Учта для гайвороння

Брієнна

Брама Сутіндолу була зачинена і засунута. Крізь досвітній морок тьмяно біліли мури міста, на їхніх бойових ходах рухалися, наче примарні вартові, пасма туману. Ззовні коло брами скупчилося з тузінь гарб та возів, чекаючи на схід сонця. Їй уже давно боліли литки; злізти з коня і розім’яти ноги було приємно. Невдовзі з лісу викотився з гуркотом ще один віз. Коли небо почало світлішати, черга вже простяглася на півверсти.

Селяни кидали на неї зачудовані погляди, та жоден не заговорював. «Це мені личить говорити до них першою» — сказала собі Брієнна. Але ж їй завжди було важко почати розмову з незнайомцем. Ще дівчинкою вона звикла соромитися усього, а довгі роки кпинів та зневаги ту звичку лише зміцнили. «Треба ж питати про Сансу — бо як іще я її знайду?»

Зважившись, Брієнна прочистила горло.

— Добродійко, — звернулася вона до жінки на возі з ріпою, — чи не бачили ви, часом, дорогою мою сестру? Юну діву, тринадцяти років, обличчям гожу, з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. У супроводі може мати лицаря-п’яницю.

Жінка лише хитнула головою, а чоловік її додав:

— Ну, коли з лицарем, то вже не діва — хоч на гроші закладайся. А чи має бідне дівча якесь ім’я?

Брієнні чомусь на думку нічого не спадало. «Треба вже вигадати їй якесь ім’я.» Згодилося б усяке, але не вигадувалося жодного.

— Не має? Ну таке діло… на шляхах нині повно безіменних дівчат.

— На цвинтарях іще більше, — додала його дружина.

Коли зайнявся світанок, на мурах з’явилися стражники. Селяни видерлися на свої вози та ляснули віжками. Брієнна теж сіла верхи і озирнулася. Більшість черги, що чекала в’їзду до Сутіндолу, складали селяни з садовиною та городиною на продаж. Двійко заможних міщан сиділи на чистопородних кобилах кроків за десять позаду, а ще далі виднівся худорлявий хлопчина на непоказному строкатому коникові. Двох лицарів ніде не було видно, як і пана Шадріка Скаженого Повха.

Стражники махали возам проїжджати, ледве кидаючи погляд; але коли брами досягла Брієнна, їх наче громом ударило.

— Ану стій! — верескнув сотник. Двійко вояків у кольчугах схрестили списи, загородили вхід. — Кажи, чого треба у місті!

— Шукаю князя Сутіндолу або його маестра.

Сотникові очі зупинилися на її щиті.

— Чорний кажан Лотстонів. Лиховісний знак.

— Він не мій. Я хочу перемалювати щита.

— Та невже? — Сотник почухав неголене підборіддя. — Щастить вам: у мене сестра таку роботу робить. Шукайте її у хаті з мальованими дверми, через вулицю од «Семи мечів».

Він махнув до своїх стражників.

— Пустіть жіночку, хлопці. Хай собі їде.

При в’їзді з брамної вежі до містечка розташувалася базарна площа, де ті, хто встиг раніше, вже розкладали на ятках ріпу, жовту цибулю, лантухи ячменю. Інші торгували зброєю та обладунками — судячи з вигукуваних цін, вельми задешево. «Битва вабить стерв’ятників та здобичників.» Брієнна проїхала кроком повз кольчуги, ще заплямовані бурою кров’ю, шоломи з ум’ятинами, визубрені мечі. Одяг продавали теж: шкіряні чоботи, кожухи на хутрі, брудні вапенроки з підозрілими дірками. Чимало значків на одязі Брієнна упізнавала з першого погляду. Закольчужений кулак, лось, біле сонце, обосічна сокира — то все були північні герби. Загинули тут також і вояки Тарлі, і чимало штормових. Брієнна побачила червоне та зелене яблуко, щит із трьома блискавками Лейгодів, кінські ладри з мурашками Амброза. Крокуючий мисливець самого князя Тарлі виднівся і на киреях, і на застібках, і на жупанах. «Гайвороння не розбирає, де друг, а де ворог.»

Соснові й липові щити продавалися майже задарма, та Брієнна їх проминула. Вона хотіла лишити собі важкого дубового щита, подарованого Хайме і привезеного нею з Гаренголу до Король-Берега. Сосновий щит мав свої переваги, бо був легший, а тому зручніший у руках, і у м’якому дереві легше застрягав ворожий топір або меч. Але дуб давав кращий захист — тим, кому ставало сили підняти його вагу.

Сутіндол будувався навколо гавані. На північ від міста здіймалися крейдяні стрімчаки; на півдні скелястий виступ суходолу загороджував кораблі на котві од штормів, що налітали з вузького моря. Над портом панував замок, чий кутастий кам’янець та великі круглі башти було видно з будь-якого куточка міста. На вимощених бруківкою вулицях юрмилося стільки люду, що легше було іти пішки, ніж їхати верхи. Брієнна так і вчинила — поставила кобилу до стійла у стайні та закрокувала далі пішки, закинувши щита за плече, а згорток постелі затиснувши під пахвою.

Сотникова сестра знайшлася легко. «Сім мечів» був найбільший заїзд у містечку — чотириповерхова споруда, що височіла над усіма сусідами. Подвійні двері будинку навпроти, через вулицю, були розкішно розмальовані. Зображено там було замок посеред осіннього лісу; дерева вбралися у золоті та брунатні барви, стовбурами давніх дубів догори повз плющ, і навіть окремі жолуді були виписані дбайливою рукою. Придивившись, Брієнна побачила серед листя звірів та птахів: рудого лиса-хитруна, двох горобців на гілці, тінь вепра позаду дерева.

