Учта для гайвороння

Хайме

Князь Тайвин в’їхав до міста верхи на огирі, у блиску полив’яного кармазинового обладунку, сяючи коштовними прикрасами та золотим карбом. А залишав його у високому возі, завішаному кармазиновими прапорами, у супроводі шести сестер-мовчальниць, яким доручили порати і берегти його кістки.

Обоз вийшов з Король-Берега крізь Божу Браму — ширшу та багатшу на пишні оздоби, ніж Левова. Хайме цей вибір здався невдалим. Батько його був левом — це знали усі — але навіть сам князь Тайвин ніколи не прикидався богом.

Поховальний караван князя Тайвина Ланістера оточувала почесна варта з п’яти десятків лицарів, на чиїх списах тріпотіли кармазинові прапорці. Одразу слідом за ними їхало панство заходу. Вітер смикав та розвівав прапори, змушував танцювати звірів та знаки на них. Трусячи ристю вздовж вервечки вершників, Хайме бачив вепрів, борсуків, жуків, зелену стрілу, червоного бика, схрещені галябарди, схрещені списи, лісового кота, суниці, жіночий рукав, чотири променясті сонця, поділені поздовж.

Князь Бракс мав на собі світло-сірий жупан з розрізами срібного альтембасу, а над серцем пришпилив застібку в вигляді аметистового однорога. Князь Яст убрався в панцир чорної криці з трьома левовими головами, карбованими на грудях. Ті чутки, що довго ходили про його смерть, судячи з обличчя, мали під собою підставу — поранення та полон лишили від колишнього воїна немічну тінь. Князь Відшиб переніс негаразди війни трохи краще і на вигляд був готовий до них повернутися. Бросквин носив кольори свого прізвища, Престер — горностаїв, Земледай — зелено-брунатні, але кожен накинувся киреєю кармазинового шовку на честь людини, яку вони проводжали в останню путь додому.

Позаду панства їхала сотня арбалетників та три сотні щитників; з їхніх плечей теж струменів ланістерівський кармазин. Хайме, єдиний у білому корзні та білому лускатому обладунку, почувався серед червоної річки незатишно і недоречно.

Слова його власного дядька теж не додали спокою.

— Пане Регіментарю, — сухо привітався пан Кеван, коли Хайме ристю під’їхав до голови поїзду. — Її милість має для мене якийсь останній наказ?

— Я тут не з наказу Серсеї. — Позаду повільно застукотів тулумбас, вибиваючи неквапний жалобний лад. «Смерть, — здавалося, проказував він, — смерть, смерть.» — Я приїхав попрощатися. Покійний був моїм батьком.

— Її теж.

— Я не Серсея. Я маю бороду, а вона — цицьки. Якщо ви й тоді нас не розрізните, дядечку, то порахуйте наші руки. Серсея має дві.

— Ви обоє маєте забагато смаку до блазнювання, — відповів дядько. — Звільніть мене від ваших дотепів, пане Регіментарю, я нині не в гуморі їх слухати.

— Воля ваша. — «Не так усе добре, як я сподівався.» — Серсея хотіла вас проводити, але має чимало нагальних справ.

Пан Кеван пирхнув.

— Ми всі маємо справи. До речі, про справи престолу. Як там ся має ваш король?

Сказано це було так, що скидалося на докір.

— Нівроку здоровий, — примирливо проказав Хайме. — Зранку при ньому Балон Лебедин. Добрий та відважний лицар.

— Колись при згадці про лицаря у білому корзні це розумілося саме собою.

«Братів і братчиків не обирають, — подумав Хайме. — Дали б мені дозвіл вибирати самотуж — я б вам зібрав таку Королегвардію, що про неї знову б заспівали пісень.» Але вголос не вимовив, бо відчув у власних словах щось жалюгідне. З вуст людини, відомої усім королівствам як Крулеріз, вони б пролунали порожніми вихваляннями. «Людини з гівном замість честі.» Все ж Хайме вирішив не перейматися — не на те він приїхав, щоб сперечатися з рідним дядьком.

