Учта для гайвороння

Серсея

«Три якісь йолопи зі шкіряною торбою» — подумала королева, дивлячись на трійко чолов’яг, що стояли перед нею на колінах. Їхній вигляд не обіцяв добрих новин. «Та нехай. Завжди може статися диво.»

— Ваша милосте, — тихо промовив Кайбурн, — мала рада…

— …хай чекає на мою ласку. Може статися, ми принесемо їм звістку про смерть зрадника.

Далеко у місті дзвони Септу Баелора співали свою жалобну пісню. «По тобі, Тиріоне, дзвони не калататимуть, — подумала Серсея. — Я вмочу твою голову в смолу, а огидну плоть віддам собакам.»

— Підведіться! — наказала вона майбутньому зацному панству. — Покажіть, що принесли.

Троє бридких голодранців підвелися з колін. Один мав чиряка на шиї; жоден не мився, мабуть, із півроку. Думка про те, щоб піднести їх до княжих титулів, навіть розважила Серсею. «Садитиму їх на бенкетах поруч з Маргерією.»

Коли найстарший з йолопів розплутав шворку на торбі та занурив руку всередину, приймальню королеви наповнив, наче пахощі якоїсь пекельної троянди, сморід розкладу і гниття. Вийнята з торби голова була сіро-зелена і кишіла хробаками. «Смердить, наче батечко.» Доркас стиха зойкнула, а Джоселин схопилася за рота і виблювала.

Королева роздивилася подаруночок незворушними очима.

— Ви вбили не того карлика, — нарешті вимовила вона, не марнуючи слів.

— Нє, не може того буть, — насмілився розтулити пельку один з йолопів. — Се він, прошу паньство. А хто ще? Осьо бачите, карлик. Ну підгнив троха, то таке…

— Він також виростив собі нового носа, — сухо зауважила Серсея. — Чималу бульбу, доречно сказати. Тиріонові ж, нагадаю, відтяли носа у битві.

Трійко йолопів перезирнулося.

— А нам ніц не казали, — заговорив той, що тримав голову в руці. — Оцей гуляв такий зухвалий, як от тобі раз. Ну ми бачимо: він той, карлик, ну і ми той…

— Він казав про себе, що з «горобців», — устряг хлопак з чиряком, — а ти сказав, що він бреше!

І тицьнув на третього.

Королева відчула, як у ній зростає лють. Вона затримала засідання малої ради, бо пішла дивитися на оцей блазенський вертеп.

— Ви змарнували мій час і вбили невинну людину. Я б мала стяти вам голови. — Але тоді наступний пошукач завагається, і Біс може уникнути кари. Вона ладна була скласти голови невинних карликів купою у два сажні заввишки, аби цього не сталося. — Забирайтеся з моїх очей!

— Так, ваша милосте, — запобігливо відповів чиряк. — Вибачте нам, коли ваша ласка.

— А чи голову вашій милості не треба? — запитав чоловік, що її тримав.

— Віддай панові Мерину. Ні, в торбі, телепню безголовий! Так. Пане Озмунде, тепер виведіть їх назовні.

Трант прибрав голову, Кіптюг прибрав головорізів, і на згадку про їхні відвідини лишився тільки сніданок Джоселин на підлозі.

— Підітри негайно! — наказала їй королева.

Це була вже третя привезена до двору голова. «Принаймні цей справді був карликом.» Попереднього разу не пощастило якійсь бридкій дитині.

— Хтось знайде карлика, не переймайтеся, — запевнив її пан Озмунд. — А коли знайде, то ми його гарненько стратимо.

«Та невже?» Минулої ночі Серсеї наснився сон про стару з її вислими щоками та скреготливим голосом. «Маггі-Жаба» — так кликали її усі у Ланіспорті. «Якби батько дізнався, що вона мені прорекла, то наказав би видерти їй язика.» Але Серсея нікому не розповідала, навіть Хайме. «Мелара казала, що як ніколи не згадувати про її пророцтво, то ми про нього забудемо. А забуте пророцтво не справджується.»

— Я наказав споглядачам нишпорити за Бісом по всіх усюдах, — мовив Кайбурн. Віднедавна він вдягався у щось на кшталт маестерської ряси, але білої замість сірої — бездоганно-чистої, наче корзно Королегвардії. Гаптовані золоті вихори мережили її рукави, облямівку та високий жорсткий комір; навколо пояса Кайбурн в’язав золотий пас. — У Старограді, Мартинові, Дорні, ба навіть у Вільних Містах. Хай куди він утече — мої шепотинники його знайдуть.

— А наче ви знаєте напевне, що він поїхав з Король-Берега! Може, він ховається у Септі Баелора — хто його відає? Теліпається на мотузках дзвонів і вибиває увесь цей ґвалт. — Серсея зробила кислу мармизу і сперлася на Доркас, щоб підвестися. — Ходімо, шановний пане. Рада чекає.

Сходячи додолу, вона взяла Кайбурна під руку.

— А чи виконали ви моє невеличке доручення?

— Виконав, ваша милосте. Вибачте, що забарився. Голова ж бо така велика. Жуки багато годин вичищували плоть. На знак пошани я виклав м’якою повстю скриню з чорного дерева та срібла — щоб передати черепа з належними вибаченнями.

— Та згодилася б і полотняна торба! Великий князь Доран хоче голову. Він гнилої смокви не дасть за те, у якій вона скрині.

Переспів дзвонів у дворищі чувся гучніше. «Та ж він був усього лише верховний септон! Скільки ще ми маємо потерпати?» Певна річ, калатання дзвонів було співучіше за вереск Гори, та все ж…

Кайбурн, здавалося, почув її думки.

— Передзвін припиниться на заході сонця, ваша милосте.

— То буде велике полегшення. Звідки ви знаєте?

— Знати — це обов’язок мого уряду.