— Такі гарні двері, — мовила Брієнна до темнавої жінки, що відчинила на стукіт. — Який це в вас замок?

— Та всі одразу, — відказала сотникова сестра. — Я ж лише одненький і знаю — Сутінець коло порту. А оцей сама собі з голови вигадала — ніби таким, як має бути замок. То й що? Дракона я теж не бачила, ані грифона, ані однорога.

Жіночка теревенила бадьоро та привітно, але побачивши Брієнниного щита, зачорнілася обличчям.

— Моя стара мамця колись казала, що темними ночами без місяця з Гаренголу вилітають велетенські кажани, вишукуючи злих дітей для казанів Навіженої Данели. Іноді я чула, як вони шкрябаються у віконниці. — Жінка прицмокнула зубом, замислилася. — А що вам намалювати замість кажана?

Щит володарів Тарфу був рожевий і лазуровий у протилежних чвертях, ніс на собі жовті сонця та півмісяці. Та поки люди вважали її за свавільну вбивцю, Брієнна не сміла показувати власний знак.

— Ваші двері нагадали мені одного щита, якого я бачила колись у батьковій зброярні.

І Брієнна описала знак на щиті так ретельно, як зуміла пригадати.

Жінка закивала головою.

— Гаразд, намалюю одразу, але фарба ще довгенько висихатиме. Коли ваша ласка, винайміть собі кімнату в «Семи мечах», а я вам щита зранку принесу.

Спершу Брієнна не мала наміру ночувати у Сутіндолі, та подумала, що може, воно й на краще. Вона ж не знала, чи перебуває зараз володар замку в своїй домівці, а чи й схоче її бачити. Тому подякувала малярці та перетнула вимощену вулицю до заїзду. Над його дверима під залізним шпичаком хилиталися сім дерев’яних мечів, побілених облізлим та потрісканим вапном. Брієнна знала, що означає вивіска: сім синів роду Морочник, які вдягали білі корзна Королегвардії. Жоден інший шляхетний дім у державі не міг похвалитися таким числом. «Вони були славою свого дому. А тепер — вивіска над корчмою.» Брієнна штовхнула двері до трапезної та запитала в корчмаря кімнату і купіль.

Корчмар відвів її на другий поверх; жінка з родимкою кольору сирої печінки на обличчі принесла дерев’яні ночви та відрами наносила у них води.

— А чи лишилися в Сутіндолі Морочники? — запитала Брієнна, занурюючись у купіль.

— Ну, Морочини є, я сама з них. Чоловік каже: мороку на нього напустила, щоб зі мною одружився, аж досі не розвіявся. — Жінка зареготала. — Та тут у Сутіндолі куди не плюнь, влучиш у Морочина, Морчаника чи Добромора. Але князів Морочників уже немає жодного. Князь Денис був із них останній… такий собі гожий та юний дурень. А чи ви знали, що Морочники королювали у Сутіндолі, ще коли й андали не прийшли? От ви, глядючи на мене, і не сказали б, а я маю в собі королівську кров. Отакої, га? «Ваша милосте, ану подайте ще кухоль пива» — отак вони б мені казали, нікуди б не ділися. «Чи не матимуть ваша милість ласку винести нічний горщик, а тоді принести свіжого очерету? Гей, трясця вашій милості, вогонь у комині згасає!»

Жінка знову зареготала і витрусила з цебра останні краплі води.

— Ну, таке. Чи гаряча вам вода?

— Годиться. — Насправді вода була ледь тепла.

— Мені не шкода і більше принести, та вона вся розхлюпається. Ви ж така з себе ставна дівчина, аж усю купіль заповните по вінця.

«Хіба таку малу та жалюгідну, як оця.» У Гаренголі купільниці були величезні, зроблені з каменю. Лазню геть затягло парою з гарячої води, і крізь той жаркий туман простував Хайме в чому мати народила, виглядаючи водночас напівтрупом і напівбогом. «Він заліз у одну купіль зі мною» — пригадала Брієнна і зашарілася, а тоді схопила шматок твердого лужного мила і заходилася терти під пахвами, намагаючись повернути до пам’яті обличчя Ренлі.

Поки вода вистигала, Брієнна вимилася так чисто, як тільки змогла, потім вдяглася у те саме, що з себе зняла, і оперезала стегна пасом з мечем — але кольчугу та шолома лишила в корчмі, щоб не бентежити хазяїв замку надто войовничим виглядом. Розім’яти ноги було приємно; вартові при замковій брамі мали на собі шкіряні кубраки зі значками у вигляді схрещених келепів на білому косому хресті.

— Хочу говорити з вашим паном, — мовила до них Брієнна.

Один у відповідь засміявся.

— То кричіть уголос, і гучніше!

— Князь Рикер поїхали до Дівоставу з Рандилом Тарлі, — відказав інший. — За каштеляна лишили тут пана Руфуса Ляка, дбати про пані Рикер та своїх малих.

Саме до Ляка Брієнну і привели. Пан Руфус був опецькуватий сивобородий лицар, чия ліва нога кінчалася пеньком.

— Перепрошую, що не встаю вас привітати, — мовив він. — Гадаю, ви мені пробачите.

Брієнна дала йому прочитати листа, але читати Ляк не вмів, тому надіслав до маестра — лисого чолов’яги з ластовинням на голому черепі та цупкими рудими вусами. Почувши прізвище Голярда, маестер роздратовано насупився.