— Пане дядьку, — мовив він, — вам варто укласти з Серсеєю мир.

— А ми воюємо? Мені досі ніхто не сказав.

Хайме не зважив на його злий жарт.

— Чвари між Ланістерами та Ланістерами вигідні лише ворогам нашого дому.

— Якщо між нами чиняться чвари, то не я їх почав. Серсея хоче правити? Гаразд, хай править. Влада у її руках. А я прошу лише дати мені спокій. Моє місце — у замку Даррі при моєму синові. Замок треба відновити, землі — засіяти та захистити. — Він видав короткий сміх, наче пес гавкнув. — І твоя сестра, до речі, не лишила мені жодних справ, до яких я б міг докласти рук. Чому б не подбати про весілля Ланселя? Наречена вже зачекалася, коли ми нарешті дістанемося того Даррі.

«Удовиця з Близнюків, пригадую.» Його брат у перших Лансель їхав за п’ять сажнів позаду. З запалими очима та сухим білим волоссям він здавався старшим за князя Яста. Хайме аж уявні пальці сіпалися, коли він його бачив… «розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж». Він намагався побалакати з Ланселем безліч разів, уже й лік втратив… але ніколи не знаходив його на самоті — якщо не поруч із батьком, то в розмові з якимось септоном. «Може, він і Кеванів син, та в жилах у нього — ріденьке молочко замість крові. Ні, Тиріон мені брехав — хотів лише дошкулити.»

Хайме викинув брата з голови і повернувся до дядька.

— То ви після весілля лишитеся в замку Даррі?

— На певний час, мабуть. Сандор Клеган нишпорить уздовж Тризубу — так кажуть люди. Твоя сестра хоче його голову. Можливо, він злигався з Дондаріоном.

Хайме чув про Солепанву. Втім, про тамтешні події чула вже половина королівства. Напад розбійників був незвичайно лютим та диким навіть для цих безчесних часів. Свавільники ґвалтували і калічили жінок, мордували дітей на материних руках, випалили дощенту половину містечка.

— У Дівоставі сидить Рандил Тарлі. Хай він дасть ради розбійникам. Я б волів бачити вас при Водоплині.

— Там за очільника пан Давен. Оборонець Заходу. Я йому не потрібен. А Ланселеві — потрібен.

— Як скажете, дядечку. — В голові Хайме гупав той самий тулумбас: «смерть, смерть, смерть». — Послухайте поради: не відпускайте від себе лицарів.

Дядько кинув на нього холодний погляд.

— Це погроза, пане Регіментарю?

«Погроза?!» Почувши дядькові слова, Хайме знітився.

— Що ви таке кажете?! Це пересторога. Я ж лише хотів… Сандор — людина дуже небезпечна.

— Я вішав розбійників та лицарів-свавільників ще тоді, коли ти пудив у пелюшки. Я не піду на Клегана і Дондаріона сам, якщо ти цього боїшся. Не кожен Ланістер труситься за порожньою славою.

«О, це ви, дядьку, мабуть, про мене.»

— Аддам Марбранд може дати ради тим розбійникам незгірш вас. Так само і Бракс, Відшиб, Бросквин… будь-хто з них. Але Правиці Короля з жодного не вийде.

— Твоя сестра знає мої умови. Вони не змінилися. Скажи їй наступного разу, як опинишся у її опочивальні.

Пан Кеван ударив п’ятами коня і ринув уперед, поклавши раптовий кінець їхній розмові.

