Учта для гайвороння

Хайме

— Я сподівалася, тебе колись утомить ця пришелепкувата борода. З хутром на обличчі ти схожий на Роберта.

Сестра відклала жалобу заради нефритово-зеленої сукні з рукавами сріблястого мирійського мережива. На золотому ланцюзі в неї на шиї висів смарагд завбільшки з голубине яйце.

— Робертова борода була чорна. Моя — золота.

— Золота? А часом не срібна? — Серсея висмикнула волосину з його підборіддя і піднесла йому до очей. Волосина була сива. — На тобі блякнуть усі кольори, братику. Ти став примарою себе колишнього, блідим калікою. Таким безкровним, завжди у білому… — Вона відкинула волосину геть. — Ні, ти був мені до смаку в золоті та кармазині.

«А ти була мені до смаку вдягненою в сонячне сяйво, з крапельками води на голій шкірі.» Йому кортіло поцілувати її, понести до опочивальні, кинути на ліжко, але… «вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна…».

— То давай укладемо угоду. Скасуй своє доручення — і наказуй моїй бритві.

Вона міцно стиснула вуста. Трохи раніше вона пила гаряче пряне вино і тепер пахкотіла мушкатним горіхом.

— Ти смієш торгуватися? Забув про свою обітницю покори престолу?

— Я обітував захищати короля. Моє місце — коло нього.

— Твоє місце там, куди він тебе пошле.

— Томен прикладає печатку до всіх паперів, які ти кидаєш йому на стіл. Це твій задум, але він нерозумний. Навіщо ставити Давена Оборонцем Заходу, коли не маєш до нього довіри?

Серсея сіла на лаву коло вікна. Позаду неї Хайме бачив чорну руїну Башти Правиці.

— Чого це ви так неохоче беретеся за доручене, пане лицарю? Невже ви разом з рукою загубили мужність?

— Я присягнувся пані Старк ніколи не здіймати зброю проти Старків або Таллі.

— П’яна обіцянка, дана під мечем коло горлянки.

— Але як я захищатиму Томена, коли не буду з ним поруч?

— Перемагаючи його ворогів. Батько завжди казав, що швидкий удар меча — кращий захист, ніж найміцніший щит. Щоправда, для удару мечем потрібна правиця. І все ж навіть скалічений лев ще так-сяк викликає острах. Я хочу здолати Водоплин. Я хочу, щоб Бріндена Таллі забили в кайдани або вбили. І хтось мусить нарешті дати лад Гаренголові. Ми маємо нагальну потребу в Вілісові Мандерлі — якщо він досі живий і в полоні — але залога не відповіла на жодного нашого крука.

— У Гаренголі сидять хлопці Грегора, — нагадав їй Хайме. — Він полюбляв тупих і жорстоких. Найпевніше, твоїх круків просто з’їли, а листи не було кому читати.

— Саме тому я надсилаю тебе. Можливо, хоробрий братику, вони спробують з’їсти і тебе — але ти їм напевне станеш поперек горлянки. — Серсея розправила спідниці. — За твоєї відсутності я хочу, щоб Королегвардію очолив пан Озмунд.

«…розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком теж…»

— Це не тобі обирати. Коли вже я мушу їхати, хай за мене лишається пан Лорас.

— Це такий жарт, абощо? Ти знаєш, що я думаю про пана Лораса.

— Ну, якби ти не відіслала Балона Лебедина у Дорн…

— Він був потрібен там! Дорнійцям вірити не можна. Той червоний змій бився за справу Тиріона, ти не забув? Я не лишу їм на поталу свою доньку. І не дозволю, щоб Королегвардію очолив Лорас Тирел!

— Пан Лорас утричі майстерніший і утричі мужніший за пана Озмунда.

— Твоє уявлення про мужність, братику, чудернацько змінилося.

Хайме відчув, як у ньому росте гнів.

— О так, Лорас не обмацує твої цицьки очима, як пан Озмунд, але не думаю…

— То на тобі, подумай!

Серсея загилила йому ляпаса. Хайме не зробив навіть спроби перехопити удар.

— Бачу, треба ростити ряснішу бороду — щоб захистила від пестощів моєї королеви.

Йому палко хотілося розірвати на ній сукню і обернути лящі на поцілунки. Він уже робив так за давніх часів — коли мав обидві руки.

Очі королеви перетворилися на зелені крижини.

— Вам краще піти, пане Регіментарю.

«…під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком…»

— Ви не лише безрукі, а ще й глухі? Двері позаду вас, шановний.

— Воля ваша.

Хайме крутнувся на підборах і вийшов геть. Десь там, напевне, сміялися боги. Серсея ніколи не терпіла, щоб їй заперечували — кому і знати, як не йому. Може, лагідно та поволі він би схилив її до згоди… якби віднедавна її лють не спалахувала від самої його присутності.

Почасти він навіть радів залишити Король-Берег за спиною, бо не мав смаку до товариства дурнів і підлабузників навколо Серсеї. «Найменшою радою» кликали їх у Блошиному Подолі, якщо вірити Аддамові Марбранду. Щодо Кайбурна… хай він урятував Хайме життя, але однак лишався Кровоблазнем.

— Кайбурн аж смердить страшними таємницями, — попередив він Серсею.

Але та лише зареготала і відповіла:

— Усі ми маємо таємниці, братику.

«…під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком…»

Сорок лицарів і стільки ж зброєносців чекали на нього коло стайні Червоного Дитинця. Половина була з західняків, що присягали вірністю домові Ланістер, половина — нещодавні вороги, перетворені на друзів. Пан Дермот з Мокрохащів мав везти Томенову корогву, Рудий Ронет Конінгтон — білий прапор Королегвардії. Юнаки з Пужелів, Дударів та Пекледонів поділяли честь служити Регіментареві Королегвардії зброєносцями.

— Тримай друзів за спиною, а ворогів — там, де їх бачитимеш, — радив йому колись Самнер Кракегол. Чи то був батько?

Дорожня кобила під ним була гніда, аж червоняста, бойовий огир — сірий, прегарної статури. Вже багато років Хайме не давав собі клопоту називати коней іменами — надто багато їх загинуло під ним у битвах. Тяжче втрачати коня, коли сам дав йому ім’я. Та коли молодий Дудар почав величати їх Гонором і Славою, Хайме засміявся і дозволив залишити імена. Слава носила чабрак ланістерівського кармазину; на Гонорі були білі ладри Королегвардії.

