Учта для гайвороння

Сторож

— Червоні помаранчі вже перезріли, — зауважив великий князь утомленим голосом, коли сотник сторожі вивіз його на терасу.

І по тому не розтуляв рота кілька годин поспіль.

Про помаранчі — то була чистісінька правда. Кілька впало з дерев і вибухнуло на блідо-рожевому мармурі. Різкі солодкі пахощі наповнювали Готі носа щоразу, як він вдихав повітря. Великий князь, поза сумнівом, теж їх чув, бо ж сидів просто під деревами у рухомому кріслі, яке йому зробив маестер Калеот — з подушками гусячого пуху та гуркотливими колесами з заліза і чорного дерева.

Довгий час навколо чулися тільки вигуки, сміх та плюскотіння дітей у водоймах та водограях, подеколи — м’яке ляпання від падіння на терасу нового перезрілого помаранча. А по тому сотник почув, як десь у віддаленій частині палацу слабенько стукотять підбори чобіт на мармурі підлоги.

«Обара.» Її ходу він знав дуже добре: довгі стрімкі кроки, гнів та похапливість у кожному. Коня, залишеного в стайні при брамі, укрито піною, боки йому пошматовано острогами. Вона завжди їздила лише огирями і хвалилася — так казали люди — що вміє приборкати будь-якого коня в Дорні… та й будь-якого чоловіка теж. Сотник чув також інші кроки — швидке тихе човгання маестра Калеота, який щосили намагався не відстати.

Обара Піщанець завжди ходила занадто швидко. «Вічно женеться за тим, чого ніколи не піймає» — колись казав великий князь своїй доньці у присутності сотника.

Коли вона з’явилася перед потрійною аркою, Арео Гота відставив довгу сокиру вбік, щоб загородити їй шлях. Голівка сокири сиділа на ясеновому ратищі у шість стоп завдовжки; проминути її вона не могла.

— Далі не можна, панно. — Голос його лунав басовито, з сильною норвоською вимовою. — Великий князь не бажають, щоб їх турбували.

Її обличя вже було скам’яніле, перш ніж сотник сторожі мовив хоч слово; тепер воно ще затверділо.

— Ти затуляєш мені вхід, Гото.

Обара була найстарша з Піщаних Змійок — дебела, міцна жіночка років під тридцять з близько посадженими очицями та щурячо-бурим волоссям, успадкованим від староградської шльондри, яка її народила. Під пістрявою кирейкою з піщаного шовку кольорів глини та золота вона мала на собі вершницьке вбрання зі старої та м’якої брунатної шкіри, добре приношеної до тіла. Більше нічого м’якого у ній не було. На одному стегні висів скручений кільцями батіг, на спині — круглий щит з міді та криці. Списа вона лишила ззовні — за це Арео Гота мав до неї дяку. Хай яка Обара була швидка та дужа, проте рівнятися з ним однак не могла… і він це знав напевне, а вона — ні. Сторож великокняжого спокою та безпеки не хотів бачити її кров на блідому рожевому мармурі.

Маестер Калеот переступив з ноги на ногу.

— Панно Обаро, я намагався вам сказати…

— Він знає, що мого батька вбили? — запитала Обара сотника, зважаючи на маестра не більше, ніж зважила б на муху… якби знайшлася така дурна муха, що схотіла б політати коло Обариної голови.

— Вони знають, — відповів сотник. — Прибув птах.

Смерть прийшла у Дорн на крукових крилах, у малій цидулі, запечатаній краплею твердого червоного воску. Напевне, Калеот відчував, що було в листі, бо передав його Готі для доправлення. Великий князь подякував, але не ламав печатку, здавалося, цілу вічність. Увесь пообідній час він сидів з пергаменом на колінах, спостерігаючи за пустощами дітей. Почекав, поки сонце зайде на заході й повітря охолоне настільки, щоб діти втекли по домівках; тоді помилувався сяйвом зірок на воді. Вже й місяць устиг зійти, і аж тоді великий князь надіслав Готу по свічку, щоб прочитати листа під помаранчевими деревами у нічній пітьмі.

Обара торкнулася батога.

— Тисячі люду пішки перетнули піски до Кістяного Шляху, щоб допомогти Еларії привезти мого батька додому. Септи такі набиті, що ось луснуть, червоні жерці запалили храмові ватри. У постільних будинках жінки злягаються з кожним прибульцем, не беручи грошей. У Сонцесписі, на Зламаній Руці, уздовж Зеленокрівці, на гірських верховинах, у глибоких пісках… усюди — усюди! — жінки рвуть на собі волосся, а чоловіки волають у гніві. З усіх вуст чути одне й те саме: що зробить Доран? «Що зробить його брат для помсти за нашого замордованого князя?» — Вона підсунулася ближче до сотника. — А ти мені кажеш: він не бажає, щоб його турбували?!

— Великий князь не бажають, щоб їх турбували, — повторив Арео Гота.

Сторож добре знав володаря, котрого сторожив. Колись, дуже давно, з Норвосу приїхав зелений юнак — дужий, широкий у плечах юнак з шапкою чорного волосся. Відтоді волосся збіліло, на тілі з’явилися рубці безлічі битв… але сила його не залишила, і сокиру він гострив якнайретельніше — так, як навчили бородаті жерці. «Вона не пройде повз мене» — сказав він собі, а вголос мовив:

— Великий князь дивляться на ігри дітей. Їх у жодному разі не можна турбувати, коли вони дивляться на ігри дітей.

— Гото, — мовила Обара Піщанець, — ти зараз заберешся з мого шляху, бо я візьму оту сокиру і запхаю тобі…

— Сотнику! — наказали ззаду. — Хай зайде. Я говоритиму з нею.