Хайме його не затримував. У відрубаній руці засмикало. Він сподівався без надії, що Серсея неправильно зрозуміла дядькові слова. Та вочевидь, помилився. «Він знає про нас двох. Про Томена і Мирцелу. А Серсея знає, що він знає.» Але пан Кеван був із Ланістерів — їхнього роду з Кастерлі-на-Скелі. Хайме не хотілося вірити, що сестра може завдати шкоди дядькові, але… «Я помилявся щодо Тиріона. Хіба Серсея краща?» Коли вже сини вбивають батьків, що стримає небогу від наказу про вбивство дядька? «Незручного дядька, який надто багато знає.» Втім, Серсея могла сподіватися, що Хорт зробить справу за неї. Якщо Сандор Клеган зарубає пана Кевана, їй не доведеться бруднити руки самій. «А він так і зробить, якщо їм випаде стрітися.» Колись Кеван Ланістер нівроку тримав меча у руці, але ж його молоді роки давно минули, а Хорт…

Валка потроху доганяла і переганяла його. Коли повз проїхав брат у перших, оточений з боків двома септонами, Хайме гукнув до нього:

— Ланселю! Братику! Хотів привітати тебе з майбутнім весіллям. Шкода, обов’язок не дозволяє мені його відвідати.

— Я розумію. Безпека його милості понад усе.

— Так, понад усе. І все ж таки шкода пропускати вкладання тебе на постіль. Це ж твій перший шлюб, а в нареченої, скільки знаю, вже другий. Певен, молода пані радітиме нагоді навчити тебе, що і куди.

Сороміцький жарт примусив кількоро найближчих панів зареготати, а Ланселевих септонів — витріщитися несхвальними очима. Брат у перших збентежено посовався у сідлі.

— Я достатньо знаю про свій чоловічий обов’язок, пане брате.

— Чого ще бажати нареченій у свою шлюбну ніч, — відказав Хайме, — як не чоловіка, що так добре знається на обов’язку?

Щоками Ланселя поповзла фарба.

— Я молитимуся за вас, пане брате. І за їхню милість королеву. Хай Стариця приведе їх до мудрості, а Воїн — захистить од напасті.

— Навіщо Серсеї Воїн Небесний? Вона має мене.

Хайме рвучко розвернув коня, плескаючи корзном на вітрі. «Та ні, Біс брехав. Серсея радше пустила б до себе між ніг труп Роберта, ніж цього побожного йолопа. Тиріоне, лукавий вилупку, краще б ти клепав на когось вірогіднішого.» І Хайме помчав учвал повз поховальний поїзд свого батька до міста, що виднілося неподалік.

Вулиці Король-Берега здавалися геть покинутими, поки Хайме Ланістер їхав назад до Червоного Дитинця нагорі Аегонового пагорба. Вояки, що донедавна юрмилися у кожному гральному кишлі та шинку міста, майже зникли. Гарлан Гартований забрав половину тирелівської потуги назад до Вирію, а з ним поїхали його вельможні матінка та бабуся. Інша половина пішла на південь під проводом Мейса Тирела і Матіса Рябина воювати Штормолам.

Що ж до ланістерівського війська, то ззовні міських мурів стояло дві тисячі загартованих у битвах вояків, чекаючи на прибуття кораблів Пакстера Рожвина — ті мали везти їх Чорноводою затокою до Дракон-Каменя. Казали, що князь Станіс залишив там лише невеличку залогу, коли тікав на північ, і Серсея розсудила, що двох тисяч війська буде досить.

Решта західняків повернулася до дружин та дітей: відбудовувати домівки, засівати лани, збирати останній врожай. Перед їхнім відбуттям Серсея провела Томена таборами, щоб вояки мали змогу привітати свого юного короля. Того дня вона виглядала напрочуд гарно, на вустах її грала посмішка, а світло осіннього сонця виблискувало на золотому волоссі. Хай що там казали про його сестру — вона таки вміла викликати в чоловіках любов і захват. Звісно, коли давала собі такий клопіт.

Поки Хайме їхав ристю до замкових воріт, то проминув два тузні лицарів, що нападали на щитове опудало у зовнішньому дворищі. «Ось іще одна справа, до якої я вже не вдатний» — подумав він. Спис був навіть важчий та незграбніший за меч — а він і з мечами досить намучився. Спершу Хайме гадав перебрати списа до лівиці, але ж тоді щита довелося б повісити на правицю. В кінному герці супротивник завжди знаходився ліворуч, і від щита на правиці було стільки ж зиску, як від пипки на панцирі. «Ні, мої дні на герцях скінчено» — подумав він, злізаючи з коня… і все ж зупинився подивитися.