Джосмин Пекледон потримав панові Хайме повід кобили. Зброєносець був худорлявий, наче спис, мав довгі руки та ноги, масне брунатно-русяве волосся і м’який пушок на щоках. Кирея на ньому була ланістерівського кармазину, але на вапенроку юнак носив десять лілових зірок на жовтому полі.

— Мосьпане Регіментарю, — запитав хлопець, — чи знадобиться вам ваша нова правиця?

— Причепіть її, Хайме! — закликав пан Кенос із Кайсу. — Привітайте простолюдців — вони про вас дітям казки розповідатимуть!

— Не хочу. — Хайме не бажав показувати натовпові золоту облуду. «Хай бачать пеньок. Хай бачать каліку.» — Та ви, пане Кеносе, не відмовляйте собі у розвазі. Привітайте юрбу обіруч, ще й ногами потрусіть, якщо вам до снаги!

Він підібрав повід лівицею і розвернув коня.

— Пейне! — покликав він, поки решта шикувалася. — Їдьмо зі мною.

Пан Ілин Пейн пробрався до Хайме, виглядаючи жебраком посеред пишного товариства. Кольчугу він мав стару та іржаву, накинуту на поплямований кубрак вивареної шкіри. Ані сам лицар, ані його кінь не несли на собі знаків чи гербів; на побитому та порубаному щиті вже годі було розрізнити кольори. Похмурим лицем та глибоко запалими очима пан Ілин нагадував саму смерть… яку і уособлював при дворі упродовж довгих років.

«Але ті часи скінчилися.» Пан Ілин складав половину ціни Хайме за те, що він проковтнув наказ свого малого короля, як гарненький слухняний регіментарик. Другу половину утворював пан Аддам Марбранд.

— Так, він мені потрібен, — наполіг Хайме перед сестрою, і Серсея вирішила не сваритися.

«Може, й сама раденька їх здихатися.» Пан Аддам був другом дитинства Хайме, а мовчазний стинач голів якщо комусь і належав, то хіба що батькові. Пейн свого часу був сотником надвірної варти Правиці; якось він став вихвалятися, що саме князь Тайвин є справжньою владою в Семицарстві, бо його покірно слухає сам король. За це Аерис Таргарієн наказав вийняти лицареві язика.

— Відчинити ворота, — наказав Хайме, і Дужий Вепр повторив лунким басом: — ВІДЧИНИТИ ВОРОТА!

Коли Мейс Тирел вирушав крізь Грязючну Браму під стукіт тулумбасів та вищання скрипок, тисячі людей вишикувалися уздовж вулиць привітати його почет і військо. Малі хлопчаки вискакували з натовпу і крокували поруч із тирелівськими вояками, тупаючи ногами та високо задираючи носи, поки їхні сестри сипали поцілунками з вікон.

Та нині все змінилося. Загін привернув увагу хіба кількох повій, що почали закликати до себе, та торговця м’ясними пирогами, що схотів продати їм свій товар. На Шевській площі двійко горобців-голодранців просторікували перед кількома сотнями міщан про лихо, яке впаде на голови безбожників, що вклоняються гемонам. Перед збройним загоном юрба розступилася; горобці й шевці — усі дивилися похмурими очима.

— Пахощі троянд їм до смаку, а вигляд левів — не дуже, — зауважив Хайме. — Сестрі варто мати на увазі.

Пан Ілин не відповів. «Неперевершений супутник для довгої подорожі. Гадаю, мені припадуть до смаку наші розмови.»

Більшість війська, відданого під провід Хайме, чекала його за мурами міста: пан Аддам Марбранд зі своїми розвідниками, пан Стефон Звихт з обозом, «Свята сотня» старого пана Боніфера Доброчесного, кінні лучники Гострополя, маестер Гуліан з чотирма клітками круків, дві сотні важкої кінноти, очолені паном Флементом Браксом. Загалом військо було не надто велике — менше за тисячу людей. Але останнє, чого бракувало під Водоплином — це великого підкріплення. Ланістерівське військо вже облягало замок, а разом з ним — ще більша потуга Фреїв. Нещодавній птах приніс листа, де писалося, що обложникам важко знаходити собі харчі, бо Брінден Таллі вигріб з околиць усе до зернини, перш ніж заховатися за мурами.

«Та власне, що там було вигрібати?» Хайме вдосталь надивився на річковий край, де вже годі було знайти неспалену ниву, несплюндроване містечко і незґвалтовану дівчину. «І тепер моя мила сестра надсилає мене закінчити справу, розпочату Аморі Лорхом та Грегором Клеганом.» Від самої лише думки у роті ставало гірко.

Поблизу Король-Берега королівський гостинець був безпечний — скільки в такі часи могло йтися про безпеку. І все ж Хайме неодмінно висилав уперед Марбранда і його розвідників.

— Робб Старк застукав мене зненацька у Шепітній Пущі, — казав він. — Більше цього не станеться.

— Маєш моє слово! — Марбрандові помітно полегшало, коли він знову сів на коня і вдягнув димно-сіру кирею свого дому замість золота міської варти. — Якщо на півсотні верст навколо є ворог — ти про нього знатимеш.

Хайме віддав суворий наказ, що забороняв воякам залишати валку без його дозволу. Інакше — він знав напевне — скоро знуджені молоді паничі гасали б навколишніми ланами, лякаючи худобу і плюндруючи врожай. Біля міста ще збереглися корови та вівці, яблука на деревах та ягоди у лісі, ниви ячменю, вівса та зимової пшениці; дорогами сунули вози, гарби та хури. Але що на них чекало далі?

Їдучи попереду війська з мовчазним паном Ілином при боці, Хайме почувався майже щасливим. Сонце пригрівало у спину, вітер ворушив волосся, наче жіночі пальці. Коли Малий Левко Дудар пригалопував з повним шоломом ожини, Хайме охоче з’їв жменю, а рештою сказав поділитися з іншими зброєносцями та паном Ілином Пейном.

Пейн, здавалося, почувався у мовчанні так само зручно, як у іржавій кольчузі та вивареній шкірі. Єдине, що чулося від лицаря дорогою, було брязкання меча у піхвах, коли він ворушився у сідлі, та ще стукіт копит його мерина. Побите віспою обличчя Пейна було похмуре, очі скидалися на кригу в зимовому озері, але Хайме відчував, що лицар радіє подорожі. «Я ж дав йому вибір, — нагадав він собі. — Пейн міг відмовитися і лишитися Королівським Правосудом.»

Призначення пана Ілина на цю посаду було дарунком Роберта Баратеона тестеві до весілля — відплатою за втрату Пейном язика на службі дому Ланістер. Кат із нього вийшов неперевершений: жодної страти він не зіпсував, ані разу йому не знадобився другий удар. А ще в його мовчанні було щось моторошне, страшне для людей. Рідко бувало, щоб Королівський Правосуд так досконало пасував до свого уряду.