«Варис примусив нас вважати себе незамінним. Якими ж ми були телепнями.» Щойно королева розповсюдила звістку, що місце євнуха посів Кайбурн, як усі колишні щури, не гаючи часу, прибігли до нього міняти чутки й шепітки на свою звичну монету. «Справа у сріблі, а не в Павуці. Кайбурн послужить нам не гірше.» Вона не могла дочекатися побачити Пицелеве обличчя, коли Кайбурн сяде на своє місце в раді.

За звичаєм, коли скликали малу раду, ззовні біля дверей дорадчої палати ставили одного з лицарів Королегвардії. Того дня це був пан Борос Блаунт.

— Пане Боросе, — приязно мовила до нього королева, — ви зранку якийсь сірий. Може, щось не те з’їли?

Хайме призначив Блаунта куштувальником страв короля. «Смачний обов’язок, але для лицаря — ганебний.» Блаунт його ненавидів; поки він тримав двері для радників, обвислі щоки його після жарту Серсеї аж трусилися.

Коли королева увійшла до палати, присутні там радники замовкли. Князь Гиліс замість вітання закашлявся досить гучно, щоб збудити навіть Пицеля. Інші підвелися, мурмочучи завчені милощі. Серсея дозволила собі слабеньку посмішку.

— Шановне панство! Я знаю, ви пробачите мені спізнення.

— Ми тут, щоб служити вашій милості, — відповів пан Гарис Звихт. — Чекати на вашу появу — насолода для нас.

— Певно, всі ви знаєте князя Кайбурна, присутнього тут…

Великий маестер Пицель її не розчарував.

— Князь Кайбурн?! — здушено писнув він, буряковіючи. — Ваша милосте… але ж маестер складає священні обітниці, серед яких — не мати землі й титулів…

— Ваша Цитадель забрала в нього ланцюга! — нагадала Серсея. — А якщо він не маестер, то не мусить і триматися маестерських обітниць. На додачу пригадайте, як ми величали євнуха.

Але Пицель не вгамовувався.

— Ця людина… вона не гідна…

— Не смійте мені просторікувати, хто чого гідний, після смердючого посміховиська, на яке ви перетворили тіло мого вельможного панотця!

— Але ж не думають ваша милість, що… — Він здійняв плямисту руку, наче прагнучи відвернути удар. — Сестри-мовчальниці вийняли з князя Тайвина усі кишки, усі внутрішні частини, виточили кров… ужили всіх заходів… набили тіло запашними травами та сіллю…

— Позбавте мене ваших огидних подробиць! Ужиті вами заходи я нюхала власним носом. А цілющі руки князя Кайбурна врятували життя моєму братові. Не маю сумніву: він краще прислужиться королю і престолу, ніж отой скигливий євнух. Скажіть-но, пане Кайбурне, чи знайомі вам мої радники?

— Поганим би я був вивідачем, ваша милосте, якби їх не знав. — Кайбурн усівся між Ортоном Добромиром та Гилісом Росбі.

«Мої радники!» Серсея подбала про те, щоб викорінити з ради усі троянди, а заразом усіх, хто чимось завдячував її дядькові чи братам. Замість них вона призначила людей, чия відданість мала належати лише їй, і навіть запровадила нові назви посад, запозичені з Вільних Міст. Жоден уряд не зберіг своє «коронне» титулювання; корону відтепер мали уособлювати лише король і королева, а радники — не правити, а служити. Ортон Добромир став юстиціарієм, Гиліс Росбі — скарбничим. Ауран Бурун — молодий та хвацький Байстрюк Плавня — скоро мав стати її верховним адміралом.

А за Правицю їй правитиме пан Гарис Звихт.

М’якотілий, лисий, запобігливий та у всьому покірний, Звихт мав на місці, де більшість чоловіків мають підборіддя, лише сміховинно крихітну китичку борідки. На грудях його жовтого оксамитового жупана було викладено ляписовими намистинами блакитного бойового півня — знак його дому. Зверху на жупані він носив синю делію, прикрашену сотнею золотих рук. Нова посада схвилювала почуття пана Гариса аж до нестями — йому бракувало кебети зрозуміти, що при дворі його тримають радше заручником, ніж могутнім вельможею. Адже його донька була дружиною її дядька. Кеван за віщось кохав свою любу та милу володарку крихітного підборіддячка, пласких грудей та курячих ніг. Поки пан Гарис знаходився у руках королеви, Кеван Ланістер мусив би двічі подумати, перш ніж зважитися бунтувати проти корони. «Тесть, мабуть, не найкращий з заручників, але хай хоч благенький щит, ніж ніякого.»

— А чи приєднаються до нас їхня милість король? — спитав Ортон Добромир.

— Мій син грається зі своєю малою королевою. Наразі його розуміння королівського обов’язку обмежується прикладанням печатки до паперів. Його милість ще замалий тямити бодай щось у державних справах.

— Як щодо нашого відважного пана Регіментаря?

— Пан Хайме пішов до свого зброяра — той припасовує йому нову долоню. Ми вже всі стомилися дивитися на його гидкий пеньок. Та й смію припустити, наші поточні справи здадуться йому нудними і втомними — так само, як королю Томену.

Ауран стиха реготнув з її слів. «Добре, — подумала Серсея, — що більше вони сміються, то меншу становлять загрозу. Хай шкіряться хоч на кутні.»

— А чи маємо ми вино?

— Маємо, ваша милосте. — Ортон Добромир не був гарним на вроду, надто якщо взяти до уваги великого носа-бульбу та кошлату шапку непокірного червонястого волосся. Але ґречності йому ніколи не бракувало. — Дорнійське червоне, вертоградське золоте, солодку наливку з Вирію.

— Гадаю, золоте. Дорнійське мені на смак таке ж кисле, як дорнійці. — І поки Добромир наливав келиха, Серсея додала: — Певно, саме з них варто і почати.

Вуста великого маестра Пицеля ще тремтіли, та все ж він якось спромігся віднайти мову:

— Коли ласка вашої милості… Великий князь Доран узяв свавільних байстрючок свого брата під варту, але Сонцеспис вирує й досі. Великий князь пише, що не сподівається заспокоїти бурхливі води, не отримавши обіцяного йому правосуду.