Голос великого князя був хрипкий.

Арео Гота відсмикнув сокиру, поставивши струнко, і ступив убік. Обара кинула на нього довгий пильний погляд і закрокувала досередини; за нею поспішав маестер. Калеот мав зросту не більше за п’ять стоп, а на голові — жодної волосини. Обличчя його було таке гладке та опасисте, що й віку не скажеш, та він служив у замку ще до сотника — ба навіть за матері нинішнього князя. Попри вік та обсяг черева, у рухах він зберіг досить жвавості, та й на розум був меткий, хоча заслабкий духом. «Не йому мірятися рішучістю з Піщаними Змійками» — подумав сотник.

У тіні помаранчевих дерев великий князь сидів у кріслі, простягнувши подагричні ноги попереду себе. Під очима в нього висіли важкі мішки… хоча Гота не сказав би, що саме позбавляє князя сну: сум за братом чи тяжка хвороба. Унизу, в ставках та водограях, досі гралися діти. Найменшим було років п’ять, найстаршим — дев’ять чи десять. Половина з них була дівчатка, половина — хлопчики. Гота чув, як вони плюскотять у воді та галасують одне до одного високими верескливими голосами.

— Ще зовсім нещодавно ти, Обаро, була однією з тих дітей у ставках, — мовив великий князь, коли вона стала на коліно перед його кріслом на колесах.

Вона пирхнула.

— Та вже років зо двадцять тому, щоб не збрехати! І недовго пробула, до речі. Ви, часом, не забули, що я — шльондрин вилупок?

Коли князь не відповів, вона стала на рівні й уперла руки в боки.

— Мого батька свавільно вбили!

— Його вбили у двобої божого суду, — відповів великий князь Доран. — Закон каже: це не вбивство.

— Але він був ваш рідний брат!

— Так, був.

— То що ви робитимете по його смерті?

Князь важко розвернув крісло, щоб стати з нею до лиця. Доранові Мартелу було всього п’ятдесят і два роки, але здавався він значно старшим. Під лляними шатами ховалося м’яке, кволе та пухке тіло, а на червоні набряклі суглоби подагричних ніг було важко дивитися. Ліве коліно скидалося на яблуко, праве — на диню; пальці перетворилися на темно-червоні виноградини, і здавалося, що від найменшого доторку зараз луснуть. Навіть коли його обережно вкривали легкою ковдрою, князь здригався від болю, хоча ніс свій важкий тягар без жодної скарги. «Мовчання — друг можновладця, — чув колись сотник його слова, сказані доньці. — Слова схожі на стріли, Аріано. Випустиш — не повернеш.»

— Я написав князеві Тайвину…

— Написали?! Та якби ви мали хоч половину мужності мого батька…

— Я не твій батько.

— А наче я не знала! — Обарин голос просяк презирством.

— Ти, напевне, хочеш, щоб я розпочав війну.

— Я маю на думці дещо краще. Вам і з крісла вставати не доведеться. Дозвольте мені помститися за батька! Ваше військо стоїть у Великокняжому Проході. Князь Крицак має ще одне на Кістяному Шляху. Дайте мені під провід одне, а Нім — інше. Хай вона рушає на королівський гостинець, а я вижену порубіжне панство з замків і зроблю гак до Старограду.

— І як ти сподіваєшся втримати Староград?

— З мене досить буде його сплюндрувати. Багатства Вишестражу…

— То ти прагнеш золота?

— Я прагну крові.

— Князь Тайвин пришле нам голову Гори.

— А хто пришле нам голову князя Тайвина? Гора завжди був його вірним та улюбленим звірятком.

Великий князь махнув рукою на ставки та водограї.

— Обаро, май ласку, подивися на дітей.

— Не матиму! Я б краще увігнала списа у живіт князеві Тайвину, примусила його заспівати «Рине дощ у Кастамирі», вивалила б його тельбухи на підлогу та пошукала у них золота!

— Кажу тобі, подивися на дітей, — повторив великий князь. — Це наказ.

Декілька найстарших дітей лежали долілиць на гладкому рожевому мармурі, чорніючи під сонцем. Інші хлюпалися у воді. Троє будували замок з піску, а при ньому — великий шпиль, що нагадував Спис-Башту Старого Палацу. Зо два десятки, коли не більше, зібралися у великому ставку і дивилися на битву: менші діти гарцювали верхи на дітях більших і намагалися зіпхнути один одного у мілку — до пояса — воду. Щоразу, як падав новий кінь з вершником, серед глядачів вибухав шалений сміх. Вони побачили, як брунатна, мов горіх, дівчинка зісмикнула білявого хлопчину з плечей його брата, і той сторчма полетів у ставок.

— Колись і твій батько грався у цю гру, як перед ним грав я, — мовив великий князь. — Нас розділяло десять років, і я вже припинив відвідувати ставки, коли він тільки до них доріс. Але я спостерігав за ним, коли приїздив побачити матінку. Він і малим хлопцем був лютим, аж навіснілим… і прудким, наче водяна змія. Я часто бачив, як він перекидає на спину хлопчаків, значно більших за себе. Про те він нагадав мені того дня, коли їхав до Король-Берега. Присягнувся, що зробить це ще раз, і лише раз, інакше б я його не відпустив.

— Не відпустили б? — Обара зневажливо засміялася. — А наче ви могли його спинити! Червоний Гаспид Дорну ходив і їздив, куди вела його воля.