Коли Хайме вирішив узяти пана Ілина з собою, то розшукав його помешкання у Зрадницькій Долі. Верхній поверх приземкуватої напівкруглої вежі був поділений на келії для злочинців, яким дозволялося мати певні вигоди — полонених лицарів та княжат, що чекали на викуп чи обмін. Вхід до підземелля розташувався на рівні землі, позаду дверей з куваного заліза та ще одних — зі старого сірого дерева. На поверхах між ними лежали помешкання для головного наглядача, великого сповідника і Королівського Правосуду. Обов’язком Правосуду було стинати голови, але за звичаєм він також очолював в’язницю і людей, що тут служили.

Саме до цього обов’язку пан Ілин Пейн пасував надзвичайно погано. Не вміючи ані читати, ані писати, пан Ілин покинув нагляд за підземеллями на підлеглих — тих, які ще лишилися. Держава не мала великого сповідника від часів другого Даерона, а останній головний наглядач був торговець крамом, який купив посаду в Мізинця за царювання Роберта. Певно ж, він кілька років мав з неї добрячий зиск, аж доки не скоїв помилку — змовився з іншими заможними дурнями віддати Залізний Престол Станісові. Купка йолопів називала себе «Рогачі» — тому Джоф наказав прибити їм оленячі роги до голів і перекинути метавками за мури міста. Відтак обов’язок відчинити двері підземелля для Хайме ліг на Реніфера Довгобуруна — старшого піднаглядача з покрученою спиною. Старий занудно просторікував про те, що має у собі «краплю драконової крові», поки вів його вузькими, схованими у стіні сходами до помешкання Ілина Пейна, де той жив упродовж п’ятнадцяти років.

Помешкання смерділо зіпсованою їжею, у очереті бігали миші та щури — на одного Хайме трохи не наступив, коли увійшов. На столі, поставленому на кобильниці, лежав обіручний меч Пейна, коло нього — гострильний брусок та олійне ганчір’я. Криця меча була бездоганна, край блищав блакитним у тьмяному світлі… а в решті кімнати на підлозі громадилися купи брудного одягу, тут і там валялися частини обладунку, вкриті рудою іржею. Побитих винних глеків Хайме і порахувати не зміг. «Цьому Пейнові байдуже до всього, крім стинання голів» — подумав він… і раптом назустріч з опочивальні, що смерділа переповненим нічним горщиком, виник сам пан Ілин.

— Його милість велів мені повернути річковий край під владу корони, — повідомив Хайме. — Я бажаю взяти вас із собою… якщо ви знайдете в собі сили покинути оцю розкіш.

Відповіддю йому була тиша і довгий незмигний погляд. Та коли Хайме вже хотів обернутися і піти геть, Пейн зненацька кивнув. «І ось тепер їде поруч.» Хайме скоса зиркнув на супутника. «Можливо, нам обом ще лишилася надія.»

Того вечора вони отаборилися попід замком на пагорбі, що належав Сінобродам. Коли сонце покотилося донизу, з горба уздовж потоку, що біг підніжжям, витикнулася сотня наметів. Хайме сам поставив вартових — він не чекав лиха так близько від столиці, але його дядько Стафорд колись теж вважав себе у безпеці при Волоброді. Ні, на ласку долі більше надії немає.

Коли з замку надійшло запрошення повечеряти з каштеляном пані Сінобрід, Хайме погодився і узяв з собою пана Ілина, пана Аддама Марбранда, пана Боніфера Гостика, Рудого Ронета Конінгтона, Дужого Вепра та ще з десяток паничів і лицарів.

— Напевне, треба вдягти свою правицю, — мовив він до Пека, перш ніж рушити вгору.

Хлопець негайно побіг і приніс її. Долоня була зроблена з золота, дуже схожа на справжню, з перломутеровими нігтями. Пальці були почасти зведені докупи, щоб хазяїн міг узятися за ніжку келиха. «Битися не можу, то хоч питиму» — подумав Хайме, поки малий притягував долоню до пенька навмисне зробленими ремінцями.

— Віднині, мосьпане, люди зватимуть вас Золоторуким! — запевнив його зброяр того дня, коли припасував долоню до зап’ястку.

«Збрехав. Я зватимуся Крулерізом аж до самої смерті.»

За вечерею золота рука викликала жваве обговорення — принаймні, доки Хайме не перекинув нею келих вина. А тоді йому урвався терпець.

— Якщо вам така мила ця клята клішня — забирайте, дарую! Лишень спершу відрубайте собі правицю! — визвірився він на Флемента Бракса.

Відтак про золоту долоню більше ніхто не згадував. Хайме вдалося навіть випити трохи вина без зайвих теревенів.

Господиня замку належала до Ланістерів за шлюбом. То була пухка малесенька дівчинка, що лише нещодавно пішла ніжками. Її одружили з Тиреком, братом Хайме у перших, коли їй ще року не виповнилося. Пані Ермесанду вивели привітатися, коли лицарі прибули до замку — вбрану в маленьку сукенку золотого грезету з зеленим струмком на тлі косої зеленої решітки — знаком дому Сінобрід, вишитим крихітними нефритовими намистинами. Але невдовзі дівчинка почала комизитися, і мамка-годувальниця поспіхом відвела її спати.

— Чи не чутно чогось про нашого ясного пана Тирека? — запитав каштелян, коли подали страву з пструга.

— Геть нічого.

Тирек Ланістер зник під час бунту та погромів у Король-Березі, коли Хайме сидів бранцем у Водоплині. Хлопцеві мало бути вже чотирнадцять — припускаючи, що він дожив до своїх іменин.

— З наказу князя Тайвина я сам очолював пошуки, — розповів Аддам Марбранд, витягаючи з риби кістки, — але знайшов не більше, ніж переді мною Бережняк. Востаннє малого бачили верхи на коні, коли під тиском юрби зламалися лави золотокирейників. Опісля… кобилу його знайшли, а вершника — ні. Найвірогідніше, його стягли з коня та замордували. Але коли так, то де тіло? Юрба покидала інші трупи валятися вулицями — куди ж подівся Тирек?

— Він був цінніший живим, — припустив Дужий Вепр. — За Ланістера можна вимагати добрячий викуп.

— Авжеж, — погодився Марбранд, — але викупу ніхто не вимагав. Хлопець просто зник.