— Авжеж. — «Уперта почвара — той великий князь.» — Довге чекання дорнійського володаря майже скінчене. Я надсилаю до Сонцеспису Балона Лебедина. Він повезе великому князеві голову Грегора Клегана.

Пан Балон отримав ще одне доручення, але про нього королева завважила за потрібне мовчати.

— А-а… — Пан Гарис Звихт скубнув пучкою свою кумедну борідку. — То він таки помер? Пан Грегор?

— Треба розуміти, що так, шановний пане, — сухо відповів Ауран. — Я чував, що відокремлення голови від тіла зазвичай буває смертельним.

Серсея подарувала йому усмішку; вона поціновувала легковажні дотепи, не націлені на неї.

— Так, пан Грегор зрештою помер від поранень. Саме так, як нам обіцяв великий маестер Пицель.

Пицель гучно відкашлявся і кислим поглядом окинув Кайбурна.

— Списа було отруєно! Його не могла врятувати жодна людина у світі!

— Я добре пам’ятаю, що ви саме це і казали. — Королева обернулася до свого Правиці. — Про що ви розмовляли, коли я прийшла, пане Гарисе?

— Про «горобців», ваша милосте. Септон Райнард каже, що їх у місті вже зо дві тисячі, і щодня прибувають нові. Їхні ватажки проповідують про приреченість світу та нечестиве вклоніння пекельним гемонам…

Серсея скуштувала вино. «Дуже добре.»

— І саме доречно, хіба ні? Давно вже на часі, правду кажучи. Як ви назвете цього червоного бога, котрому вклоняється Станіс, коли не гемоном з пекла? Свята Віра повинна протистояти духовному злу. — Про це їй своєчасно нагадав Кайбурн. Дяка, що поруч є такий розумник. — Боюся, наш покійний верховний септон надто багато речей пускав самоплином. Роки затуманили йому очі та випили останні сили.

— Він був старий, немічний і вже ні до чого не вдатний, ваша милосте. — Кайбурн посміхнувся до Пицеля. — Його смерть не має нас дивувати. Чого ще бажати людині, як не померти уві сні, тихо й мирно, досягши похилих років?

— Справді так, — погодилася Серсея, — та мусимо сподіватися, щоб його наступником став хтось міцніший і повніший наснаги. Мої друзі на тому пагорбі натякають на Торберта або Райнарда.

Великий маестер Пицель прочистив горлянку.

— Я теж маю друзів серед Превелебних, і вони згадували про септона Олідора.

— Не слід скидати з рахунку і Люцеона, — зазначив Кайбурн. — Минулого вечора він пригощав Превелебних на бенкеті молочними пацями та вертоградським золотим, а нині роздає сухий хліб убогим, щоб довести своє благочестя.

Ауран Бурун, здавалося, так само нудився порожніми балачками про септонів, як і сама Серсея. Коли придивитися ближче, волосся його здавалося радше сріблястим, ніж золотим, та й очі були сіро-зелені замість Раегарових фіалкових. І все ж схожість між ними… Серсеї стало цікаво, чи зголить Бурун бороду заради її прихильності. Він був молодший на десять років, але палко жадав її — Серсея бачила це в його очах. Вона відчувала на собі такі погляди чоловіків, відколи в неї почали рости цицьки. «Вони брехали, що милуються лише красою мого обличчя. Хайме мав ту саму красу, що і я — а на нього ніхто не витріщався.» Коли вона була мала, то часто заради жарту вдягала братів одяг. І почувалася моторошно, усвідомлюючи, наскільки інакше до неї ставляться люди, коли гадають, що вона — Хайме. Навіть сам князь Тайвин…

Тим часом Пицель та Добромир ніяк не припиняли дурну суперечку про те, хто найвірогідніше стане новим верховним септоном.

— Та хоч один, хоч інший — байдуже! — обірвала їхнє белькотіння королева. — Аби той, хто зрештою вдягне кришталевого вінця, проказав прокляття і відлучення на Біса.

Останній, щойно померлий верховний септон підозріло уникав будь-яких згадок про Тиріона.

— Щодо тих горобців без пір’я… поки вони не проповідують державну зраду — то клопіт Віри, а не престолу.

Князь Ортон та пан Гарис промимрили згоду; спроба Гиліса Росбі проказати те саме потонула у нападі кашлю. Серсея відвернулася з відразою, побачивши, як він вихаркує грудку кривавого слизу.

— Маестре, ви принесли нам листа з Долини?

— Так, ваша милосте. — Пицель висмикнув його зі стосу паперів та розгорнув на столі. — Це радше заява про наміри, ніж лист. Підписана у Рунокамені Спижевим Йоном Ройсом, пані Тягнидуб, князями Ловичем, Черленцем та Видзвоном, а також Симондом Храмином, Лицарем Дев’ятизір’я. Усі приклали свої печатки. Вони пишуть…

«Купу лайна вони пишуть.»

— Панове радники самі прочитають листа, коли схочуть. Ройс та решта нагромаджують озброєних людей під Соколиним Гніздом. Вони мають намір прибрати Мізинця з уряду наказного господаря Долини — якщо треба, то й силоміць. Питання полягає в тому, чи маємо ми це дозволити?

— А чи прохає князь Баеліш про допомогу? — запитав Гарис Звихт.

— Наразі ні. Правду кажучи, він здається зовсім безтурботним. У останньому листі згадує бунтівників лише побіжно — перш ніж попрохати вислати йому деякі старі Робертові гобелени.

Пан Гарис попестив свою маленьку борідку.

— А оце панство, яке там, схоже, заміряється на рокош… хіба воно не зверталося до короля з проханням втрутитися?

— Ні, не зверталося.

— Тоді… можливо, нам варто нічого не робити.

— Рокош панства у Долині став би воістину прикрою подією, — зауважив Пицель.

— Рокош? — засміявся Ортон Добромир. — Князь Баеліш — дотепний та меткий чоловік, але ж битви не виграють гострим язиком. Сумніваюся, що він схоче накликати на себе кровопролиття. Та й чи не байдуже, кому належить намісництво при малому князеві Роберті, поки Долина сплачує коронні податки?

