Учта для гайвороння

Серсея

День був холодний, сірий, вогкий. Всенький ранок дощило, та коли і припинило по обіді, то однак не розвиднілося, і сонце на небі не проясніло. Паскудної погоди вистачило, щоб збентежити навіть малу королеву. Замість їхати кудись верхи зі своїми квочками та почтом варти і залицяльників, вона просиділа цілісінький день у Дівосхроні з тими самими квочками, слухаючи співи Блакитного Барда.

Серсеїн день до вечері складався аж ніяк не краще. Коли сіре небо почало темнішати, їй доповіли, що «Прекрасна Серсея» прибула з вечірнім припливом і що на її ласку чекає Ауран Бурун. Королева послала по нього негайно, і щойно той увійшов широким кроком до її світлиці, зрозуміла, що почує радісні новини.

— Ваша милосте, — мовив Ауран, широко посміхаючись, — Дракон-Камінь ваш.

— Надзвичайно! — Вона схопила його за руки і розцілувала у щоки. — Знаю, Томен теж зрадіє. Адже тепер ми зможемо відпустити кораблі князя Рожвина, щоб вигнати залізняків зі Щитів.

Тим часом кожен новий крук приносив дедалі лихіші вісті з Обширу. Скидалося, що залізняки не вдовольнилися своїми новими скелями у морі. Тепер вони долали Мандер угору течією чималими загонами, насмілювалися нападати навіть на Вертоград і менші острови навколо нього. Рожвини залишили у власних водах ледве тузінь бойових галер; їх залізні наскочники вже захопили або потопили переважаючими силами. Надходили нові звіти, з яких випливало, що божевільний на прізвисько Еурон Вороняче Око надсилає лодії навіть до Шемріт-Саги в напрямку Старограду.

— Князь Рожвин саме брав запаси для повернення додому, коли «Прекрасна Серсея» підняла вітрила, — повідомив князь Бурун. — Гадаю, головна його потуга дотепер вже вийшла у море.

— Сподіваймося, подорож їхня буде швидка, а погода дорогою — краща, ніж сьогодні. — Королева запросила Буруна сісти коло неї на лаві попід вікном. — То ми маємо дякувати панові Лорасу за перемогу?

Бурунова усмішка зів’яла і зникла.

— Хтось, мабуть, подякує, ваша милосте.

— Хтось? — кинула вона зачудований погляд. — Але не ви?

— Я ніколи не бачив хоробрішого лицаря, — мовив Бурун, — але замість безкровної перемоги, якою вона мала бути, він учинив криваву різанину. Загинула майже тисяча людей, більшість з них — наші. Та не якісь простолюдці, а лицарі, молоде панство. Найкращі, наймужніші.

— А як щодо самого пана Лораса?

— Він рахується тисяча першим. Його внесли у замок після битви тяжко пораненим, а крові він втратив стільки, що маестри не наважилися ставити п’явок.

— Яка сумна новина! Томенові аж серце краятиметься. Він так захоплювався нашим мужнім Лицарем Квітів.

— Простолюд теж, — мовив її адмірал. — Коли Лорас помре, дівчата по всьому Семицарстві розбавлятимуть вино власними слізьми.

Королева знала, що Бурун має рацію. Коли пан Лорас відбував до Дракон-Каменя, коло Грязючної брами скупчилося зо три тисячі міщан, і троє з кожних чотирьох були жінками. Побачивши те видовисько, королева сповнилася зневагою. Їй кортіло заверещати тупоголовим вівцям, що жодна з них ніколи б не мала від Лораса Тирела нічого, крім посмішки та квіточки. Та натомість Серсея проголосила його найхоробрішим лицарем Семицарства і широко всміхалася, поки Томен дарував Лорасові коштовно оздобленого меча для майбутньої битви. Також король подарував йому свої ясновельможні обійми. Їх Серсея не передбачила і не схвалила, та зараз вони вже нічого не важили. Тепер вона могла дозволити собі трохи поблажливості — адже Лорас Тирел лежав при смерті.

— Розкажіть мені! — наказала Серсея. — Хочу знати все від початку до кінця.

Коли адмірал скінчив, у покоях вже темнішало. Королева запалила кілька свічок і надіслала Доркас до кухні принести хліба, сиру та вареної телятини з хріном. За вечерею вона попрохала Аурана розповісти все знову, щоб добре запам’ятати подробиці.

— Не хочу, щоб наша люба Маргерійка почула звістки від когось стороннього, — мовила королева. — Я сама їй усе розкажу.

— Ваша милість такі добрі, — відповів Бурун з посмішкою.

«Зловісною посмішкою» — подумала королева. Насправді Ауран нагадував принца Раегара менше, ніж їй здалося з першого погляду. «Хіба що волоссям. Але ж таке саме має половина хвойд у Лисі, якщо люди не брешуть. Раегар був справжній чоловік. А це лукавий хлопчина, та й по тому. Хай навіть корисний у свій спосіб.»

Маргерія сиділа у своєму Дівосхроні, сьорбаючи вино і разом з трьома сестрами в перших намагаючись щось втямити у новій грі, привезеній з Волантису. Хоча година була вже пізня, варта впустила Серсею негайно.

— Ваша милосте, — мовила вона, — краще вам почути новини від мене. З Дракон-Каменя повернувся Ауран. Ваш брат вкрив себе славою.

— Я знала, що так має бути.

Маргерія зовсім не здавалася враженою. «А з якого дива? Чого ще вона чекала від миті, коли Лорас попрохав поставити його на чолі війська?» Та коли Серсея скінчила розповідь, на щоках молодшої королеви блищали сльози.

— Рожвин поставив копальників пробити хід під мурами замку, але Лицареві Квітів такий спосіб здався повільним. Поза сумнівом, він згадував, як піддані вашого батька страждають на Щитах. Князь Бурун розповідає, він наказав рушати на приступ за пів-дня по тому, як став на чолі війська — щойно каштелян князя Станіса відмовився залагодити справу двобоєм. Лорас першим увірвався до пролому, зробленого тараном у брамі. Кажуть, хоробрий лицар ринув просто до драконової пащеки, весь у білому, вимахуючи над головою телепнем і сіючи смерть праворуч та ліворуч.