— Хлопець мертвий. — Хайме випив три келихи вина, і з кожним новим його золота рука здавалася важчою та незграбнішою. «Краще б гак приробили — був би доладніший.» — Якщо вони допетрали, кого вбили, то мали кинути його в річку, рятуючись од батькового гніву. В Король-Березі добре знають, яку тяжку руку має князь Тайвин. І як він платить борги.

— Завжди, — додав Дужий Вепр, і на цьому розмова про Тирека скінчилася.

Але пізніше, на самоті у вежі, яку Хайме надали для ночівлі, на нього напосілися роздуми. Тирек служив королю Роберту як зброєносець, біч-обіч з Ланселем. Знання буває коштовніше за золото і смертельніше за ніж. На думку негайно спав Варис — усміхнений, огорнутий лавандовими пахощами. Євнух мав повірників та шептунів у цілому місті. Облаштувати викрадення Тирека під час заворушень — не було для Вариса нічого легшого… але за умови, що він заздалегідь знав, коли і як знуртується натовп. «А Варис завжди знав усе — чи переконував, що знає. Проте Серсеї не дав ані натяку на бунт. І не поїхав до кораблів проводжати Мирцелу.»

Він розчахнув віконниці. Ніч холоднішала, небом плив рогатий місяць. У його світлі золота рука тьмяно виблискувала. «Євнуха задушити не годиться, але важкенька. Якби ж загилити по тій слизькій усмішці та зробити з неї мокру червону руїну.» Йому закортіло когось ударити.

Коли Хайме знайшов пана Ілина, той гострив і змащував свого обіручника.

— Час, — сказав він.

Кат підвівся і пішов слідом, човгаючи потрісканими шкіряними чобітьми по крутих кам’яних сходинках. Зброярня відкривалася у невеличкий дворик; у самій зброярні Хайме знайшов два щити, два шоломці без заборол і двійко тупих турнірних мечів. Одного він віддав Пейнові, другого вхопив лівицею, а правицю просунув у держаки щита. Золоті пальці були зігнуті досить, щоб учепитися, але не досить, щоб ухопитися — тому міцно утримати щита він навіть не сподівався.

— Колись ви були лицарем, добрий пане, — мовив Хайме. — Я теж. Подивімося, що з нас стало.

Пан Ілин здійняв меча у відповідь, і Хайме негайно рушив у напад. Пейн як мечник заіржавів незгірш власної кольчуги, а силою далеко поступався Брієнні, але кожен удар він відхилив клинком або прийняв на щита. Вони затанцювали під рогатим місяцем, тупі мечі заспівали сталевої пісні. Попервах мовчазний лицар дозволив Хайме вести танок, але згодом почав відповідати ударом на удар; коли ж сам рушив у напад, то негайно поцілив у стегно, плече та передпліччя. Тричі голова Хайме дзвеніла від ударів по шоломцю; ще один удар зірвав щита з правиці й трохи не розірвав ремені, що припинали золоту долоню до решти руки. Коли мечі нарешті опустилися, Хайме був геть побитий і укритий синцями, зате вино вивітрилося з голови, лишивши її зовсім ясною.

— Потанцюємо ще, — пообіцяв він панові Ілину. — Назавтра, а потім на післязавтра. Танцюватимемо щодня, доки не навчуся робити лівицею те, що робив правицею.

Пан Ілин розтулив рота і клекотнув. «Сміється» — зрозумів Хайме, і в животі йому смикнуло.

На ранок ніхто не насмілився завести розмову про синці — так, наче ніхто вночі й не чув звуків двобою. Та коли вони сходили схилом пагорба назад до табору, Малий Левко Дудар все-таки висловив питання, яке лицарі та паничі стереглися вимовити вголос. Хайме вишкірився і відповів:

— У замку Сінобрід, хлопче, дівчата хтиві й завзяті. Покусали з пристрасті.

Ще один ясний та вітристий день змінився хмарним, а тоді настало три дні дощу поспіль. Проте ані вітер, ані дощ не спинили руху війська королівським гостинцем, і щовечора Хайме знаходив приховану місцинку, щоб там здобути ще пристрасних укусів. Вони билися у стайні, де на них витріщався одноокий мул, у льосі корчми серед барил вина та пива, у чорній вигорілій шкаралупі великої кам’яної клуні, на лісистому острові посеред мілкої річки, ба навіть просто у полі, поки дощ тихо лопотів на щитах та шоломах.

Хайме вигадував побрехеньки про свої нічні пригоди, але мав розум не сподіватися, що їм повірять. Аддам Марбранд напевне знав, про що йдеться, інші зі старшини теж могли щось підозрювати. Але жоден не казав нічого вголос… а оскільки єдиний свідок не мав язика, то Хайме не боявся, що всі тепер дізнаються, яким криворуким мечником став сам Крулеріз.

Скоро на кожному кроці почали з’являтися сліди війни. Де мало б визрівати осіннє збіжжя — там стояли бур’яни, терен і кущаві дерева заввишки з добрячого коня. На королівському гостинці не стрічалися подорожні; змученим світом від сутінок і до світанку правили вовки. Більшість звірів мали обережність триматися віддалік, але одному з Марбрандових розвідників вовки відігнали та зарізали коня, коли він зліз відлити воду.

— Простий звір не має такої зухвалості! — оголосив пан Боніфер Доброчесний з суворим та похмурим обличчям. — Це гемони у вовчих шкурах, надіслані покарати нас за гріхи!

— Мабуть, ця коняка була неабиякою грішницею, — зауважив Хайме, стоячи над трупом бідолашної тварини. А потім наказав порізати рештки та засолити — зайве м’ясо в поході не завадить.

У маєтку під назвою Свиноріг вони знайшли старого суворого лицаря на ім’я пан Рогер Рох. Він уперто, наче корені пустивши, сидів у кам’яній вежі разом з шістьма щитниками, чотирма арбалетниками та двома десятками селян. З себе пан Рогер був дебелий та дратівливий, наче кнур. Пан Кенос припустив, чи не є лицар з таким родовим іменем, норовом і статурою якимось загубленим Кракеголом — бо Кракеголи якраз мали за герба смугастого вепра. Дужий Вепр ухопився за думку і добрячу годину допитував пана Рогера про спільних предків.

Але Хайме більше цікавило, що Рох може розповісти про вовків.

— Була тут у нас халепа з одними. Тими, що носять білу зірку, — розказав старий лицар. — Вас винюхували, мосьпане. Та ми їх відігнали, а трьох отам за грядкою ріпи закопали. Перед ними зграя левів приходила така, що гіршої годі шукати, перепрошую пана. Ватажок мав мантикору на щиті.

— Пан Аморі Лорх! — упізнав Хайме. — Панотець надіслали його плюндрувати річковий край.