— Справді так. Шкода, що не маю слів розрадити твоє…

— Я до вас не по розраду прийшла! — Її голос просяк презирством. — Того дня, коли по мене уперше приїхав батько — забрати до себе — мати не хотіла мене відпускати. «Вона ж дівчинка! — казала мати, — ще й навряд твоя, в мене-бо було ще з тисячу інших чоловіків.» Батько кинув мені до ніг списа, а матері дав ляпаса тилом долоні, аж вона залилася слізьми. «Хай хлопчик, хай дівчинка — усім доводиться битися за життя, — сказав він, — зате боги дали нам право обирати зброю.» Він показав на списа, потім на сльози моєї матері. Я підняла списа. «Казав тобі: вона моя донька» — відповів батько матері й забрав мене з собою. Мати за рік спилася і померла. Розповідали, що й помираючи, вона плакала.

Обара підсунулася ближче до володаря у кріслі.

— Дозвольте мені підняти списа — чогось більшого я не прошу.

— Це вже чимале прохання, Обаро. Я маю поміркувати. Ранок мудріший від вечора.

— Ви вже міркували задовго і забагато.

— Можливо, ти маєш рацію. Я викличу тебе з Сонцеспису.

— Якщо для війни — радо з’явлюся на виклик.

Обара крутнулася на підборах і вийшла так само рвучко, як заходила. Мабуть, пішла до стаєнь по свіжого коня, а тоді на ньому — шаленим чвалом на битий гостинець.

Маестер Калеот залишився.

— Ясновельможний пане князю? — запитав маленький кругленький чоловічок. — Чи болять вам ноги?

Великий князь слабенько всміхнувся.

— Чи пече нам сонце?

— То принести вашій ясновельможності трунку від болю?

— Ні. Мені потрібен гострий розум.

Маестер завагався.

— Пане князю, а чи… а чи розумно дозволяти панні Обарі повертатися до Сонцеспису? Вона ж напевне запалить простолюддя, котре плекало любов до вашого брата.

— Ми всі плекали до нього любов. — Великий князь притиснув пальці до скронь. — Але ви таки маєте рацію. Я теж мушу повернутися до Сонцеспису.

Маленький кругленький чоловічок знову завагався.

— Вважаєте, це мудре рішення?

— Не мудре, але необхідне. Надішліть гінця до Рікассо — хай відчинить мої покої у Башті Сонця. Повідомте мою доньку Аріану, що я буду там назавтра.

«Моя маленька князівна.» Сотник сторожі дуже сумував за нею.

— Але вас побачать, — застеріг маестер.

Сотник зрозумів, про що йдеться. Два роки тому, коли вони залишили Сонцеспис заради спокою та усамітнення у Водограйних Садах, подагра ще не мучила князя Дорана так, як нині. За тих часів він іще міг ходити сам, хай повільно, спираючись на ціпок і щулячись на кожному кроці. Великий князь не хотів, щоб вороги знали, яка тілесна слабкість охопила його — а Старий Палац і містечко, що приліпилося до нього тінню, були повні очей. «Очей, — подумав сотник, — і сходинок, які він нездатен подолати. Щоб сісти нагорі Башти Сонця, йому доведеться летіти.»

— Мене і мають побачити. Хтось же мусить линути олію на буремні води. Дорнові треба нагадати, що він має господаря. — Великий князь слабенько всміхнувся. — Хай старого і хворого, та все ж має.

— Якщо ви повернетеся до Сонцеспису, то муситимете прийняти в себе принцесу Мирцелу, — мовив Калеот. — При ній буде її білий лицар… а ви ж самі знаєте, що він пише листи своїй королеві.

— Та мабуть. Чом би й не писати?

«Білий лицар.» Сотник насупився. Пан Арис приїхав до Дорну задля служби своїй панні, як Арео Гота колись приїхав служити своїй. Навіть імена їхні лунали дивно схоже: Арео та Арис. На тому, проте, подібність кінчалася. Сторож великого князя давно покинув Норвос та його бородатих жерців, тоді як пан Арис Дубосерд досі служив своєму Залізному Престолові. Гота відчував легкий сум, коли бачив чоловіка у довгому сніжно-білому корзні — щоразу, як великий князь посилав його до Сонцеспису. Одного дня — так він гадав — їм двом судилося зійтися у двобої; того дня сотникова сокира розрубає Дубосердові череп, і той помре. Гота ковзнув долонею вздовж гладенького ясенового ратища сокири і спитав себе, чи не наближається вже той день.

— День хилиться до вечора, — казав великий князь. — Дочекаємося ранку. Хай мої ноші приготують до перших променів сонця.

— Воля ваша. — Калеот поштиво нахилив голову, сотник став осторонь, щоб його пропустити, і послухав, як кроки стихають удалині.

— Сотнику? — покликав тихим слабким голосом великий князь дорнійський.

Гота ступив уперед, міцно тримаючи однією рукою ратище довгої сокири. Ясенове дерево здавалося у долоні гладеньким, наче жіноча шкіра. Досягши крісла, він грюкнув п’ятою ратища по підлозі, позначаючи свою присутність. Але очі великого князя не залишали дітей ані на мить.

— Ви мали братів, сотнику? — запитав раптом він. — Ще там, у Норвосі, як були молоді? А сестер мали?

— І тих мав, і тих, — відповів Гота. — Двох братів, трьох сестер. Я був наймолодший.

«Наймолодший і найнебажаніший. Нова пелька, яку треба годувати, ще й чимала: величенький хлопчина, що забагато їв і скоро виріс із пелюшок.» Не диво, що його продали бородатим жерцям.