Пан Таллад Високий злетів з сідла, отримавши по голові ззаду торбою з піском, що крутилася на перечці опудала. Дужий Вепр вгатив по щиті так, що той тріснув навпіл. Кенос із Кайсу докінчив руйнування. Для пана Дермота з Мокрохащів повісили нового щита. Ламберт Червонокрут завдав лише побіжного удару, але Безбородий Джон Бумбак, Гамфрей Звихт і Алин Стикспис влучили нівроку, а Рудий Ронет Конінгтон чисто зламав списа на цілі. А тоді на коня сів Лицар Квітів і присоромив решту інших.

Майстерність у кінному герці на три чверті складалася з вершницького вміння — так завжди вважав Хайме. Пан Лорас володів конем блискуче, а списа тримав так, наче з ним у руці народився… мабуть, тому його матінка завжди так кисло копилила губи. «Він кладе вістря точно туди, куди хоче. А рівновагу тримає, наче кіт. Може, то не була така вже примха долі, коли він вибив мене з сідла.» Шкода і сором, що він не матиме змоги виїхати проти малого знову. «Та нехай… облишмо цю забавку людям, у яких не бракує рук і ніг.»

Серсея знайшлася у своїй світлиці в Маегоровому Острозі — у товаристві Томена і темнавої мирійської дружини князя Добромира. Усі троє сміялися у бік великого маестра Пицеля.

— Чи не проґавив я влучного жарту? — спитав Хайме, заходячи до дверей.

— Ой, дивіться! — промуркотіла пані Добромир. — Повернувся відважний брат вашої милості.

— Так, майже увесь.

Хайме одразу ж зрозумів, що сестра вже добряче напідпитку. Останнім часом Серсея завжди тримала при собі глек вина — це та, що колись зневажала Роберта Баратеона за пристрасть до чарки. Хайме її нова звичка не подобалася. Утім, віднедавна йому мало подобалося все, що робила сестра.

— Великий маестре, — мовила королева, — майте ласку поділитися звісткою з паном Регіментарем.

Хайме здалося, що Пицель не знав, куди подіти збентежені очі.

— Прилетів птах, — відповів той винувато. — Зі Стокварту. Пані Танда шле новину, що її донька Лолиса народила міцного та здорового хлопчика.

— І ти ніколи не вгадаєш, братику, як вони назвали малого вилупка.

— Пригадую, вони хотіли назвати його Тайвином.

— Хотіли, але я заборонила. Сказала Фалисі, що не дозволю поганити шляхетне ім’я нашого батька, ліплячи його до байстрюка, народженого від невідомого свинаря і потворної безтямної корови.

— Пані Стокварт наполягає, що ім’я дитини — то не її вигадка, — втрутився великий маестер Пицель. Краплі поту вкривали його зморшкувате чоло. — Пише, що вибір зробив чоловік Лолиси. Отой Брон, він… здається, він…

— Тиріон! — спробував Хайме. — Він назвав дитину Тиріоном.

Старий затрусив головою на знак згоди, водночас витираючи піт з лоба рукавом ряси.

Хайме мимоволі засміявся.

— Ось бачиш, мила сестро! Ти усюди шукала Тиріона, а він ховався у череві Лолиси!

— Дотепно. Ви з Броном обидва такі дотепні. Мабуть, байстрюк зараз смокче вим’я Лолиси Недолугої, а сердюк витріщається і хихотить зі своєї зухвалості.

— Можливо, дитина навіть має якусь подібність до вашого брата, — припустила пані Добромир. — Хтозна — може, вона скалічена, спотворена чи позбавлена носа.

І засміялася своїм низьким горловим сміхом.

— Треба надіслати любій дитинці подаруночок! — оголосила королева. — Чи не так, Томене?

— Так, матінко! Наприклад, кошеня!