Мегга Тирел вже схлипувала, не криючись.

— Як він загинув? — запитала вона крізь сльози. — Хто його вбив?

— Цією честю не може похвалитися ніхто, — відповіла Серсея. — Панові Лорасу влучили арбалетною стрілою в стегно, іншою — в плече, але він бився далі, незважаючи на потоки власної крові. Потім його вдарили буздуганом, зламавши кілька ребер. А потім… ні, найгіршого я вас позбавлю.

— Розповідайте! — мовила Маргерія. — Наказую вам!

«Наказує?!» Серсея запнулася на мить, потім вирішила пробачити нахабство.

— Коли зовнішній мур було взято, захисники відступили у замковий кам’янець. Лорас очолив і його приступ. І звідти його обпекли гарячою олією.

Панна Алла зробилася білою, наче крейда, і вибігла з покою.

— Князь Бурун запевняє, що маестри роблять все у їхній силі. Та боюся, вашого брата надто тяжко поранено.

Серсея пригорнула Маргерію в обійми, щоб утішити, подарувати розраду.

— Він врятував нашу державу від лиха. — Поцілувавши малу королеву в щоку, вона відчула сіль її сліз. — Хайме запише його звитяги у Білу Книгу, і співці співатимуть про них наступну тисячу років.

Маргерія рвучко викрутилася з обіймів, трохи не зронивши Серсею на підлогу.

— Він помирає, але ще не помер! — вигукнула вона.

— Звісно, але маестри кажуть…

— Помирає, але ще не помер!

— Я лише хотіла позбавити вас…

— Я знаю, чого ви хотіли. Забирайтеся геть!

«Отепер ти знаєш, як я почувалася того вечора, коли помер мій Джофрі.» Королева вклонилася, нап’явши личину холодної чемності.

— Мила донечко, мені так сумно за вас. Залишаю вас наодинці з вашим горем.

Тієї ночі пані Добромир не з’явилася, а Серсея була така збуджена, що й заснути не могла. «Якби мене зараз бачив князь Тайвин, то знав би, що має справжнього спадкоємця! Нащадка, вартого Скелі.» Так думала вона, лежачи поруч із Джоселин Звихт, що тихенько похропувала у свою подушку. Скоро Маргерія литиме гіркі сльози, які мала б лити ще за Джофрі. Мейс Тирел теж, мабуть, заплаче, але королева не дала йому ані найменшого приводу для ворожості. Зрештою, що вона зробила? Вшанувала Лораса довірою? Адже він сам прохав проводу над військом, стоячи на коліні перед очима половини двору.

«Коли він помре, треба на знак шани десь устромити його кам’яну подобу. І похорон йому вчинити такий, якого ще не бачив Король-Берег.» Простолюдці втішатимуться. І Томен теж. «Неборака Мейс ще мені й подякує. А його ясновельможну матінку, якщо буде на те божа ласка, новина вкладе в могилу.»

Схід сонця був такий гарний, якого Серсея не бачила вже роками. Невдовзі з’явилася Таена і зізналася, що всеньку ніч заспокоювала Маргерію та її панночок; річкою лилося вино, сльози та балачки про Лораса.

— Маргерія досі впевнена, що він не помре, — доповіла Таена, поки королеву вдягали до двору. — Хоче надіслати власного маестра за ним ходити. А сестри її моляться про милість Матері.

— Я теж молитимуся. Назавтра ходімо зі мною до Септу Баелора — запалимо сотню свічок за нашого мужнього Лицаря Квітів.

Королева обернулася до служниці.

— Доркас, неси вінця. Нового, якщо твоя ласка.

Новий королевин вінець, легший за старий, був плетений, наче мереживо, зі світлого золота і оздоблений смарагдами, що виблискували з кожним поворотом голови.

— Нині щодо Біса з’явилося четверо, — доповів пан Озмунд, коли Джоселин його впустила.

— Четверо?!

Королева була приємно здивована. До Червоного Дитинця не припинявся струмок свідків, які щось бачили або чули про Тиріона, але четверо в один день — то була подія незвичайна.

— Саме так, — кивнув Озмунд. — Один приніс голову.

— Його прийму першим. Проведіть до світлиці.

«І цього разу хай помилки не буде. Хай нарешті зчиниться помста, і Джоф спочине з миром.» Септони казали: число сім є священним для богів. Якщо так, хай сьома голова подарує їй розраду, котрої так прагне душа.

Гість виявився тирошійцем: опецькуватим, огрядним, спітнілим, зі слизькою посмішкою, що нагадала їй Вариса, і розгалуженою бородою в зелених та рожевих барвах. Серсея з першого ж погляду відчула до чолов’яги відразу, але ладна була зглянутися на його вади, якщо він справді мав Тиріонову голову в принесеній з собою скриньці. Скринька була кедрова, з викладеним слоновою кісткою візерунчастим плетивом виноградних лоз та квітів, з завісами та замками білого золота. Річ була напрочуд гарна, та королеву цікавило лише те, що лежало всередині.

«Ну, ця хоч досить велика. Для свого малого покрученого тіла Тиріон мав на диво величезну голову.»

— Краса і чарівність вашої милості, — промимрив тирошієць, низько вклоняючись, — далеко переважає всі плітки і перекази, які ми чуємо в себе за вузьким морем. Відомо нам і про горе, що ятрить ваше лагідне, милостиве серце. Ніхто не в змозі повернути вам юного відважного сина, та все ж я маю надію линути трохи цілющого трунку на вашу болючу рану.

Гість поклав долоню на скриньку.

— Я привіз вам правосуд. Я привіз вам голову вашого валонкара.

Старе валірійське слово примусило її здригнутися всім тілом — не лише з переляку, але і з надії.

— Біс мені більше не брат, якби колись і був! — оголосила вона. — Імені його я теж не називатиму. Свого часу воно було горде і шановане, доки не спаплюжилося його ганьбою.

