Семвел

Сем саме читав про Інших, коли побачив мишу.

Очі його були червоні й подразнені. «Дарма я їх натираю» — казав він собі, продовжуючи натирати. Від пилюки вони свербіли і спливали слізьми, а пилюка тут була усюди. Маленькі її пухирчики злітали у повітря від кожної перегорнутої сторінки, а коли Сем зсував стос книжок, щоб подивитися котрусь унизу, пилюка вибухала цілими сірими хмарами.

Сем не знав, скільки минуло часу, відколи він востаннє спав. Але від товстої лойової свічки, яку він запалив, коли допався до нерівної в’язки скручених сувоєм та зв’язаних шворкою окремих сторінок, лишилося ледве піввершка. Втомився він так, наче на ньому орали, але не мав сили зупинитися. «Ще одна книжка, — казав він собі, — і тоді вже годі. Ще один сувій, лише один. Ще одна сторінка — і піду нагору та візьму щось попоїсти.» Але за однією сторінкою сама собою перегорталася друга, а тоді третя, а під купою книжок чекала ще одна. «Ось лишень гляну одним оком, про що вона» — думав він про нову книжку, і раптом опинявся вже на її середині. В роті Сем не мав ані тріски, відколи з’їв миску квасолевої юшки зі шкварками разом з Пипом та Греном. «Ну хіба ще хліба з сиром, але й того лише крихту» — згадав він. Саме тоді він кинув швидкий погляд на порожню таріль і помітив мишку, що розкошувала хлібними крихтами.

Миша була завбільшки з половинку його мізинця, мала чорні очиці та м’яке сіре хутерце. Сем знав, що мав би її вбити. Хай миші більше полюбляли хліб та сир, але ж не гребували і папером. Поміж стосів та полиць він знайшов удосталь мишачого посліду, а на деяких шкіряних палітурках книжок виднілися сліди дрібних зубів.

«Але ж вона така дрібнесенька… І голодна.» Хіба можна пошкодувати їй кілька крихт хліба? «І все-таки вона їсть книжки.»

Після годин, висиджених у кріслі, Семова спина затерпла, наче дошка, а ноги геть заніміли. Він знав, що не досить спритний, аби упіймати мишу, та може, зумів би її розчавити. Коло його ліктя лежав важкий, переплетений у шкіру примірник «Літопису Чорного Кентавра» — надзвичайно детальний звіт септона Джоркена про дев’ятирічну службу Орберта Крестава на посаді князя-воєводи Нічної Варти. У тому літописі на кожен день служби воєводи припадала окрема сторінка. Починалася вона, як здавалося вже після кількох з них, завжди одним і тим самим: «Князь-воєвода Орберт піднявся на світанку та пішов до вітру спорожнитися». Виняток становила остання сторінка, на якій говорилося: «Князя-воєводу Орберта знайшли померлим уві сні.»

«Жодна миша не встоїть перед септоном Джоркеном.» Сем дуже повільно ухопив книжку лівицею, але та була занадто важка і товста. Коли він спробував підняти її одноруч, книжка гучно гепнулася з пухких пальців назад на стіл. Миша зникла за пів-удару серця — тільки шурхнуло. Сем відчув полегшення — він бачив би нічні жахіття, якби розчавив бідолашну малечу.

— А будеш книжки їсти? — суворо мовив він уголос, щоб хоч якось присоромити істоту. «Наступного разу, мабуть, варто взяти більше сиру.»

Сем здивувався, побачивши, як низько вигоріла свічка. То коли ж це він юшку їв: сьогодні чи вчора? «Вчора. Мабуть, що вчора.» Зрозумівши це, він позіхнув. Джон, певно, непокоїтиметься, що з ним сталося, але маестер Аемон зрозуміє. Коли маестер ще не втратив зору, то любив книжки не менше за Семвела Тарлі. Він знав, що це таке: провалитися просто в книжку, де кожна сторінка — наче вікно в інший світ.

З натугою зіп’явшись на ноги, Сем скривився, відчувши колоття голок у литках. Крісло було тверде і врізалося у підкрижжя, коли він згинався над книжкою. «Не забути принести подушку.» Ще краще було б ночувати просто тут — у келії, яку він знайшов майже схованою за чотирма скринями окремих сторінок, що відвалилися від книжок. Але Сем не хотів надовго залишати маестра Аемона самого. Останнім часом той потроху слабшав і потребував допомоги, особливо з круками. Певно ж, при Аемонові служив ще Клідас, але Сем був молодший і порав птахів краще за нього.

Запхавши під ліву пахву стос книжок та сувоїв, а до правиці взявши свічку, Сем посунув підземними проходами, які братчики кликали «жуковинами». Блідий стовп світла вихоплював круті кам’яні сходи, що виводили на поверхню; так Сем дізнався, що вже настав день. Він лишив свічку горіти у стінній заглибині та почав підніматися. На п’ятій сходинці він уже пирхав, а на десятій зупинився перекласти книжки під праву пахву.