— Краще левеня, — посміхнулася пані Добромир. В її усмішці читалося: «і нехай вирве малому горлянку».

— Я мала на увазі інший подарунок, — мовила Серсея.

«Радше за все, нового вітчима.» Хайме добре знав вираз у сестриних очах — бачив його вже раніше, а востаннє на Томеновому весіллі, де сестра спалила Башту Правиці. Зелені відблиски шал-вогню омивали обличчя глядачів, і всі вони виглядали гнилими мерцями, жвавим натовпом упирів-трупоїдів — хай подекуди і нічогеньких на вроду. Та навіть у похмурому сяйві Серсея була прекрасна — очей не відірвеш. Вона стояла, тримаючи руку на грудях, розтуливши вуста, сяючи зеленими очима. «Плаче» — усвідомив тоді Хайме, але не зміг зрозуміти, від горя чи від захвату.

Видовище наповнило його душу неспокоєм, бо надто вже нагадало про Аериса Таргарієна і його хворобливе збудження при вигляді вогню. Адже король не має таємниць від своєї Королегвардії. Стосунки між Аерисом та його королевою впродовж останніх років правління були напружені украй. Спали вони окремо, та й удень намагалися уникати один одного. Але щоразу, як Аерис віддавав когось вогню, королева Раела вночі мала гостя в своїй опочивальні. Того дня, коли король спалив Правицю булави та кинджала, коло дверей королеви стояли на варті Хайме і Джон Даррі, а за дверима король отримував свою насолоду.

— Ти робиш мені боляче! — чули вони вереск Раели крізь дубові двері. — Боляче!

На власний подив і острах, чути її Хайме було навіть тяжче, ніж вереск спалюваного князя Челстеда.

— Ми ж присягалися захищати і її теж! — нарешті вичавив із себе Хайме.

— Присягалися, — погодився Даррі, — але не від нього.

Опісля Хайме лише раз бачив Раелу — того ранку, коли вона відбула на Дракон-Камінь. Королева мала на собі кирею з каптуром; сховавши обличчя, вона хутко видерлася до королівського каравану, який мав відвезти її униз Аегоновим пагорбом до корабля, що чекав коло пришибів. Хайме чув, як шепотілися дівчата її почту: мовляв, королеву неначе подер звір — подряпав пазурями стегна, покусав груди. «Вінценосний звір» — подумав тоді Хайме.

Зрештою Навіжений Король перетворився на жалюгідне нажахане створіння і більше не дозволяв у своїй присутності жодного гострого леза, крім мечів Королегвардії. Немита борода висіла клаптями, плутанина срібно-золотого волосся спадала аж до пояса, нігті на руках перетворилися на жовті потріскані пазурі вершків у п’ять завдовжки. Але гострі леза все одно мучили його. Ті леза, уникнути яких він ніяк не міг — клинки Залізного Престолу. Руки та ноги короля завжди були вкриті рубцями та напівзагоєними ранами.

«Хай королює над спаленими кістками та печеним м’ясом, — пригадав Хайме, роздивляючись посмішку сестри. — Хай владарює над попелом і приском.»

— Чи не дозволять ваша милість, — запитав він, — перемовитися наодинці?

— Дозволю. Томене! Саме час твого щоденного уроку. Іди разом із великим маестром.

— Так, матінко. Ми вивчаємо житіє Баелора Блаженного.

Пані Добромир також попрощалася, поцілувавши королеву в обидві щоки.

— Чи бажають ваша милість, щоб я повернулася до вечері?

— Дуже сердитимуся, якщо не повернетеся.

Хайме не міг не помітити, як мирійка погойдує стегнами, коли йде. «Кожен її крок — солодка спокуса.» Коли за жінкою зачинилися двері, він прочистив горло і мовив:

— Спершу ці Кіптюги, потім Кайбурн, тепер оце вона. Ти зібрала коло себе чудернацький звіринець, мила сестро.

— Я дуже заприязнилася до пані Таени. Вона мене розважає і розраджує.

