Учта для гайвороння

Пророк

Коли до пророка прийшли сказати, що король помер, він саме топив людей на Великому Вику.

Ранок був бляклий та холодний, море — сіре і холодне так само, як небо. Перші троє принесли свої життя Потоплому Богові без краплі страху, але четвертий був слабкий у вірі й почав боротися, коли легені заблагали повітря. Стоячи до пояса у прибої, Аерон ухопив голого хлопця, що намагався ковтнути повітря, за плечі й занурив його голову назад у воду.

— Май мужність, — мовив пророк. — Ми вийшли з моря, і до моря маємо повернутися. Відкрий рота і досхочу напийся благословення Божого. Наповни легені водою, щоб померти й відродитися. Не борися, бо добра не буде.

Або хлопець, чию голову тримали під водою, нічого не чув, або віра конче його зрадила, та він почав видиратися і хвицяти ногами так несамовито, що Аерон мусив покликати по допомогу. Четверо з його потопельників вибріли з берега, схопили небораку і потягли під воду.

— Господи Боже, потоплий за нас, — підніс молитву жрець голосом глибоким, наче море, — дозволь Емондові, слузі твоєму, відродитися з моря, як ти відродився. Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею.

Нарешті справу було зроблено — повітря більше не булькотіло з вуст, руки та ноги залишила сила. На морській мілині плавав долілиць слуга божий Емонд — блідий, холодний і умиротворений.

Лише тоді Мокрочуб усвідомив, що на всипаному камінням березі стоять уже не самі його потопельники, а ще й троє вершників. Аерон знав Сторча, гостропикого старого зі сльозавими очима, чиїм тремтливим голосом проказувала воля і закон у цій частині Великого Вика. Супроводжував його син Стефаріон і ще один молодик у вишневій киреї, підбитій хутром і пришпиленій на плечі візерунчастою пряжкою в вигляді чорно-золотого бойового рогу Діверів. «Хтось із Горольдових синів» — вирішив жрець, щойно побачив його. Троє високих та міцних, але пізніх синів народила Діверова дружина після десятку з гаком доньок, і люди казали, що ніхто на світі не відрізнить одного від іншого. Втім, Аерон Мокрочуб навіть і не намагався — хай то був Грейдон, Гормонд чи Гран, йому було до них байдуже, та й часу бракувало.

Аерон прогарчав короткий наказ; потопельники схопили мертвого хлопчака за руки та ноги і винесли вище від межі припливу. Жрець рушив слідом — голий, коли не рахувати перепаски з тюленячої шкури на сороміцьких місцях. Укритий сиротами, капотячи водою, він виплюхав на тверду землю через холодний мокрий пісок та викатане морем каміння. Один з його потопельників передав йому грубо виткану рясу з дерги, пістряво пофарбовану в зелене, синє та сіре — кольори моря та Потоплого Бога. Аерон вдягнув рясу і розпустив волосся. Чорне та вологе було те волосся, і жодне лезо не торкалося його від дня, коли господар його постав із моря. Волосся лежало на раменах, неначе накидка з грубих і кошлатих жмутів мотуззя, спадаючи нижче крижів. Аерон уплітав у нього морські водорості, а заразом і у свою переплутану, ані разу не підрізану бороду.

Потопельники колом оточили мертвого хлопця і почали молитися. Норджен качав руки туди-сюди, а Рус став на коліна і натискав на груди. Але всі розступилися, коли наблизився Аерон. Він розсунув холодні вуста малого пальцями і подарував Емондові цілунок життя, а потім ще один і ще, аж доки море не ринуло з рота і легенів. Хлопчина заходився кашляти і плюватися, очі його блимнули і розплющилися, повні страху.

«Ось і повернувся ще один.» Люди казали: то знак прихильності Потоплого Бога. Інші жерці час від часу втрачали людину в морі — ба навіть Тарле Тричі-Потоплий, котрого колись вважали таким святим, що обрали увінчати короля короною. Але Аерон Грейджой — ніколи. Він був Мокрочуб, який бачив підводні палати Господа і повернувся розказати про них.