— А ми не річкові! — гордовито випнув груди пан Рогер Рох. — Я присягаю домові Сінобрід, а пані Ермесанда своє колінце схиляє перед самим Король-Берегом. Чи схилить, коли ніжками піде. Я йому так і казав, але той Лорх не бажав слухати. Порізав половину моїх овець, трьох добрих молочних кіз, а мене спробував викурити з вежі. Та в мене стіни кам’яні, вісім стоп завтовшки. Вогонь вигорів, а він понудився трохи і поїхав собі. Тоді нагодилися вовки — ті, що на чотирьох бігають. З’їли овець, яких не дорізав гицель з мантикорою. За платню лишили нам кілька добрих волохатих шкур, але ж хутром кендюха не наб’єш. То що нам тепер робити, ясний пане?

— Сіяти, — відповів Хайме, — і молитися про останній врожай.

Відповідь була не надто обнадійлива, та іншої він не мав.

Наступного дня валка перетнула потік, що утворював кордон між землями, які присягали Король-Берегові, й тими, над якими зверхність тримав Водоплин. Маестер Гуліан роздивився мапу і оголосив, що ці пагорби належать братам Водам — двійкові земельних лицарів, підданих Гаренголу… але їхні маєтки будовані були з землі та дерева, і від них лишилися тільки зчорнілі сволоки.

Води не з’явилися, і ніхто з їхніх людей теж. Але у підземному льосі під оселею другого брата ховалося кілька збройних волоцюг. Один мав на собі рештки кармазинової киреї, проте Хайме наказав його повісити разом з рештою. І почувався втішеним. Це був правосуд, це була справедливість. «Роби так частіше, Ланістере, і одного дня люди ще можуть назвати тебе Золоторуким. Золоторуким Правосудом.»

При наближенні до Гаренголу світ почав сіріти. Вони їхали під тьмяними небесами, понад водами, що виблискували старим битим залізом. Хайме спитав себе, чи не долала цей шлях перед ним Брієнна. «Якщо вона вирішила, що Санса Старк утекла до Водоплину…»

Якби вони стріли інших подорожніх, він би спитав, чи ніхто з них не бачив гарненьку дівчину з рудо-брунатним волоссям або ж велику і негарну з обличчям, що сквасить молоко на сир. Але на шляху не стрічалося нікого, крім вовків, чиє виття не годилося за відповідь.

Ген за олив’яними водами озера нарешті показалися башти велетенської дурної примхи Чорного Гарена — п’ять покручених пальців чорного каміння, що намагалися вхопити небо, але спливали донизу, наче свічний віск. Хоча титул князя гаренгольського жалували Мізинцеві, той, схоже, не поспішав сісти на свій новий панський престол — натомість лишив Хайме Ланістерові честь дати замкові ради дорогою до Водоплину.

А замок, що не кажи, таки потребував міцної руки. Грегор Клеган забрав велетенську похмуру твердиню в Кровоблазнів, перш ніж Серсея покликала його до Король-Берега. Без сумніву, люди Гори ще торохтіли усередині, наче горошини у панцирі — але хто і годився якнайгірше для відновлення королівського миру на Тризубі, то це вони. Єдиний мир, який умів дарувати людям набрід пана Грегора, був спокій могили.

Розвідники пана Аддама доповіли, що брама Гаренголу зачинена і засунута. Хайме підтягнув до неї увесь загін і наказав панові Кеносу з Кайсу дмухнути у Ріг Герока — чорний, скручений, схоплений смугами старого золота.

Коли три гучні заклики пролунали попід могутніми мурами, почувся стогін залізних завіс, і брама повільно відчинилася. Мури дурної примхи Чорного Гарена були такі товстезні, що Хайме проминув десяток стельних бійниць, перш ніж виїхати на світло у дворищі, де він свого часу — зовсім нещодавно — прощався з Кровоблазнями. З утоптаної землі вже виткнулися бур’яни; мухи дзижчали над тушею мертвого коня.

З башт повиходила жменька людей пана Грегора — подивитися, як загін злізає з коней. То були злі очима, з суворо стисненими вустами горлорізи. «Інших Гора при собі не тримав.» Якщо хтось і сказав би про Грегорів набрід хоч одне добре слово — то хіба те, що серед них не водилося таких навіжено ласих до людської муки живолупів, як «Хвацькі Компанійці».

— Щоб я всрався, ще й криво! — зойкнув один старий сивочолий списник. — Це ж, хлоп’ята, Крулеріз, у сраку мені спис!

— Ти хто такий? — запитав Хайме.

— Наш пан звали Сракобрехом, коли ласка вашої мосці. Мовляв, що не збрехну — все про сраку.

Він плюнув собі у долоні й витер щоки — мабуть, думав причепуритися.

— Чарівно. То це ти тут за ватажка?

— Я? Та де мені сракою сісти… перепрошую мосьпана. То такий клопіт… хай мені краще списом сраку порвуть.

Сракобрех мав у бороді досить крихт, щоб нагодувати цілу залогу. Хайме не стримав сміху. Стражник сприйняв сміх за заохочення.

— От їй-бо, хай мені списом сраку порвуть, — повторив він і сам зареготався.

— Чули? — перепитав Хайме Ілина Пейна. — Знайдіть доброго списа і запхайте йому в сраку, щоб репнула.

Пан Ілин списа не мав, але Безбородий Джон Бумбак, весело вишкірившись, кинув йому свого. П’яний регіт Сракобреха раптом обірвався.

— Гей, ти! Ану прибери оте сране гівно од моєї сраки!

— Ну то швидше кумекай, — мовив Хайме. — Хто тут за головного? Пан Грегор поставив когось каштеляном?

— Полівера, — відповів інший стражник, — але Хорт його вбив, мосьпане. Його, і Лоскотуна, і того малого з Гострополів.

«Знову Хорт.»

— Відки знаєш, що то був Сандор? Ти його бачив?

— Ми не бачили, перепрошую пана. Корчмар сказав.

— Те сталося у корчмі на перехресті, мосьпане, — відповів молодик з шапкою піщано-білявого волосся. На шиї він мав намисто з монет, що колись належало Варго Хапові — монет із сотні далеких міст, золотих і срібних, мідних і спижевих, чотирикутних і круглих, трикутних, з дірками, навіть різьблених з кістки. — Корчмар божився, що в того була половина обличчя спечена. І хвойди казали те саме. Сандор мав при собі якогось малого селюка. Вони удвох порубали Полівера і Лоскотуна у клапті та втекли Тризубом. Так нам розказали.

— Ви вислали по них погоню?

