвір’я корчми перетворилося на море брунатного болота, що миттю засмоктало копита коней. Тут брязкіт заліза чувся гучніше; Брієнна побачила червоне сяйво від горнила за дальнім кінцем стайні, позаду гарби з поламаним колесом. Коні у стайні теж були, а на іржавих ланцюгах побитої вітрами та дощем шибениці, що височіла над двором, гойдався задля розваги маленький хлопчик. На ґанку корчми стояли четверо дівчаток і роздивлялися гостей. Наймолодшій — зовсім голій — було років зо два. Найстарша мала років дев’ять чи десять; вона тримала найменшу в обіймах, наче захищаючи.

— Гей, дівчатка! — покликав до них пан Гайл. — Ну ж бо приведіть вашу матусю!

Хлопчик зістрибнув з ланцюгів і прожогом кинувся до стайні. Четверо дівчат мулялися на ґанку. За мить одна мовила:

— Ми не маємо матерів.

Інша додала:

— Я мала, та її вбили.

Найстарша з чотирьох виступила наперед, ховаючи малу за спідницею.

— Хто ви такі? — завимагала вона.

— Чесні подорожні, шукаємо притулку. Мене звати Брієнною, оце септон Мерібальд, добре відомий у краю вздовж річок. Хлопчик — мій зброєносець Подрік Пейн. Лицаря звати пан Гайл Добич.

Раптом стукіт припинився. Дівчинка роздивлялася прибульців з ґанку дуже сторожкими, як на свої десять років, очима.

— Мене звати Вербичкою. То ви хочете ліжка на ніч?

— Ліжка, пиво, гарячу вечерю — набити кендюхи, — мовив пан Гайл Добич, спішуючись. — Це ти тут за корчмарку?

Дівчинка струснула головою.

— Ні, моя сестра Джейна. Та її зараз немає. З їжі маємо конятину. Якщо вам треба хвойд, то їх нема. Моя сестра їх вигнала. А ліжка є. Кілька з перинами, решта з солом’яниками.

— І усі, без сумніву, з блохами, — додав пан Гайл Добич.

— Ви маєте гроші заплатити? Срібло?

Пан Гайл зареготав.

— Срібло?! За одну ніч і шмат здохлої коняки? Ти хочеш нас пограбувати, дитино?

— Ми візьмемо срібло. А не дасте срібла — то спіть у лісі з трупами. — Вербичка зиркнула на віслючка, на барильця і лантухи на його спині. — То в вас харчі? Де ви їх здобули?

— У Дівоставі, — відповів Мерібальд. Пес гавкнув.

— Ти отак усіх постояльців допитуєш, га? — запитав пан Гайл.

— У нас тут постояльців небагато. Не те що перед війною. А зараз дорогами блукають або горобці, або хто гірший.

— Гірший? — перепитала Брієнна.

— Злодії, — відповів юнацький голос від стайні. — Грабіжники.

Брієнна обернулася і побачила привида.

«Ренлі.» Навіть удар келепом у серце не вразив би її сильніше.

— Ясновельможний?! — скрикнула вона придушено.

— Що? Який ще ясновельможний? — Хлопець відкинув з очей кучерик чорного волосся. — Я тут за коваля.

«Це не Ренлі, — усвідомила Брієнна. — Ренлі мертвий. Ренлі помер у мене на руках. Чоловіком двадцяти одного року. А це юний хлопчина.» Проте виглядав він так само, як Ренлі, коли вперше приїхав на Тарф. «Ні, Ренлі був молодший. Цей має важчу щелепу, густіші брови.» Ренлі був стрункий, худорлявий; натомість хлопчина-коваль мав широкі плечі та м’язисту правицю, звичну для ковалів. На ньому був шкіряний фартух, під фартухом виднілися голі груди. Темна стерня вкривала йому щоки та підборіддя; волосся щільною чорною шапкою збігало нижче вух. Король Ренлі мав таке саме вугільно-чорне волосся, проте завжди чисте, розчісане і гарно викладене. Інколи він підстригав його коротко, інколи пускав падати на плечі або перев’язував на потилиці золотою стрічкою… та ніколи не дозволяв сплутуватися у кошлату стріху і просякати потом. В очах Ренлі сяяла така сама темна блакить, але тепла і приязна, повна сміху і веселощів. Очі ж хлопця спливали гнівом та підозрою.