— Вставай, — мовив він до хлопця, що плювався водою, і ляпнув його по голій спині. — Ти потонув і повернувся до нас. Бо що мертве — те вже не помре.

— Ба постане… — Хлопця запопав лютий кашель, вода знову потекла з рота. — Постане знов…

Кожне слово йому відзивалося болем, але ж саме так влаштовано світ — людина мусить боротися, щоб вижити.

— Постане знов. — Емонд зіп’явся на ноги. — Тверде. І непохитне.

— Тепер ти належиш богові, — мовив Аерон до нього.

Інші потопельники зібралися навколо, і кожен подарував новачкові удар кулака та поцілунок — привітання у братстві. Один допоміг одягти грубу рясу в плямах синього, зеленого та сірого. Інший пхнув до рук кийка з плавникового дерева.

— Віднині ти належиш морю, і море озброїло тебе, — мовив Аерон. — Молімося, щоб твоя зброя лютувала в битві проти всіх ворогів нашого Господа.

Лише тоді жрець обернувся до трьох вершників, які спостерігали з сідел.

— Ви приїхали потонути, панове?

Сторч кашлянув.

— Мене топили хлопчиком, — мовив він, — а сина мого — на його іменини.

Аерон пирхнув. Та певно ж, Стефаріона Сторча віддали Потоплому Богові одразу після народження — про те не могло бути сумніву. Як і про спосіб «потоплення» теж — швидке занурення у купіль морської води, де немовля навряд чи й голівку замочило. Не диво, що залізян перемогли і принизили — їх, чия воля колись правила всюди, де чувся гомін морських хвиль.

— То не справжнє потоплення, — відповів він вершникам. — Хто не помер насправді, той не може сподіватися на воскресіння з мертвих. То навіщо ж ви приїхали, як не на те, щоб довести свою віру?

— До вас приїхав син князя Горольда зі звістками.

Сторч вказав на юнака у вишневій киреї. На вигляд йому мало бути років шістнадцять, не більше.

— Син, кажеш. І котрий саме? — запитав Аерон.

— Гормонд. Гормонд Дівер, з ласки вашої вірності.

— Шукай ласки Потоплого Бога — як шукаю її я. Тебе топили, Гормонде Дівере?

— У день моїх іменин, Мокрочубе. Батько послали мене знайти вас і привести до нього. Вони мають потребу бачити вас.

— Осьде я. Стою тут, просто на березі. Хай князь Горольд приходить і втішає очі.

Аерон узяв з Русових рук шкіряного міха, щойно наповненого водою з моря, витяг корка і ковтнув трохи.

— Я маю наказ привезти вас до замку, — наполягав юний Гормонд з сідла високого коня.

«Боїться спішитися, щоб ноги не змочити.»

— Я маю робити Божу справу.

Аерон Грейджой був пророк, слуга Божий. Не дрібним князькам ганяти його туди-сюди наказами, наче він — роб у їхній службі.

— До Горольда прилітав птах, — мовив Сторч.

— Маестерський птах з Пайку, — кивнув Гормонд.

«На чорних крилах — чорнії слова.»

— Круки літають над сіллю та каменем. Якщо є звістки, що стосуються мене, кажи тут і зараз.

— Ті вісті, що ми принесли, призначені лише вашим вухам, Мокрочубе, — мовив Сторч. — Про такі справи я не говоритиму тут і зараз, де повно зайвих людей.

— Ці «зайві люди» — мої потопельники, такі самі Божі слуги, як я. Таємниць від них я не маю, як не маю від свого Господа, перед чиїм священним морем стою зараз.

Вершники перекинулися поглядами.

— Та кажи вже, — мовив Сторч.

Юнак у вишневій киреї зібрав усю мужність і видихнув, просто і без манівців:

— Король помер!

Два прості слова, почувши які, здавалося, затремтіло саме море.