— А я був найстарший, — мовив князь, — і все ж лишився останнім. Як Морз та Оливар померли немовлятами в колисках, то я вже й облишив надію на братів. Коли на світ з’явилася Елія, мені було дев’ять; я служив зброєносцем у Солемор’ї. Коли прилетів крук зі звісткою, що мати вклали до ліжка на місяць раніше часу, я вже був достатньо дорослий, щоб розуміти: дитина не виживе. Навіть коли князь Гаргален повідомив, що в мене народилася сестра, я у відповідь запевнив його, що вона скоро помре. А вона вижила, дякувати милості Матері. За рік на світ з’явився верескливий та задерикуватий Оберин. Коли вони гралися отам у ставках, я був уже дорослим чоловіком. І все ж я сиджу тут, а їх немає.

Арео Гота не знав, що на це відповісти. Він був лише сотником великокняжої сторожі, досі чужим цій землі, цьому семиликому богові — навіть після стількох років на службі. «Служи. Корися. Борони.» Він склав ці обітниці у шістнадцять років — того дня, коли повінчався зі своєю сокирою. «Прості обітниці для простих людей» — казали бородаті жерці. А радити князям у жалобі та розраджувати їхнє горе його не вчили.

Він ще шукав якихось слів для відповіді, коли новий помаранч, важко чвакнувши, звалився з дерева не далі, ніж за пів-аршина звідти, де сидів великий князь. Почувши звук падіння, Доран зіщулився, наче від болю.

— Ну годі, — зітхнув він. — Облиш мене, Арео. Дозволь ще кілька годин подивитися на дітей.

Коли сонце сіло, повітря вистигло, і діти побігли всередину шукати вечері, великий князь лишився під помаранчевими деревами, роздивляючись тихі ставки та море за ними. Стольник приніс йому миску лілових оливок, сухих коржиків, сиру та тертого ногуту. Князь з’їв трохи того й іншого, випив кухоль солодкої міцної наливки, яку дуже полюбляв. Коли кухоль спорожнів, він налив його знову. Глупої темної ночі у досвітні години сон таки знайшов його просто у кріслі; лише тоді сотник перекотив крісло залитою місячним світлом галереєю повз ряди порожнистих стовпів, крізь вишуканий арочний прохід, до великого ліжка з хрусткими прохолодними лляними простирадлами, що стояло у покої біля моря. Доран застогнав, коли сотник його перекладав, але з ласки богів не прокинувся.

Сам сотник спав у келійці-ванькирі при княжій опочивальні. Він сів на вузьке ліжко, знайшов гострильного бруска та ганчірку з олією в заглибині стіни, узявся до роботи. «Не дозволяй сокирі тупитися» — наказали йому бородаті жерці того дня, коли поклали тавро. І він ніколи не дозволяв.

Нагострюючи сокиру, Гота згадував Норвос — верхнє місто на пагорбі, поділ коло річки. Не забув голоси трьох дзвонів: як глибокий та низький наспів Нума змушував тіло здригатися аж до кісток, як гучно та погордливо лунав голос Наррага, як солодко та срібно сміявся Ньєль. Рот наповнився смаком пирога-зимовика — ванберцю, кедрових горіхів, шматочків вишні… а запивалося все те «нахса» — кислим козячим молоком, присмаченим медом, з залізного кухля. Внутрішнім зором побачив він свою мати в сукні з білячим коміром — тій, яку вона носила тільки раз на рік, коли вони разом ходили дивитися на танок ведмедів униз Сходами Грішників. Ніс пригадав сморід паленого волосся від середини грудей, куди бородаті жерці приклали тавро. Біль був такий лютий, що йому здалося: серце зараз зупиниться. І все ж Арео Гота не смикнувся, не зіщулився, не відсахнувся. А над тавром у вигляді сокири волосся так і не виросло знов.

Тільки коли кожним з двох лез сокири вже можна було голитися, сотник поклав свою ясеново-сталеву дружину на ліжко, позіхнув, зняв брудну одежу, кинув на підлогу і простягся горілиць на солом’янику. Згадавши про тавро, він відчув сверблячку і почухав те місце. Потім заплющив очі, подумав: «Треба було зібрати впалі помаранчі», та й заснув собі, уявляючи терпкий солодкий смак і липкість червоного соку на пальцях.

Світанок зайнявся зарано. Коло стайні стояла напоготові найменша з трьох кінних подорожніх нош-буд — кедрова, з червоними шовковими запонами. Сотник обрав для супроводу двадцять списів з тридцяти, розташованих у Водограйних Садах; решту він залишив охороняти місце і дітей, декотрі з яких були сини та доньки зацного панства і заможних купців.

Хоча великий князь казав про намір відбути з першими променями світла, та Арео Гота знав, що то порожні балачки. Поки маестер допомагав Доранові Мартелу з купіллю та перев’язував йому напухлі суглоби полотном з заспокійливими мастями, сотник вдягнув мідну лускату броню, що належала йому за посадою, і вільну кирею жовто-брунатного піщаного шовку, яка мала захищати мідь від сонця. День обіцяв спеку; сотник давно вже не носив важку опанчу з кінського волосу та шкіряну з повстю сорочку, як у Норвосі, бо в Дорні у такому вбранні легко було спектися на смерть. Залізного шоломця з гребенем гострих шпичаків він собі залишив, але тепер нагортав на нього шалика з жовтогарячого шовку, хитромудро переплітаючи ним шпичаки — інакше-бо від палючого сонця на металі голова б йому гупала ще задовго до прибуття до палацу.