— Вона належить до почту Маргерії Тирел, — нагадав Хайме. — І шпигує за тобою для малої королеви.

— Певно, що так. — Серсея відійшла до мисника наповнити келиха. — Маргерія аж затрусилася з радощів, коли я спитала в неї дозволу взяти Таену до себе. Ти б чув, як вона белькотіла: «Пані Таена стане вам сестрою, як мені. Певно ж, беріть її до себе! А я маю сестер та інших пань!» Наша мала королева не хоче, щоб я почувалася самотньою.

— Якщо ти знаєш, що вона шпигунка, навіщо наблизила до себе?

— Маргерія не має і половини того розуму, яким пишається. А тому не знає, яку гадюку пригріла у особі цієї мирійської шльондри. Через Таену я годую малу королеву тим, що сама хочу їй відкрити. Дещо навіть є правдою. — Серсеїни очі мерехтіли лукавими бісиками. — А мені Таена розповідає усе, що робить Діва Маргерія.

— Справді? І що ж ти знаєш про цю жінку?

— Я знаю, що вона — матір юного сина і бажає йому піднестися високо в цьому світі. І зробить усе, що потрібно, заради справдження мрії. Матері усі однакові. Пані Добромир — може, й гадюка, але геть не тупа. Вона розуміє, що я для неї здатна зробити більше, ніж Маргерія. І тому намагається бути корисною. Ти здивуєшся, коли дізнаєшся, скільки цікавого вона мені розповідає.

— І що ж саме?

Серсея сіла під вікном.

— Ти знав, що Колюча Королева тримає у своєму каравані на колесах скриню золотих монет? Старого золота з часів перед Завоюванням. Якщо хтось із торговців прикро помиляється, називаючи ціну свого товару в золотих монетах, вона платить йому золотими долонями Вирію, котрі важать удвічі менше за наших драконів. Але хто з купців наважиться скаржитися, що його обдурила вельможна матінка Мейса Тирела?

Серсея сьорбнула вина і спитала:

— А ти як ся маєш? Сподобалася прогулянка верхи?

— Наш дядько завважив твою відсутність.

— Мені байдуже, що завважує наш дядько.

— А дарма. Він міг би стати тобі у пригоді. Якщо не при Водоплині або не на Скелі, то на півночі проти князя Станіса. Батько завжди покладався на Кевана, коли…

— Ми маємо Оборонця Півночі — Руза Болтона. Він дасть ради Станісові.

— Князь Болтон сидить зачинений нижче Перешийку. Його відрізано від півночі залізняками у Калин-Копі.

— Ненадовго. Болтонів байстрюк скоро прибере ту невеличку перешкоду. А князь Болтон матиме на допомогу його власній потузі ще дві тисячі фреївців під проводом синів князя Вальдера — Гостіна та Аеніса. Авжеж цього вистачить, щоб упоратися зі Станісом та кількома тисячами зневірених утікачів.

— Але пан Кеван…

— …матиме повно турбот у замку Даррі — йому ж бо ще Ланселя навчати, як підтирати дупу. Смерть батька підкосила його і позбавила мужності. Він немічний старий, чиї дні давно минули. Давен та Даміон краще послужать нашій справі.

— Нехай так. — Хайме нічого не мав проти своїх родичів і сваритися з ними не бажав. — Але все-таки тобі потрібен Правиця. Якщо не наш дядько, тоді хто?

Сестра засміялася.

— Та вже ж не ти! Про це не бійся. Можливо, Таенин чоловік. Його дід був Правицею за Аериса.

«Правиця рогу достатку.» Хайме добре пам’ятав Овейна Добромира — то був приязний чолов’яга, хоча в урядуванні не показав себе ніяк.

— Пригадую, він правив так блискуче, що Аерис вигнав його за море і забрав усі землі.

— Роберт віддав їх назад. Принаймні частину. Таена буде щаслива, якщо Ортон зможе відновити решту.

— То йдеться про щастя якоїсь мирійської шльондри? А я гадав — про правління королівством.