«Байдуже» — вирішила Серсея. По правді, Мізинець був корисніший їй при дворі. «Він мав хист діставати золото з повітря, ще й ніколи не кашляв.»

— Князь Ортон мене переконав. Маестре Пицелю, відпишіть нашу волю цим панам-рокошанам. Петирові не мають завдати жодної шкоди. В іншому корона буде задоволена будь-яким рішенням щодо намісництва у Долині за малолітства Роберта Арина.

— Слухаю волю вашої милості.

— Чи не обговорити нам справи корабельні? — запитав Ауран Бурун. — Пекло на Чорноводі пережило хіба що з десяток кораблів. Маємо нагальну потребу відновити нашу силу на морі.

Росбі згідливо затрусив головою, запобігливо кивнув і додав:

— Сила на морі — справа першочергова!

— Чи не скористатися нам залізняками? — запитав Ортон Добромир. — Ворогом нашого ворога? Як гадаєте, чого забажає від нас Морекамінний Престол за дружбу та союз?

— Вони хочуть північ, — відповів великий маестер Пицель, — яку ясновельможний батечко нашої королеви водночас пообіцяли домові Болтон.

— Як незручно виходить, — зауважив Добромир. — Але ж північ величенька. Її землі можна поділити — і навіть не навіки. Болтон, імовірно, погодиться, коли ми запевнимо його, що наша потуга перейде до нього, щойно Станіса буде знищено.

— Я чув, Балона Грейджоя більше немає? — перепитав пан Гарис Звихт. — Нам відомо, хто нині править островами? Чи мав князь Балон синів?

— Лео? — кахикнув князь Гиліс. — Тео?

— Теона Грейджоя виростили у Зимосічі вихованцем Едарда Старка, — мовив Кайбурн. — Він навряд чи дружньо налаштований до нас.

— Я чув, його вбили, — додав Добромир.

— Хіба там з родичів лишався тільки син? — Пан Гарис Звихт знову смикнув за борідку. — Брати! Були ж іще брати. Хіба ні?

«Варис би знав» — роздратовано подумала Серсея.

— Я не палаю бажанням лізти в одне ліжко з тією бридкою зграєю каракатиць. Їхня черга ще настане, коли ми дамо ради Станісові. Нам потрібен наш власний флот.

— Пропоную збудувати власні дромони, — подав голос Ауран Бурун. — Для початку хоча б десяток.

— А звідки узяти на них грошей? — запитав Пицель.

Князь Гиліс сприйняв його запитання як запрошення до нового кашлю, вихаркнув іще рожевої слини і витер її клаптем червоного шовку.

— У скарбниці… — спромігся він вичавити з себе, поки кашель не проковтнув слова, — немає… ми не можемо…

Пан Гарис усе-таки зумів виловити зміст з його слів між нападами кашлю.

— Але доходи корони ніколи не були вищими! — заперечив він. — Це мені сам пан Кеван казав!

Князь Гиліс знову закашлявся.

— …видатки… золоті киреї…

Та Серсея вже досить чула цих заперечень.

— Наш шановний скарбничий намагається нам сказати, що ми маємо забагато золотих кирей і замало золота. — Кахикання Росбі дратувало її вже до краю. «Гарт — хоч і Гидкий, та може, був би здоровіший.» — Так, доходи корони нині високі, але не досить, щоб змагатися з боргами Роберта, через що я вирішила затримати виплати нашого боргу Святій Вірі та Залізному Банкові Браавосу до скінчення війни.

Звісно, новий верховний септон ламатиме руки, святі та божі, а браавосці скрекотітимуть гірше за сорок… але що з того?

— Збережені гроші ми використаємо на будівництво наших нових кораблів.

— Ваша милість кажуть мудро, — зауважив князь Добромир, — і заходів уживають доречних. Навіть необхідних, зважаючи на війну. Я їх усіляко підтримую.

— Я теж, — додав пан Гарис.

— Ваша милосте, — закрякав Пицель тремтливим голосом, — з цього, боюся, ми матимемо більше біди, ніж вам здається. Адже Залізний Банк…

— …стоїть у Браавосі далеко за морем. Вони, маестре, матимуть своє золото. Ланістери завжди платять борги.

— У Браавосі є інше прислів’я. — Пицелів ланцюг тихенько дзеленькнув. — «Залізний Банк отримує своє», кажуть там.

— Залізний Банк отримає своє, коли я дозволю. А до того часу Залізний Банк шанобливо почекає. Князю Буруне, розпочинайте будівництво ваших дромонів.

— Слухаю волю вашої милості.

Пан Гарис зашурхотів якимись паперами.

— Наступна справа… ми отримали від князя Фрея листа, де він висуває деякі додаткові умови…

— Скільки йому ще земель та шани?! — скинулася королева. — Чи не мала його мати, часом, три цицьки?

— Панове радники можуть і не знати, — зауважив Кайбурн, — але шинками та харчівнями цього міста гуляють плітки, що корона може мати стосунок до злочину, скоєного князем Вальдером.

Інші радники витріщилися на нього непевними очима.

— Ви кажете про так зване Червоне Весілля? — запитав Ауран Бурун.

— Злочину?! — перепитав пан Гарис.

Пицель голосно прочистив горло. Князь Гиліс закашлявся.

— Особливо нестримані на язик ці так звані «горобці», — продовжив Кайбурн. — Кажуть, що Червоне Весілля спаплюжило всі закони божі та людські, і що всіх причетних до нього проклято навіки.

Серсея швидко вхопила, що він хотів сказати.

— Князь Вальдер у вельми похилих літах і скоро постане перед судом Вишнього Батька. Нехай «горобці» плюють на його ім’я, а ми тут геть ні до чого.

— Авжеж ні до чого, — закивав пан Гарис.

— Аніскілечки, — додав князь Добромир.

— Кому лишень на думку спало! — обурився Пицель.

Князь Гиліс закашлявся.