— У Тироші ми звемо карлика Червонорукий, бо кров стікає його пальцями — кров короля і рідного батька. Подейкують, що і матір він теж убив — продер собі шлях назовні з її черева дикунськими пазурями.

«Що за маячня?» — подумала Серсея, а вголос відповіла:

— Чистісінька правда. Якщо у цій скриньці справді Бісова голова, я піднесу вас до княжого стану і винагороджу багатими землями та маєтками.

Титули нині стали дешевші за бруд під ногами; річковий край лежав повен спустошених замків серед неораних ланів та спалених, знелюднених сіл.

— Але зараз на мене чекає двір. Тож відчиняйте скриньку і показуйте.

Тирошієць хвацько відкинув вічко скриньки і відступив назад, посміхаючись. Зсередини, з подушки м’якого блакитного оксамиту, на неї витріщилася голова карлика. Серсея роздивилася її довгим прискіпливим поглядом.

— Це не мій брат.

У роті стало кисло. «Наставляй кишеню… ти хочеш друге щастя після Лораса, ще й того самого дня? Ні, боги не бувають аж такі ласкаві.»

— Ця людина мала карі очі! А Тиріон — одне око чорне, інше зелене.

— Очі, таки-так… справа в тому, що власні очі брата вашої милості дещо… дещо підгнили. Я насмілився замінити їх скляними… але не того кольору, як ваша милість зізволили помітити.

Та його пояснення лише роздмухали її образу.

— Може, то в вашій голові — скляні очі, але не сподівайтеся, що в моїй теж! На Дракон-Камені є химери, більше схожі на Біса, ніж оце створіння. Він же лисий! І вдвічі старший за мого брата. А що в нього з зубами?

Почувши лють у її голосі, чолов’яга злякано зіщулився.

— Він мав чудовий набір золотих зубів, ваша милосте, але ми… шкода казати, але…

— О, ви ще пошкодуєте. Майте певність.

«Було б наказати його задушити. Хай би хапав ротом повітря, доки обличчя не зчорніє — як у мого любого синочка.» З її вуст трохи не зірвався наказ варті.

— Це помилка, без злого наміру… одного карлика годі відрізнити від іншого… ваша милість бачать, що він не має носа…

— Авжеж не має! Бо ви його відрізали!

— Ні!

Але піт на чолі виказував брехню у відмовках тирошійця.

— Так! — У голос Серсеї закралася солодка отрута. — Добре, хоч на це у вас розуму стало. Попередній телепень намагався мене переконати, що носа почварі відростив мандрівний чародій. Та все ж мені здається, ви заборгували носа цьому карликові. Дім Ланістер завжди платить свої борги, а ви заплатите свої. Пане Мерине! Відведіть цього шахрая до Кайбурна.

Пан Мерин Трант ухопив тирошійця попід руку і витяг геть, не зважаючи на бурхливі заперечення. Коли обидва зникли з очей, Серсея обернулася до Озмунда Кіптюга.

— А ви, пане Озмунде, приберіть від мене цю гидоту і покличте тих трьох, що кажуть, наче знають Біса.

— Негайно, ваша милосте.

Сором казати, але трійко самозваних шпигунів виявилися не кориснішими за тирошійця. Один повідомив, що Біс переховується у староградському бурдеї, де тішить чоловіків власними вустами. Перед Серсеїними очима змалювалося барвисте видовище, та королева не повірила у нього ані на мить. Другий твердив, що бачив карлика у мартоплясовій виставі десь у Браавосі. Третій переконував, що Тиріон став відлюдником у річковому краї, де оселився на якомусь зачарованому пагорбі. Усім трьом королева відповіла одне й те саме.

— Якщо ви матимете ласку проводити кількох моїх відважних лицарів до того карлика, вас щедро нагородять, — пообіцяла вона. — За умови, звісно, що то справді Біс. Якщо ж ні… бачте, мої лицарі погано терплять, коли їх дурять. І так само погано терплять дурнів, які змушують їх ганятися за примарними тінями. Так недовго і язика загубити.

І раптом усі три шпигуни втратили віру, і негайно припустили, що могли бачити якогось іншого карлика.

Серсея ніколи не думала, що в світі є стільки карликів.

— Невже всі краї землі переповнені цими огидними покручами? — пожалілася вона, коли останнього з доповідачів вивели геть. — Скільки ж їх топче землю своїми бридкими ногами?

— Вже менше, ніж раніше, — відповіла пані Добромир. — Чи матиму я честь супроводити вашу милість до двору?

— Якщо знайдете сили витримати нудьгу, — мовила Серсея. — Роберт майже ні в чому ані біса не тямив, але про одну річ таки мав рацію. Правити королівством — тяжка, виснажлива праця.

— Сумно бачити вашу милість знесиленою турботами. Чи не втекти вам трохи розважитися, а биття чолом хай вислуховує Правиця Короля? Ми б могли вдягтися служницями і перебути цілий день серед простолюддя — послухати, що пліткують про падіння Дракон-Каменя. Я знаю один заїзд, де співає Блакитний Бард, коли не служить при малій королеві. А ще винарню, де штукар обертає оливо на золото, воду на вино, а дівчат — на хлопців. Можливо, його чари подіють на нас. Хіба не хотіли б ваша милість на одну ніч стати чоловіком?

«Якби я була чоловіком, то була б Хайме, — подумала королева. — Якби я була чоловіком, то правила б цією державою від свого імені, а не від Томенового.»

— Тільки якби ви лишилися жінкою, — відповіла Серсея, бо знала, що саме це Таена хотіла почути. — Які лукаві спокуси ви вигадуєте! Що б я була за королева, якби віддала державу в тремтливі руки Гариса Звихта?

Таена закопилила губи.

— Ваша милість надто переймаються справами.

— Саме так, — погодилася Серсея, — про що потім шкодую наприкінці дня.

Вона узяла пані Добромир попід лікоть і промовила примирливо:

— Ну ходімо вже. На мене чекають.