— Та скільки ж мені співати одну й ту саму пісню?! — Напевне, Брієнна сама себе виказувала власним обличчям. — Гадаєте, ви тут перша Донтоса шукаєте? Радше двадцять перша! Золотаві прибули сюди вже за кілька днів по вбивстві короля з наказом князя Тайвина. А ви що при собі маєте, коли ласка?

Брієнна показала йому грамоту з печаткою Томена та дитячим підписом. Маестер гмикав і гиркав, колупав віск печатки, але зрештою віддав назад.

— Схоже, грамота справжня.

Він усівся на ослін і показав Брієнні на інший.

— Власне, я ніколи й не знав того пана Донтоса — він був іще малий, коли залишив Сутіндол. Голярди колись були зацним домом, то правда. Герба їхнього знаєте? Смуги червоні та рожеві, три золоті корони під синьою верхівкою. Морочники, коли за Віку Звитяжців правили тут дрібними корольками, то тричі брали собі дружин з роду Голярдів. Опісля їхнє мале королівство проковтнули більші, та Морочники вижили нівроку, а Голярди лишилися їхніми слугами… ба навіть у свавіллі проти корони. Ви про це знаєте?

— Трохи знаю.

Її власний маестер колись казав, що саме Сутіндольське Свавілля остаточно звело з розуму короля Аериса і зробило його навіженим.

— У Сутіндолі й досі люблять князя Дениса, незважаючи на завдане ним горе. Люди винуватять пані Сералу — його дружину родом з Миру. Мереживна Гадюка — ось як її кличуть. Якби ж князь Морочник одружився з панною Стаунтон або Стокварт… ви ж знаєте, що патякають простолюдці. Кажуть: мовляв, Мереживна Гадюка влила у чоловікові вуха свою мирійську отруту, аж князь Денис повстав проти свого короля і захопив його у полон. На початку подій його майстер-мечник пан Симон Голярд зарубав пана Гвейна Довжика з Королегвардії. З півроку короля Аериса тримали у цих самих стінах, а Правиця Короля стояв ззовні Сутіндолу з могутнім військом. Князь Тайвин мав досить потуги, щоб узяти місто приступом, коли схоче, але князь Денис надіслав листа, що варто їм розпочати приступ, як він уб’є короля.

Брієнна знала, що сталося далі.

— Короля врятували, — мовила вона. — Барістан Зухвалий вивів його назовні.

— Так, вивів, — погодився маестер. — Щойно князь Денис втратив заручника, як відчинив браму і скінчив своє свавілля, щоб не дати князеві Тайвину винищити місто. Він зігнув коліна і благав про милосердя, але король не схильний був пробачати. Князь Денис втратив голову, а з ним разом — брати і сестри, дядьки і дальші родичі… усі, хто носив панське прізвище Морочник. Мереживну Гадюку, бідолаху, спалили живцем, але спершу видерли їй кліщами язика і жіноче єство, якими вона, мовляв, підкорила чоловіка своїй волі. Половина Сутіндолу скаже вам і зараз, що Аерис поставився до неї надто поблажливо.

— А що сталося з Голярдами?

— Їх позбавили усього і знищили, — відповів маестер. — Коли це трапилося, я саме кував у Цитаделі свого ланцюга, проте згодом читав звіти про суд і покарання. Пан Джон Голярд, княжий підстолій, був одружений з сестрою князя Дениса; його стратили разом з дружиною і юним сином, наполовину Морочником. Робін Голярд був зброєносець; коли схопили короля, він танцював навколо і смикав його за бороду. Робін помер на дибі. Пан Симон Голярд загинув від руки пана Барістана, коли король тікав з міста. Землі Голярдів забрала корона, їхній замок зрівняли з землею, села віддали вогню. Так само, як і Морочники, дім Голярд зник з цього світу.

— За винятком Донтоса.

— Правда ваша. Юний Донтос був сином пана Стефона Голярда, брата-близнюка пана Симона, котрий помер від пропасниці за кілька років перед Свавіллям і не брав у ньому участі. Та Аерис однак відтяв би йому голову, якби пан Барістан не попрохав зглянутися на хлопця. Король не міг відмовити своєму рятівникові, тому Донтоса забрали до Король-Берега служити зброєносцем. Скільки мені відомо, до Сутіндолу він ніколи не повертався… та й навіщо? Землі він тут не має; ані родичів, ані замку теж. Якщо Донтос і та північанка справді змовлялися на життя нашого любого короля, то напевне б прагнули залишити між собою та правосудом якомога більше довгих верст. Така моя думка. Шукайте їх у Старограді, якщо вже вам кортить. Чи за вузьким морем. У Дорні, на Стіні. Шукайте їх деінде, не тут. — Маестер звівся на ноги. — Чую, мене кличуть круки. Вибачайте, мушу побажати вам доброго ранку та всього найкращого.

Шлях пішки назад до заїзду видався довшим, ніж до Сутінця, хоча винуватити їй, напевне, слід було свій настрій. Скидалося, що у Сутіндолі Сансу Старк було годі шукати. Якщо пан Донтос повіз її до Старограду або за вузьке море — чого, здавалося, був певен маестер — Брієннині пошуки ставали марними. «Але навіщо їй до Старограду? Що там на неї чекає? — питала себе Брієнна. — Маестер навіть не знає її — не краще, ніж Голярда. Санса ніколи б не поїхала до цілковитих чужинців.»

У Король-Березі Брієнна знайшла одну з колишніх Сансиних покоївок — та нині працювала пралею в бурдеї.

— Перед панною Сансою я служила в князя Ренлі. Обоє перевернулися на зрадників, отакої! — гірко жалілася жінка на ім’я Брелла. — Тепер мене пальцем не торкнеться жоден шляхетний пан… оце й лишилося тільки, що прати хвойдам!