Септон Мерібальд побачив те саме.

— Ми не хочемо вам зла, хлопче. Коли тут порядкувала Маша Гедль, вона завжди мала для мене медове тістечко. Іноді пускала і переночувати, якщо заїзд не був переповнений.

— Її більше немає, — відповів хлопець. — Леви повісили.

— Схоже, у цих краях вішати людей — улюблена забава, — зауважив пан Гайл Добич. — Було б мати собі шмат землі десь неподалік. Посіяв би коноплі, торгував мотуззям і нажив королівські статки.

— Оці діти, — звернулася Брієнна до дівчинки Вербички. — Вони тобі… сестри? Брати? Родичі?

— Ні. — Вербичка витріщалася на неї добре знайомим поглядом. — Вони просто… не знаю… бува, горобці їх приводять. А хтось сам приблудиться. Ви ж жінка, чого вдяглися чоловіком?

Відповів за неї септон Мерібальд.

— Панна Брієнна — діва-войовниця, мандрує з важливим дорученням. Але зараз найважливіше для неї — суха постіль і вогонь у комині. Так само, як для усіх нас. Мої старі кістки підказують, що скоро знову задощить, і чекати недовго. Чи маєте ви кімнати?

— Ні, — відповів хлопчина-коваль.

— Так, — відповіла дівчинка Вербичка.

Вони люто витріщилися одне на одного, потім Вербичка тупнула ногою.

— Вони мають харчі, Гендрі! Наші малі такі голодні!

Дівчинка свиснула, і мов чарами звідкілясь вигулькнули ще діти: хлопчаки у лахмітті, з розкошланим нестриженим волоссям, повилізали з-під ґанку, сторожкі дівчата повизирали з вікон понад подвір’ям. Деякі тримали в руках напнуті й заряджені арбалети.

— Ось вам і назва! Корчма «Самостріл»! — вигукнув пан Гайл, задоволений жартом.

«Сирітський притулок — ось їй назва» — подумала Брієнна.

— Гаку, допоможи з кіньми, — наказала Вербичка. — Віле, поклади каменюку, ці люди не бажають нам зла. Руто, Башу… біжіть принесіть дров для комина. Яне-Копійчане! Ти ходи допоможи септонові з лантухами. А я покажу кімнати.

Зрештою вони обрали три кімнати одна поруч одної; у кожній була перина, нічний горщик і вікно. Кімната Брієнни мала ще й комин; вона докинула кілька монет за оберемок дров для нього.

— Мені спати у вас або в пана Гайла? — запитав Подрік, поки Брієнна відчиняла віконниці.

— Тут не Упокій, — відповіла вона. — Лишайся зі мною.

На ранок вона вирішила рушати далі вдвох. Септон Мерібальд мав намір відвідати Гріхву, Закрут і Княж-Перевіз, але Брієнна вже не бачила причин триматися його шляху. За товариство септон мав собі вірного Пса; щодо ж Санси Старк… Старший Брат переконав Брієнну, що на Тризубі вона її не знайде.

— Хочу встати ще досвіта, поки пан Гайл спатиме.

Брієнна не пробачила йому Вирій… і за його ж власними словами, лицар не був зв’язаний жодними обітницями щодо Санси.

— Куди ми поїдемо далі, пане? Тобто пані?