Чотири королі було на Вестеросі, та Аерон не мусив питати, котрого малий мав на увазі. Залізними островами правив Балон Грейджой і ніхто інший. «Король помер. Як таке можливо?» Аерон бачив свого найстаршого брата менше як поворот місяця тому, коли повернувся до Залізних островів після плюндрування Каменястого Берега. Сіре Балонове волосся наполовину збіліло, поки жерця не було вдома, і плечі зсутулилися більше, ніж коли лодії відпливали на північ. Та в іншому король здавався цілком здоровим.

Аерон Грейджой побудував своє життя на двох могутніх стовпах. Два коротких слова вибили з-під нього один. «Мені лишився тільки Потоплий Бог. Аби ж він зробив мене сильним та невтомним, як саме море.»

— Розкажи мені, як саме помер мій брат.

— Його милість перетинав міст на Пайку, впав і розбився на скелях унизу.

Грейджоєва твердиня стояла окрай головної частини острова; вежі та палати її були вимурувані на могутніх кам’яних столах, що витикалися просто з моря. З’єднували частини Пайку між собою мости: вигнуті дугами, різьблені з каменю, або хитливі, виплетені з конопляного мотуззя та дерев’яних дощок.

— А чи буяла над морем буря, коли упав король? — запитав Аерон.

— О так, — відповів юнак, — буяла, і страшна.

— То Буребог скинув униз нашого пана! — оголосив жрець.

Упродовж тисячі тисяч років небо та море вели безперервну війну. З моря вийшли залізняки, і з моря вони брали рибу, що не давала їм померти з голоду навіть найглухішої зими… але штормові бурі приносили саме лихо та недолю.

— Мій брат Балон повернув нам велич, і тим розгнівив Буребога. Нині король бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога, де русалки дбають про його потреби та насолоди. А нам випало лишитися позаду, в сухій та непривітній царині смертних, де ми мусимо завершити його величні труди. — Аерон запхав корка назад до горлянки міха. — Я говоритиму з твоїм вельможним батьком. Чи далеко звідси до Молоторогу?

— Верст зо тридцять буде. Сідайте мені за спину.

— Один їде швидше за двох. Віддай мені коня, і тебе благословить Потоплий Бог.

— Візьміть мого коня, Мокрочубе, — запропонував Стефаріон Сторч.

— Ні. Його кінь сильніший. Віддавай, хлопче.

Юнак завагався на пів-удару серця, тоді спішився і потримав Мокрочубові повід. Аерон пхнув голу чорну ступню в стремено і рвучко стрибнув у сідло. Коней він не надто любив — то були створіння зелених земель, що робили людей слабшими — та потреба змушувала їхати швидко. «На чорних крилах — чорнії слова.» У повітрі збиралася буря — він чув це у гомоні хвиль — а бурі над морем несуть лише зло та горе.

— Побачимося у Ріньгороді попід вежею князя Марлина, — мовив він до своїх потопельників, повертаючи голову коня.

Шлях був нелегкий і нерівний: угору пагорбами, потім лісами, кам’янистими урочищами, вузькими стежками, що подеколи загрожували зовсім зникнути під кінськими копитами. Великий Вик був найбільший з Залізних островів, отож дехто з місцевого панства мав володіння, які навіть не виходили до священного моря. Одним із таких був Горольд Дівер. Його палати стояли у Твердокамінних Горбах — найдалі від царини Потоплого Бога на усіх островах. Замість жити морем, Горольдові люди упрівали у кам’яній підземній пітьмі Горольдових копалень. Багацько з них жили та помирали, ані погляду не кинувши на солону воду. «Не диво, що вони тут такі чудернацькі — не сказати божевільні.»

Поки Аерон їхав, думки його звертали на братів.