Небо нагорі мало колір білого олива. «Снігове небо» — подумав Сем, примружившись угору, і здригнувся незатишно. Він пам’ятав ту ніч на Кулаку Першолюдей, коли упирі та сніговії зійшлися разом. «Та годі тобі боятися, — подумав він. — Ти ж маєш навколо себе присяжних братчиків, не кажучи вже про Станіса Баратеона і його лицарів.» Поруч здіймалися вежі та інші будівлі замку Чорного, карликові проти крижаного громаддя Стіни. Чимала купа людей повзла кригою вгору приблизно за чверть висоти Стіни від землі — там потроху виростали нові звивисті сходи, що мали скоро зустрітися з рештками старих. Пиляння та стукіт молотків лунко відбивалися від льоду Стіни. Джон примушував будівничих працювати вдень і вночі; Сем чув, як дехто скаржився за вечерею: мовляв, воєвода Мормонт ніколи не силував їх так тяжко гарувати. Але ж без величезних сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного ланцюгового витягу. А якщо Семвел Тарлі й ненавидів щось гірше за сходинки, то це підйомну кліть. Він завжди заплющував очі, коли сідав у неї, конче певний, що ланцюг зараз розірветься. Щоразу, як залізо кліті шкрябало по кризі, його серце на хвильку припиняло битися.

«Двісті років тому тут були дракони, — знічев’я подумав Сем, спостерігаючи за повільним підйомом кліті. — Вони просто узяли та й злетіли б на верхівку Стіни.» Королева Алісанна тоді прилетіла до замку Чорного на драконі, а Джаяхаерис, її король, прибув за нею на своєму. Чи не могла Срібнокрилка залишити по собі яйце? А чи може, Станіс знайшов яйце на Дракон-Камені? «Та якби він і мав яйце, то як би зумів його налупити?» Баелор Блаженний молився над яйцями, що належали йому, а інші Таргарієни вдавалися до чаклунства. Та нікого з них не спіткало нічого доброго, крім дурощів та лиха.

— Семвеле, — мовив похмурий голос, — а я по тебе. Наказано привести тебе до князя-воєводи.

Семові на ніс упала сніжинка.

— Джон хоче мене бачити?

— Чи хоче він, чи ні — цього не скажу, — відповів Скорботний Ед Толет. — Я ніколи не хотів бачити половини того, що бачив, зате не бачив половини того, що хотів. Гадаю, хотіння тут геть ні до чого. Але піти таки доведеться. Воєвода Сніговій бажає з тобою говорити, щойно скінчить з Крастеровою дружиною.

— Йолею?

— Нею. Якби моя мамка-годувальниця була на неї схожа, я б і досі висів під цицькою. Та дзуськи — моя мала вуса.

— Для кіз вуса — то звична справа! — вигукнув Пип. Вони з Греном саме виникли з-за рогу, тримаючи в руках довгі луки, а на спини закинувши сагайдаки стріл. — Де тебе носило, Смертяний? Ми тебе за вечерею шукали. Там без тебе ціле смажене теля лишилося нез’їдене.

— Не зви мене Смертяним! — Сем пустив повз вуха жарт про теля. Що з нього взяти, з того Пипа. — Я читав. Там була миша…

— Не згадуй мишей при Грені. Вони його жахають аж на смерть!

— Брехня! — обурено заперечив Грен.

— От приміром, де тобі з’їсти мишу — не подужаєш!

— Та я стільки подужаю, що ти не полічиш!

Скорботний Ед Толет зітхнув.

— Як я був малий хлопчина, ми їли смажену мишу лише на великі свята. Мені, як найменшому, лишався хвіст. А на хвості ж м’яса катма!

— Де твій лук, Семе? — запитав Грен.

Колись пан Алісер кликав його Бицею, та з часом прізвисько змінилося на Зубра, бо Грен і справді виростав дедалі більше схожим на цього звіра. Він прибув до Стіни величеньким, але вайлуватим, дебелим шиєю, широким спиною, червоним на обличчя… і вельми незграбним. Та відтоді все змінилося. Хай шия його ще червоніла, коли Пип дражнив приятеля якоюсь новою вигадкою, зате довгі години вправ з мечем та щитом зробили йому живіт пласким, руки — дужими та твердими, груди — широкими та м’язистими. Тепер він справді був могутній, як зубр — і так само кошлатий.

— Ульмер чекав тебе коло цілей.

— А, Ульмер, — присоромився Сем.

Чи не першим наказом Джона Сніговія на посаді князя-воєводи було запровадження щоденних вправ зі стрільби з лука для всієї залоги замку, навіть шафарів та кухарів. Він сказав, що попередні очільники Варти забагато уваги приділяли навчанню меча і замало — стрільбі. То була пам’ять про дні, коли з десяти братчиків щонайменше один був лицарем, а не так, як зараз — хіба один зі ста. Сем визнав, що наказ доцільний, але вправи з довгим луком ненавидів майже так само пристрасно, як видирання сходами догори. Коли він вдягав рукавиці, то нікуди не міг влучити, зате коли знімав, то мав пухирі на всіх пальцях. Небезпечна штука — луки. Одного разу Сем відірвав собі половину нігтя на великому пальці, коли натягав тятиву.

— Та забув я про Ульмера…

— Ти, Смертяний, розбив серце дичацькій принцесі, — мовив Пип. Останнім часом Вала взяла за звичку дивитися на них з вікна своєї келії у Король-Башті. — Все стоїть коло вікна, тебе виглядає.

— Та не виглядає вона! Що ти верзеш?!

Сем говорив з Валою лише двічі — маестер Аемон відвідував її, щоб перевірити, чи здорові немовлята. Принцеса була така вродлива, що Сем червонів, запинався і недоладно мимрив у її присутності.

— Чому б ні? — спитав Пип. — Вона хоче мати від тебе дітей. Може, нам краще кликати тебе Семом Спокусником?

Сем зашарівся. Він знав, що король Станіс має щодо шлюбу Вали свої наміри — дівчина була вапном, яким король хотів скріпити вибудуваний ним мир між північанами та вільним народом.

— Мені нема коли стріляти — я мушу йти до Джона.