Коли Брієнна запитала про Сансу, та відповіла:

— Скажу вам оце те саме, що казала князеві Тайвину. Дівча завжди молилося. Бувало, інколи піде до септу, запалить кілька свічок, як належить зацній панні… але ж до божегаю бігала мало не щовечора. Вона повернулася на північ, кажу вам. Бо там живуть її боги.

Проте північ була величезна, а Брієнна не мала жодної гадки, кому з батькових значкових Санса довіриться найохочіше. «А чи не шукатиме власних родичів?» Хай брати і сестри її всі загинули, та Брієнна знала, що в Санси лишилися дядько і байстрюк-зведенюк на Стіні; обидва служили у Нічній Варті. Ще один дядько — Едмур Таллі — сидів у полоні в Близнюках, проте його дядько, пан Брінден, утримував Водоплин під своєю рукою. Також молодша сестра пані Кетлін досі правила у Долині. «Кров до крові, рідня до рідні.» Санса могла утекти до когось із них. Але до кого саме?

Стіна, певно ж, знаходилася бозна-де, на краю світу; для життя то було місце надто похмуре та суворе. Щоб досягти Водоплину, дівчина мусила б перетнути сплюндровані війною землі річкового краю, ще й подолати обложні лави ланістерівців. Гнізда дістатися простіше, і пані Ліза, напевне ж, дасть прихисток доньці власної сестри…

Попереду провулок загинався убік. Брієнна якось примудрилася заблукати, повернувши не там, де було треба, і зрештою опинилася у глухому куті — невеличкому брудному дворику, де навколо низького кам’яного колодязя длубалося у землі трійко паців. Один заверещав, побачивши її, а тоді стара, що витягала з колодязя воду, роздивилася згори донизу підозріливим оком.

— Чого шукаєте?

— Дорогу до «Семи мечів».

— То йдіть, відки прийшли. Коло септу ліворуч.

— Маєте мою дяку.

Брієнна крутнулася, щоб вертатися по власних слідах, і налетіла на когось, хто саме похапливо завертав за ріг. Від зіткнення цей хтось полетів додолу, важко ляпнувши дупою в грязюку.

— Перепрошую, — пробурмотіла Брієнна.

Подорожній був зовсім юний хлопчина, худорлявий, з прямим тонким волоссям і набряклим ячменем під одним оком.

— Ти не забився?

Брієнна простягла руку допомогти, але хлопчина хутко поповз назад від неї на п’ятах та ліктях. Років йому, мабуть, було десять чи дванадцять, хоча на собі він мав легку кольчужку, а у шкіряних піхвах за спиною — довгого меча-півторака.

— А ми, часом, не знайомі? — запитала Брієнна.

Обличчя хлопця щось їй нагадувало, хоча що саме — на думку не спадало.

— Ні. Ви мене не… ми ніколи… — Він поспіхом зіп’явся на ноги. — П-п-пробачте мені. Мосьпані. Я не дивився. Тобто я дивився, але на ноги. На свої ноги, даруйте.

Хлопчина крутнувся на підборах і хутко зник у тому ж напрямі, з якого з’явився. Щось у ньому було таке, що розбудило усі Брієннині підозри, але ганятися за ним вулицями Сутіндолу вона не мала охоти.

«Перед брамою цього ранку, ось де я його бачила, — раптом усвідомила вона. — Сидів верхи на строкатому конику.» І все ж їй здалося, що вона стрічала малого ще десь. Але де саме?

Поки Брієнна знайшла шлях до «Семи мечів», до трапезної вже напхалося бозна-скільки люду. Найближче до вогню сиділи чотири септи у вбраннях, заплямованих та запилених з дороги. Далі на лавах юрмилося повно тутешніх, що вичерпували окрайцями хліба з мисок гарячу густу крабову юшку. Пахощі змусили живіт забурчати, але вільних місць вона не побачила. А тоді просто за нею пролунав чийсь голос:

— Осьо, мосьпані, сідайте на моє.

Лише коли власник голосу зістрибнув з лави, Брієнна зрозуміла, що розмовляє з карликом, на зріст не більшим за п’ять стоп. Ніс він мав бульбою, в синіх судинах, зуби — червоні від кислолисту, а вдягнений був у грубого плетіння брунатну рясу жебрущого брата. На чималій шиї теліпався значок — залізний молот Коваля.

— Та сидіть, — мовила вона. — Я вмію стояти не гірше.

— Авжеж умієте. Але я хоч головою стелю не підпираю.

Карлик розмовляв як посполитий, але чемно. Брієнна бачила виголену верхівку його черепа — такі голені плями носило багато святих братів. Септа Роела колись розказувала, що це означає: мовляв, братам нема чого ховати від Вишнього Батька.

— Хіба Батько не бачить з неба крізь волосся? — запитала тоді Брієнна.

«Дурницю бовкнула.» Дитиною вона була не найкмітливішою — септа Роела часто їй про це казала. Майже так само почувалася вона і в теперішній подорожі, тому мовчки зайняла місце малого чоловічка наприкінці лави, майнула рукою по юшку і обернулася подякувати карликові.

— То ви, брате, з якоїсь святої обителі тут, у Сутіндолі?

— Моя обитель, м’сьпані, стояла коло Дівоставу, та вовки нас спалили, — відповів брат, гризучи окраєць хліба. — Ми були відбудувалися, як змогли, аж тут сердюки. Чиї вони були — хтозна, та забрали усіх свиней і повбивали братів. Я втиснувся у порожню колоду і так заховався, а інші були завеликі. Ох і довго ж я потім могили копав… та нівроку, Коваль дав мені сили. Ото братів, значить, сховав, викопав трохи грошей, що їх Старший Брат відклав, і пішов собі світом.