Першим того дня звертався до престолу Джалабар Ксого, як личило його титулові самовладного князя у вигнанні. Незважаючи на пишність яскравого вбрання з пір’я, прийшов він, як і завжди, сумирним прохачем. Серсея терпляче вислухала його звичне благання про вояків та зброю — щоб відвоювати його законну маєтність, Долину Червоноцвіту — і відповіла:

— Його милість веде власну війну, князю Джалабаре. І зайвого війська для вас наразі не має. Можливо, наступного року.

Саме так йому завжди відповідав Роберт. Наступного року її відповідь буде «ніколи», але не сьогодні. Адже сьогодні до її ніг упав Дракон-Камінь.

Пан Галин з цеху алхіміків з’явився власною особою спитати, чи не можна алхімікам спробувати налупити драконячі яйця — раптом такі знайдуться на Дракон-Камені, який тепер повернувся під владу корони.

— Якщо яйця і були, Станіс напевне продав їх, щоб добути гроші на свій бунт, — відповіла королева, чемно не згадавши ані словом про божевілля самого задуму. Адже відколи помер останній дракон Таргарієнів, усі такі спроби закінчувалися смертю, лихом та ганьбою.

Наступними перед її очі з’явилися купці, благаючи престол заступитися за них перед Залізним Банком Браавосу. Браавосці, схоже, вимагали нагальної виплати усіх позик і відмовлялися надавати нові. «Нам потрібен новий банк, — вирішила Серсея, — Золотий Банк Ланіспорту.» Коли Томенів престол стоятиме міцно, вона сама про все подбає. А поки що вона могла лише порадити купцям виплатити браавоським лихварям усе, що тим належало.

Гостей від Святої Віри очолював її старий друг, септон Райнард. Містом його супроводили шестеро Синів Воїна; разом із септоном утворювалася сімка — святе, сприятливе для справи число. Новий верховний септон — або «верховний горобець», як його прозвав Місячок — усе робив сімками. Лицарі мали на собі паси з семи смуг кольорів Віри. Маківки мечів та глухих шоломів оздоблювали кришталі. Щити за обрисами нагадували довгі клини — такі не часто бачили на Вестеросі від часів Завоювання. А знаку на них ніхто у Семицарстві не стрічав уже кілька століть: веселковий меч, що яскраво сяяв на полі темряви.

Кайбурн казав, що покласти свої мечі та життя до ніг Святої Віри та обернутися на Синів Воїна з’явилася вже мало не сотня лицарів, і щодня прибувають нові. «П’яні з власної побожності. Хто б подумав, що у королівствах водиться стільки цього гидкого наброду?» Більшість складали надвірні лицарі панських дружин та заплотні лицарі, що мандрували шляхами. Але стрічалися й особи високого роду: молодші сини зацних домів, дрібні князьки, уславлені воїни в літах, що бажали спокути старих гріхів.

А ще серед них був Лансель. Серсея була подумала, що Кайбурн жартує, коли той сказав, що її пришелепкуватий брат у перших кинув замок, землі та молоду дружину, повернувся у місто і приєднався до «шляхетного та могутнього братства Синів Воїна». Але ні, які жарти — онде він стоїть поруч з іншими побожними йолопами. Серсеї це геть не сподобалося; ще менше її втішила надзвичайна зухвалість та невдячність верховного горобця.

— Де верховний септон? — завимагала вона від Райнарда. — Я кликала до себе його, а не вас!

Септон Райнард почав виправдовуватися.

— Їхня пресвятість вислали мене замість себе і прохали переказати вашій милості, що Седмиця надіслала їх боротися проти зла та лукавства, і то невідкладно.

— Як саме? Проповідувати цнотливість на Шовковій вулиці? Чи не гадає він, що молитва про хвойд поверне їм дівочу чистоту?

— Наші тіла створені Батьком та Матір’ю, щоб поєднувати чоловіків із законними дружинами і народжувати на світ законних дітей, — відповів Райнард. — Продавати свої священні місця за гроші є для жінки ницою та грішною справою.

Побожне белькотіння лунало б із вуст септона Райнарда трохи переконливіше, якби королева не знала, що він має давніх приятелів і приятельок у кожному бурдеї на Шовковій вулиці. Та напевне, він вирішив для себе, що повторювати цвірінькання верховного горобця легше й вигідніше, ніж шкребти підлогу в храмі.

— Не здумайте мені тут проповіді читати, — попередила королева. — Господарі бурдеїв скаржаться, і то недарма.

— Чому праведні мають дослухатися до скарг грішних?

— Бо грішні наповнюють скрині королівської скарбниці! — відрізала королева. — Їхня грошва дозволяє мені платити моїм золотокирейникам і будувати галери для оборони наших берегів. Торгівлю теж не можна скидати з рахунку. Якщо у Король-Березі не буде бурдеїв, кораблі підуть до Сутіндолу чи Мартинова. Його пресвятість обіцяв мені мир на вулицях. Хвойди сприяють мирові. Простолюддя, позбавлене хвойд, вдається до ґвалтування. Відтепер нехай його пресвятість обмежиться проповідями у храмі — бо саме там їхнє місце!

Королева чекала щось почути від князя Гиліса, та замість нього з’явився, жалісно скрививши посіріле обличчя, великий маестер Пицель і повідомив, що Росбі конче заслаб — не може підвестися з ліжка.

— Сумно казати, але на мій острах, князь Гиліс скоро приєднається до своїх зацних пращурів. Нехай Батько подарує йому правий суд.

«Якщо Росбі помре, Мейс Тирел і мала королева знову пхатимуть мені на голову свого Гидкого Гарта.»

— Князь Гиліс кашляв при цьому дворі багато років, не думаючи помирати! — обурилася Серсея. — Він прокашляв половину Робертового царювання і все Джофріне від першого дня до останнього. Якщо він зараз помирає, то лише тому, що хтось зичить йому смерті.

Великий маестер Пицель нестямно блимнув очима.

— Перепрошую, ваша милосте? Але х-хто бажає князеві Гилісу смерті?

— Можливо, його спадкоємець. — «Або мала королева.» — Якась жінка, ображена ним свого часу. — «Маргерія, Мейс, Колюча Королева, чом би й ні? Гиліс стоїть їм на заваді.» — Старий ворог. Новий ворог. Ви.