— Гарненький плювок на могилу князя Вальдера нікому не зашкодить, навіть могильних червів не налякає, — погодився Кайбурн, — але все-таки корисно покарати когось за це Червоне Весілля. Кілька фреївських голів добре прислужилися б справі замирення півночі.

— Князь Вальдер ніколи не віддасть у жертву жодного зі своїх, — мовив Пицель.

— Не віддасть, — поміркувала вголос Серсея, — та можливо, його спадкоємці не так зворушливо вірні родині. Сподіваймося, князь Вальдер скоро зробить нам люб’язність врізати дуба. Чи матиме новий князь на Переїзді кращу нагоду позбавитися свавільних зведенюків, незгідливих братів у перших, підступних сестричок? Варто лишень покласти на них провину і прилюдно засудити за злочин.

— Чекаючи на смерть князя Вальдера, тим часом варто розглянути іншу важливу справу, — мовив Ауран Бурун. — «Золота Дружина» розірвала угоду з Миром. Я чув коло порту балачки, що князь Станіс винайняв їх і везе через море до Вестеросу.

— Чим він їм платитиме? — запитав Добромир. — Снігом? Ті сердюки відомі як «Золота Дружина», не «Жебрацька». Скільки золота має Станіс?

— Небагато, — відповіла Серсея упевнено. — Князь Кайбурн розмовляв із жеглярами тієї мирійської галери в затоці. Вони твердять, що «Золота Дружина» рухається до Волантису. Якщо вони мають намір перепливти морем до Вестеросу, то обрали хибний напрямок.

— Можливо, їх стомили роки битв на боці, який весь час програє, — припустив князь Добромир.

— Може, й так, — погодилася королева. — Лише сліпий не побачить, що нашу війну майже виграно. Князь Тирел обсідає Штормолам. Водоплин обложено Фреями та моїм братом у перших Давеном — нашим новим Оборонцем Заходу. Кораблі князя Рожвина вже подолали Тарфійську протоку і швидко рухаються попід узбережжям. На Дракон-Камені для спротиву висадці Рожвина лишилося хіба що кілька рибальських байдаків. Сам замок ще деякий час простоїть, та щойно ми захопимо їхній порт, залогу буде відрізано від моря. І тоді надокучати нам лишиться самий тільки Станіс.

— Якщо вірити князеві Яносу, Станіс намагається утворити союз із дичаками, — застеріг великий маестер Пицель.

— Дикунами у шкурах! — зневажливо вигукнув князь Добромир. — Князь Станіс мав дійти до краю відчаю, щоб шукати собі таких союзників.

— До краю відчаю і дурощів, — погодилася королева. — Північани ненавидять дичаків, тому Руз Болтон не матиме клопоту навернути північ на наш бік. Дехто вже приєднався до його сина-байстрюка, щоб допомогти вигнати залізних поганців з Калин-Копу і тим очистити шлях поверненню князя Болтона. Умбер, Ризвель… решту забула. Навіть Біла Гавань майже стала на наш бік. Її князь погодився віддати обох своїх онук за наших друзів Фреїв та відкрити свій порт для наших кораблів.

— Я гадав, ми не маємо кораблів, — здивовано мовив пан Гарис.

— Виман Мандерлі був вірним значковим Едарда Старка, — зауважив великий маестер Пицель. — Хіба можна довіряти такій людині?

«Довіряти не можна нікому.»

— Він старий переляканий товстун. Але непохитно упертий в одному: він не схилиться, доки йому не повернуть спадкоємця.

— Хіба його спадкоємець у нас? — запитав пан Гарис.

— Має бути в Гаренголі, якщо живий. Його полонив Грегор Клеган. — Гора не завжди чемно поводився з бранцями, навіть вартими добрячих викупів. — Якщо спадкоємець загинув, то нам, гадаю, доведеться вислати князеві Мандерлі голови його убивць із нашими найщирішими вибаченнями.

Якщо однієї голови вистачило вгамувати великого князя дорнійського, авжеж торби голів буде досить, щоб заспокоїти жирного північника у тюленячих шкурах.

— Але хіба князь Станіс не шукатиме підтримки Білої Гавані? — запитав великий маестер Пицель.

— О, вже шукав. Князь Мандерлі переслав нам його листи і відповів самими лише відмовками. Станіс вимагав від Білої Гавані мечів та срібла, за які обіцяв… власне, нічого. — Одного дня вона муситиме поставити свічку Морокові за те, що забрав Ренлі та лишив Станіса. Якби сталося навпаки, її тягар зараз був би куди важчим. — Цього ранку прилетів ще один птах. Станіс надіслав свого цибульного пачкаря на перемови з Білою Гаванню від свого імені. Мандерлі кинув того вахлака до цюпи і тепер питає нас, що з ним робити.

— Хай пришле його сюди для допиту, — запропонував князь Добромир. — Він може знати чимало корисного.

— Хай краще стратить, — заперечив Кайбурн. — Буде півночі наука — побачать, що чекає на зрадників.

— Згодна, — мовила королева. — Я вже наказала князеві Мандерлі якнайскоріше стяти йому голову. Після цього про жодну підтримку Білою Гаванню справи Станіса годі буде й думати.

— Станісові знадобиться новий Правиця, — захихотів Ауран Бурун. — Може, він знайде собі ріп’яного лицаря?

— Ріп’яного лицаря? — насупив чоло пан Гарис Звихт. — Хто це такий? Ніколи про нього не чув.

Замість відповіді Бурун лише закотив очі під лоба.

— Що як Мандерлі відмовить нам у вимозі? — запитав Добромир.

— Не насмілиться. Голова цибульного лицаря — це монета, якою він купує життя синові, — посміхнулася Серсея. — Старий жирний дурень може у свій спосіб зберігати якусь вірність Старкам, але з огляду на винищення усіх вовків Зимосічі…

— Ваша милість забули про пані Сансу, — мовив Пицель.

У відповідь королева визвірилася.