— Я стрічала інших святих братів, що рухалися до Король-Берега.

— Та їх тут на дорозі сотні блукають. І не самі тільки брати. Септони, а чи й з простих. «Горобцями» звуться. Мо’, я теж «горобець»? Коваль таки створив мене невеличким. — Він невесело гигикнув. — А ваша сумна оповідь яка буде, ласкава пані?

— Я шукаю свою сестру. Вона шляхетного роду, тринадцяти років, гарненька собою дівчина з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. Її можна побачити на шляху в супроводі чоловіка: лицаря чи блазня. Хто мені допоможе її знайти — матиме золото.

— Золото? — Брат подарував їй червону посмішку. — Та мені б і миски крабової юшки стало… якби ж я міг помогти. Блазнів я бачив удосталь, і різних, але щоб красних дів…

Він задер голову вгору і трохи подумав.

— Оце пригадую, в Дівоставі був один блазень. Вдягнений у ганчір’я, брудний — аж страх… але під брудом таки були пістряві блазенські лахи.

«Чи носив Донтос Голярд пістряве вбрання?» Про це Брієнні не розповідали… але й не заперечували. Проте чого б це він ходив брудний і в лахмітті? Невже їх із Сансою після втечі з Король-Берега спіткала якась халепа? Хоча… чом би й ні — дороги нині небезпечні. «Можливо, це все ж не він.»

— А чи не мав той блазень червоного носа, змережаного судинами?

— Оцього не скажу, щоб не збрехати. Зізнаюся, я того блазня не надто роздивлявся. Я ж пішов до Дівоставу, коли братів поховав — гадав знайти корабель до Король-Берега. Блазня уперше бачив коло пришибів; скрадався він обережно, аби не втрапити на очі вояцтву князя Тарлі. Потім я його знову стрів, уже в «Смердючій гусці».

— В «Смердючій гусці»? — непевно перепитала Брієнна.

— Заклад таки смердючий, годі казати, — визнав карлик. — У порті Дівоставу стражників князя Тарлі — страх, але в «Гусці» завжди збирається повно жеглярів, а ті собі на корабель кого тільки не проведуть, аби ціну дали годящу. Дурень шукав перевозу на трьох за вузьке море. Я його там ще кілька разів бачив — усе балакав з веслярами на галерах. Іноді, бувало, кумедної пісеньки заспіває.

— Він шукав перевозу на трьох? Не на двох?

— На трьох, м’сьпані. Можу присягнутися Седмицею.

«Трьох, — подумала вона. — Санса, пан Донтос… але хто ж третій? Біс?»

— То чи знайшов блазень собі корабля?

— Оцього не скажу, — відповів карлик, — та одного вечора хтось із хлопців князя Тарлі завітав до «Гуски», де шукав саме його, а за кілька днів я почув, як іще один вихваляється, буцімто надурив дурня і на доказ має золото. Сам був п’яний, і пригощав усіх у шинку.

— Надурив дурня, — повторила Брієнна. — Що він мав на увазі?

— Де мені знати? От що пригадаю, то це його ім’я: Спритний Дик, це я затямив. — Карлик розвів руками. — Чесно скажу, більше мені вам прислужитися нічим, хіба що молитвою найменшого з людей світу сього.

Вірна своєму слову, Брієнна замовила братові миску крабової юшки, а до неї — гарячого свіжого хліба і кухоль вина.

Поки жебрущий брат їв, стоячи поряд, Брієнна розмірковувала над почутим. «Чи не міг до них приєднатися і Біс?» Якщо зникнення Санси — справа рук Тиріона Ланістера, не Донтоса Голярда, то вважати, що вони шукатимуть перевозу через вузьке море, цілком доречно.

Коли малий чоловічок упорався зі своєю мискою, то доїв і те, що лишалося в її.

— Вам слід більше їсти, — мовив він. — Така величенька жінка… дивіться, щоб не знесилитися. Відси до Дівоставу недалеко, але шляхи зараз небезпечні.

«Мені це відомо.» Саме на тій дорозі загинув пан Клеос Фрей, а її з паном Хайме Ланістером полонили Кровоблазні. «Хайме пробував мене убити, — згадала вона, — хоча сам був схудлий та слабкий, зі скутими руками». І все ж йому мало не вдалося; щоправда, тоді Золло ще не відрубав йому правицю. А потім Золло, Рорж та Пелех зґвалтували б її півсотні разів, якби пан Хайме не сказав їм, що вона варта своєї ваги у сафірах.

— М’сьпані? Ви чогось засумували. Чи не сестру згадали? — Карлик попестив її по руці. — Стариця освітить вам шлях до неї, не бійтеся. А Діва вбереже її од лиха.

— Молюся, щоб так і було.

— Так і буде, кажу вам. — Брат уклонився. — Але зараз мушу рушати далі. Мені ще далека путь до Король-Берега.

— Ви маєте коня? Чи мула?

— Мулів маю аж двох. — Малий чоловічок засміявся. — Осьде вони, унизу моїх ніг. Потроху донесуть туди, куди треба.

Він знову вклонився і почалапав до дверей, перевалюючись на кожному кроці. Зрештою він вийшов і зник, а Брієнна лишилася за столом у роздумах над кухлем вина з водою. Вина вона загалом майже не пила, але інколи — дуже-дуже рідко — вдавалася до нього, щоб заспокоїти тривогу в животі. «Куди ж тепер їхати? — питала вона себе. — До Дівоставу, шукати чоловіка на ім’я Спритний Дик у закладі, який кличуть «Смердючою гускою»?»

Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало у руїнах, його володар зачинився у замку, а простолюддя загинуло, розбіглося або поховалося, хто де зумів. Пригадалися їй спалені будинки, порожні вулиці, потрощені та повалені ворота. Дикі собаки скрадалися за їхніми кіньми, а у ставку з підземними джерелами, який дав місту його назву, плавали, наче велетенське бліде латаття, набухлі трупи. «Хайме тоді заспівав «Шість дів у ставі» й реготав, коли я просила його замовкнути.» А ще у Дівоставі зараз сидів Рандил Тарлі — зайва причина уникати цього міста. Мабуть, краще було б сісти на корабель до Мартинова чи Білої Гавані. «А можна зробити і так, і сяк. Зазирнути до «Смердючої гуски», побалакати зі Спритним Диком, а тоді знайти у Дівоставі корабель і поїхати далі на північ.»

Трапезна почала порожніти. Брієнна розірвала навпіл окраєць хліба, дослухаючись до розмов за іншими столами. Більшість крутилася навколо смерті князя Тайвина Ланістера.

— Кажуть, власний син його вбив, — торочив хтось із тутешніх, на вигляд швець. — Ота падлюча дрібна потвора.

— А король іще ж зовсім малий, — відповіла найстарша з чотирьох септ. — Хто ж нами правитиме до його повноліття?

— Брат князя Тайвина, — мовив стражник. — А мо’, отой князь Тирел. А чи Крулеріз.

— Е ні, тільки не він! — оголосив корчмар. — Бракувало нам кривоприсяжців коло престолу!

І сплюнув у вогонь. Брієнна впустила хліб з рук і витрусила крихти зі штанів. Вона вже почула більше, ніж хотіла.

Тієї ночі їй знову наснився намет Ренлі. Усі свічки раптом здмухнуло, навколо зібрався крижаний холод. Щось рухалося крізь зелену пітьму — щось гидке та жахливе просувалося до її короля. Вона прагнула його захистити, але руки й ноги скував мороз, і навіть підняти одну руку коштувало їй усіх сил. Та коли примарний меч прорізав зелений сталевий ринграф, і назовні ринула кров, Брієнна побачила, що король, який помирає — то не Ренлі, а Хайме Ланістер, і саме його вона підвела на смерть.

Сотникова сестра знайшла її у загальній трапезній за кухлем молока з медом, у яке корчмар розбив три сирі яйця.

— Надзвичайна краса, — мовила Брієнна, побачивши у руках жінки свіжорозмальованого щита.

Зображений на щиті знак був не просто герб, а справжній витвір малярського мистецтва. Погляд на нього повернув Брієнну на багато років назад, у прохолодні сутінки батькової зброярні. Вона пригадала, як водила пальцями по вицвілій, потрісканій фарбі, по зелених листочках дерева, уздовж хвоста впалої з неба зірки.

Брієнна заплатила сотниковій сестрі у півтора рази більше, ніж було домовлено, і закинула щита за плече, коли виходила з корчми, де заразом купила в кухаря трохи сухарів, сиру та борошна. З міста вона виїхала північною брамою і поволі посунула полями та повз хутори, де точилися найзапекліші бої, коли на Сутіндол наскочили вовки.

Князь Рандил Тарлі очолював військо короля Джофрі, що складалося з західняків, штормових та лицарів Обширу. Загиблих з його війська віднесли до міста під захист мурів і поховали у криптах звитяжців під септами Сутіндолу. Мертвих північан, далеко численніших, звалили у спільну могилу коло моря. На кургані, що позначав місце поховання, переможці поставили грубо витесаний знак з коротким написом «ТУТ ЛЕЖАТЬ ВОВКИ». Брієнна зупинилася коло нього і проказала мовчазну молитву за всіма, хто знайшов там останній притулок, за Кетлін Старк, її сином Роббом та загиблими разом із ними.

Вона пригадала ту ніч, коли пані Кетлін дізналася про смерть своїх синів — двох юних хлопчиків, залишених у Зимосічі задля безпеки. Тоді Брієнна сама здогадалася, що сталося щось жахливе, і запитала в пані, чи не прибула звістка про її синів. «Я не маю більше синів, окрім Робба» — відповіла пані Кетлін таким голосом, наче їй у животі повертали ножа. Брієнна сягнула рукою через стіл, щоб якось розрадити, але зупинилася, навіть не торкнувшись пальців старшої жінки — не хотіла, щоб її відштовхнули зі страху чи з гніву. Пані Кетлін перевернула руки і показала Брієнні рубці на долонях та пальцях, де колись ніж глибоко врізався у плоть. А тоді почала розказувати про доньок.

— Санса змалку була така шляхетна панна, — казала пані Кетлін, — така чемна, така рада догодити. Понад усе любила казки про лицарські звитяги. Виросте в таку красуню, якою я ніколи не була, самі побачите. Я часто власноруч розчесувала їй волосся — воно було рудаво-брунатне, таке рясне та м’яке… бувало, рудизна у ньому сяяла в світлі смолоскипів, наче вилощена мідь.

Про Ар’ю, молодшу доньку, пані Кетлін теж згадувала, проте Ар’я загубилася і майже напевне загинула. Але Санса… «Я знайду її, ласкава пані, — пообіцяла Брієнна невпокоєній тіні пані Кетлін. — Я ніколи не зупиню пошуків. Життя своє віддам, якщо знадобиться, забуду власну честь, зневажу власні мрії, але знайду.»