— Джона? Якого ще Джона? Ми знаємо когось на ім’я Джон, га, Грене?

— Та це він про князя-воєводу.

— А-а-а, отого. Великого і жахливого Сніга-воєводу. То так і кажи. Але навіщо тобі його бачити? Він навіть вухами ворушити не вміє. — Пип заворушив своїми, щоб показати хист. Вуха в нього були таки чималенькі, ще й червоні з морозу. — Втім, ні — він тепер не той Сніг-воєвода, що був. Він Джон Сніговій, справжній князь-воєвода Нічної Варти, такий вельможний пан, що на нас йому і глянути гидко.

— Джон має обов’язки, — взявся захищати його Сем. — Йому ввірено цілу Стіну і все, що коло неї.

— Але ж він і друзям винен деякі обов’язки, хіба ні? Якби не ми, нашим князем-воєводою зараз був би Янос Слинт. А князь Янос вислав би Сніговія на розвідку голим верхи на миршавому віслюку. «Ану хутко скачи до Крастерового Дитинця, — сказав би Слинт, — і привези мені опанчу та чоботи Старого Ведмедя.» Це ж ми, не абихто, врятували його від такої долі. А тепер у нього забагато обов’язків, щоб посидіти з нами за келихом пряного вина коло вогню?!

Грен погодився з приятелем.

— Обов’язки чи ні, а надвір же він виходить! Завжди отут з кимось б’ється, мало не щодня.

Сем мусив визнати, що Грен має рацію. Одного разу, коли Джон прийшов спитати поради в маестра Аемона, Сем запитав його, чому він стільки часу марнує на бійку мечем.

— Старий Ведмідь, коли був князем-воєводою, то зовсім рідко брав меча до рук, — зауважив він.

У відповідь Джон пхнув руків’я Пазура Семові до руки. Дав відчути легкість, рівновагу, змусив покрутити клинок і побачити блиск рясиць у темно-димному металі.

— Валірійський булат, — мовив він, — викуваний чарами, вигострений до краю, майже незнищенний. Мечник має бути гідним свого меча, Семику. Пазур зроблено з валірійського булату, але ж мене — ні. Насправді Піврукому було легше вбити мене, ніж тобі — муху.

Сем віддав меча назад.

— Коли я пробую вбити муху, вона завжди тікає. Я ляпаю собі по руці, а потім мені болить.

Джон зареготав.

— Ну як скажеш. Нехай Кворину було легше вбити мене, ніж тобі — з’їсти миску вівсяної каші.

Вівсяну кашу Сем дуже полюбляв, а надто коли її присмачували медом.

— Вибачайте, не маю часу.

Сем покинув друзів і закрокував до зброярні, притискаючи книжки до грудей. «Я щит, що береже царину людей» — пригадав він і спитав себе, що б ті люди сказали, якби усвідомили, що захист їхньої царини покладено на плечі Грена, Пипа і Скорботного Еда.

Воєводську Вежу геть випатрав вогонь, Станіс Баратеон забрав собі за помешкання Король-Башту… відтак Джон Сніговій вселився до непоказних покоїв Донала Нойє позаду зброярні. Коли прибув Сем, звідти саме виходила Йоля, загорнута у його старого кобеняка, подарованого під час втечі з Крастерового Дитинця. Вона трохи не пробігла повз нього, якби він не схопив її за руку, впустивши дві зі своїх книжок.

— Йолю!

— Семе.

Голос її уривався. Йоля — темноволоса тоненька дівчина з великими карими очима сарни — ледве вгадувалася під складками старого Семового кобеняка, обличчя майже сховалося під каптуром, та все одно було видно, як вона тремтить. Обличчя її виглядало змарнілим і переляканим.

— В чому справа? — запитав Сем. — Як ся мають діти?

Йоля смикнула руку на себе.

— З ними все гаразд, Семе. Все гаразд.

— Диво, що ти колись спиш, між ними двома, — мовив Сем якомога приязніше. — Котрого це я чув минулої ночі? Здавалося, він ніколи не замовкне.

— То Даллин хлопчик. Він як хоче цицьку, то кричить, аж заходиться. А мій… мій майже ніколи. Лише інколи воркотить, але… — Її очі наповнилися слізьми. — Мені час іти. Давно вже маю їх погодувати. Бо як вони мені груди не висмокчуть, то я геть уся обляпаюся.

І Йоля ринула через двір, лишивши Сема у збентеженні.

Щоб зібрати зронені долу книжки, йому довелося стати на коліна. «Чого я їх стільки нахапав?» — питав себе Сем, струшуючи бруд з «Нефритової скарбниці», товстезного зібрання переказів та байок сходу, яке йому велів знайти маестер Аемон. Книжку начебто не було пошкоджено. Зате книзі «Драконове Сім’я, або Історія Дому Таргарієн від Вигнання до Найвищої Могутності», поважній праці маестра Томакса, пощастило менше. Впавши, вона розчахнулася, і кілька сторінок забруднилися болотом — серед них одна з вельми ретельно змальованим кольоровими чорнилами Балеріоном Чорним Жахом. Сем обізвав себе безруким йолопом і заходився розгладжувати сторінки та вичищувати з них бруд. Присутність Йолі завжди його бентежила і здіймала у ньому… ну, те, що здіймається. Присяжний братчик Нічної Варти не мав би таке відчувати до Йолі, особливо коли вона згадувала про груди і…

— Воєвода Сніговій чекає.