А великий князь усе ще не приготувався їхати. Перед дорогою він вирішив поснідати червоним помаранчем і тарілкою мартинових яєць, покришених з шинкою та вогнеперцями. Тоді йому спало на думку — і ніщо не могло змінити його наміру — попрощатися з кількома дітьми, до яких він мав особливу прихильність: малим Далтом, нащадком пані Чорнощовби, кругловидою дівчинкою-сиріткою, чий батько торгував крамом та прянощами уздовж Зеленокрівці. Розмовляючи з ними, Доран накинув на ноги розкішно прикрашену мирійську ковдру, щоб позбавити малих споглядання своїх напухлих і перев’язаних суглобів.

Рушити вдалося лише пополудні: великий князь їхав ношами, маестер Калеот — віслюком, решта йшла пішки. П’ятеро списників крокували попереду, п’ятеро — позаду. Ще дві п’ятірки оточували ноші з кожного боку. Арео Гота зайняв звичне місце ошую великого князя, поклавши сокиру на плече. Шлях зі Сонцеспису до Водограйних Садів біг уздовж моря; прохолодний свіжий вітерець трохи полегшував їм версти червоно-брунатного кам’янистого та піщаного ґрунту, подекуди порослого куцими кривими деревцями.

Саме там, на півдорозі, їх перестріла друга Піщана Змійка.

Вона зненацька з’явилася нагорі піщаного пагорба верхи на золотому піщаному скакуні з гривою, схожою на тонкий білий шовк. Сидячи на коні, панна Нім аніскільки не втрачала своєї вишуканої спритності та зграбності; вдягнена вона була у мерехтливі бузкові шати та простору мідно-вершкову шовкову кирею, що так маяла за вітром, наче дівчина от зараз злетить у небо. Німерії Піщанець було двадцять і п’ять років, стан вона мала стрункий, наче гілочка верби, пряме чорне волосся носила у довгій косі, переплетеній червоно-золотим дротом. Над темними очима в неї виднівся вдовиний клин — такий самий, як у батька. Маючи високі вилиці, повні губи, молочно-бліду шкіру, вона хизувалася тією красою, якої ніколи не мала старша сестра… але ж Обара уродилася від староградської шльондри, а Німерія — від найшляхетнішої крові Старого Волантису. За нею верхи тяглося з тузінь списників, виблискуючи круглими щитами на сонці. Загін почав спускатися схилом пагорба.

Великий князь відкинув запони у ношах — втішитися вітерцем з моря. Панна Нім негайно стала поруч, сповільнивши крок своєї прегарної золотої кобили до швидкості, з якою повз княжий візок.

— Добридень, дядечку! Оце так зустріч! — невинним голосом проспівала вона — так, наче трапилася на дорозі випадково. — Чи не можна поїхати разом з вами до Сонцеспису?

Сотник стояв на іншому боці ношів від панни Нім, але чув кожне її слово.

— Матиму за радість, — відповів великий князь Доран, хоча у голосі його, як на сотника, надмірної радості не пролунало. — Хвороба та сум — погані супутники у дорозі.

Ці слова Арео зрозумів якнайкраще; вони означали, що кожен камінець на дорозі вганяє цвях у набряклі суглоби князя.

— Здолати хворобу мені не по силі, — відповіла Змійка, — та суму мій батько ніколи не хотів знати. Йому більше до смаку була помста. Чи правда, що Грегор Клеган зізнався у вбивстві Елії та її дітей?

— Він проревів своє зізнання перед усім королівським двором, — підтвердив князь. — Голову його обіцяно нам князем Тайвином.

— Ланістери завжди платять борги, — погодилася панна Нім, — та все ж мені здається, що князь Тайвин хоче заплатити нам нашою власною монетою. Я отримала птаха від нашого доброго пана Даемона, котрий присягається, що батько полоскотав те чудовисько у бою не раз і не двічі. Якщо так, то пан Грегор, вважайте, мертвий, і без жодної дяки Тайвинові Ланістеру.

Великий князь скривився, але чи від подагричного болю, чи від слів племінниці — того сотник не знав.

— Може, й так.

— «Може»?! Я кажу: так воно і є!

— Обара хоче, щоб я пішов війною.

Нім зареготала.

— О так, вона хоче пустити Староград з димом. Ненавидить те місто майже так само, як наша меншенька його любить.

— А ти?

Нім зиркнула через плече — туди, де за десяток сажнів їхали її супутники.

— Коли мене досягла звістка, я була в ліжку з обома близнючками Раріг, — почув її слова сотник. — Ви ж знаєте гасло Рарогів, чи не так? «Ширяймо!» Більшого я од вас не прошу. Дозвольте мені ширяти, дядечку. І могутнього війська мені не треба, лише одну милу сестру.

— Обару?

— Тієну. Обара надто галаслива. А Тієна — така мила та приязна, що її ніхто ні в чому не запідозрить. Обара ладна зробити з цілого Старограду поховальне вогнище нашому батькові. Та я не така жадібна. Мені вистачить чотирьох життів. Тайвинових золотих близнюків — на сплату за дітей Елії. Старого лева — за саму Елію. І наостанок — малого короля. За мого батька.

— Хлопчина нічого не скоїв проти нас.

— Той хлопчина — байстрюк, уроджений від зради, кровозмісу та перелюбства. Якщо, звісно, вірити князеві Станісу. — Грайливість зникла з її голосу, і сотник мимоволі на неї примружився. Її сестра Обара носила батіг на стегні, а спис — так, щоб бачив кожен. Панна Нім у вбивчості ніскільки не поступалася сестрі, але свої ножі тримала добре схованими. — Лише королівська кров може змити пляму вбивства нашого батька.

— Оберин загинув у двобої на божім суді за справу, яка його навіть не стосувалася. Вбивством це аж ніяк не назвеш.