За полем битви дорога бігла уздовж берега між сіро-зеленим хвилястим морем з одного боку та ланцюжком низьких вапнякових пагорбів з іншого. Брієнна не була на ній єдиним подорожнім: узбережжям на багато верст було розкидано безліч рибальських селищ, і цією дорогою рибалки зазвичай возили вилов на базар. Вона проминула жіночку-риболовку з доньками, що поверталися додому з порожніми кошиками на плечах. Помітивши Брієнну в обладунку, вони завважили її за лицаря, доки не побачили обличчя. Дівчата почали шепотітися одна до одної та витріщатися на всі очі, а Брієнна спитала їх, намагаючись не зважати:

— Чи не стрічали ви дорогою дівчину тринадцяти років? Шляхетно уроджену, блакитнооку, з брунатно-рудим волоссям. — Пан Шадрік додав їй обережності, але ж вона мусила продовжувати пошуки. — Можливо, вона подорожує з блазнем.

Але дівчата і жінка тільки трусили головами і хихотіли, прикривши роти руками.

У першому ж селі, в яке вона в’їхала, поруч з її конем побігли босоногі хлопчаки. Ще перед селом Брієнна вдягла шолома, бо їй на смерть обридло хихотіння рибалок — хай краще приймають за чоловіка. Один хлопчина запропонував купити скойок, ще один — крабів, а інший схотів продати цноту сестри.

У другого хлопчака Брієнна купила трьох крабів. Поки вона виїхала з селища, почався дощ, здійнявся вітер. «Насувається шторм» — подумала вона, витріщаючись на море. Краплі застукотіли по сталевому шоломі, аж задзвеніло у вухах. Але то було все одно краще, ніж десь там зараз пливти човном через море.

За годину далі на північ дорога розгалужувалася коло купи каміння, що позначала руїни якогось невеличкого замку. Праве відгалуження бігло вздовж берега, наближаючись до півострова Гостроклішня — похмурої місцини, що складалася головне з боліт та порослих соснами пусток. Ліве відгалуження пробивало собі шлях крізь пагорби, поля та ліси до Дівоставу.

Дощ посилювався. Брієнна злізла з кобили і звела її зі шляху — пошукати притулку серед руїн. Де стояли замкові мури, ще можна було помітити між ожини, бур’янів та диких в’язів, але камені, з яких ті мури складалися, були розкидані між дорогами, наче дитячі іграшки. Проте частина головного кам’янця ще стояла. Трійко його башт були вимурувані з сірого граніту, як і знесені стіни, але зубці викладені з жовтого пісковця. «Три корони, — раптом зрозуміла вона, роздивляючись крізь дощ. — Три золоті корони.» Це був замок Голярдів. Вірогідно, саме тут народився пан Донтос.

Брієнна провела кобилу крізь уламки та безлад до входу в кам’янець. Від дверей лишилися тільки іржаві залізні завіси, але дах зберігся нівроку, і всередині було сухо. Брієнна прив’язала кобилу до смолоскипного держака у стіні, зняла шолома і розтрусила волосся. Вона саме заходилася шукати сухого дерева для вогнища, коли почула наближення іншого коня і мимохіть, підкоряючись відчуттю, ступила назад у тінь, де її б не побачили з дороги. То ж була та сама дорога, де їх з паном Хайме спіймали у полон. Вдруге цього не мало статися.

Вершник був із себе невеличкий. «Скажений Повх, — подумала була вона з першого погляду. — Якось зумів мене вистежити.» Рука сама собою лягла на руків’я меча, а на думку спало, чи не вважає лицар її за легку здобич, бо вона, бач, жінка. Колись каштелян князя Грандісона зробив таку саму помилку. Звали його Гамфрей Штир, і був то погордливий старий шістдесяти п’яти років з яструбиним носом та лисим плямистим черепом. Того дня, коли вони заручилися, наречений попередив Брієнну, щоб після майбутнього весілля вона поводилася, як личить шляхетній жінці. «Я не потерплю, щоб моя пані дружина вибрикувала переді мною у чоловічій кольчузі. У цьому я чекаю від вас належної поваги чоловікові, бо інакше муситиму покарати.»

Брієнні було шістнадцять, і вона добряче знала, з якого боку братися за меча. Хоча вправність зі зброєю в навчальному дворі не допомогла їй подолати сором’язливість, усе ж вона знайшла в собі мужність сказати панові Гамфрею, що прийме покарання лише від чоловіка, який зуміє перемогти її у двобої. Старий лицар збуряковів лицем, але погодився вдягти обладунок і навчити зухвале дівчисько, де її місце. Билися вони тупою турнірною зброєю, тому булава Брієнни не мала шпичаків. Але і нею вона розтрощила панові Гамфрею ключицю, два ребра і надію на подружнє щастя. То був її третій майбутній чоловік — і останній. Більше батько не наполягав на заміжжі.

Якщо по п’ятах в неї скрадався справді пан Шадрік, то на неї, вірогідно, чекав двобій. Ані об’єднуватися з малим лицарем, ані дозволяти йому іти слідом аж до Санси вона наміру не мала. «А він зухвалець, на мову он який хвацький. Поводиться так, наче певен свого хисту з мечем, — подумала Брієнна. — Може, й так, але ж статурою дрібнуватий. У мене руки довші, та й сили, мабуть, більше.»

Силою Брієнна не поступалася більшості лицарів. Її старий майстер-мечник казав, що такою спритністю та швидкістю не похвалиться жодна жінка її статури. Витривалістю її теж боги не обділили, і пан Гудвін вважав це за найщедріший їхній дарунок. Битися мечем та щитом — справа дуже втомна, і перемога часто-густо дістається тому, хто довше втримається на ногах. Пан Гудвін учив її битися обережно, берегти силу, водночас дозволяючи ворогові марнувати свою у лютих наскоках.