— Королівством правлю я.

«А таки правиш — рятуй нас, Седмице.» Сестра полюбляла уявляти себе князем Тайвином з цицьками, але прикро помилялася. Їхній батько був невтомний, невпинний та невблаганний, наче льодовик — проте Серсея радше скидалася на шал-вогонь, а надто коли стикалася з опором і запереченнями. Вона раділа і хихотіла, наче мале дівчисько, дізнавшись, що Станіс покинув Дракон-Камінь — бо була певна, що він облишив думку про боротьбу і втік морем у вигнання на чужину. Коли ж із півночі надійшла звістка, що Станіс знову вигулькнув на Стіні, гнів Серсеї було страшно бачити. «Кебети їй начебто не бракує… на відміну від розумної зваженості й терплячки.»

— Тобі на поміч потрібен сильний Правиця.

— То слабкому володареві потрібен сильний Правиця, як Аерисові — наш батько. А сильному володареві потрібен лише вірний слуга, щоб виконував накази. — Вона покрутила вино в келиху. — Князь Галин може придатися. Він буде не першим вогнечарником на посаді Правиці Короля.

«Авжеж не першим. Попереднього я зарізав власноруч.»

— Подейкують, ти хочеш зробити Аурана Буруна коронним корабельником.

— Невже за мною хтось шпигує?

Коли Хайме не відповів, Серсея відкинула волосся назад і мовила:

— Ауран добре пасує до цього уряду. Він половину життя провів на кораблях.

— Половину життя? Та йому ж, мабуть, років двадцять.

— Двадцять і два, то й що? Батькові не було навіть двадцяти одного, коли Аерис Таргарієн поставив його своїм Правицею. Томенові давно час мати коло себе молодих людей замість отих зів’ялих старців. Ауран — міцний чоловік, повний життя.

«Міцний, повний життя і на вроду нічогенький» — подумав Хайме, а в голові крутилося: «розсувала ноги під Ланселем та Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж».

— Пакстер Рожвин був би кращим вибором. Він очолює найбільший флот на Вестеросі. Ауран Бурун може очолити рибальську лайбу, якщо ти йому її купиш.

— Ти хлопчисько, Хайме. Рожвин — тирелівський значковий і небіж отієї бридкої баби. Я не хочу бачити у себе в раді жодного виповзка з гнізда Тирелів.

— Ти хотіла сказати, у Томена в раді.

— Ти знаєш, про що я.

«Знаю, і надто добре.»

— Я знаю, що Ауран Бурун — погана думка, а Галин — ще гірша. Що до Кайбурна… ласка божа, Серсеє, та ж він служив при Варго Хапі! Цитадель забрала в нього ланцюга!

— Збіговисько сірих овець мене не цікавить. Кайбурн показав себе корисним. І вірним теж, чого не можна сказати про моїх власних родичів.

«Якщо все йтиме за твоїми бажаннями, мила сестро, то скоро нашими трупами розкошуватиме гайвороння.»

— Серсеє, послухай себе. Ти бачиш карликів у кожній тіні, а друзів перетворюєш на ворогів. Дядько Кеван тобі не ворог. І я тобі не ворог.

Її обличчя скривилося з гніву.

— Я благала тебе про допомогу! Я впала перед тобою на коліна, а ти мені відмовив!

— Мої обітниці…

— …не зупинили тебе, коли ти вбивав Аериса! Слова — то вітер. Ти міг би мати мене, а обрав біле корзно. Тепер забирайся.

— Сестро…

— Кажу тобі, забирайся! Мені вже обридло дивитися на твій гидкий пеньок. Геть звідси!

Щоб прискорити розлуку, Серсея жбурнула йому келиха у голову — і хоча не влучила, та Хайме зрозумів натяк.

Сутінки застали його у братській палаті Башти Білих Мечів наодинці з кухлем дорнійського червоного та Білою Книгою. Він саме гортав сторінки пеньком своєї мечової руки, коли увійшов Лицар Квітів, зняв корзно та пас із мечем і повісив їх на кілочок поруч з речами Хайме.