Старий пополотнів.

— В-в-ваша милість зізволять жартувати. Я… я дав його вельможності проносне, пустив кров, полікував припарками та настоянками… від «туману» його трохи попустило, «солодкий сон» полегшив напади кашлю, але тепер князь вихаркує разом з кров’ю шматочки легенів. Боюся…

— Мені байдуже! Повертайтеся до князя Гиліса і повідомте, що я не даю йому королівського дозволу померти.

— Воля вашої милості, — відповів Пицель і поспіхом відкланявся.

Прохачі з’являлися знов і знов — кожен наступний нудніший за попереднього. Того вечора, коли нарешті зник останній, і вона змогла з’їсти просту вечерю з власним сином, королева сказала йому:

— Томене… коли проказуєш молитву, перш ніж лягти спати, подякуй Матері та Батькові за те, що ти досі дитина. Бути королем — тяжка праця. Слово даю, вона тобі не сподобається. Тебе дзьобатимуть з усіх боків, наче зграя гайвороння — і кожна тварюка жадатиме шматочка твоєї плоті.

— Так, матінко, — сумно проказав Томен.

Серсея знала, що мала королева розповіла йому про пана Лораса. Пан Озмунд казав, що малий плакав. «Він ще молодий. Коли досягне Джофового віку, то й не згадає, який той Лорас був на обличчя.»

— Хай би дзьобали, я не проти, — зненацька мовив він. — Мені б незле було щодня ходити з вами до двору і слухати, що відбувається. Маргерія говорить…

— Забагато вона говорить! — визвірилася Серсея. — Така спокуса — наказати вирвати їй язика гарячими обценьками!

— Не смійте так казати! — зненацька заверещав Томен, почервонівши круглим личком. — Дайте спокій її язику! Не смійте її чіпати! Бо я є король, не ви!

Серсея витріщилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Що ти сказав?

— Я є король. Я вирішую, кому вирвати язика! Не ви. Я не дозволю вам скривдити Маргерію. Я забороняю вам чинити їй кривду!

Серсея вхопила сина за вухо і потягла до дверей під відчайдушний вереск. Там на варті стояв пан Борос Блаунт.

— Пане Боросе! Його милість трохи забувся. Майте ласку супроводити короля до опочивальні й привести маленького Баша. Цього разу Томен має відшмагати його власноруч — і не спинятись, доки малому не кровитиме з обох сідниць. Якщо його милість відмовиться або заперечить хоч одним словом, покличте Кайбурна і скажіть йому вирізати Башеві язика, щоб його милість на власні очі бачив ціну непокори.

— Воля пані королеви, — пропирхав пан Борос, ніяково зиркаючи на короля. — Покірно прошу вашу милість зі мною.

Коли на Червоний Дитинець опустився вечір, Джоселин запалила королеві комин, а Доркас — свічки коло ліжка. Серсея сама відчинила вікна задля подиху свіжого повітря і побачила, що зорі знову сховалися за хмарами.

— Така темна ніч попереду, ваша милосте, — промимрила Доркас.

«Еге ж, — подумала королева, — та не така темна, як нині буде у Дівосхроні. Чи на Дракон-Камені, де лежить і спливає кров’ю обсмалений Лорас Тирел. Чи у кам’яних мішках під замком.» Королева сама не знала, чому в’язні підземелля спали їй на думку — адже твердо вирішила не згадувати Фалису навіть подумки. «Лицарський двобій. Чого Фалису понесло заміж за такого йолопа?» Зі Стокварту надійшла звістка, що пані Танда померла від запалення в грудях, спричиненого зламаним стегном. Лолису Недоумкувату проголосили княгинею на Стокварті, а пана Брона — законним при ній господарем. «Танда померла, Гилісові вже скоро. Добре, хоч Місячок при здоров’ї — бо геть би дурнів при дворі не лишилося.»

Вкладаючи голову на подушку, королева посміхнулася. «Коли я поцілувала її в щоку, то відчула солоний смак сліз.»

Тієї ночі їй знову наснився старий сон: про трьох дівчат у брунатних кирейках, про бридку стару відьму, про намет, що смердів смертю. Намет відьми був темний, з високим гострим дахом. Серсея не хотіла заходити — так само, як у десять років — але інші дівчата дивилися, і вона не могла звернути зі шляху. Уві сні їх було три — так само, як у житті. Гладуха Джейна Файян злякалася і відступила, як чинила завжди, в усіх справах; диво, що вона хоч до намету дійшла. Мелара Вичерпій була старша, зухваліша, вродливіша… ну, якщо кому до смаку ластовиння. Загорнуті у грубо зіткані прості кобеняки, з накинутими каптурами, трійко дівчат вибралися з ліжок і перетнули турнірне бойовисько в пошуках чародійки. Мелара чула від служниць, що відьма уміє навести на людину пристріт або кохання, викликати гемонів або провістити майбутнє.

Тоді, у житті, засапані й запаморочені дівчата шепотілися дорогою одна до одної, водночас і збуджені, і настрахані. Уві сні все було інакше. Шатра обабіч дороги вкривали густі тіні; лицарі та челядь, яких вони проминали, здавалися виплетеними з туману. Дівчата довго блукали, доки не знайшли намет відьми — дотоді вже згас останній їхній смолоскип. Серсея бачила, як дівчата туляться одна до одної, перешіптуючись. «Повертайтеся! — кортіло їй закричати. — Вертайте назад! Там нічого для вас немає!» Та хоч вуста її ворушилися, з них не зірвалося жодного слова.

Донька князя Тайвина першою проминула запону в дверях. Мелара наступала їй на п’яти, а Джейна Файян тупцювала останньою, намагаючись сховатися за першими двома — так, як робила завжди.

Усередині намету панували різноманітні пахощі. Кориця та мушкат. Перець — червоний, білий та чорний. Мигдалеве молочко та цибуля. Гвоздики, лимонна трава, коштовний шапран і якісь дивніші, рідкісніші прянощі. Єдине світло жевріло у залізній жарівниці, зробленій в подобі голови василіска — зелене, тьмяне, від якого стіни намету здавалися холодними, мертвими, зогнилими. Невже так і було насправді? Серсея вже не могла пригадати.