Дев’ять синів з’явилося на світ від лона Квелона Грейджоя, господаря на Залізних островах. Харлона, Квентона та Донела народила перша дружина князя Квелона — жінка з сімейства Голодріво. Балон, Еурон, Віктаріон, Урігон та Аерон були синами другої його дружини, роду Розстав з Солонця. За третю дружину Квелон узяв собі дівчину з зелених земель, котра народила хворобливого дурника на ім’я Робін — краще і не згадувати про такого брата. Жрець не мав спогадів про Квентона та Донела, які померли немовлятами. Харлона він пригадував вельми непевно — пам’ятав лише, як той сидів нерухомо, сіріючи обличчям, у баштовому покої без вікон і розмовляв пошепки, щодня тихіше, бо сіра лускачка перетворювала його язик та губи на камінь. «Одного дня ми розкошуватимемо рибою в підводному палаці Потоплого Бога — четверо нас, і Урі з нами.»

Дев’ять синів з’явилося на світ від лона Квелона Грейджоя, та лише п’ятеро дожили до змужніння. Таке воно — життя у цьому холодному світі, де чоловіки ловлять у морі рибу, закопуються у землю та помирають, а жінки народжують на ложі крові та болю дітей, що не доживають віку. Аерон був останнім і найменшим з чотирьох кракенів, Балон — найстаршим і найзухвалішим, завзятим і безстрашним хлопцем, який жив лише заради того, щоб повернути залізнякам стародавню славу. В десять років він видерся Крем’яними Кручами до захопленої привидами башти Сліпого Князя. У тринадцять він бігав веслами лодії й танцював танок пальців незгірш будь-кого на островах. У п’ятнадцять — поплив з Дагмером Репаним Жбаном аж до Порогів і там ціле літо грабував та плюндрував. Саме там він убив першого чоловіка і взяв собі перших двох жінок з солі. У сімнадцять років Балон капітанив на власному кораблі. Саме таким мав бути старший брат, щоб показувати приклад молодшим… але Аеронові ніколи не показував нічого, крім зневаги.

«Я був слабкий і сповнений гріха. Я заслуговував ще й на гіршу зневагу. Хай тебе краще зневажає Балон Відважний, ніж хвалить та любить Еурон Вороняче Око.» Роки та пережиті з ними негаразди згірчили Балонові норов і вдачу, проте й додали рішучості, не знаної рештою живих людей. «Він народився сином князя, а загинув королем, убитий ревнощами бога,— подумав Аерон, — і тепер на наші острови насувається шторм, що буремнішого вони не відали ніколи.»

Вже давно стемніло, коли жрець нарешті побачив обриси залізних шпичаків на мурах Молоторогу, які намагалися, наче хижі пазурі, схопити з неба півмісяць. Горольдів замок скидався на кремезного і неповороткого велетня, складеного з величезних брил, видобутих зі скелі просто позаду нього. Попід стінами роззявили чорні беззубі роти печери та стародавні копальні.

Залізна брама Молоторогу стояла зачинена і закладена засувами на ніч. Аерон гатив по воротах каменюкою, доки гуркіт не збудив стражника. Юнак, що впустив жерця досередини, був точною подобою Гормонда, на чийому коні Аерон приїхав до замку.

— Ти котрий? — спитав Аерон замість вітання.

— Гран. Батько чекають на вас усередині.

Палати всередині були вогкі, з протягами та чорними тінями. Одна з Горольдових дочок піднесла жерцеві ріг пива, ще одна поворушила млявий вогонь у комині, який давав більше диму, ніж тепла. Сам Горольд Дівер стиха балакав з худорлявим чоловіком у сірій рясі доброго краму. На шиї чоловіка висів ланцюг з ланок різних металів, виказуючи в ньому маестра Цитаделі.

— Де Гормонд? — запитав Горольд, побачивши Аерона.

— Повертається пішки. Відішліть жінок, пане мій. І маестра теж.

Аерон не плекав любові до маестрів — їхні круки були створіннями Буребога, і цілительству маестерському він теж не довіряв після долі, яка спіткала Урі. «Жоден справжній чоловік сам не обере собі долю невільника, і з доброї волі не викує ланцюга, якого надінуть на знак служби йому ж на шию.»

— Гизело, Гвін, ідіть собі, — сухо наказав Дівер. — Ти теж, Гране. Маестер Муренмур залишиться.

— Ні, піде, — наполіг Аерон.