Сракобрех скривився, наче йому було боляче думати.

— Та ні, мосьпане. Ну таке… срали-мазали, лісом лазили…

— Коли пес скаженіє, йому ріжуть горло.

— Ну таке, — відповів чолов’яга, потираючи рота, — я однак Полівера, ту сраку дурнувату, не надто любив, а пес — він же брат нашого пана, отож ми…

— Ми на війні задніх не пасли, — устряг молодик із намистом, — але щоб Хорта ловити — то треба геть з глузду з’їхати.

Хайме роздивився його ретельніше. «Хоробріший за інших, і не такий п’яний, як Сракобрех.»

— То ви його злякалися.

— Та не скажу «злякалися», мосьпане… скажу — залишили тим, хто кращий за нас. Ось як нашому панові. Чи вам.

«Тобто тому мені, який мав обидві руки.» Хайме себе не дурив — зараз він був Сандорові на один зуб.

— Ім’я маєш?

— Рафорд, коли ласка. Всі кличуть Рафом.

— Гаразд, Рафе. Збери усю залогу в Палаті Ста Коминів. Бранців теж. Хочу їх бачити. І хвойд з корчми. А, і Хапа ще принеси. Прикро було почути, що його вже нема. Кортить подивитися хоч на голову.

Коли принесли голову, Хайме побачив, що вуста Хапові відкраяли ножем — разом із вухами і майже усім носом — а гайвороння виїло очі. Все ж його досі можна було впізнати, принаймні за борідкою — недоладною ниткою волосся завдовжки зо дві стопи, що витикалася з гострого підборіддя. Її Хайме не сплутав би ні з чиєю; та окрім неї, на черепі кохорця лишилося хіба що кілька смужок шкіри.

— Де решта трупа? — спитав Хайме.

Чомусь довго ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Сракобрех опустив очі й промимрив:

— Що згнило, а що з’їли, перепрошую пана.

— Один із бранців завжди прохав їсти, — зізнався Рафорд, — і наш пан наказали дати йому смаженої цап’ятини. Та скільки там на ньому вже того м’яса було… Наш пан спершу забрав його долоні й ступні, а тоді руки до плечей і ноги до дупи…

— Майже все з’їла ота жирна срака, — додав Сракобрех, — але наш пан наказали, щоб усі бранці скуштували хоч трохи. І Хап теж — самого себе. Той хвойдин син фафрав, коли ми його годували, а сік стікав йому на дурну бороду.

«Батьку, — подумав Хайме, — не один, а обидва твої пси геть збожеволіли.» Мимоволі пригадалися казки, які він чув дитиною в Кастерлі-на-Скелі — про навіжену пані Лотстон, яка ніжилася у кривавих купелях і бенкетувала людською плоттю в цих самих стінах.

Помста чомусь втратила усякий смак.

— Забери оце і викинь у озеро. — Хайме кинув Хапову голову Пекові та знову обернувся до залоги. — Доки князь Петир не з’явиться обійняти свій панський престол, в ім’я корони Гаренгол триматиме пан Боніфер Доброчесний. Хто з вас забажає вступити до його залоги — ласкаво прошу. Якщо, звісно, він вас прийме. Решта поїде зі мною до Водоплину.

Служиві люди Гори перезирнулися.

— А нам борг винні, — сказав один. — Наш пан пообіцяли. Багаті нагороди — так вони казали.

— Достоту так, — погодився Сракобрех. — «Багаті нагороди кожному, хто зі мною.»

Ще з десяток забурмотіло згоду.

Пан Боніфер здійняв руку в рукавиці.

— Хто лишиться зі мною — матиме кількадесят морг орної землі. Стільки ж отримає, коли візьме собі дружину, і ще стільки ж — коли вродиться перша дитина.

— Землі, пане? — Сракобрех скривився і сплюнув. — Та срати на ту землю! Якби ми хотіли длубатися у сраному гівні, то лишилися б удома, перепрошую пана. «Багаті нагороди» — так пан казали. Золотом!

— Якщо ви маєте скарги, ходіть до Король-Берега і бийте чолом моїй милій сестрі, — сухо відказав Хайме і обернувся до Рафорда. — Тепер хочу бачити бранців. Найперше — пана Виліса Мандерлі.

— Це того жирного? — запитав Рафорд.

— Щиро сподіваюся. Лишень спробуйте розповісти мені сумну звістку про його смерть — і поділите його долю.

Слабка надія знайти у кам’яних мішках Пелеха, Паця або Золло скоро вмерла остаточно. Скидалося, що Кровоблазні встигли покинути Варго Хапа всі до останнього. З людей пані Вент лишилося тільки троє: кухар, що відчинив потерну панові Грегору, горбатий зброяр Бен на прізвисько Чорнопалець і дівчина Пія — на жаль, тепер не така п’янка та справна, якою її востаннє бачив Хайме. Хтось зламав їй ніс і вибив половину зубів. Побачивши Хайме, дівчина впала йому до ніг і, схлипуючи, учепилася за одну з них із навіженою силою — Дужий Вепр ледве її відтягнув.

— Ніхто тебе більше не зачепить, — пообіцяв їй Хайме, і вона заголосила ще гучніше.

До інших бранців поставилися трохи краще; серед них був і пан Виліс Мандерлі та ще кілька північан чесних родів, узятих у полон Горою-на-Коні в битві при бродах на Тризубі. Бранці ті коштували чималих викупів. На вигляд усі вони були обірвані, брудні та смердючі; дехто мав свіжі синці, вибиті зуби, відрубані пальці. Але рани їхні промили і перев’язали, та й з голоду ніхто не потерпав. Хайме зацікавився, чи знають вони, чим їх нещодавно годували — але завважив за краще не питати.

Ні в кому не лишилося ані краплі зухвалості — а надто у панові Вилісі, шматі сала з кущавими вусами, понурими очима і зжовтілими обвислими щоками. Коли Хайме сказав, що його доправлять до Дівоставу і там посадять на корабель до Білої Гавані, пан Виліс розтікся калюжею на підлозі й зарюмсав гучніше за Пію. Щоб поставити його назад на ноги, знадобилося четверо людей. «Цап’ячої печені переїв, — подумав Хайме. — Боги, як я ненавиджу цей клятий замок.» Гаренгол за триста років свого існування побачив більше жахіть, ніж Кастерлі-на-Скелі — за три тисячі.

Хайме наказав запалити вогонь у Палаті Ста Коминів і надіслав кульгавого кухаря зготувати гарячу вечерю для вояків свого загону.

— Готуй, що знайдеш, аби не козятину.