Брієнна не мала для нього певної відповіді. Доля привела їх на справжнє роздоріжжя — у місце, де сходилися разом королівський, річковий і високий гостинці. Високий гостинець привів би їх крізь гори до Долини Арин, де аж до своєї смерті правила рідна тітка панни Санси. На захід біг річковий гостинець, що уздовж Червонозубу приводив до Водоплину і двоюрідного діда Санси — обложеного в замку, проте живого. Королівський гостинець на півночі проминав Близнюки, а потім пірнав у Перешийок з його болотами. Якби знайти спосіб уникнути Калин-Копу і тих, хто там сидів, королівський гостинець привів би їх до самої Зимосічі.

«Королівський гостинець веде і на південь теж, — подумала Брієнна. — Можна повернутися до Король-Берега, зізнатися панові Хайме у своїй поразці, повернути меча і знайти корабель до Тарфу, як радив мені Старший Брат.» Думати про таке було гірко, але якась часточка її душі прагнула знову побачити Надвечір’я і батька. А інша питала, чи розрадить її Хайме, якщо вона заплаче в нього на плечі. Адже саме це полюбляють чоловіки, хіба ні? М’якосердих безпорадних жінок, яких треба берегти і захищати?

— Пане? Пані? Перепрошую, я питав, куди нам далі?

— Далі нам до трапезної, на вечерю.

У трапезній корчми юрмилися дітлахи. Брієнна спробувала їх порахувати, але вони ані миті не стояли на місці, тож вона полічила одних двічі або тричі, а інших зовсім не помітила — і зрештою облишила марні спроби. Столи було зсунуто трьома довгими рядами; старші хлопчики витягали ззаду лави, щоб усім було де сісти. «Старші» означало тут років десять чи дванадцять. Гендрі найбільше з усіх скидався на дорослого чоловіка, та накази дітям вигукувала Вербичка, наче королева у своєму замку — не надто жвавій челяді.

«Чи не шляхетного вона роду? Чи не призвичаїлася наказувати ще змалку? Тоді для них природньо їй коритися.» Брієнні стало цікаво, чи не приховує Вербичка більше, ніж видно ззовні. Вона була замала і не досить гарна для Санси Старк, але одного віку з її молодшою сестрою. Навіть пані Кетлін казала, що Ар’ї бракує вроди старшої сестри. «Брунатне волосся, карі очі, худорлява… невже?…» Ар’я Старк справді мала брунатне волосся, пригадала Брієнна, та не могла згадати колір очей. «Карі до брунатного, так чи ні? Невже вона все-таки не загинула у Солепанві?»

Ззовні згасало останнє світло дня. Всередині Вербичка сказала запалити чотири лойові свічки, а у комині — роздмухати високий та жаркий вогонь. Хлопчаки допомогли Подрікові Пейну зняти тягар з віслючка і втягли досередини солону тріску, баранину, городину, горіхи, кружала сиру. Тим часом септон Мерібальд очолив приготування кулешу на кухні.

— На жаль, помаранчі мої скінчилися, і нових до весни я вже навряд побачу, — розповів він одному маленькому хлопчикові. — Ти колись куштував помаранча, малий? Якщо його стиснути, можна висмоктати смачнющий сік.

Хлопчик заперечливо затрусив головою, а септон скуйовдив йому волосся.

— То я тобі привезу, як весна прийде. Тільки будь хорошим хлопчиком і допоможи мішати куліш.

Пан Гайл скинув чоботи погріти ноги коло вогню. Коли Брієнна сіла поруч, він кивнув на віддалений кінець трапезної.

— Отам на підлозі, де нюхає Пес — плями крові. Їх відмивали, та кров просякла глибоко в дерево. Тепер годі вивести.

— Це та корчма, де Сандор Клеган убив трьох людей свого брата, — нагадала йому Брієнна.

— Авжеж, — погодився Добич, — та чи першими вони тут загинули… і чи останніми?

— Ви боїтеся кількох дітей?