— Тут мої палати, Мокрочубе, і не вам казати мені, кого виганяти, а кого лишати. Маестер залишиться.

«Далекувато від моря живе цей добродій» — сказав собі Аерон.

— Тоді піду я, — повідомив він Дівера, обернувся і ступив крок геть; під потрісканими, мозолястими п’ятами голих чорних ніг шурхнув сухий очерет. Так далеко заїхав — і зовсім даремно.

Аерон майже досяг дверей, коли маестер прочистив горлянку і промовив:

— На Морекамінному Престолі нині сидить Еурон Вороняче Око.

Мокрочуб рвучко обернувся. У палаті ніби похолоднішало. «Вороняче Око швендяє за півсвіту звідси. Балон вигнав його два роки тому і присягнувся скарати на горло, якщо той повернеться.»

— Кажіть, — хрипко мовив жрець.

— Він увійшов до Княж-Пристані наступного дня після смерті короля і завимагав собі замок та корону як найстарший з братів Балона, — відповів Горольд Дівер. — Наразі він розсилає круків, скликає капітанів та князів з кожного острова до Пайку — зігнути коліна і присягнути на вірність йому як королю.

— Ні! — Аерон Мокрочуб не став довго зважувати слова. — Лише побожний чоловік може сидіти на Морекамінному Престолі. А Вороняче Око шанує лише свою безмежну пиху.

— Ви були на Пайку зовсім нещодавно, бачили короля, — мовив Дівер. — Чи не казав Балон чогось про спадкоємність престолу?

«А чого ж не казав.» Тоді вони балакали у Морській башті, слухаючи виття вітру за вікнами і безупинний гуркіт хвиль унизу. Балон розпачливо хитав головою, слухаючи розповідь Аерона про свого останнього живого сина.

— Вовки зробили з нього слабака, чого я і боявся, — казав король. — Молю Бога, щоб його вбили, і він більше не стояв Аші на заваді.

Але ті слова проказувала Балонова сліпота. Він бачив самого себе у своїй рішучій та відчайдушній доньці, вірив, що вона може успадкувати його справу. То була помилка, і Аерон спробував її пояснити.

— Жінка ніколи не правитиме залізним родом, навіть така жінка, як Аша, — наполягав він, але Балон умів лишатися глухим до слів, котрих не хотів чути.

Та перш ніж Аерон устиг відповісти Горольдові Діверу, маестер знову розтулив пельку і забрехав язиком.

— За правом Морекамінний Престол належить Теонові, а якщо принц мертвий — тоді Аші. Таким є закон.

— То закон зелених земель, — презирливо скривився Аерон. — Що нам до нього? Ми народжені залізянами, синами моря, обраними Потоплим Богом. Жінка не може правити над нами, і чоловік-безбожник теж.

— А як щодо Віктаріона? — запитав Горольд Дівер. — Він має під орудою Залізний Флот. Чи висуне Віктаріон себе на короля, Мокрочубе?

— Але ж Еурон найстарший з братів… — почав був маестер.

Аерон змусив його замовкнути одним лише поглядом. І в маленьких рибальських поселеннях, і у великих кам’яних замках погляд Мокрочуба змушував дівчат млосно тремтіти, а дітей — з ревом бігти до матерів. Авжеж не робові з ланцюгом на шиї стане сили його витримати.

— Еурон старший, — мовив жрець, — але Віктаріон побожніший.

— Чи дійде між ними до війни? — запитав маестер.

— Залізний рід не повинен проливати кров одне одного.

— Наша віра, Мокрочубе, каже нам так, — відповів Дівер, — а ваш брат розважив інакше. Савейна Ботлика він утопив лише за те, що той уголос проказав: Морекамінний Престол за правом належить Теонові.

— Якщо його втопили, крові не було пролито, — мовив Аерон.

Маестер та князь перекинулися поглядами.

— Я мушу скоро надіслати на Пайк листа, — повідомив Горольд Дівер. — Охоче послухаю вашої ради, Мокрочубе. Що мені обрати — вірність чи бунт?