Власну вечерю він з’їв у Мисливській Палаті з паном Боніфером Гостиком — урочисто-похмурим, статурою схожим на чорногуза лицарем, що полюбляв присмачувати мову зверненнями до Седмиці.

— Я не хочу брати жодного з посіпак пана Грегора! — оголосив він, обережно розрізаючи грушу таку ж зморшкувату, як він сам, щоб не заляпати її давно висохлим соком свого бездоганного лілового жупана, де на грудях вигаптувано було білу облямовану перев’язь його дому. — Не потерплю невиправних грішників у своїй службі!

— Мій септон колись казав, що всі люди грішні.

— Так, він мав рацію, — погодився пан Боніфер, — але одні гріхи чорніші за інші. Вони гидкіше смердять у ніздрях Седмиці.

«Ти маєш не кращого носа, ніж мій малий братик. Інакше б од смороду моїх гріхів удавився грушею.»

— Ну нехай. Заберу Грегорів набрід з ваших рук.

Бійці йому завжди стануть у пригоді. Як не згодяться ні на що інше — то хоч пошле їх першими вгору драбинами, коли доведеться брати Водоплин приступом.

— Шльондру теж забирайте! — наполіг пан Боніфер. — Ви знаєте, про кого я. Про дівку з підземелля.

— Її звати Пія.

За його попередньої гостини в замку Кайбурн надіслав йому дівчину в ліжко, гадаючи розважити. Але Пія, приведена з підземелля, дуже різнилася від тієї милої, простої та сміхотливої істоти, яка вповзла йому під ковдру. Одного разу вона зробила помилку, заговоривши, коли пан Грегор вимагав мовчати — і Гора розтрощив їй зуби на скалки кулаком у кольчужній рукавиці, заразом зламавши і маленького гарненького носика. Він би зробив і щось гірше, хтозна, якби не поїхав на виклик Серсеї до Король-Берега — стати до останнього бою проти списа Червоного Гаспида. Втім, Хайме не носив по ньому жалоби.

— Пія народилася в цьому замку, — сказав він панові Боніферу. — Іншого дому вона не знає.

— Вона — вмістище розпусти! — заперечив пан Боніфер. — Я не дозволю, щоб вона коло моїх людей крутила… своїми місцями.

— Гадаю, ті дні, коли вона чимось крутила, минули без вороття, — відповів Хайме, — але якщо вона вам не до вподоби, то заберу і її.

Йому спало на думку, чи не зробити з Пії пралю. Його зброєносці охоче ставили йому намет, ходили за кіньми, чистили броню, але всі гидували робити геть не чоловічу роботу — дбати про одяг хазяїна.

— Ви втримаєте Гаренгол самою лише «Святою сотнею»? — запитав Хайме.

Власне, ту сотню слід було називати «Святою вісімдесятишісткою», бо на Чорноводі вона втратила чотирнадцятьох людей. Але, без сумніву, пан Боніфер скоро надолужить потрібне число — варто лише знайти достатньо благочестивих новаків.

— Не бачу нічого складного. Стариця освітить нам шлях, а Воїн додасть сили зброї і рукам.

«А ні — то прийде Морок і понесе геть усю вашу святу братію.»

Хайме не знав достоту, хто переконав сестру поставити пана Боніфера каштеляном Гаренголу, але призначення смерділо Ортоном Добромиром. Колись Гостик служив Добромировому дідові — таке пригадалося йому крізь туман років. А саме рудий, як морква, юстиціарій належав до тих бовдурів, яким могло спасти на думку доручити зцілення ран, завданих цим землям Рузом Болтоном, Варго Хапом та Грегором Клеганом, лицареві на прізвисько «Доброчесний».

«Та хтозна — може, він навіть має рацію.» Гостик походив зі штормового краю, тому вздовж Тризуба не мав ані друзів, ані ворогів, ані боргів до сплати, ані кумів зі сватами, яким би завинив подяки й нагороди. Він був тверезий, чесний, вірний обов’язкові, а свою «Святу вісімдесятишістку» тримав чи не в найкращому послуху серед вояцтва всього Семицарства. Коли загін вправно розвертався, мчав ніздря у ніздрю чи вигравав верхи на своїх високих сірих меринах, видовисько було красне та втішне. Мізинець колись пожартував, що пан Боніфер, напевне, поробив різанцями і вершників теж — бо як іще могла їхня слава лишитися бездоганною, не заплямованою жодним свавільним вчинком?

І все ж Хайме плекав певні сумніви щодо вояків, краще відомих своїми прегарними кіньми, ніж перемогами над ворогами. «Молитися вони, напевне, вміють, а битися?» На Чорноводі, скільки він знав, вони себе не зганьбили, але й нічим не уславили. Пан Боніфер замолоду показав себе хвацьким герцівником; від нього чекали чималих звитяг у майбутньому, але потім сталося щось прикре: може, раптова поразка, може, таємне безчестя, а чи смерть промайнула поруч і зачепила його крилом… але відтоді пан Боніфер покинув турнірні змагання, оголосив їх порожнім марнославством і назавжди відклав затупленого списа.

«Хай там як, а Гаренгол треба утримати. Що поробиш, коли Серсея вирішила довірити цю справу Баелорові Божевільному.»

— Про замок ходить поганий поголос, — попередив його Хайме. — І то недарма. Кажуть, цими палатами уночі досі никають, палаючи вогнем, Гарен із синами. Хто на них подивиться — сам спалахує полум’ям.

— Я не боюся примарних тіней, пане. Писано-бо в «Семикутній зірці»: духи, привиди та повсталі з мертвих не мають влади над благочестивим, що вбрався у броню своєї віри.

— Вбирайтеся у броню віри, якщо ваша ласка. Та про кольчуги з панцирами теж не забувайте. Кожен, хто володів цим замком чи тримав його проти ворога, стрів поганий кінець. Гора, Цап, навіть мій батько…

— Даруйте мені зухвалі слова, та ніхто з них не був божим слугою. Ми — справа інша. Нас захищає Воїн, та й допомоги шукати близько, раптом з’явиться хтось лихий. Маестер Гуліан лишається тут із круками, неподалік у Даррі сидить князь Лансель із залогою, а в Дівоставі порядкує князь Рандил. Ми втрьох вистежимо і винищимо всіх розбійників, що никають цими краями. А коли скінчимо, Седмиця прикличе добрих посполитих назад у села — орати, сіяти, відновлювати хати.

«Принаймні тих, кого Цап не встиг дорізати.» Хайме зачепив золотими пальцями ніжку келиха з вином.

— Якщо вам пощастить запопасти когось із Хапових «Хвацьких Компанійців», негайно надішліть мені звістку.