— Четверо чи п’ятеро — це кілька. А десяток — це вже занадто. Он який безлад вчинили. Цих дітей треба загорнути в пелюшки та підвісити на стіну, доки дівчата не відростять цицьки, а хлопцям не час буде голитися.

— Мені шкода їх. Усі втратили батьків і матерів. Дехто бачив, як їх убивали.

Добич закотив очі під лоба.

— Бігме, я й забув, що розмовляю з жінкою. Так, жіночі серця м’які та сльозаві, наче отой ріденький куліш, що його варить наш септон. Але ж я гадав, ви інакша. А насправді? Десь усередині нашої діви-войовниці з довгим мечем скиглить про діточок майбутня мамця? Невже вам бракує миленького рожевого немовляти, щоб цицьку смоктав?

Пан Гайл знущально вишкірився.

— Але для того, чув я від людей, потрібен чоловік. Найкраще — законний. Чому б не я?

— Досі сподіваєтеся здобути свій заклад?

— Я сподіваюся здобути вас — єдину живу дитину князя Селвина. Знав я людей, що одружувалися з недоумками та немовлятами заради посагу в одну десяту вашого Тарфу. Зізнаюся, я не Ренлі Баратеон, зате маю перед ним ту перевагу, що досі живий. Може, це єдина моя перевага, та байдуже — шлюб піде на користь нам обом. Мені — земля та статки, вам — повний замок отакої дрібноти.

Він майнув рукою на дітей.

— Запевняю вас у своїй плідності — я нагуляв щонайменше одного відомого мені байстрюка. Точніше, байстрючку. Та не бійтеся — на вас я її не повішу. Востаннє, коли я бачив малу, її мати облила мене казаном юшки.

Шия Брієнни почала буряковіти.

— Моєму батькові лише п’ятдесят і чотири роки. Ще не пізно їм одружитися знову і народити сина від нової дружини.

— Тут, як на мене, забагато «якщо». Якщо ваш батько знову одружиться, якщо його дружина виявиться плідною, якщо дитина буде хлопчиком… Я ставив і гірші заклади.

— І програвали їх. Грайте у свої ігри з кимось іншим, пане лицарю.

— І це каже дівчина, яку ще ніхто не грав. Але якби… ви б тоді змінили свою думку. В пітьмі ви на вроду не гірші за решту жінок. А вуста ваші наче створені для цілунків.

— Вуста є вуста, — відповіла Брієнна. — Вуста всі однакові.

— Саме так. І всі вуста створені для цілунків, — охоче погодився Добич. — Не закладайте нині вночі двері засувом. Я проберуся всередину і доведу свої слова ділом.

— Якщо спробуєте, підете євнухом.

Брієнна підвелася з місця і закрокувала від лицаря геть.

Септон Мерібальд спитав, чи не можна йому очолити дітей у вдячній молитві; на маленьку дівчинку, що повзала голою столом, він намагався не звертати уваги.

— Нехай, — дозволила Вербичка, схопивши повзунку до рук, перш ніж та влізла до казана з кулешем.

Усі разом схилили голови і подякували Батькові та Матері за поживу тілесну… усі, крім чорнявого хлопця з кузні, який схрестив руки на грудях і похмуро чекав, поки решта помолиться.

Помітила його не лише Брієнна. Коли молитву було скінчено, септон Мерібальд зиркнув через стіл і спитав:

— Ти не шануєш богів, синку?

— Ваших — ні. Піду собі. Роботи багато.

Гендрі рвучко підвівся і вийшов назовні, не скуштувавши ані шматочка.

— Він молиться якомусь іншому богові? — зачудувався Гайл Добич.

— Так. Господові Світла! — пропищав малий кощавий хлопчик років шести.

Вербичка почастувала його великою ложкою.

— Бен малий, а пащека велика! Вечеря он стоїть, вистигає. Сиди та жуй, замість набридати панству балачками!