Аерон смикнув себе за бороду і замислився. «Я бачив попереду штормове ревище. Ім’я йому було — Еурон Вороняче Око.»

— Наразі раджу обрати мовчання, — відповів він володареві замку. — Мені треба помолитися.

— Та моліться, скільки хочте, — втрутився маестер, — от лишень закону це не змінить. Теон — законний спадкоємець, а за ним — Аша.

— Ану тихо! — заревів Аерон. — Надто довго люди залізного роду слухали вас, маестрів у ланцюгах на шиї, ваше белькотіння про зелені землі та їхні закони. Час нам знову дослухатися до моря. Час нам почути голос Бога.

У димній палаті його власний голос гримів так гучно і владно, що ані Горольд Дівер, ані його маестер не насмілилися заперечити. «Потоплий Бог зі мною, — подумав Аерон. — Він показує мені шлях.»

Дівер запропонував йому на ніч вигоди замку, але жрець відхилив запрошення. Він лише зрідка ночував під дахами замків, і ніколи — так далеко від моря.

— Я втішатимуся вигодами у підводних палатах Потоплого Бога, що лежать глибоко під хвилями морськими. Смертні люди народжені страждати і через те силу здобувати. Все, що мені треба — свіжого коня до Ріньгорода.

Дівер поспіхом задовольнив прохання, ще й надіслав сина Грейдона показати жерцеві найкоротшу путь пагорбами до моря. Коли вони рушили, до світанку лишалася година, та їхні коні були гартовані, знали дорогу, і незважаючи на темряву, просувалися хутко та вправно. Аерон заплющив очі, мовчки проказав молитву і невдовзі почав куняти у сідлі.

Зненацька почувся тихий шум — рипіння іржавої завіси на дверях.

— Урі, — пробурмотів Аерон і прокинувся з переляку.

«Немає тут ані завіс, ані дверей, ані Урі.» Кинутий топірець відрубав Урі половину долоні, коли той у чотирнадцять років танцював танок пальців; тим часом батько та старші брати були на війні. Третя дружина князя Квелона була з Дударів, що у замку Рождіва — дівчина з великими м’якими грудьми та карими очима сарни. Замість полікувати руку за старим звичаєм — вогнем та морською водою — вона віддала Урі турботам свого маестра з зелених земель, а той присягнувся, що зуміє пришити пальці на місце. І пришив, потім застосував трунки, припарки та цілющі масті, але рука змертвіла, і почалася лихоманка. Коли маестер зважився відтяти руку геть, було вже пізно.

Князь Квелон не повернувся з останньої подорожі — Потоплий Бог зі своєї ласки подарував йому смерть у морі. Назад повернувся князь Балон з братами Еуроном та Віктаріоном. Почувши про долю Урі, новий князь відтяв маестрові три пальці кухарським тесаком і примусив Дудариху, вдову свого батька, пришити їх на місце. Масті та припарки допомогли маестрові так само, як Урігонові — той помер у муках, а скоро за ним і третя жінка князя Квелона, коли повитуха вийняла в неї з лона мертву дитину. Аерон порадів з її смерті, бо то його топірець відтяв Урі шмат руки — вони разом танцювали танок пальців, як личить друзям і братам.

Згадувати роки, що минули услід смерті Урі, Аеронові було соромно і досі. У шістнадцять він величав себе дорослим чоловіком, а насправді був міхом вина з ніжками. Полюбляв співати, танцювати (але вже не танок пальців, до якого навіть не наближався), жартувати, насміхатися, викидати коники. Він грав на козі, вправно жонглював, їздив верхи, а випити міг більше, ніж усі Витяги та Ботлики разом з половиною Харлів. Потоплий Бог дарує кожну людину якимось хистом, обдарував і його: ніхто не міг сцяти довше та далі, ніж Аерон Грейджой, що він і доводив щоразу на кожному бенкеті. Якось він поставив власну нову лодію проти стада кіз, що загасить вогонь у комині самим лише своїм прутнем. Аж рік по тому він ласував козятиною, а лодію назвав «Золотою бурею». Балон пообіцяв повісити його на щоглі тієї ж таки лодії, коли почув, який саме таран його брат хотів приробити до її носа.