— Називайте, як хочте. Ми їм надіслали найкращого воїна і найгіднішого чоловіка Дорну, а вони нам відсилають назад купу кісток.

— Оберин зайшов далеко за межі, про які я його просив. «Зміряй, що з себе являє цей король-хлопчак і його рада, знайди їхні слабкі та сильні місця» — казав я йому на терасі. Ми саме їли помаранчі. «Знайди нам друзів, якщо вони знайдуться. Дізнайся, що зможеш, про смерть Елії, та дивись: не дратуй князя Тайвина без потреби» — ось про що я його просив. Оберин засміявся і відказав: «Коли це я когось дратував… без потреби?! Краще б ти попередив Ланістерів, щоб не дратували мене.» Він хотів правого суду для Елії, та не міг і не бажав чекати…

— Він чекав сімнадцять років! — перебила панна Нім. — Якби вбили вас, а не мого батька, він кинув би корогви на північ, не чекаючи, коли вистигне ваш труп. Якби убили вас, на порубіжжя вже падала б злива списів.

— Не маю сумніву.

— То і тут не майте сумніву, пане князю: ані я, ані мої сестри не чекатимуть помсти сімнадцять років.

Німерія вдарила кобилу острогами і понеслася геть у напрямку Сонцеспису. Її супровід поспіхом кинувся навздогін.

Великий князь відкинувся назад на подушки і заплющив очі, але Гота знав: він не спить. «Йому боляче.» Якусь мить він хотів був прикликати до нош маестра Калеота… проте якби князь Доран цього бажав, то вже покликав би сам.

Коли на сході показалися башти Сонцеспису, полудневі тіні видовжилися та потемнішали, а сонце стало червоне і напухле, наче суглоби великого князя. Першою з’явилася Спис-Башта заввишки у півтораста стоп, увінчана списом визолоченої криці, що додавав їй ще стоп тридцять; наступною — могутня Башта Сонця, чия баня блищала золотом і олив’яним склом; нарешті, останньою — глиняного кольору Піскоплав, схожий на велетенський корабель-дромон, викинутий на берег і обернутий на камінь.

Сонцеспис від Водограйних Садів відділяло лише п’ятнадцять верст дороги узбережжям, але то були два різних світи. У одному діти бавилися голими на сонці, у вимощених кахлями двориках грали музики, повітря гостро пахкотіло лимонами та червоними помаранчами. В іншому повітря тхнуло пилом, потом і димом, ночі повнилися безперервним бубонінням безлічі голосів. Замість рожевого мармуру Водограйних Садів Сонцеспис було вибудувано з лампачу та кольорової глини. Стародавній стіл дому Мартел стояв на найсхіднішому кінці невеличкого кам’янисто-піщаного півострова, оточений з трьох боків морем. На заході в тіні товстих мурів Сонцеспису тулилися до замку, наче мушлі до човна, крамниці та халупи без вікон, складені з грубого лампачу. Стайні, корчми, винні льохи, постільні будинки розташувалися ще західніше; деякі оточили себе власними мурами, і вже до них тулилися нові халупи. «І знов, і знов, і знов» — сказали б бородаті жерці. Порівняно з Тирошем, Миром або Паном Великим Норвосом, місто-тінь виглядало хіба що базарним містечком, але то було єдине таке-сяке місто, яке дорнійці мали у своїй землі.

Прибуття панни Нім на кілька годин випередило їхнє власне. Поза сумнівом, вона попередила варту про приїзд князя — Потрійна Брама стояла вже відчинена. Лише тут ворота були збудовані одні за одними, щоб пропускати відвідувачів крізь усі три Звивисті Мури просто до Старого Палацу, не змушуючи їх спершу пробиратися нескінченними верстами вузьких провулків, прихованих двориків та галасливих базарів.

Великий князь Доран засунув запони своїх нош, щойно з них стало видно Спис-Башту — і все ж простолюддя кричало на нього, коли ноші проповзали поруч. «Піщані Змійки розбурхали їх, аж киплять» — майнула в сотника незатишна думка.

Вони подолали геть занедбану смугу землі за зовнішнім муром і увійшли в другу браму. За нею вітер приніс пахощі дьогтю, солоної води, гнилих водоростей; натовп більшав з кожним кроком.

— Дорогу великому князеві Дорану! — загув Арео Гота, гамселячи п’ятою ратища по цеглі під ногами. — Дорогу князеві дорнійському!

— Князя дорнійського вбили! — заверещала жінка позаду нього.

— До списів! — заревів чоловік з високого ґанку.

— Доране! — загукав голос якогось родовитого пана. — Скликай списи!

Гота облишив думку роздивитися всіх крикунів — юрба була надто щільною, і галасувала щонайменше її третина.

— До списів! Помстимо за Гаспида!

Поки вони досягли третьої брами, стражникам доводилося вже розштовхувати людей навсібіч, щоб розчистити шлях князевим ношам, а натовп у відповідь кидався різноманітним непотрібом. Один хлопчина-голодранець хутко проскочив повз списника з напівзогнилим гранатом у руці, але побачив перед собою Арео Готу з сокирою напоготові, впустив плід додолу і ще хутчіше накивав п’ятами. Інші здалеку жбурляли лимони, зелені та жовті, або ж помаранчі, вигукуючи:

— Війна! Війна! До списів!

Одного зі стражників поцілили в око лимоном, і навіть на нозі в самого сотника розлетівся на червоні шмарклі помаранч.