Діти напосілися на їжу, наче голодні вовки на впольованого оленя, заходилися сваритися за тріску, роздирати ячмінний хліб на шматки і розкидати куліш на всі боки. Навіть величезне кружало сиру недовго опиралося нападові. Брієнна вдовольнилася рибою, хлібом та морквою. Септон Мерібальд згодовував Псові два шматочки на кожен, який з’їдав сам. Надворі задощило, а всередині тріщало полум’я, хутко працювали щелепи, і так само хутко гуляла непокірними головами ложка Вербички.

— Одного дня це дівчисько зробиться комусь лютою дружиною, — зауважив пан Гайл. — Майже напевне, отому підмайстрові при кузні.

— Хтось мав би віднести йому трохи їжі, поки всю не строщили.

— Ви і є той хтось.

Брієнна загорнула у рушник клинець сиру, окраєць хліба, сушене яблуко та два шматки смаженої тріски, що лупилася пластівцями. Коли Подрік спробував скочити на ноги та піти слідом, вона наказала йому сісти і вечеряти.

— Я скоро повернуся.

Надворі періщив дощ, і Брієнна сховала харчі від води під полою киреї. Кілька коней заїржали, коли вона проминала стайню. «Теж голодні, мабуть.»

Гендрі був у кузні — працював у своєму шкіряному фартусі на голих грудях. Він саме лупцював меча молотом так, наче той був найлихішим його ворогом; на лоба йому спадала просякла потом чуприна. Брієнна спостерігала його якусь хвилину, розмірковуючи. «Він має очі Ренлі та волосся Ренлі, але не його статуру. Князь Ренлі був стрункий і гнучкий, зовсім не такий дебелий… не те що його брат Роберт, чию силу оспівали у піснях.»

Гендрі помітив її, лише коли зупинився витерти лоба.

— Чого вам?

— Я принесла вечерю.

Брієнна розгорнула рушника і показала.

— Якби я хотів їсти, то сів би там і поїв.

— Ковалеві треба їсти. Щоб сили не втрачати.

— Ви що, моя мати?

— Ні. — Вона поклала їжу в рушнику. — А хто була твоя мати?

— Що вам до того?

— Ти народився у Король-Березі.

Вимова хлопця не залишала в цьому сумнівів.

— Не я один. Там багато люду народилося.

Він пхнув меча у діжку дощової води, щоб остудити. Гаряча криця люто засичала.

— Скільки тобі років? — запитала Брієнна. — Чи жива твоя мати? А батько? Хто він був?

— Забагато питаєте. — Хлопець поклав меча. — Мати померла, а батька я не знав.

— То ти байстрюк.

Скидалося, що Гендрі це слово образило.

— Я лицар! І цей меч буде моїм власним, щойно закінчу.

«З якого дива лицар працює в кузні?»

— Ти маєш чорне волосся і сині очі, а народився у тіні Червоного Дитинця. Тобі ніколи не казали про твоє обличчя?

— А що в мене з обличчям? Хоч не таке бридке, як ваше.

— Ти, напевне, бачив короля Роберта у Король-Березі.

Він знизав плечима.

— Бачив, бувало. На турнірах, здалеку. Одного разу в Баелоровому септі. Золотаві розштовхали нас, щоб він зайшов. Ще якось я малим бавився коло Грязючної брами, а він повертався з ловів. Налиганий, як хлющ — ледве мене не задавив. Та хоч він був жирний п’яндиголова, все ж не такий паскудний король, як оті його синочки.

«Вони не його сини. Станіс казав правду того дня, коли зустрічався з Ренлі. Джофрі та Томен — не Робертові сини. А оцей хлопчина…»

— Послухай мене, — почала Брієнна… а тоді почула гучний і шалений гавкіт Пса. — Хтось наближається.

— То друзі, — буркнув Гендрі, анітрохи не стривожений.

— Чиї саме друзі?