Коло дверей зброярні стояло двоє вартових у чорних кобеняках та залізних шоломцях, спираючись на списи. Звернувся до Сема Волохатий Гал, а Мулій допоміг йому стати на ноги. Сем пробурмотів подяку і заспішив повз них крізь кузню, де стояло горнило, міхи та ковадло. На верстаті лежала наполовину готова кольчуга. Під ковадлом лежав Привид і гриз бичачу кістку в намаганні дістатися мозку. Великий білий лютововк підняв на Сема погляд, але не писнув.

Джонова світлиця розташувалася позаду риштунків зі списами та щитами. Коли Сем увійшов, Джон саме читав якийсь пергамен. На плечі в нього сидів крук воєводи Мормонта, видивляючись униз, наче теж розумів, що там написано. Забачивши Сема, птах простер крила і полетів до нього, вигукуючи:

— Зер-рна, зер-рна!

Відклавши книжки, Сем пхнув руку в мішок коло дверей і дістав жменю зерняток. Крук сів йому на зап’ясток і схопив одне з долоні, та так добряче при тому дзьобнув, що Сем аж кавкнув і відсмикнув руку. Птах знову здійнявся у політ, а червоні та жовті зернятка розлетілися навколо.

— Зачини двері, Семику. — На Джонових щоках досі виднілися рубці, де орел намагався вирвати йому очі. — Та потвора проклювала тобі шкіру?

Сем поклав книжки і стягнув рукавичку.

— Ой, справді. — В животі йому замлоїло. — В мене кров тече!

— Така наша доля — проливати кров за Варту. Вдягай товщі рукавиці. — Джон штовхнув до нього чоботом стільця. — Сідай і поглянь на оце.

Він передав Семові шмат пергамену.

— Що це таке? — запитав Сем.

Крук заходився виколупувати зернятка з-поміж очерету на підлозі.

— Паперовий щит.

Сем почав читати, заразом висмоктуючи кров з долоні. Руку маестра Аемона він упізнав одразу ж. Старий писав дрібними охайними літерами, прямо і точно, але не бачив ляпок та іноді лишав чорнило розмазаним.

— Лист королю Томену?

— У Зимосічі Томен бився з моїм братом Браном на дерев’яних мечах. І мав на собі стільки повсті, що скидався на набитого для пічки гусака. Бран тоді збив його на землю. — Джон підійшов до вікна. — А потім Бран загинув. А рожевопикий опецьок Томен тепер сидить на Залізному Престолі з короною на своїх золотих кучерях.

«Бран не загинув! — кортіло вигукнути Семові. — Він пішов за Стіну з Холодноруким!» Але слова застрягли йому в горлянці. «Я присягнувся, що нікому не скажу.»

— Бачу, ти не підписав листа.

— Старий Ведмідь прохав Залізний Престол про допомогу чи не сто разів. І йому прислали Яноса Слинта. Жоден лист не змусить Ланістерів нас полюбити. Адже вони чули й чують, як ми допомагаємо Станісові.

— Але ж тільки у захисті Стіни, не в змаганнях за престол! — Сем швидко перечитав листа. — Тут саме так і написано!

— Князь Тайвин може не схотіти побачити різницю. — Джон забрав листа назад. — Навіщо йому допомагати нам зараз, якщо він жодного разу не допоміг раніше?

— Ну, — мовив Сем, — він же не захоче, щоб люди казали: ось, мовляв, Станіс виїхав на чолі війська на захист держави, поки король Томен сидів і бавився іграшками. Це накличе сором на дім Ланістер.

— Я хочу накликати на дім Ланістер не сором, а смерть і руїну. — Джон підняв листа. — «Нічна Варта не втручається у чвари Семицарства», — прочитав він. — «Ми склали обітницю боронити царину людей, яка зараз знаходиться у жахливій небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам проти ворогів за Стіною, хоча ми не є його підданими чи служивими вояками…»

— Ну, — посовався Сем, — таки не є. Адже так?

— Я дав Станісу харчів, притулок і Ніч-Кром, а ще дозволив оселити якусь частину вільного народу в Дарунку. Це все.

— Князь Тайвин скаже, що це забагато.

— Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він жадає. Ми гуляємо крижаним мостом, де по обидва боки — бездонне провалля. Задовольнити одного короля — то вже справа нелегка. Задовольнити двох — навряд чи можлива.

— Так, але… раптом Ланістери переможуть, і князь Тайвин вирішить, що ми зрадили короля тим, що допомогли Станісові? Це ж буде кінець Нічній Варті. Він має за собою Тирелів з усім могуттям Вирію. І він таки розбив князя Станіса на Чорноводі.

Семові ставало млосно від самого лише вигляду крові, та він кумекав у тому, як і завдяки чому виграються війни. Його батько подбав про навчання сина.

— Чорновода — то була одна битва. Робб виграв усі свої битви, а голову втратив. Якщо Станісові вдасться підняти північ…

«Він намагається переконати себе, — зрозумів Сем, — але не може.» З замку Чорного вилетіло безліч круків на борвії чорних крил, закликаючи князів півночі оголосити підтримку Станісові Баратеону та приєднати свої потуги до його війська. Більшість тих круків вислав сам Сем. Поки що повернувся лише один птах — той, який літав до Карголду. Від решти панства було чути лише моторошну тишу.

Та навіть якби всі північани і стали на його бік… Сем не розумів, як навіть у такому разі Станіс сподівається здолати об’єднану потугу Кастерлі-на-Скелі, Вирію та Близнюків. І все ж без північан його справа приречена від самого початку. «Так само приречена, як Нічна Варта, якщо князь Тайвин назве нас зрадниками.»

— Ланістери мають собі власних північан. Князя Болтона та його байстрюка.