Зсередини нош не донеслося жодної відповіді. Доран Мартел лишався схованим за тонкими шовковими стінами, доки його з супроводом не проковтнули товсті стіни замку, і з торохтливим брязкотом не впала замкова решітка. Галас поволі стихав. У зовнішньому замковому дворищі на свого батька чекала князівна Аріана, а навколо неї юрмилася половина двору: старий сліпий підстолій Рікассо, каштелян замку пан Манфрей Мартел, молодий маестер Милош у сірій рясі та шовковистій напахченій бороді, з півсотні дорнійських лицарів у легких та просторих лляних шатах півсотні різних відтінків. Юна Мирцела Баратеон стояла у товаристві своєї септи та пана Ариса з Королегвардії, геть упрілого у білому полив’яному лускатому обладунку.

Князівна Аріана швидко рушила до ношів, зграбно ступаючи сандалями зі зміїної шкіри, ушнурованими аж вище колін. Волосся спадало їй до крижів гривою чорних кучерів; на чолі виднівся вінець із мідних сонць. «Досі така крихітка» — подумав сотник. Піщані Змійки усі були чималі на зріст, але Аріана вдалася у власну мати — а та була лиш трохи вища за п’ять стоп. Але під коштовним пасом, під шарами вільного текучого лілового шовку і жовтої парчі вона мала жіноче тіло — округле обрисами, гнучке та звабливе.

— Батьку, — мовила вона, коли запони були відкинуті, — Сонцеспис щасливий вітати ваше прибуття.

— О так, я чув, як навіжено раділи міщани, — мляво посміхнувся великий князь і попестив доньку по щоці зчервонілою напухлою долонею. — А ти на вигляд здорова. Сотнику, майте ласку — допоможіть спуститися.

Гота пхнув сокиру за спину в навмисне зроблені для неї петлі, а тоді обережно узяв князя в обійми, намагаючись не зашкодити хворим суглобам. І все ж Доран Мартел прикусив язика, щоб не скрикнути з болю.

— Я наказала кухарям приготувати до вечора бенкет, — розповіла Аріана, — з усіма вашими улюбленими стравами.

— На жаль, я навряд чи зможу віддати їм належну шану. — Великий князь повільно обвів очима двір. — Не бачу тут Тієни.

— Тієна благала про ласку побалакати наодинці. Я надіслала її до престольної палати і сказала чекати там.

Великий князь зітхнув.

— Ну гаразд. Сотнику! Що швидше скінчимо, то швидше я відпочину.

Гота переніс його нагору кам’яними сходами Башти Сонця до великої круглої палати під банею, де останнє денне світло падало крізь вікна самоцвітного скла і малювало на блідому мармурі дзвінки півсотні різних кольорів. А там на них чекала третя Піщана Змійка.

Вона сиділа, схрестивши ноги, на подушці попід помостом, де стояли панські престоли, але підвелася, коли Гота увійшов з князем на руках. Тієна вдягнена була в облипчасту сукню товстого світло-блакитного шовку з рукавами мирійського мережива і виглядала у ній невинно, мов сама Діва. В одній руці вона тримала гаптування, в іншій — пару золотих голок. Волосся Тієна теж мала золоте, а очі — наче глибокі сині озера… і все ж вони водночас нагадали сотникові очі її батька, хай ті були чорні, як ніч. «Усі доньки Оберина Мартела мають його гаспидські очі, — раптом усвідомив Арео. — І байдуже, якого вони кольору.»

— Дядечку, — мовила Тієна Піщанець, — я вже на вас зачекалася.

— Сотнику, посадіть мене на мій стіл.

На помості стояло два панських престоли — майже однакові, лише на спинці одного золотом було викладено списа Мартелів, а на спинці іншого сяяло ройнарське сонце. Саме цей прапор віяв зі щогл кораблів Німерії, коли ті прибули до берегів Дорну. Сотник посадовив великого князя під списом і ступив убік.

— Невже вам так боляче? — Голос панна Тієна мала солодкий, наче літні полуниці, та й саму її кортіло лизнути, наче ніжний смаколик. Її мати була септа, і навколо Тієни трохи що не променилося сяйво геть неземної невинності. — Чи не можу я полегшити ваші страждання?

— Кажи, з чим прийшла, і дай мені відпочити. Я стомився, Тієно.

— Я вигаптувала це для вас. — Тієна розгорнула шмат краму, на якому гаптувала. Там було зображено її батька, великого князя Оберина, верхи на піщаному коні, вбраного в червоний обладунок, з усмішкою на обличчі. — Коли скінчу, то подарую вам на згадку про брата.

— Я і без твоєї згадки ніколи не забуду свого брата.

— Добре це знати. Бо вже багато людей питають і не знаходять відповіді.

— Князь Тайвин пообіцяв нам голову Гори.

— О, яка добрість… але катівський меч не є гідною смертю для хороброго пана Грегора. Ми так довго благали богів про його смерть — буде справедливо, якщо і він про неї благатиме. Я знаю, яку отруту застосував пан батько — повільнішої та боліснішої немає на світі. Скоро ми аж тут, у Сонцесписі, почуємо, як Гора верещить у смертній муці.

Великий князь Доран зітхнув.

— Обара вимагає від мене дозволити війну. Нім задовольнить смерть лише кількох людей. Чого прагнеш ти?

— Війни, — відповіла Тієна, — та не такої, як моя сестра. Дорнійці найкраще б’ються у себе вдома. Я кажу: нагострімо наші списи і зачекаймо. Коли на нас насунуться Ланістери та Тирели, ми скривавимо їх у проходах і поховаємо під летючими пісками, як робили вже сто разів.

— Це якщо вони насунуться.

— О, вони муситимуть, бо інакше шмат їхнього царства відвалиться, і все стане так, як було до нашого шлюбу з драконами. Так мені казав батько. За те, що принцеса Мирцела тепер у нас, ми мусимо дякувати Бісові. Така гарненька дівчинка, ви не згодні? От якби мені такі кучерики, як у неї. Вона створена бути королевою — як її мати.