— Чоловіки тебе завжди зневажатимуть, — казав він, — і з гордощів бажатимуть перемогти швидко, аби ніхто не казав, що якась жінка зуміла гідно протриматися проти них бодай трохи.

Вийшовши у світ, Брієнна швидко зрозуміла, що майстер-мечник мав рацію. Навіть Хайме Ланістер налетів на неї у той самий спосіб — тут-таки у лісі побіля Дівоставу. Якщо буде на те божа ласка, Скажений Повх зробить ту саму помилку. «Може, він і гартований лицар, — подумала вона, — але ж не Хайме Ланістер.» І вийняла меча з піхов.

Але до розгалуження двох доріг під’їхав зовсім не каштановий бойовий кінь пана Шадріка, а старий та виснажений строкатий з худорлявим хлопчиною на спині. Коли Брієнна побачила коня, то відступила назад, збентежена. «Якийсь малий, та й годі, — подумала вона, але тут побачила обличчя під каптуром. — Хлопчина з Сутіндолу. Той, який у мене влетів. Це він.»

Хлопчик не кинув на руїни замку навіть погляду, натомість роздивився спершу одну дорогу, потім іншу. Повагавшись хвилину, він повернув коняку головою до пагорбів і потрусив собі далі. Брієнна дивилася, як він зникає під пеленою дощу, аж раптом втямила, що бачила того ж самого хлопця у Росбі. «То він мене вистежує, — подумала вона. — Але в цю гру можна гратися удвох.» Брієнна відв’язала кобилу, видерлася у сідло і рушила слідом.

Малий дорогою витріщався на землю, пильнуючи колії, заповнені дощовою водою. Дощ заглушив Брієннине наближення, та й каптур, без сумніву, зробив свій внесок. Хлопець навіть не глянув собі за спину, доки Брієнна ристю не підлетіла до нього ззаду і не ляснула старого коня по крижах плащиною свого меча.

Кінь став дибки, худорлявий малий полетів з його спини на землю, тріпотячи полами киреї, наче крилами. Прилетів він у грузьке болото, а коли так-сяк випростався з брудом та бурою мертвою травою між зубів, над ним стояла Брієнна з мечем у руці. Хлопець був, поза сумнівом, точнісінько той самий — вона упізнала ячмінь на оці.

— Хто ти такий? — завимагала вона.

Малий заворушив губами, але нічого не відповів, лише вирячив очі завбільшки мало не з куряче яйце.

— П-п-п… — було все, на що він спромігся. — П-п-п…

Хлопець затремтів, аж зателенькали ланки кольчуги.

— П-п-п…

— Просиш? — перепитала Брієнна. — Ти мене про щось просиш?

Вона приставила вістря меча малому до борлака і проказала:

— Це я тебе красно прошу розказати мені, хто ти такий і навіщо мене переслідуєш.

— Не п-п-прошу. — Хлопець запхав палець до рота і виколупав звідти грудку грязюки, відпльовуючись. — П-п-под. Мене так звати. П-п-подрік П-пейн.

Брієнна опустила меча, зненацька відчувши напад співчуття до малого. Вона пам’ятала той день у Надвечір’ї, молодого лицаря з трояндою в руці. «Він приніс її подарувати мені.» Принаймні так їй сказала септа. Брієнна мала лише привітати гостя у батьковому замку. Йому було вісімнадцять років, довге руде волосся спадало на плечі. Їй було дванадцять, її стан міцно стягувала нова негнучка сукня, груди прикрашали гранати. Вони були однакові на зріст, але Брієнна не зуміла ані подивитися йому в очі, ані проказати прості слова, яких її навчила септа. «Пане Ронете. Вітаю вас у палатах мого вельможного батька. Така втіха — нарешті побачити ваше обличчя.»

— Навіщо ти за мною їдеш? — завимагала вона. — Тебе надіслали шпигувати? Хто твій хазяїн: Варис чи королева?

— Ні. Жоден. Ніхто.

Брієнні здалося, що хлопчині років десять, та вона знала точно, що вік дітей на око вгадувати не вміє. Їй завжди здавалося, що діти молодші, ніж є насправді — можливо, тому, що вона сама змалку була завелика для своїх літ. «Якби ж просто дівка дебела була, — казала септа Роела, — а то наче парубок.»

— Цей шлях надто небезпечний для самотнього хлопчини.

— Не для зброєносця ж! Я його зброєносець. Правиці.

— Князя Тайвина? — Брієнна вклала меча до піхв.

— Ні. Іншого Правиці. Попереднього. Його сина. Я бився з ним у битві. Кричав «Півпан! Півпан!»

«Зброєносець Біса?!» Брієнна не знала навіть, що Біс мав зброєносця. Тиріон Ланістер не був лицарем. Напевне, йому належала якась служба… джура, покойовий, чашник… зрештою, хтось мав одягати таку поважну особу… «Але зброєносець?!»

— Навіщо ти за мною стежив? — спитала вона. — Чого тобі треба?

— Щоб знайти її. — Хлопчина став на ноги. — Його пані. Ви ж її шукаєте. Брелла мені сказала. Вона його дружина. Не Брелла, пані Санса. Я подумав: якби ви її знайшли…

Обличчя його скривилося у раптовому нападі.

— Я його зброєносець, — повторив малий, не зважаючи на струмені дощу, які спливали обличчям, — а він кинув мене напризволяще.