— Станіс має Карстарків. Якщо він залучить до своєї справи ще й Білу Гавань…

— Якщо, — наголосив Сем. — А якщо ні… тоді, пане воєводо, навіть паперовий щит краще, ніж зовсім ніякого.

Джон зашурхотів листом, розпрямлюючи його.

— Та мабуть.

Він зітхнув, узяв перо і нашкрябав підпис унизу листа.

— Подай мені воску для печаток.

Сем нагрів паличку чорного воску над свічкою, накрапав трохи на пергамен і подивився, як Джон твердо втискає у калюжку печатку князя-воєводи.

— Віднеси маестрові Аемонові, коли підеш, — наказав Джон. — Хай надішле птаха до Король-Берега.

— Надішлю. — Сем завагався. — Пане воєводо, чи не можна спитати… Я бачив, як звідси вийшла Йоля. Вона трохи не плакала.

— Вала знову прислала її прохати про Манса.

— Ой…

Вала — то була сестра жінки, яку Король-за-Стіною взяв собі за королеву. «Дичацькою принцесою» кликав її Станіс зі своїми людьми. Сестра її Далла загинула під час битви, хоча її не торкнувся жоден клинок — вона померла, народжуючи сина Манса Розбишаки. Сам Розбишака теж мав скоро відійти за нею в могилу, якщо почуті Семом плітки містили хоч трохи правди.

— Що ви їй сказали?

— Що побалакаю зі Станісом, хоча навряд його намір похитнуть якісь мої слова. Перший обов’язок короля — захищати державу, а Манс на неї напав. Його милість цього не забуде. Мій батько називав Станіса Баратеона справедливою людиною, але ніхто ніколи не вважав його поблажливим. — Джон спинився, насупився. — Я б радше зітнув Мансові голову власноруч. Адже він колись був братчиком Нічної Варти. За правом його життя належить нам.

— Пип сказав, що пані Мелісандра хоче віддати його вогню і скоїти якесь чаклунство.

— Пипові слід навчитися припинати язика. Я те саме чув від інших. Королівська кров, мовляв, пробуджує дракона. Де Мелісандра гадає знайти поснулого дракона — цього ніхто не знає. Якесь безглуздя. Мансова кров не більш королівська, ніж моя власна. Він ніколи не вдягав корони, не сидів на престолі. Власне, він усього лише розбійницький отаман. А в розбійницькій крові жодної сили немає.

Крук зиркнув угору з підлоги.

— Кров! — проскрипів птах.

Джон не звернув на нього уваги.

— Я відсилаю Йолю з замку.

— Ой! — прохопився Сем з несподіванки, тоді закивав головою. — Так-так, це… це на краще, пане воєводо.

А й справді — добре їй буде поїхати кудись, де тепло і безпечно, щонайдалі від Стіни та війни.

— І не саму, а з хлопчиком. Треба шукати нову годувальницю для його молочного брата.

— Поки не знайдете, згодиться козяче молоко. Для дитини воно краще за коров’яче. — Про це Сем прочитав у якійсь книжці. Він посовався на стільці й продовжив: — Пане воєводо… коли я проглядав літописи, то натрапив на ще одного юнака-воєводу. За чотири століття перед Завоюванням. Озріка Старка обрали у віці десять років, а прослужив він наступні шістдесят. Це вже четверо, пане воєводо. Ви ще дуже далекі від того, щоб вважатися наймолодшим з обраних воєвод. Наразі ви п’ятий у списку.

— І всі молодші за мене були синами, братами або байстрюками Короля на Півночі. Розкажи мені щось корисне. Розкажи про нашого ворога.

— Про Інших. — Сем облизнув губи. — Вони згадуються у літописах, але не так часто, як я чекав. Ну тобто у тих літописах, які я знайшов і продивився. Бо ж там напевне є і такі, що я проминув. Частина старих книжок розвалюється на шматки; як гортаєш сторінки, то вони кришаться. А найстаріші… вони або геть розсипалися, або так поховані, що я не знайшов, або… ну, таке теж може бути, що їх і нема, тих книжок, і не було ніколи. Найстаріші літописи, що ми маємо, написано після того, як андали прийшли на Вестерос. Першолюди лишили тільки руни на каменях. І тому все, що нам здається відомим про Вік Звитяжців, Вік Світанку і Довгу Ніч — то розвідки, написані септонами за тисячі років після подій. У Цитаделі є архімаестри, які геть усе в них ставлять під сумнів. Старі оповіді повняться королями, що правили століттями, та лицарями, які здобували собі слави за тисячу років перед тим, як з’явилося лицарське звання. Та ви й самі знаєте перекази про Брандона Будівника, Симеона Зореокого, Короля Ночі… ми звемо вас дев’ятсот дев’яносто восьмим князем-воєводою Нічної Варти, але найстаріший список, що я зміг знайти, містить шістсот сімдесят чотири воєводи, тому його мало бути написано у часи…

— Дуже давні часи, і то минулі, — перебив Джон. — Що там про Інших?

— Я знайшов згадку про драконоскло. Колись, за Віку Звитяжців, діти лісу щороку давали Нічній Варті сто обсидіанових кинджалів. Майже всі оповіді погоджуються, що Інші приходять тоді, коли стає холодно. Або ж навпаки — коли вони приходять, тоді холоднішає. Іноді вони з’являються у снігових буревіях і зникають, коли небо ясніє. Вони ховаються від сонячного світла і виникають у пітьмі ночі… або ж пітьма настає, коли вони приходять. Хтось пише, що Інші їздять верхи на трупах тварин. Ведмедів, лютововків, мамутів, коней — байдуже, аби були мертві. Той, що вбив Малюка-Павлюка, їхав на мертвому коні — принаймні хоч тут нас не дурять. Деякі джерела також повідомляють про велетенських крижаних павуків. Я не знаю, хто це такі. Людей, яких убито в сутичках з Іншими, треба спалити, бо інакше вони повстануть знову як їхні посіпаки.