Брієнна посунулася до дверей кузні, щоб визирнути під дощ. Хлопець знизав плечима.

— Скоро самі побачите.

«А чи хочу я їх бачити?» — подумала Брієнна. Перші вершники вже розбризкували копитами калюжі на подвір’ї. Між лопотінням дощу та гавканням Пса вона розібрала тихе брязкання мечів та кольчуг під подертими киреями. І заходилася рахувати вершників одного за одним, як вони прибували. «Два, чотири, шість, сім.» Дехто був поранений, судячи з постави у сідлі. Останній був здоровезний, дебелий, чи не вдвічі більший за решту. Коняка його, запалена і скривавлена, хиталася під вагою вершника. Всі інші нап’яли каптури від дощу, а цей — ні. Обличчя він мав широке, безволосе, біле, наче борозняк; круглі щоки вкривали чиряки і болячки.

Брієнна засичала, стиснувши зуби, і оголила Вірноприсяжця. «Забагато, — здригнулася вона про себе, — забагато їх.»

— Гендрі, — тихо вимовила вона, — знайди собі меча і броню. Це тобі не друзі. Вони нікому не друзі.

— Що ви таке кажете?

Хлопець підійшов і став поруч з ковальським молотом у руці. Коли вершники зістрибнули з коней, на півдні небом змигнула блискавка, і на пів-удару серця пітьма обернулася на ясний день. Блакитним сріблом зблиснула сокира, світло замиготіло на кольчугах та бляхах, а під темним каптуром переднього вершника Брієнна побачила залізний писок і два ряди сталевих зубів у лютому вишкірі.

Гендрі побачив їх теж.

— Він!

— Не він. Його шолом.

Брієнна намагалася не показати страху в голосі, та в роті пересохло, наче в пустелі. Вона добре уявляла собі, хто носить Хортів шолом. «Діти» — майнула в голові думка.

Двері до корчми розчахнулися. Під дощ виступила Вербичка, тримаючи в руках арбалета. Дівчинка щось кричала до вершників, але подвір’ям саме котився грім, у якому тонуло кожне слово. Та коли грім стишився, Брієнна почула від чоловіка у Хортовім шоломі:

— Пустиш стрілу — запхаю тобі арбалета в дірку і вгойдаю ним. А тоді вичавлю твої срані очі та примушу з’їсти.

Почувши люту жорстокість у його голосі, Вербичка затремтіла і відступила на крок.

«Семеро» — подумала Брієнна розпачливо. Що на неї чекало у бою проти сімох? Але який вона мала вибір? Не вагаючись, дівчина ступила під дощ з Вірноприсяжцем у правиці.

— Ану облиш її! Коли хочеш когось зґвалтувати, спробуй-но мене!

Розбійники обернулися, як один. Котрийсь зареготав, інший щось сказав невідомою Брієнні мовою. Білопикий велетень видав лиховісне сичання. Чоловік у шоломі Хорта почав сміятися.

— Та ти ще бридкіша, ніж я пам’ятаю. Я краще коняку твою вграю, ніж тебе!

— Коні, ось що нам треба, — мовив один з поранених. — Свіжі коні та харчі. За нами розбійники женуться. Дайте коней, і ми поїдемо. Вам ми нічого не зробимо.

— Дідька сраного! — Розбійник у Хортовому шоломі висмикнув з-за сідла бойову сокиру. — Хочу відрубати її срані ноги. Хай на пеньках поскаче, подивиться, як я малу арбалетницю гойдаю.

— Чим? — зневажливо докинула Брієнна. — Пелех казав: коли тобі носа різали, то й прутня не пожаліли.

Вона хотіла його розлютити — і домоглася бажаного. Ревучи прокльони, розбійник ринув на неї, розбризкуючи ногами калюжі. Решта не рухалася — бажала подивитися виставу. Брієнна подумки молилася, щоб саме так і сталося; сама вона теж застигла, мов камінь, чекаючи. На подвір’ї було темно, болото під ногами — слизьке та грузьке. «Хай він біжить до мене. З ласки божої, запнеться і впаде.»