— Авжеж я не забула про те дрібне вовчисько! — Вона відмовлялася називати її ім’я вголос. — Я мала б кинути її до кам’яного мішка як дочку зрадника, та натомість узяла до власної чаді! Вона поділяла мій стіл та вогонь, вона гралася з моїми дітьми! Я вдягала її, годувала, намагалася розвіяти її невігластво щодо навколишнього світу! І як вона відплатила мені за добрість? Змовою на вбивство мого сина! Коли знайдемо Біса, то знайдемо при ньому і Сансу. Авжеж вона жива… та перш ніж я з нею закінчу, присягаюся вам: вона співатиме Морокові молитви, благаючи його про останній поцілунок.

Впала незграбна тиша. «Вони що — язики поковтали?» — подумала Серсея роздратовано. В неї знову майнула думка, навіщо вона дала собі клопіт збирати хоч якусь раду.

— В кожному разі, — правила вона далі, — молодша донька князя Едарда зараз знаходиться в князя Болтона і побереться з його сином Рамзаєм, щойно буде зламано опір Калин-Копу.

Поки дівчисько ламає з себе те, що їй наказали, і допомогає зміцнити права Болтонів на Зимосіч, тим двом гицлям має бути байдуже, чи вона справжня, а чи вилупок якогось управителя, підсунутий Мізинцем.

— Якщо півночі потрібен хтось зі Старків, ми дамо їм когось зі Старків. — Вона дозволила князеві Добромиру знову налити їй келиха. — Проте на Стіні виник інший клопіт. Братчики Нічної Варти позбавилися решток здорового глузду і обрали новим князем-воєводою байстрюка Неда Старка.

— Хлопця звуть Сніговієм, — бовкнув Пицель, наче від імені була якась користь.

— Я колись бачила його побіжно у Зимосічі, — продовжила королева, — хоча Старки за всяку ціну намагалися його сховати. Він дуже схожий обличчям на свого батька.

Вилупки її чоловіка теж усі, як один, скидалися на нього — хоча Роберт принаймні мав пристойність тримати їх подалі з очей. Одного разу, після отого прикрого випадку з кішкою, він натякнув був, що хоче привезти до двору якусь свою непорядно уроджену доньку. «Роби, як знаєш, — відповіла вона йому тоді, — але повітря цього міста шкодить здоров’ю малих дівчаток.» Синці після тих слів було доволі важко приховати від Хайме, зате про байстрючку більше не згадувалося. «Кетлін Таллі — жалюгідна корова, бо не придушила того Джона Сніговія ще в колисці. А тепер я мушу доробляти її справу.»

— Сніговій поділяє смак князя Едарда до зради, — відповіла королева. — Батько ладен був віддати державу Станісові. Син дає йому землі та замки.

— Нічна Варта присягається не брати участі у війнах Семицарства, — нагадав Пицель. — Чорні братчики не порушують цього звичаю вже кілька тисяч років.

— Не порушували досі, — заперечила Серсея. — Малий байстрюк прислав запевнення, що Нічна Варта не стане на жоден бік, але його дії викривають облуду його слів. Він надав Станісові харч і притулок, а нас має нахабство прохати про зброю та людей.

— Ганьба і неподобство! — обурено вигукнув князь Добромир. — Не можна дозволити, щоб Нічна Варта з’єднала свою потугу з силами князя Станіса!

— Треба оголосити цього Сніговія бунтівником та зрадником, — погодився пан Гарис Звихт. — Чорні братчики повинні усунути його з посади.

Великий маестер Пицель поважно закивав.

— Пропоную надіслати до замку Чорного повідомлення, що до прибрання Сніговія з воєводства Варті не надсилатимуть жодної людини.

— Наші нові дромони потребуватимуть веслярів, — зауважив Ауран Бурун. — Панству треба розіслати наказ, щоб лісокрадів та злодіїв надалі надсилали до мене, а не на Стіну.

Кайбурн нахилився уперед, таємничо посміхаючись.

— Не забуваймо: Нічна Варта захищає нас усіх від мамунів та чугайстрів. Я пропоную, панове, навпаки — допомогти відважному чорному братству.

Серсея кинула на нього гострий погляд.

— Що ви таке кажете?

— А ось що, — відповів Кайбурн. — Уже багато років Нічна Варта благає про людей. Князь Станіс відповів на їхні благання. Невже король Томен може поступитися щедрістю бунтівному корольку? Його милість має теж надіслати на Стіну сотню людей. Начебто вдягти чорне і стати до лав, але насправді…

— …прибрати Джона Сніговія з посади воєводи! — втішно скінчила Серсея. «Все-таки недарма я посадовила його в мою раду.» — Саме так ми і вчинимо.

Вона засміялася. «Якщо цей байстрюк вдався у свого батька, він навіть нічого не запідозрить. Ще й за добрість мені дякуватиме, доки йому під ребро не пхнуть гострого ножа.»

— Але облаштувати справу, певна річ, треба ретельно та обережно. Решту, панове радники, залиште мені. — Саме так треба давати ради ворогам: не паперами, а кинджалами. — Ми сьогодні добре попрацювали, панове. Чи лишилися ще питання?

— Одне, ваша милосте, — винуватим голосом промовив Ауран Бурун. — Я вагався, чи марнувати час ради такими дурницями, але коло пришибів останнім часом теревенять про дивні речі. Головне — жеглярі зі сходу. Вони згадують про драконів…

— …і мантикор, хто б сумнівався, і бородатих чугайстрів. — Серсея захихотіла. — Приходьте до мене знову, шановний пане, коли почуєте щось про карликів.

І вона підвелася з місця, тим позначаючи кінець засідання.

Коли Серсея виходила з дорадчої палати, дмухав сильний та поривчастий осінній вітер. Дзвони Блаженного Баелора не припиняли співати жалобну пісню, чутну всьому містові. У дворищі десятків зо чотири лицарів гамселили один одного мечами по щитах, додаючи брязкоту до передзвону з храму. Пан Борос Блаунт супроводив королеву до її покоїв, де пані Добромир про щось хихотіла з Джоселин та Доркас.

— Що це тут у вас таке цікаве?