— Ми все це знаємо. Питається, як з ними боротися?

— Якщо вірити переказам, обладунок Інших стійкий проти більшості пересічних клинків, — відповів Сем, — а їхні власні мечі такі холодні, що аж ламають гартовану крицю. Але їх відлякує вогонь і вражає обсидіан.

Він пригадав того, якого зустрів у страхолюдній пущі. Як істота мовби розтанула, коли Сем пхнув її кинджалом з драконоскла, що йому зробив і подарував Джон.

— Я знайшов одну розвідку про Довгу Ніч, у якій оповідається про останнього звитяжця, що вражав Інших клинком драконосталі. Там написано, що проти неї Інші безсилі.

— Драконосталь? — Джон спохмурнів. — Невже валірійський булат?

— Мені теж одразу спало на думку.

— Тобто якщо я переконаю панство Семицарства віддати нам усі їхні мечі валірійського булату, ми будемо врятовані? А чом би й ні! Хіба важко? — Джон засміявся, та веселощів у тому сміху не чулося. — То ти знайшов, хто ж такі ці Інші, звідки з’являються, чого хочуть?

— Ще не знайшов, пане воєводо — та може, просто не ті книжки читав. Я ж іще кількасот навіть не відкрив. Якби ж мені більше часу, я б знайшов усе, що тільки можна знайти.

— Часу якраз і немає, — сумно проказав Джон. — Тобі час збирати речі, Семе. Ти їдеш разом із Йолею.

— Їду? — Хвилину Сем нічого не розумів. — Я кудись їду? До Східної Варти, пане воєводо? Або… куди мені…?

— До Старограду.

— До Старограду?! — вирвався у Сема придушений писк.

Недалечко від Старограду лежав Рогошпиль. «Рідний дім.» Від самої думки у голові аж запаморочилося. «І батько.»

— Аемон теж їде.

— Аемон? Маестер Аемон?! Але ж… пане воєводо… йому сто два роки… а ви відсилаєте і його, і мене? Хто ж поратиме круків? А як вони захворіють чи пораняться, тоді…

— Їх попорає Клідас. Він служить Аемонові багато років.

— Клідас не маестер, а лише шафар, і очі в нього слабкуваті. Вам потрібен маестер. Але ж маестер Аемон такий слабий, а тут подорож морем… — Він згадав Вертоград і «Вертоградську королеву» та мало не вдавився власним язиком. — Раптом що… він такий старий, і…

— Його життя буде в небезпеці. Я це знаю, Семе. Але тут на нього чатує ще більша небезпека. Станіс знає, хто такий Аемон. Якщо червоній жінці знадобиться королівська кров для її химороді…

— Ой. — Сем зблід з лиця.

— У Східній Варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, його спів приманить до нас хоч кількох людей з півдня. «Кіс» довезе вас до Браавосу, а вже там ви влаштуєте собі проїзд до Старограду. Якщо ти й досі не роздумався назвати Йолину дитину своїм байстрюком, то відішли їх обох до Рогошпилю. Інакше Аемон знайде їй місце служниці в Цитаделі.

— Моїм б-байстрюком… — Так, він це казав, але ж… «Стільки води. Можна потонути. Кораблі весь час тонуть, а нині, восени, ще й такі борвії гуляють…» Зате Йоля буде з ним, і дитина виросте в безпеці. — Так, я… мати з сестрами допоможуть Йолі порати дитину…

«Я можу надіслати листа. Навіщо пхатися до Рогошпилю самому?»

— Але Дареон може відвезти її до Старограду незгірш мене. А я… щодня стріляю з лука з Ульмером, як ви наказали… ну не тоді, коли сиджу в книгосхові, але ж ви звеліли знайти усе про Інших. Від лука в мене плечі болять, а на пальцях я пухирі набив. — Сем показав Джонові, де один із них луснув. — Але я не припиняю. Тепер уже, бува, потроху влучаю в ціль… та однак гіршого за мене лучника ще земля не носила. Зате Ульмер розповідає такі цікаві байки. От якби хтось їх записав та склав книжку…

— Ти й запишеш. У Цитаделі вдосталь пергамену і чорнила. І луків також. Я чекаю, що ти продовжиш там навчання стрільби. Послухай, Семе… у Нічній Варті не одна сотня братчиків уміє випустити стрілу. А читати і писати — лише жалюгідна жменя. Я хочу зробити тебе своїм новим маестром.

Почувши це слово, Сем зіщулився. «Ні, пане батечку, благаю вас, я більше ані словом, присягаюся Седмицею. Пустіть мене, благаю, пустіть…»

— Пане воєводо, я… моя робота ж уся тут, книжки…

— Вони нікуди не дінуться, доки ти повернешся.

Сем ухопився рукою за горло; він майже відчув там ланцюга, що його душить.

— Пане воєводо, але в Цитаделі, там… там примушують розтинати трупи…

«Там людей примушують носити ланцюга на шиї. Хочеш ланцюгів — ходи зі мною.»

Три дні й три ночі Сем засинав, виснажений власним плачем, прикутий за руки та ноги до стіни. Ланцюг на шиї був такий тісний, аж шкіра репнула. Коли він повертався уві сні не на той бік, то не міг дихати.