Чародійка уві сні дрімала на ліжку так само, як у житті. «Дайте їй спокій! — мало не скричала королева. — Дурепи ви малі, ніколи не будіть поснулу відьму!» Та не маючи голосу, вона могла тільки дивитися, як дівчина скидає кирейку, копає ліжко відьми ногою і каже:

— Ану прокидайся! Нам треба провістити майбутнє.

Коли Маггі-Жаба розплющила очі, Джейна Файян злякано кавкнула і вибігла з намету — світ за очі, просто у ніч. Тупенька, пухка, боягузлива мала Джейна. Обличчя, наче варене тісто, сало на боках, переляк від кожної зустрічної тіні. «Та зрештою, саме вона вчинила наймудріше.» Джейна і досі жила на Файному острові — свого часу побралася з одним зі значкових свого вельможного брата і налупила йому десяток дітей.

Очі старої були жовті, вкриті полудою старого лукавства. У Ланіспорті пліткували, що коли чоловік привіз її разом з повними кораблями прянощів з далекого сходу, вона була юна і вродлива — та відтоді роки й злі справи лишили на ній незмивні сліди. Стара була приземкувата, огрядна, вкрита бородавками; зеленуваті щоки висіли мішками, у роті не лишилося жодного зуба, висохлі цицьки витяглися до колін. Якщо стояти до неї надто близько, то чутно було сморід хвороби, а коли вона розтуляла рота щось сказати, подих її тхнув дивно, сильно та огидно.

— Геть звідси! — мовила вона до дівчат скреготливим шепотом.

— Ми прийшли по пророцтво, — наполягала юна Серсея.

— Геть! — вдруге прорипіла стара.

— Ми чули, що ви вмієте бачити прийдешні часи, — сказала Мелара. — Нам лише кортить знати, з якими чоловіками ми одружимося.

— Геть! — каркнула Маггі вже втретє.

«Послухайте її! — заволала б королева, якби мала голос. — Ви ще маєте час утекти. То тікайте, дурепи!»

Але дівчинка з золотими кучерями вперла руки в боки і мовила:

— Ану хутко провіщуйте нам майбутнє, бо я скажу моєму ясному панотцеві, і вас відшмагають за зухвалу непокору!

— Прошу вас, — заблагала Мелара, — скажіть нам майбутнє, і ми підемо.

— Дехто тут не має майбутнього, — пробурмотіла Маггі глибоким і страшним, наче з черева, голосом. Але натягла халат на плечі й підманила дівчат ближче до себе. — Ну гаразд, коли не хочете забиратися геть, то йдіть до мене. От дурепи. Так, ідіть сюди. Я маю скуштувати смак вашої крові.

Мелара зблідла з лиця, але не Серсея. Левиця-бо не боїться жаби, навіть старої та бридкої. А мала б послухати, мала б піти, мала б утекти щодуху з того намету. Натомість вона взяла кинджала, простягнутого Маггі, та черконула хвилястим залізним лезом подушечку свого великого пальця. А потім і Мелариного теж.

У тьмяно-зеленому шатрі кров здавалася радше чорною, ніж червоною. Беззубі вуста Маггі затремтіли при її вигляді.

— Ось, — прошепотіла вона, — дайте сюди.

Коли Серсея простягнула руку, відьма висмоктала їй кров яснами м’якими, наче в немовляти. Королева й досі пам’ятала, якими моторошно холодними були ті вуста.

— Три питання дозволено вам, — мовила стара, коли випила свій напій. — Та відповіді вам не смакуватимуть, обіцяю. Питайте, або зникніть негайно.

«Тікайте! — подумала королева уві сні. — Стуліть пельки і тікайте!» Але дівчинка в наметі не мала достатньо здорового глузду, щоб лякатися.

— Коли я одружуся з принцом? — запитала вона.

— Ніколи. Ти одружишся з королем.

Обличчя дівчинки під шапкою золотих кучерів насупилося з подиву. Та за кілька років вона почала розуміти ті слова так, що не вийде за Раегара, доки не помре його батько Аерис.

— Але ж я все-таки стану королевою? — запитала молодша Серсея.

— Еге ж. — У жовтих очах Маггі заблищала зловісна втіха. — Королевою ти будеш… доки не прийде інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче.

Блискавичний гнів змигнув обличчям дитини.

— Якщо вона спробує, я накажу братові вбити її!

Навіть тоді вона не подумала зупинитися, твердолоба дитина. Адже їй належало ще одне питання, ще один миттєвий погляд у власне прийдешнє життя.

— Чи матимемо ми дітей, король і я? — спитала вона.

— О так. Шістнадцятьох матиме він, і трьох — ти.

Серсеї це здалося безглуздям. Порізаний палець болів, кров капотіла на килим. «Як таке може бути?» — хотіла вона спитати, але дозволені їй запитання вичерпалися.

Проте стара ще з нею не закінчила.

— Золотими будуть їхні корони, золотими і савани, — продовжила відьма. — А коли ти потонеш у власних сльозах, валонкар стисне руки на твоєму білому горлі й вичавить із тебе рештки життя.

— Що то за валонкар? Якесь чудовисько? — Золотій дівчинці не сподобалося віщування. — Ти брехло! Жаба з пухирями, стара смердюча дикунка! Не вірю жодному твоєму слову! Ходімо, Меларо. Нема чого її слухати.

— Я теж маю три запитання! — наполягала подружка.

Серсея смикнула була її за руку, та Мелара викрутилася і обернулася до відьми.

— Чи вийду я заміж за Хайме? — стрілила вона.

«Тупе дівчисько, — подумала королева, розлютившись навіть по стількох роках. — Хайме й не знав, що ти є на світі.» Тоді брат жив лише мечами, хортами та кіньми… і нею, своєю сестрою-близнючкою.