Боги зрадили її сподівання, зате не зрадив вірний меч. «П’ять кроків, чотири… зараз!» — полічила Брієнна. Вірноприсяжець злетів угору — зустріти навалу. Залізо вдарило у залізо, клинок пошматував ганчір’я і розчахнув дірку в кольчузі, поки згори падала сокира. Брієнна ухилилася вбік, водночас ріжучи нападника по грудях.

Розбійник кинувся услід, хилитаючись і спливаючи кров’ю, але знавісніло ревучи:

— Хвойда! Потвора! Сука! Віддам тебе на забаву своєму псові, кляте падло!

Сокира завертілася убивчими вихорами, перекинулася на зловісну чорну тінь, що блимала сріблом при кожному ударі блискавки. Брієнна не мала щита відбивати удари, а тому могла лише задкувати від нападника, кидаючись убік туди й сюди у намаганні уникнути страшного леза. Одного разу п’ята послизнулася на болоті, і дівчина трохи не впала, та якось опанувала себе — хоча сокира ковзнула їй по лівому плечі, лишивши спалах болю.

— Дістав сучку! — заволав один із розбійників, а інший додав:

— Ану ж покажи їй, хай потанцює!

І вона танцювала, дякуючи долі, що вони стоять і дивляться — аби не втручалися. Брієнна не могла битися проти сімох одразу, тільки не сама, хай навіть двійко було поранено. Старий пан Гудвін давно лежав у могилі, але вона чула його шепіт у власне вухо. «Чоловіки завжди тебе зневажатимуть, — казав він, — і з гордощів бажатимуть перемогти швидко, аби ніхто не казав, що якась жінка зуміла гідно протриматися проти них, хоч би навіть і трохи. Хай витрачають сили в лютому нападі, а ти зберігай свої. Чекай і пильнуй, дівчинко, чекай і пильнуй.» І вона чекала, пильнувала, рухалася туди й сюди, потім назад, потім знову вбік, намагаючись рубонути в обличчя, по ногах, по руках. Сокира його важчала, удари повільнішали. Брієнна розвернула його так, щоб дощ плескав у очі, а сама швидко відступила на два кроки. Він, силуючись, знову здійняв сокиру догори, вилаявся і кинувся услід; одна нога ковзнула у болоті…

…і раптом вона кинулася йому назустріч, стиснувши руків’я меча обіруч. Наскок розбійника привів його просто їй на вістря. Вірноприсяжець прохромив ганчір’я, кольчугу, шкіру, ще якесь ганчір’я, глибоко увіп’явся в тельбухи і вийшов зі спини, проскреготівши на хребті. Сокира впала з ослаблих пальців; двоє супротивників стикнулися разом, ніс до носа — Брієннине обличчя супроти шолома у подобі собачої голови. Вона відчула на щоці холод заліза. Дощ стікав шоломом, цілими струмками, і коли знову вдарила блискавка, Брієнна побачила у зорових щілинах біль, переляк і болісну невіру в те, що сталося.

— Сафіри, — прошепотіла вона йому, рвучко викручуючи клинка.

Розбійник здригнувся, важко навалився на неї, і раптом Брієнна зрозуміла, що тримає в обіймах труп. Вона відступила крок назад під холодною зливою, дала йому впасти…

…і тут на неї з вереском налетів Гризло, наче буря мокрої вовни та хворобливо-блідої плоті. Він відірвав Брієнну від землі й гепнув додолу; приземлилася вона у калюжу з таким сплеском, що носа та очі геть залило водою. Падіння вибило з грудей повітря, голова трохи не репнула на похованому в землі камені.

— Ні! — встигла вона вигукнути, перш ніж він опинився згори, вдавлюючи її власною вагою глибше у болото.