— Я не зможу носити ланцюга.

— Можеш. І носитимеш. Маестер Аемон старий і сліпий, втрачає останні сили. Хто займе його місце, коли він помре? Маестер Мулін у Тіньовій Вежі частіше б’ється, ніж пише, а маестер Хармун зі Східної Варти частіше лежить п’яний, ніж сидить за книжками.

— Але ж можна попрохати Цитадель про нових маестрів…

— Я так і зроблю. Нам стане у пригоді кожен. Але Аемона Таргарієна не так легко замінити. — На обличчі Джона відбився подив. — Я був певний, Семе, що це тебе потішить. У Цитаделі є стільки книжок, що жодна людина в світі не прочитає їх усі. Там тобі буде добре, Семе. Я цього певний. Як і того, що ти не зрадиш мої сподівання.

— Зраджу. Так, книжки я читати вмію, але ж… м-м-маестер має бути цілителем, а я к-к-крові лякаюся. — Він простягнув до Джона тремтливу руку на підтвердження своїх слів. — Я Сем Сполоханий, не Смертяний.

— Сполоханий? Чого тобі боятися у Старограді? Докорів безсилих старців? Семе, ти бачив на власні очі натовп упирів, що нападали на Кулак. Люту хвилю живих мерців з чорними руками та блакитним вогнем у очницях. Ти власноруч убив Іншого!

— То д-д-раконоскло, не я…

— Помовч. Ти брехав і плів змови, щоб зробити мене князем-воєводою. І тепер ти мені коритимешся. Ти поїдеш до Цитаделі й викуєш собі ланцюга. І якщо доведеться розтинати трупи, то розтинатимеш. Принаймні у Старограді вони не опиратимуться.

«Він нічого не розуміє.»

— Пане воєводо, — мовив Сем, — мій б-б-батько, князь Рандил, він, він, він… адже життя маестра — це життя у покорі та неволі… — Сем розумів, що жалюгідно белькоче, та вдіяти нічого не міг. — Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Уроджений володар Рогошпилю ніколи не лизатиме чоботи якомусь нікчемному випанкові.

«Хочеш ланцюгів — ходи зі мною.»

— Джоне, я не можу повстати проти волі свого батька!

Він сказав «Джоне», але Джона перед ним не було. Попереду сидів князь-воєвода Сніговій з очима сірими та твердими, як крига Стіни.

— Ти не маєш батька, — мовив Сніг-воєвода. — Тобі лишилися тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній Варті. Тому ходи до себе, запхай у заплічну торбу пару підштанків і що там тобі ще знадобиться у Старограді. Ти вирушаєш за годину до сходу сонця. І ось тобі ще один наказ. Віднині й надалі ти не посмієш звати себе боягузом. За останній рік ти пережив більше небезпек, ніж пересічний чоловік — за все життя. Якось та зумієш пережити Цитадель. І з’явишся до неї не наполоханим хлопчаком, а присяжним братчиком Нічної Варти. Я не можу наказати тобі стати хоробрим, але наказую сховати і не показувати свої страхи. Ти проказав обітниці, Семе. Пам’ятаєш їх?

«Я — меч у пітьмі.» Але меча він тримав абияк, а пітьма його лякала.

— Я… я спробую.

— Не спробуєш. А виконаєш мій прямий наказ.

— Нак-каз! — Мормонтів крук заплескав великими чорними крилами.

— Слухаю волю князя-воєводи. А чи… а чи знає про це маестер Аемон?

— Ми з ним разом це замислили. — Джон прочинив йому двері. — І не треба зайвих прощань. Що менше людей знатиме, то краще. За годину до світанку, коло цвинтаря.

Сем не пам’ятав, як вийшов зі зброярні. Наступне, що він усвідомив — як запинається на кожному кроці у грязюці та на латках старого снігу, намагаючись повернутися до покоїв маестра Аемона. «Я міг би сховатися, — сказав він собі. — Заховатися глибоко у книгозбірні серед книжок. Жив би там разом з мишею, а ночами прокрадався по харчі.» Та розумів, що його маячня така ж нездійсненна, як і відчайдушна. Звісно ж, саме до підвалів книгозбірні його насамперед і підуть шукати. От де б його напевне ніхто не шукав — то це за Стіною. Але ховатися там було ще гіршим божевіллям. «Дичаки мене одразу спіймають і приречуть на якусь повільну смерть. Може, спалять живцем — як ото червона жінка хоче спалити Манса Розбишаку.»

Коли Сем знайшов маестра Аемона у крукарні, то віддав йому Джонового листа і вилив усі свої страхи у одному бурхливому водоспаді слів.

— Він не розуміє! — Сема нудило, до горла підкочувало блювотиння. — Якщо я вдягну ланцюга, то панотець… вони, вони, вони тоді…

— Мій власний батько висував ті самі заперечення, коли я обрав для себе долю служіння, — відповів старий. — До Цитаделі мене вислав насправді його батько, мій дід. Король Даерон виродив на світ чотирьох синів, і дотоді троє з них уже мали власних. «Коли драконів забагато — це так само небезпечно, як і коли замало» — чув я слова його милості до мого батька-принца того дня, коли мене відсилали у дорогу.

Аемон підняв плямисту руку до ланцюга з багатьох металів, що вільно теліпався на його тонкій шиї.

— Ланцюг важкий, Семе, але мій ясновельможний дід мав рацію. Так само має рацію і твій воєвода Сніговій.

— Сніг-сніговій, — пробурмотів крук.

— Сніг-сніговій! — озвався інший.

А тоді підхопили усі разом.