— Ані за Хайме, ані за кого іншого, — відповіла Маггі. — Цнота твоя дістанеться хробакам. Твоя смерть нині тут, малеча. Невже ти не чуєш її подиху? Вона стоїть поруч.

— Ми чуємо лише твій подих, бридка відьмо! — відповіла Серсея.

Коло її ліктя на столі стояв слоїк якогось густого трунку; вона схопила його і щосили кинула просто межи очі старій. У житті віщунка заверещала на них, залаялася чудернацькою чужинською говіркою і прокляла страшними словами, поки вони вибігали з намету. А уві сні її обличчя просто розтануло, розпливлося клаптями сірого туману, і все, що лишилося, було два жовтих косих ока, схожих на очі самої смерті.

«Валонкар стисне руки на твоєму горлі» — почула королева, та голос не належав старій чародійці. З туману її сну виникли дві руки, сплелися на її шиї; то були грубі руки, міцні та дужі. Над ними в повітрі плавало обличчя, витріщаючись на неї різнобарвними очима. «Ні!» — спробувала вигукнути королева, але пальці карлика вп’ялися у горлянку, придушуючи спротив. Вона заходилася хвицятися, вигинатися і викручуватися, та все марно. Невдовзі з її вуст вирвався такий самий жахливий писк, як у її сина — тоненький, жалібний, що позначив останню Джофову спробу вдихнути повітря на цій землі.

Серсея прокинулася, хапаючи ротом повітря у темній опочивальні. Ковдра закрутилася навколо шиї; королева зірвала її так рвучко, що мало не роздерла навпіл, і сіла у ліжку, важко здіймаючи задихані груди. «Сон, — мовила вона до себе, — старий сон та заплутані простирадла, і по тому.»

Таена знову ночувала з малою королевою, тому поруч у ліжку спала Доркас. Королева грубо струснула дівчину за плече.

— Прокидайся! Хутко знайди мені Пицеля. Гадаю, він коло князя Гиліса. Веди його сюди, негайно!

Ще не прокинувшись, Доркас вилізла з ліжка і заходилася тинятися опочивальнею, збираючи одяг та шурхочучи босими ногами у очереті.

Минуло кілька століть, доки нарешті з’явився Пицель, човгаючи підборами. Він стояв перед королевою зі схиленою головою, блимаючи важкими повіками і намагаючись не позіхати. Тягар велетенського ланцюга навколо кривої висохлої шиї хилив маестра мало не до землі. Пицель був старий, скільки Серсея його пам’ятала; та бували часи, коли він виглядав пишно і велично: розкішно вдягнений, поважний, вишукано чемний у звичаях. Неймовірно широка борода надавала маестрові вигляд неабиякої мудрості. Але Тиріон наказав зголити ту бороду геть, а те, що відросло знову, виглядало жалюгідно: кілька пасем тонкого крихкого волосся, що майже не прикривали обвислу рожеву плоть під немічним підборіддям. «Це вже не чоловік, а руїна. Кам’яний мішок випив з нього рештки сил. Ті, які не відтяла Бісова бритва.»

— Скільки вам років? — зненацька напустилася Серсея.

— Вісімдесят і чотири, з ласки вашої милості.

— Моя ласка належить молодим.

Язик старого пробіг вустами.

— Мені було лише сорок і два роки, коли мене прикликав Конклав. Каефові було вісімдесят у рік обрання на посаду, а Елендорові — майже дев’яносто. Тягар клопоту, що несе з собою цей уряд, зломив їхні сили; обидва померли менше ніж за рік по своєму призначенні. Наступним був Меріон, лише шістдесяти шести років… але він помер від застуди ще дорогою до Король-Берега. Після нього король Аегон попрохав Цитадель прислати когось молодшого. Він був першим королем, якому я служив.

«А Томен буде останнім.»

— Я хочу від вас трунку. Чогось такого, щоб краще спати.

— Якщо випити трохи вина перед тим, як…

— Я п’ю вино, недоумку! Мені треба щось міцніше. Таке, щоб не бачити снів.

— Ви… ваша милість не бажають бачити снів?

— Хіба не це я щойно сказала? Ваші вуха такі ж нікчемні, як ваш прутень? То ви можете змішати мені трунок? Чи я мушу знову кликати князя Кайбурна, щоб зарадити вашій недолугості?

— Ні! Не варто кликати цього… не кличте Кайбурна. Отже, спати, але снів не бачити. Ви матимете трунок.

— Гаразд. Ідіть собі.

Але коли старий обернувся до дверей, королева покликала його знову.

— Ще одна справа. Що каже Цитадель про пророцтва? Чи можна передбачити день прийдешній?

Старий завагався; зморшкувата рука наосліп занишпорила грудьми, наче шукаючи відсутню бороду.

— Чи можна передбачити день прийдешній? — повільно повторив він. — Можливо, що так. У старих книжках є чарослови… та вашій милості краще спитати: «Чи варто передбачати день прийдешній?» І на це я маю відповідь: ні. Деякі двері краще лишити зачиненими.

— То не забудьте зачинити за собою мої.

«Отакої… мала б знати, що відповіді великого маестра — такий самий непотріб, як він сам.»

Наступного ранку королева снідала з Томеном. Хлопчик здавався сумирним та поштивим — скидалося на те, що покарання Баша досягло бажаної мети. Вони з’їли яєшню з салом та підсмаженим хлібом, а потім — кілька червоних помаранчів, щойно привезених кораблем з Дорну. Син приніс із собою своїх кошенят. Спостерігаючи, як вони бавляться коло Томенових ніг, Серсея відчула полегшення. «З Томеном не трапиться ніякого лиха, поки я живу на світі.» Вона б охоче перерізала половину вестероського панства і весь простолюд, якби могла хоч за таку ціну убезпечити життя сина.

— Ходи з Джоселин, — наказала вона хлопчикові після сніданку.

А тоді послала по Кайбурна.

— Чи жива ще пані Фалиса?

— Чи жива? Авжеж. Лишень, так би мовити… не при найкращому здоров’ї.