Зрештою «Золота буря» пішла на дно при Файному острові під час першого повстання Балона — її розрубала навпіл велетенська бойова галера на ім’я «Лють», а сталося це тоді, коли Станіс Баратеон упіймав Віктаріона в пастку і вщент розбив Залізний Флот. Але Бог тоді не скінчив свої справи з Аероном і виніс його на берег, де якісь рибалки взяли його в полон і доправили до Ланіспорту пішки та в кайданах. Решту війни він просидів у надрах Кастерлі-на-Скелі, доводячи, що кракени вміють сцяти далі й довше за левів, вепрів та курей.

«Але той чоловік давно загинув.» Аерон потонув і відродився з моря, ставши пророком самого Бога. Жодна смертна людина не могла його налякати, як не могла налякати темрява… і спогади, кістки душі. «Рипіння прочинених дверей, скрегіт іржавої залізної завіси. Еурон прийшов знову.» Та байдуже. Тепер він — Мокрочуб, жрець і Божий улюбленець.

— А чи дійде до війни? — питав Грейдон Дівер, коли сонце золотило пагорби. — Чи піде брат війною на брата?

— Якщо Потоплий Бог завважить за потрібне. Адже не може безбожник сидіти на Морекамінному Престолі.

«Вороняче Око боротиметься, то вже напевне.» І жодна жінка його не переможе, навіть така, як Аша, бо жінки створені битися лише у битві на породільському ложі. Теон, якщо він ще живий, теж конче безнадійний — зелений юнак, що вміє лише шкіритися та губи копилити. У Зимосічі він спробував показати себе — вже як вийшло, так вийшло. Але Вороняче Око — це тобі не скалічений хлопчина. Чардаки Еуронового корабля пофарбовані червоним, щоб приховати усю кров, яка в них всоталася. «Віктаріон. Королем має бути Віктаріон, інакше буря знищить усіх нас.»

Грейдон залишив Аерона, коли сонце зійшло на небі — повіз новину про Балонову смерть до своїх родичів у вежах в Запорпанці, Воронячому Острожищі та Труп-Озері. Аерон поїхав далі сам — угору пагорбами, униз урочищами, кам’янистою стежкою, яка ширшала та ставала утоптанішою, наближаючись до моря. У кожному селі на дорозі він зупинявся проказати слово, і на подвір’ях дрібного панства теж.

— З моря ми народилися, і в море повернемося, — казав він голосом глибоким, як море, і гримливим, наче хвилі. — Буребог у своєму гніві виманив Балона з замку і скинув його вниз, і тепер пан король наш бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога.

Далі Аерон здіймав долоні вгору.

— Балон помер! Король помер! Але скоро нам буде новий король, бо що мертве — те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне! Постане новий король!

Декотрі з тих, хто його слухав, кидали кайла та сапки і рушали за ним; коли Аерон нарешті почув гуркіт хвиль, за його конем тупало вже з тузінь люду, бажаючи потонути і доторкнутися Господа.

У Ріньгороді мешкали кілька тисяч рибалок, чиї халупи скупчилися навколо підмурків чотирикутної укріпленої вежі з невеличкими стрілецькими башточками на кожному куті. Там на Аерона чекало чотири десятки його власних потопельників. Вони стали табором уздовж сірого піщаного берега, поставили намети з тюленячих шкур та курені з плавникового дерева. Руки їхні були зашкарублі від морської солі, порубцьовані линвами та сітками, намозолені веслами, кайлами та сокирами… але зараз ті руки стискали кийки з плавникового дерева, твердого, наче залізо — то Бог озброїв своїх вірних із власних підводних зброярень.

Жерцеві побудували курінь одразу над межею прибою. Аерон радо і вдячно заповз до нього, щойно потопив своїх найновіших послідовників. «Господи Боже мій, — молився він, — проречи до мене у гуркоті хвиль, розкажи мені, що робити. Керманичі та князі чекають на Твоє слово. Кому бути королем у Балонове місце? Заспівай до мене мовою китів, щоб я втямив його ім’я. Повідай, о підводний володарю, хто має силу побороти шторм, який буяє на Пайку?»