— Близнюки Рожвини, — відповіла Таена. — Обидва закохалися у панну Маргерію. Колись вони билися і сварилися за те, хто стане наступним князем на Вертограді. Тепер обидва хочуть вступити до Королегвардії, аби лише не розлучатися з малою королевою.

— Ті Рожвини завжди мали більше ластовиння на пиках, ніж кебети в головах. — Але знати про таке корисно. «Якщо Карася чи Бобра застукають у ліжку з Маргерією…» Серсеї стало цікаво, чи подобається малій королеві ластовиння. — Доркас, ану приведи мені пана Ознея Кіптюга.

Доркас зашарілася.

— Слухаю вашу волю.

Коли дівчина зникла, Таена Добромир кинула на королеву допитливий погляд.

— Чого це вона аж маком цвіте?

— Бо закохана. — Тепер настала Серсеїна черга сміятися. — Прихилилася серцем до нашого доброго пана Ознея.

То був наймолодший з Кіптюгів — на відміну від інших, чисто голений. Він мав таке саме чорне волосся, гачкуватий ніс та легку приязну посмішку, як і брат Озмунд, але на щоці й доти носив пам’ять про зустріч з однією з Тиріонових повій — три довгі подряпини.

— Гадаю, їй до смаку рубці на його обличчі.

Темні очі пані Добромир аж засяяли лукавством.

— Таки-так. Чоловіки з рубцями виглядають небезпечними, а небезпека так запалює кров…

— Ви мене вражаєте, добра пані! — піддражнила королева. — Якщо небезпека так запалює вам кров, навіщо ж ви одружилися з князем Ортоном? Ми всі його любимо та шануємо, але все ж…

Колись Петир зауважив, що ріг достатку — прикраса щита дому Добромир — якнайкраще пасує князеві Ортону, бо той має волосся кольору моркви, носа, наче буряк, і горохову кашу замість мізків.

Таена засміялася.

— Мій пан чоловік радше щедрий, ніж небезпечний, це правда. І все ж… сподіваюся, ваша милість не подумають про мене погано, коли дізнаються, що до ліжка Ортона я лягла вже не цнотливою дівою.

«У ваших Вільних Містах що жінка — то хвойда, хіба не так?» Це теж було добре знати; будь-яким знанням одного дня можна скористатися.

— Ану ж відповідайте, хто був той ваш коханець… такий хвацький та небезпечний!

Темно-оливкова шкіра Таени ще потемніла, коли вона зашарілася.

— Ой, не треба було мені казати. Але ж ваша милість збережуть мою таємницю?

— Чоловіки звабливіші, коли мають рубці, жінки — коли мають таємниці.

Серсея поцілувала її в щоку. «Май певність — скоро ти розкажеш усе.»

Коли Доркас повернулася з паном Ознеєм Кіптюгом, королева відпустила свій почет.

— Ходімо до вікна, пане Ознею, посидьмо разом. Вип’єте вина? — Вона налила обом сама. — Ваша кирея вже так зносилася. Я маю намір вдягти вас у нову, зовсім інакшу.

— Невже білу? Хтось помер?

— Ніхто поки що, — відповіла королева. — Але невже це ваше бажання — приєднатися до вашого брата Озмунда у нашій Королегвардії?

— Я б радше охороняв вашу милість у вашій власній Королевогвардії, якби була ваша ласка.

Коли Озней вишкірявся, рубці на його щоці ставали яскраво-червоні. Серсея легенько простежила їх пальцями.

— Ви маєте зухвалого язика, пане. Ще змусите мене забутися…

— То й добре! — Пан Озней схопив її руку і вкрив грубими поцілунками. — Моя солодка королево…

— Ви лукавий чоловік, — прошепотіла королева, — і гадаю, зовсім не правдивий лицар…

Вона дозволила йому торкнутися своїх грудей під шовком сукні.

— Годі вже, зупиніться!

— Нізащо! Я хочу вас.

— Ви вже мали мене.

— Лише один раз!

Він ухопив її за ліву цицьку і незграбно стиснув, нагадавши Роберта.

— Одна палка ніч — одному палкому лицареві. Ви прислужилися мені доброю службою і отримали добру нагороду. — Серсея пробігла пальцями по шворках його штанів і відчула крізь них, як він твердішає. — Чи не нового коня ви об’їжджали у дворищі учора вранці?

— Чорного огиря? Авжеж. То подарунок від брата Озфрида. Я назвав його Змороком.

«На диво вигадливе ім’я.»

— Для битви то, напевно, пречудовий кінь. Але ж у часи миру нема кращої розваги, ніж опанувати норовливу молоду кобилку. — Королева посміхнулася і легенько його стиснула. — Скажіть мені правду: ви вважаєте нашу малу королеву вродливою?

Пан Озней сторожко відсахнувся назад.

— Та мабуть… як на дівчину, вона нічогенька. Проте мені до смаку вродливі дорослі жінки.

— Чому б не мати разом одних та інших? — прошепотіла Серсея. — Зірвіть для мене маленьку трояндочку, і не матимете приводу жалітися на мою невдячність.

— Маленьку… Маргерійку? — Запал пана Ознея у штанях почав спадати. — Але ж вона — дружина короля. Хіба не втратив голову один лицар Королегвардії за те, що був у ліжку з дружиною короля?

— Те сталося вічність тому. — «То була не дружина короля, а коханка. І голову він якраз не втратив. Аегон наказав його спершу четвертувати, а жінку примусив дивитися.» Утім, Серсея не хотіла, щоб Озней надто заглиблювався у моторошні старожитності. — І король Томен — зовсім не король Аегон Негідний. Не бійтеся — король учинить так, як я йому скажу. Я ж хочу забрати життя Маргерії, а вам зла не бажаю.

Лицар здригнувся і на мить запнувся.

— Тобто… її цноту?

— Її теж. Припускаючи, що вона досі її має. — Королева знову пробігла пальцями по рубцях. — Але якщо ви гадаєте, що Маргерія не піддасться на ваші… чари…

Озней кинув на неї ображений погляд.