На Тієниних щоках з’явилися ямочки.

— Я б завважила за честь облаштувати їй весілля, а заразом і наглянути за виготовленням корон. Тристан і Мирцела — такі прегарні невинні діти; гадаю, їм пасуватиме біле золото… зі смарагдами у колір Мирцелиних очей. Та втім, діаманти і перли теж нічогенькі — аби дітки побралися та коронами повінчалися. Тоді нам лишиться тільки уславити Мирцелу як Першу тако наречену, королеву андалів, ройнарів та першолюдей, законну спадкоємицю престолу Семицарства Вестеросу. І чекати, коли прийдуть леви.

— Законну спадкоємицю?! — пирхнув великий князь.

— Вона старша за свого брата, — пояснила Тієна, мовби якомусь дурникові. — За законом Залізний Престол має перейти до неї.

— За дорнійським законом.

— Коли ласкавий король Даерон одружився з князівною Мирією і привів нас до свого королівства, то було погоджено, що у Дорні завжди правитиме дорнійський закон. Так трапилося, що Мирцела зараз у Дорні.

— Так, у Дорні, — буркнув великий князь непривітно. — Мені треба подумати.

Тієна закопилила губки.

— Ви забагато думаєте, дядечку.

— Справді?

— Саме так казав мені батько.

— Оберин думав замало і занадто швидко.

— А дехто з людей думає забагато і занадто повільно — певно, що боїться діяти.

— Між страхом та осторогою є різниця.

— О, то я мушу молитися, щоб не побачити вас наляканим, дядьку! Бо ви, мабуть, і дихати забудете.

Вона здійняла руку… але сотник негайно грюкнув п’ятою ратища сокири по мармурові підлоги і застеріг:

— Ясна панно, ви забуваєтеся. Відступіть від помосту, коли ваша ласка.

— Я не мала на думці зла, сотнику. Я люблю мого дядечка і знаю, що він любив мого батька. — Тієна стала перед великим князем на коліно. — Я сказала все, задля чого прийшла, дядьку. Пробачте, якщо завдала образи — мені аж серце крається. Чи не позбавили ви мене своєї любові?

— Ні. І ніколи не позбавлю.

— Тоді дайте мені благословіння, і я піду.

Доран повагався пів-удару серця, тоді поклав долоню на голову небоги.

— Май мужність, дитино.

— Як інакше? Адже я — його дочка!

Та щойно вона вклонилася і вийшла, як до помосту заспішив маестер Калеот.

— Пане князю, а чи вона… дозвольте подивитися на вашу руку… — Маестер спершу оглянув долоню, тоді перевернув її вниз і понюхав тили князевих пальців. — Ні-ні, все гаразд. Все чудово. Подряпин немає, тож…

Великий князь забрав руку.

— Маестре, чи можна просити вас про макове молочко? Наперстку вистачить.

— Макове? Так-так, певно ж.

— І якнайскоріше, — м’яко додав Доран Мартел. Калеот заспішив до сходів.

Знадвору вже сіло сонце. Світло всередині бані зблякло на голубі сутінки, усі дзвінки на підлозі потроху згасли. Великий князь сидів на панському престолі під Мартеловим списом, блідніючи від болю. По довгій хвилині мовчання він обернув обличчя до Арео Готи.

— Сотнику, — запитав він, — наскільки вірна мені моя варта?

— Вірна. — Сотник не знав, що тут іще можна сказати.

— Уся до людини? Чи одні вірні, а інші — ні?

— Вони добрі вояки. І добрі дорнійці. Вони зроблять те, що я накажу. — Арео грюкнув ратищем по підлозі. — А я принесу вам голову будь-якої людини, яка вас зрадить.

— Голів мені не треба. Я хочу покори.

— Ви її маєте. — «Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» — Скільки треба варти?

— Про те вирішуй сам. Можливо, кілька вірних душ упораються краще, ніж два десятки. А я хочу, щоб усе було зроблено якнайшвидше, якнайтихіше і без пролиття крові.

— Швидко, тихо, без крові. Зрозуміло. Який буде наказ?

— Знайди доньок мого брата, затримай їх під своєю вартою і замкни у келіях нагорі Спис-Башти.

— Піщаних Змійок? — Сотникові пересохло в горлянці. — Усіх… вісьмох, пане князю? І малих теж?

Великий князь трохи подумав.

— Дівчатка Еларії ще замолоді, щоб становити небезпеку, та боюся, щоб не знайшлися люди, які захочуть застосувати їх проти мене. Краще безпечно тримати їх неподалік. Тому знайди і маленьких теж… але найперше — Тієну, Німерію та Обару.

— Слухаю волю мого князя. — На серці в нього було неспокійно. «Моїй маленькій князівні це не сподобається.» — А що про Сарелу? Вона теж доросла жінка, майже двадцяти років.

— Якщо вона не повернеться до Дорну, я нічого не зможу зробити — лише молитися, щоб вона мала більше здорового глузду, ніж її сестри. Облишмо її, нехай собі… грається у свою гру. Збери мені решту — я не спатиму, доки не знатиму, що вони в безпеці та під вартою.

— Буде зроблено. — Сотник завагався. — Та коли про це дізнаються на вулицях, простолюддя завиє з люті.

— Весь Дорн завиє, — зауважив Доран Мартел стомленим голосом. — А ми мусимо молити богів, щоб це виття почув князь Тайвин у Король-Березі. Нехай знає, якого відданого друга він має у Сонцесписі.