— Розумію. — Серсея трохи поміркувала. — Оцей Брон… мені не дуже до смаку мати ворога так близько до себе. Але ж його влада походить від Лолиси. Якби ми могли показати людям старшу сестру…

— На превеликий жаль, — зітхнув Кайбурн, — пані Фалиса вже навряд чи здатна правити у Стокварті. Як, утім, і харчуватися самотужки. На моє задоволення, я дізнався від неї досить багато. Але корисна наука не далася без ціни. Маю надію, я не перетнув дозволених вашою милістю меж.

— Не перетнули.

Хай які наміри визрівали у голові королеви — для них, вочевидь, було запізно. Навіщо тепер перейматися тим, що не сталося, як гадалося? «Їй справді краще померти, — сказала собі Серсея. — Однак вона не бажає жити далі без чоловіка. Хай він був недолугий йолоп… але дурепа, схоже, плекала до нього прихильність.»

— Є інша справа. Минулої ночі я бачила жахливий сон.

— Таке час від часу стається з кожним.

— Сон стосувався однієї відьми, яку я відвідала ще дитиною.

— Лісової відьми? Переважно то цілком безпечні створіння. Трохи знаються на травах, трохи — на жіночих справах, а в іншому…

— Ця була інакша. Половина Ланіспорту тягалася до неї по трунки та пристріти. Вона була матір’ю дрібного князька — заможного купця, якого мій дід підніс до вельможного стану. Батько того князька здибав її на сході, коли торгував там. Дехто казав, вона його зачарувала — швидше за все, тими чарами, що кожна жінка має між стегнами. Зрештою, вона не завжди була така бридка на вид, якою я її бачила. Імені вже не пригадаю — щось таке довге, східне, чужинське. Простолюдці кликали її Маггі.

— Часом не «маегі»?

— Ви це так вимовляєте? Бабисько висмоктувало в тебе з пальця краплю крові, а тоді казало, що тобі принесе день прийдешній.

— Кровочари — найчорніша химородь, яка є на світі. Дехто скаже, що і наймогутніша теж.

Почуте Серсеї не сподобалося.

— Ця… маегі… проказала певні пророцтва. Спершу я з них посміялася, але… вона передбачила смерть однієї з моїх покоївок. На час віщування дівчисько було здорове, наче молода кобилка, віку мало одинадцять років, і у Скелі їй ніколи ніщо не загрожувало. Але невдовзі дівка впала у колодязь і потонула.

Мелара благала ніколи не згадувати вголос про речі, почуті тієї ночі у наметі маегі. «Якщо не говорити, ми скоро про все забудемо, і лишиться тільки поганий сон, — казала тоді Мелара. — А погані сни ніколи не справджуються.» Вони тоді були такі молоді… її слова здавалися майже розумними.

— Ви й досі тужите за подружкою дитинства? — запитав Кайбурн. — Чи не це турбує вашу милість?

— За Меларою? Та годі вам. Я вже не пригадаю, яка вона була з себе. Тут інша справа… маегі знала, скільки дітей я матиму, і також знала про Робертових байстрюків. За багато років до появи першого з них… вона вже знала. Вона обіцяла, що я стану королевою, але сказала, що прийде інша королева…— «Молодша, вродливіша, сказала вона.» — …інша королева, яка забере в мене все, що я плекаю і кохаю.

— І ви бажаєте, щоб пророцтво не справдилося?

«Палкіше за все на світі» — подумала королева.

— А чи можна завадити йому справдитися?

— Звісно, можна. Навіть не сумнівайтеся.

— Але як?

— Я певний, ваша милість знають, як.

І вона справді знала. «Я знала від самого початку, — подумала Серсея. — Навіть ще тоді, у наметі. «Якщо вона спробує, я накажу братові вбити її.»

Але знати, що робити — то одне, а вирішити, як саме — геть інше. Покластися на Хайме вона вже не могла. Раптова хвороба — ото було б щастя, проте боги рідко мали до неї таку ласку. «Який обрати спосіб? Ніж, подушку, келих сердешної погибелі?» Кожен мав свої недоліки. Коли уві сні помирає кволий старий, ніхто не згадує про його смерть вдруге. Але якщо мертвою в ліжку знайдуть шістнадцятирічну дівчину, незручних питань не уникнути. Окрім того, Маргерія ніколи не спала сама. Навіть після смертельного поранення пана Лораса її вдень і вночі оточувало вдосталь мечів.

«Але ж мечі гострі з обох сторін. Ті самі люди, що її охороняють, можуть стати причиною її падіння.» Докази мають бути такі беззаперечні, щоб навіть власний панотець Маргерії не мав вибору, крім погодитися на її страту. Але це справа нелегка. «Її коханці нізащо не зізнаються, бо розуміють, що полетять і їхні голови теж. Якщо тільки…»

Наступного дня королева натрапила у дворі на Озмунда Кіптюга. Той саме вправлявся у двобої проти одного з Рожвинових близнюків. Котрого саме — вона не знала, бо ніколи не вміла їх розрізняти. Трохи подивившись на мерехтіння мечів, Серсея відкликала пана Озмунда убік.

— Нумо прогуляймося, — мовила вона. — Скажіть мені правду, без отих ваших нудних вихвалянь, що кожен Кіптюг вартий трьох інших лицарів. Від вашої відповіді багато залежить. Отже, ваш брат Озней. Чи вправний він з мечем?

— Вправний. Ви ж бачили. Не такий дужий, як я чи Озфрид, але спритний нівроку. Заріже — оком не встигнете змигнути.

— Якби дійшло до справи… чи переміг би він пана Бороса Блаунта?

— Бороса Бульку? — реготнув пан Озмунд. — Скільки тому пухиреві років? Сорок? П’ятдесят? З ранку і до обіду ходить п’яний, а коли і протверезіє, то сало ж нікуди не подіне. Якщо той черевань колись мав смак до битви, то давно втратив. Авжеж, ваша милосте, якщо пана Бороса треба прибрати, Озней впорається залюбки. А в чому справа? Борос скоїв якусь зраду?

— Ні, не скоїв, — відповіла королева.

«Її скоїв Озней.»