Хай Морок забрав самого Хапа, позбавивши Хайме втіхи дати йому ради власноруч, але ж лишався ще жирний Золло, а з ним Пелех, Рорж, Вірний Урзвик і решта блазенської наволочі.

— Навіщо? Хочете подивитися, як їх катують?

— А ви б на моєму місці пробачили їх, як добрий вірянин, абощо?

— Якщо вони щиро спокутують свої гріхи… то так, обійняв би їх як братів і помолився разом, перш ніж покласти головою на колоду. Гріхи слід пробачати. А злочини — карати.

Гостик склав руки перед собою гострим дашком, неприємно нагадавши Хайме батька.

— Якщо ми запопадемо Сандора Клегана, що накажете з ним робити?

«Гарненько молитися, — подумав Хайме, — і щодуху тікати.»

— Надішліть до його улюбленого брата, хай порадіє. А ви радійте, що боги створили сім пеклів — двох Клеганів одне-бо може й не втримати. — Хайме незграбно зіп’явся на ноги. — Берік Дондаріон — справа інша. Якщо ви зловите його, тримайте під вартою до мого повернення. Я хочу відвести його до Король-Берега з налигачем на шиї, щоб там пан Ілин стяв йому голову перед очима половини держави.

— Як щодо того мирійського жерця з його зграї? Кажуть, він усюди сіє свою облудну віру.

— Вбийте, поцілуйте чи помоліться разом — на ваш розсуд.

— Мені, мосьпане, зовсім не кортить його цілувати.

— Йому, напевне, вас теж. — Усмішка Хайме обернулася позіханням. — Мушу перепросити. Піду, якщо ви не заперечуєте.

— В жодному разі, мосьпане, — відповів Гостик. Напевне, йому вже кортіло помолитися.

Хайме ж відчув охоту побитися. Він застрибав через сходинку, аби швидше вибратися на холодне, кусюче нічне повітря. У освітленому смолоскипами дворищі Дужий Вепр і пан Флемент Бракс гамселили один одного під заохочення кола списників. «Пан Лайл його здолає, — подумав Хайме. — А мені треба пана Ілина.» Пальці знову засвербіли. Ноги понесли геть від галасу та світла. Він пройшов під дахом мосту, крізь Двір Каменеплину… і лише тоді зрозумів, куди прямує.

Наблизившись до ведмежої ями, Хайме побачив світло ліхтаря; бліде зимне сяйво стікало крутими сходинами кам’яних лав. «Схоже, хтось устиг переді мною.» Яма — зручне місце для танку; можливо, пан Ілин передбачив його намір.

Але лицар, що стояв над ямою, був дебеліший — міцний рудий бородань у червоно-білому вапенроку, прикрашеному грифонами. «Конінгтон. А цей що тут робить?» Унизу на піску простягся майже засипаний труп ведмедя — чи радше кістки та клапті хутра. Хайме відчув напад співчуття до звіра. «Принаймні, бідолаха загинув у бою.»

— Пане Ронете! — покликав він. — Чи ви не заблукали? Тутешній замок таки величенький.

Рудий Ронет здійняв ліхтаря.

— Хотів подивитися, де ведмідь танцював з не надто красною дівою. — Борода його засяяла під світлом, наче її підпалили. Хайме відчув у подиху лицаря сморід вина. — Чи правда, що дівка билася голою?

— Голою? Ні. — Йому стало цікаво, хто додав до переказу цю солону дрібничку. — Кровоблазні вбрали її у рожеву шовкову сукню і пхнули до рук турнірного меча. Цап хотів, щоб вона загинула «потіфно». Бо інакше…

— Од голої Брієнни, мабуть, і ведмідь утік би нажаханий! — зареготав Конінгтон.

Хайме навіть не всміхнувся.

— Ви кажете так, наче знали шляхетну панну.

— Та я був з нею заручений!

Хайме щиро здивувався — Брієнна про своє заручення не згадувала ані словом.

— То, напевне, її батько домовився про шлюб…

— І не один раз, а тричі, — підхопив Конінгтон. — Я був її другим нареченим. Саме мій батько мене і засватав. Я чув, що дівка страшна, як смерть, і йому сказав. А він відповів, що всі жінки стають однакові, коли задмухнути свічки.

— Батько, кажете. — Хайме обвів очима вапенрок Рудого Ронета, де на полі черленого й білого дивилися один на одного два грифони. — Наш покійний Правиця… він був вам родичем?

— Братом у перших батькові, а мені двоюрідним дядьком. Рідних братів князь Джон не мав.

— Не мав.

Раптом до нього повернулися усі спогади. Джон Конінгтон був другом принцові Раегару. Коли Добромир ганебно провалив спробу придушити повстання Роберта, а принца Раегара не змогли ніде відшукати, Аерис знайшов собі наступного відбувайла і поставив Правицею Конінгтона. Але Навіжений Король так призвичаївся рубати собі правиці, що й князя Джона не оминула ця доля після Битви Дзвонів — король позбавив його титулів, статків та земель і випхав за море скніти у вигнанні, де той скоро спився на смерть. Але його брат у перших — батько Рудого Ронета — став на бік повсталих і за те після битви на Тризубі був винагороджений Грифоновим Сідалом. Щоправда, дістався йому самий лише замок — золоту скарбницю забрав собі Роберт, а більшу частину Конінгтонових земель роздав більш палким своїм прихильникам.

Отже, пан Ронет був усього лише земельним лицарем. Невелике цабе — для нього Тарфійська Діва мала бути справді солодкою ягідкою.

— Як же це так вийшло, що ви не одружилися? — запитав його Хайме.

— Поїхав до Тарфу, побачив наречену. Я був за неї на шість років старший, але вона дивилася мені просто в очі. Така собі свиня у шовках… хоча свині мають більші цицьки. Коли спробувала до мене заговорити, то трохи язиком не вдавилася. Я їй подарував троянду і сказав, що більше вона від мене нічого не діждеться.

Конінгтон зиркнув у яму.

— Хе-хе, та почвара була волохатіша за ведмедя, щоб мене…

Золота долоня Хайме загилила йому по зубах. Лицар покотився через голову донизу сходами. Ліхтар упав і розбився, розтеклася калюжа палаючої олії.

— Ви, пане лицарю, згадуєте про шляхетну панну. Майте чемність кликати її на ім’я. Її ім’я — Брієнна.

Конінгтон рачки позадкував від полум’яної калюжі.

— Брієнна, з ласки пана Регіментаря… — Він плюнув кров’ю просто під ноги Хайме. — Брієнна Краля.