— Я бачив вас сьогодні у дворищі, — мовив Хайме. — Ви добре сиділи на коні.

— Авжеж краще, ніж «добре».

Пан Лорас налив собі кухоль вина і обрав стільця навпроти через стіл у вигляді півмісяця.

— Хтось сумирніший відповів би: «Пан Регіментар надто ласкаві» або «То кінь у мене був добрий».

— Кінь був нічогенький, а пан Регіментар такі ж ласкаві, як я сумирний. — Лорас махнув рукою на книжку. — Князь Ренлі завжди казав, що книжки — то для маестрів.

— Ця для нас. Тут записана історія кожного воїна, хто колись вдягав біле корзно.

— Я її побіжно переглядав. Щити змальовано непогано. Хоча я віддаю перевагу барвистішим книжкам. Князь Ренлі мав кілька з такими малюнками, що септонові б очі вирвало.

Хайме мимоволі посміхнувся.

— Таких тут немає, добрий лицарю, хоча історії могли б відкрити вам очі на дещо важливе. Корисно знати про життя тих, хто передував вам у честі належати до цього братства.

— Про декого я знаю. Про Аемона Драконолицаря, пана Риама Рожвина, Велике Серце, Барістана Зухвалого…

— …Гвейна Корбрея, Алина Конінгтона, Гемона Даррійського, так-так. Але ж був іще, наприклад, і Лукамор Моц.

— Пан Лукамор Ласий? — Пан Лорас посміхнувся, без сумніву звеселившись. — Це той, що мав трьох дружин і тридцятеро дітей? Йому відрізали прутня. Заспівати вам про нього пісню, пане Регіментарю?

— А може, про пана Теренса Тойна?

— Він узяв до ліжка коханку короля і за те помер у муках. А нам з його муки наука: хто носить білі штани, мусить їх тугіше зав’язувати.

— Гиліс Сіре Корзно? Орівел Щедрорукий?

— Гиліс був зрадник, Орівел — боягуз. Вони зганьбили біле корзно. Пан Регіментар на щось натякають?

— Крийте боги, ні на що. Не ображайтеся там, де жодної образи не завдано. А як щодо Тома Костяна?

Пан Лорас заперечливо хитнув головою.

— Він служив у Королегвардії протягом шести десятиліть.

— Коли це було? Я ніколи…

— Ну тоді, може, пан Донел із Сутіндолу?

— Я начебто чув його ім’я, але…

— Адісон Схил? Білий Пугач Міхал Мертинс? Джефорі Навхрест? Його ще звали Нездаюся. Рудий Роберт Буйцвіт? Що ви можете розповісти про них?

— Буйцвіт — байстрюцьке прізвище. Схил — так само.

— І все ж один та другий піднеслися до Регіментарів. Їхня історія є тут, у книзі. Роланд Морочник у ній теж є. Наймолодший з лицарів Королегвардії упродовж її історії переді мною. На нього вдягли корзно просто на полі битви, а за годину по тому він загинув.

— Напевне, бився не дуже майстерно.

— Достатньо, щоб урятувати від загибелі свого короля. Багато хоробрих воїнів носили біле корзно. Більшість із них забуто усіма.

— Більшість і заслуговувала на забуття. Але справжніх звитяжців пам’ятатимуть завжди. Тих, які найкращі.

— Окрім найкращих, також і найгірших. — «Один з нас напевне потрапить до пісень.» — А ще тих, у кому було щось від найкращих і щось від найгірших. На кшталт нього.

Хайме постукав пальцем по сторінці, яку саме читав.

— Це кого? — Пан Лорас витягнув шию, щоб краще бачити. — Десять чорних горошин на черленому полі. Не знаю цього герба.

— Він належав Крістонові Колію, що служив першому Візерисові та другому Аегонові. — Хайме захряснув Білу Книгу. — Панові Крістону Колію, відомому під прізвиськом Коронувач.