— Та ні, вона до мене доволі прихильна. Оті її сестрички завжди дражнять мене за носа — який він довгий і таке інше. Але востаннє, коли Мегга знову почала кпинити, Маргерія наказала їм припинити і назвала моє обличчя вродливим.

— От бачите!

— Та бачу, — відповів лицар, вагаючись, — але що зі мною буде, якщо вона… якщо я… ну, коли ми…?

— …зробите справу? — хижо вишкірилася Серсея. — Злягатися на ложі з королевою є державною зрадою. Томен не матиме іншого вибору, крім вислати вас на Стіну.

— На Стіну?!

В голосі молодика пролунав відчай. Королева ледве стрималася, щоб не зареготати. «Е ні, краще не треба. Чоловіки ненавидять, коли з них глузують.»

— Чорний стрій непогано пасуватиме до ваших очей і чорного волосся.

— Але зі Стіни ніхто не повертається!

— А ви повернетеся. Доведеться лише вбити одного хлопчака.

— Якого хлопчака?

— Байстрюка, що змовився зі Станісом. Він молодий та зелений, а ви матимете сотню бійців у поміч.

Кіптюга лякало доручення — це вона відчувала нюхом — але гонор не дозволяв зізнатися у власному страху. «Всі ці чоловіки однакові.»

— Я стільки хлопчаків убив, що вже й не порахую! — промовив він хвалькувато. — А коли він загине, я отримаю пробачення від короля?

— Не лише пробачення, але й зацний титул. — «Якщо Сніговієві братчики тебе спершу не повісять.» — Адже королева мусить мати при собі безстрашного та мужнього чоловіка.

— Князя Кіптюга?! — Усмішка повільно розпливлася його обличчям, рубці запалали червоним. — Мені така шана до вподоби. Зацний пан князь, його висока вельможність…

— …гідний ліжка хоч би й самої королеви.

Раптом Озней насупився.

— Але на Стіні так холодно…

— А коло мене так тепло. — Серсея закинула йому руки на шию. — Вграйте дівчисько, убийте хлопчисько — і я ваша. Чи стане вам мужності?

Озней трохи подумав і кивнув.

— Я ваш тілом і душею!

— О так. — Вона поцілувала його і дала скуштувати трохи язика, перш ніж відірватися. — Наразі досить. Решта має зачекати. Ви мріятимете про мене цієї ночі?

— Авжеж. — Голос його лунав хрипко.

— А коли опинитеся у ліжку з нашою Дівою Маргерією? — піддражнила вона його. — Коли опинитеся згори на ній… ви й тоді мріятимете про мене?

— Клянуся! — вигукнув Озней Кіптюг.

— От і добре.

Коли він пішов, Серсея викликала Джоселин зачесати собі волосся, а сама скинула черевики і простяглася, наче кішка. «Добре мати природжений хист до влади» — сказала вона собі. Найбільше її тішила бездоганна вишуканість свого задуму. Навіть Мейс Тирел не насмілиться боронити честь дочки, якщо її застукають за справою з таким, як Озней Кіптюг. І тоді ані Станіс Баратеон, ані Джон Сніговій не матимуть приводу дивуватися, чому це Ознея прислали на Стіну.

Вона мусить подбати, щоб саме пан Озмунд викрив походеньки свого брата з малою королевою — тоді вірність інших двох Кіптюгів не буде заплямована. «Якби мене зараз бачив батько, то, мабуть, не поспішав би випхати кудись заміж. Шкода, що він отак узяв і помер, хе-хе. А ще Роберт, Джон Арин, Нед Старк, Ренлі Баратеон — усі вони. Лишився хіба що Тиріон, та й він не заживеться.»

Того ж вечора королева прикликала до своєї опочивальні пані Добромир.

— Вип’єте келих вина? — запитала вона гостю.

— Невеличкий. — Раптом мирійка засміялася. — Та чого там! Великий.

— Назавтра я прошу вас по-дружньому відвідати мою любу невістку, — мовила Серсея, поки Доркас вбирала її до сну.

— Панна Маргерія завжди радіє, коли мене бачить.

— О так, я знаю. — Королева не могла не помітити, як Таена титулює Томенову жіночку, що так полюбляє ламати з себе королеву. — Скажіть їй, що я надіслала сім воскових свічок до Баелорового Септу на знак жалоби за нашим покійним верховним септоном.

Таена засміялася.

— Вона негайно надішле туди сімдесят і сім свічок від себе, щоб її, збавте боги, ніхто не пережалобив!

— Я сердитимуся, якщо станеться інакше, — посміхнулася королева. — Скажіть їй також, що вона має таємного закоханого — лицаря, причарованого її красою, що аж не в змозі спати уночі.

— Чи можу я, ваша милосте, дізнатися, хто цей лицар? — У великих і темних Таениних очах заграли лукаві блищики. — Часом, не пан Озней?

— Може, й він, — відповіла королева, — та не виказуйте його імені отак просто. Хай вона з вас його вичавить. Зумієте?

— Якщо ви цього бажаєте. Єдине моє прагнення — вислужити ласку вашої милості.

Надворі здіймався холодний вітер. Дві жінки пробалакали аж до ранку, перехиляючи келихи золотого вертоградського і переповідаючи одна одній найрізноманітніші плітки. Таена неабияк начастувалася вина, і Серсеї вдалося видурити в неї ім’я таємного коханця. То був мирійський мореплавець, що не гребував піратством, мав чорне волосся до плечей і рубця від підборіддя до вуха через усе обличчя.

— Сто разів я казала йому «ні», а він мені «так», — розповідала Таена, — і зрештою ми стогнали «так» уже разом. Він був не з тих чоловіків, яким легко відмовити.

— Я знаю, про що ви, — хижо посміхнулася королева.

— Невже ваша милість теж знали такого чоловіка?!

— Роберта, — відповіла Серсея, думаючи про Хайме.

Та коли вона заплющила очі, то побачила уві сні зовсім іншого брата і тих трьох клятих йолопів, з яких почався її день. Вони принесли їй у торбі справжню голову Тиріона — а вона наказала вкрити її спижевою фарбою і тримати у своєму нічному горщику.