— Сніг-сніговій! Сніг, сніг, сніг-сніговій!

Цих слів птахів навчив Сем. Нічого не поробиш — вирішив він. Маестер Аемон потрапив до пастки незгірше від нього. «Він помре у морі, — з відчаєм подумав Сем. — Він надто старий та кволий для такої подорожі. Йолин синочок теж може померти, бо не такий великий та міцний, як син Далли. Невже Джон бажає смерті нам усім?»

Наступного ранку Сем неохоче засідлав кобилу, якою приїхав на північ з Рогошпилю, і повів її до цвинтаря коло початку східного шляху. Сакви його були крутобокі від сиру, ковбас, круто зварених яєць та половини солоного окоста, якого подарував йому на іменини Трипалий Гоб.

— Ти, Смертяний, з тих хлопців, що поціновують добру страву, — сказав йому кухар Варти. — Нам треба більше таких.

Окіст, поза сумнівом, мав стати їм у пригоді. До Східної Варти вів неблизький шлях, а у тіні Стіни не стрічалося ані містечок, ані заїжджих дворів.

За годину до світанку навколо було тихо і темно. Замок Чорний здавався дивно принишклим. Коло кладовища стояло двійко двоколісних гарб, оточених Чорним Джаком Булвером та десятком гартованих розвідників — витриваліших, ніж їхні маленькі кошлаті коники. Кедж Білоокий гучно вилаявся, коли його єдине здорове око помітило Сема.

— Та не зважай, Смертяний, — мовив Чорний Джак. — То він заклад програв. Божився і гроші ставив, що тебе доведеться витягати з вереском з-під ліжка.

Маестер Аемон так заслаб, що верхи їхати не міг. Йому наготували візок, вистелили височезною купою хутра, нагору пристебнули шкіряний дашок від дощу та снігу. Йоля з дитиною теж мала їхати разом зі старим маестром. У другий віз поклали їхній одяг та інші речі — серед них скриню рідкісних старовинних книжок, яких, на думку Аемона, бракувало Цитаделі. Сем витратив половину ночі на їх пошуки, хоча знайшов хіба що одну з чотирьох загаданих. «То й на краще. Бо знадобився б іще один віз.»

Маестер з’явився загорнутим у ведмежу шкуру, втричі більшу за нього самого. Коли Клідас вів його до воза, дмухнув сильний вітер, і старий запнувся. Сем поспішив до маестра, охопив його рукою, підтримуючи. «Такий шалений вітер. Іще, диви, здмухне його аж через Стіну.»

— Тримайтеся за мою руку, маестре. Вже недалечко.

Сліпий кивнув; пориви вітру скинули каптури з нього та його поводирів.

— А у Старограді завжди тепло. На острові посеред Медовухи є корчма, куди я ходив ще юним послушником. Яка б то була утіха — посидіти там знову, посьорбати сидру…

Коли вони посадили маестра у віз, з’явилася Йоля з утушкованим немовлям на руках. Під каптуром виднілися червоні заплакані очі. Тієї ж миті нагодився і Джон у супроводі Скорботного Еда.

— Воєводо Сніговію! — покликав маестер Аемон. — Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити.

— Неодмінно прочитаю, — відповів Джон Сніговій.

Цівочка прозорої рідини задзюрила з носа маестра Аемона. Він витер її тилом рукавиці.

— Знання — це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву.

— Авжеж.

Почало злегка сніжити. Великі м’які сніжинки ліниво злітали з неба, поволі мандруючи до землі. Джон обернувся до Чорного Джака Булвера.

— Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте.

— І ви так само, мосьпане, — відповіла Йоля. — Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький.

— Даю в тім своє слово, — урочисто проказав Джон Сніговій.

— А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда.

— Як накажете, шановна пані.

Йолиним обличчям пробігла судома гніву.

— Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я — дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини.

Скорботний Ед прийняв дитину від Йолі, щоб вона змогла видертися на воза, і вкрив їй ноги теплими, трохи смердючими кошлатими шкурами. Східне небо було вже не чорне, а сіре, і Лехові Ліворукому аж свербіло рушати. Ед передав дитину нагору; Йоля приклала її до грудей. «Може, це я востаннє бачу замок Чорний» — подумав Сем, видираючись на свою кобилу. Колись він його ненавидів усім серцем, та зараз йому краялося те саме серце залишати нову домівку і нових братів.

— Рушаймо вже! — закликав Булвер.

Ляснув батіг, вози поволі загуркотіли коліями дороги. Навколо падав сніг. Сем затримався коло Клідаса, Скорботного Еда і Джона Сніговія.

— Ну, — мовив він, — на все добре вам.

— І тобі, Семе, — відповів Скорботний Ед. — Але твій корабель не потоне, я цього певний. Тонуть лише ті, якими пливу я.

Джон спостерігав за возами.

— Коли я вперше побачив Йолю, — мовив він, — вона тулилася спиною до стіни Крастерового Дитинця. Тоненька темнава дівчинка з великим черевом. Вона щулилася і сахалася від Привида — той якраз попорався серед її кроликів. Гадаю, вона боялася, щоб вовк не розірвав їй живота і не з’їв дитину… але ж боятися варто було не вовка, так?

«Не вовка, — подумав Сем. — Головну небезпеку становив для неї Крастер — її власний батько.»

— Вона має більше мужності, ніж сама знає.

— Ти теж, Семе. Швидкої та безпечної вам подорожі. Подбай про маестра Аемона і про малого. — Джон посміхнувся дивною сумною посмішкою. — І вдягни каптура. У тебе в волоссі тануть сніжинки.

Загрузка...