Однією рукою він вчепився їй у волосся, відкинув голову назад. Інша намацала горлянку. Вірноприсяжець зник, вирваний з долоні; для оборони їй лишилися тільки голі руки, та коли вона щосили затопила йому кулаком у пику, то відчула, ніби товче кавалок білого вогкого тіста. Гризло у відповідь засичав. Брієнна вдарила його знову і знову, низом долоні просто в око, та він нічого не відчув. Вона вчепилася нігтями йому в зап’ястки, але Гризло лише стиснув руки міцніше, хоча з глибоких подряпин і зацебеніла кров. Мерзотник душив її, вичавлював рештки подиху. Брієнна штовхнула його в плечі геть від себе, та він був важкий, наче кінь, і не ворухнувся. Спробувавши загилити йому коліном між ніг, вона влучила тільки в черево; застогнавши, Гризло вирвав їй жменю волосся.

«Кинджал! Я маю кинджал!» Брієнна відчайдушно вхопилася за думку, просунула руку між двома тілами, шалено вкрутилася пальцями під смердючу до задухи плоть і якимось дивом намацала там руків’я. Тим часом Гризло схопив її шию обіруч і заходився гатити головою по землі. Знову вдарила блискавка — цього разу в голові. Та все ж пальці зуміли стиснути і витягти кинджала з піхов. Придавлена огрядним тілом, вона не могла здійняти зброю для рішучого удару, то хоч протягла лезом поперек черева. Щось тепле і вогке потекло їй між пальцями; Гризло засичав знову, ще гучніше, і відпустив горлянку лише на мить — люто вдарити її в обличчя. Брієнна почула хрускіт у власній голові й засліпилася болем. Коли вона спробувала порізати його ще раз, Гризло викрутив ножа в неї з пальців і щосили опустив коліно їй на передпліччя, ламаючи кістку. А тоді знову вхопив за голову і поновив спроби відірвати її з плечей.

Брієнна чула, як гавкає Пес, як галасують навколо, а між гучними ударами грому почула ще й брязкіт криці. «Пан Гайл, — подумала вона, — пан Гайл став до бою.» Але все те здалося далеким і байдужим; її світ звузився до рук на її горлі та обличчя, що висіло над її власним. Гризло нахилився ближче, з його каптура на неї полилася вода. Подих його смердів, наче перезрілий гнилий сир.

У грудях Брієнни палав вогонь, за очима вирував сліпучий буревій. У руці гуляли, терлися одна об одну зламані кістки. Гризло неймовірно широко роззявив пащу; Брієнна побачила його зуби — жовті, криві, підпиляні на вістря. Коли вони стиснулися на м’якій плоті її щоки, дівчина майже нічого не відчула, бо вже падала, обертаючись, у темну прірву. «Але ж я не можу ще померти, — сказала вона собі. — Маю-бо незакінчену справу.»

Гризло смикнув головою, відірвав од неї рота, повного крові та м’яса. Він сплюнув, вишкірився і знову занурив загострені зуби у її плоть. Цього разу він прожував і проковтнув. «Він їсть мене» — зрозуміла вона, та не мала вже сили опиратися. Їй здавалося, що вона пливе десь понад своїм тілом і дивиться згори на все жахіття так, наче воно відбувається з кимось іншим — недолугим дівчиськом, яке з дурного дива уявило себе лицарем. «Скоро все скінчиться, — сказала вона собі. — І буде байдуже, що він мене їсть.» Гризло знову відкинув голову назад, розчахнув пащеку, завив і висолопив на неї язика. Язик був гострий, спливав кров’ю і виглядав довшим, ніж будь-який язик у світі. Він вилізав з рота далі й далі, червоний, мокрий, лискучий — мерзенне і непристойне видовисько. «Ти ба, язик у стопу завдовжки, — подумала Брієнна, перш ніж її огорнула темрява. — Такий схожий на меч.»