Поїздка до Молоторогу виснажила Аерона Мокрочуба, та все ж він совався і перекидався у своєму курені з плавнику, вкритому чорними морськими водоростями. На місяць та зорі наповзли хмари, геть сховавши їх чорним покровом, і на море лягла така ж темна тінь, як на його душу. «Балон надавав перевагу Аші, дитині свого лона, але ж над залізянами не може правити жінка. Королем має бути Віктаріон.» Дев’ять синів уродилося від Квелона Грейджоя, і Віктаріон був серед них найдужішим — бугаєм поміж людей, безстрашним і вірним обов’язкові. «У тому-то й полягає небезпека.» Молодший брат мусить коритися старшому, а Віктаріон не з тих, хто йде проти звичаю. «Хоча до Еурона він любові не плекає — принаймні відтоді, як померла жінка.»

Ззовні між хропінням його потопельників та виттям вітру він чув биття хвиль на березі — стукіт бияка його Бога, що закликав до битви. Аерон виповз із крихітного куреня у холодок ночі, став на ноги — голий, блідий, високий та кощавий — і рушив так у чорне солоне море. Вода була холодна, як лід, але жрець не щулився і не ховався від пестощів свого Бога. Хвиля розбилася на його грудях, змусила хитнутися. Наступна укрила з головою; він відчув смак солі на вустах і присутність Бога навколо себе. У вухах загриміла слава і пісня. «Дев’ятеро синів народилося від лона Квелона Грейджоя, з котрих я був найменший — слабкий та зляканий, наче дівчина. Та все змінилося. Той чоловік потонув, і Бог зробив мене сильним.» Холодне солоне море огорнуло його, взяло в обійми, просякло крізь слабку людську плоть і торкнулося кісток. «Аж кісток, — подумав він. — Кісток душі. Балонових і Урігонових. Правда — вона завжди у наших кістках, бо плоть гниє, а кістка жиє. А на пагорбі Нагги — кістки палат короля Герея…»

Кощавий та змучений, блідий та тремтливий, Аерон Мокрочуб вибрався назад на берег, збагатившись мудрістю після тієї миті, коли ступив у море — знайшов-бо відповіді у власних кістках, і шлях тепер лежав перед ним гладкий і ясний. Ніч була така холодна, що тіло його парувало, коли він ліз назад до куреня. Але тепер у серці його палав вогонь, і сон прийшов швидко та легко, не урваний рипінням залізних завіс.

Коли Аерон прокинувся, день стояв безхмарний та вітристий. Аерон поснідав юшкою з мушель та морської капусти, звареною на плавниковому вогнищі. Щойно він закінчив трапезу, як зі своєї вежі з’явився Марлин з півдесятком стражників — шукати новин та порад.

— Король помер, — сказав йому Мокрочуб.

— Та знаю. Птах прилітав. А потім ще один. — Марлин був лисий огрядний черевань, що полюбляв величатися «вельможним паном князем» за звичаєм зелених земель, а вдягався у хутра та оксамити. — Один крук викликає мене до Пайку, інший — до Десятивеж’я. Ви, кракени, маєте забагато мацаків — ось порвете чесного добродія навпіл. То що, жерцю? Куди мені наставити носи моїх лодій?

Аерон насупився.

— Кажеш, Десятивеж’я? Це ж котрий кракен кличе тебе туди?

Десятивеж’я не було столом Грейджоїв — там правила воля князя Харло.

— Принцеса Аша. Вона підняла вітрила і пливе додому. Читайло вислав круків, закликаючи її прихильників до острова Харло. Твердить, що Балон саме її хотів бачити після себе на Морекамінному Престолі.

— Хто сидітиме на Морекамінному Престолі — про те вирішить Потоплий Бог, — мовив священник. — Стань на коліна, прийми благословіння.

Марлин важко гепнувся на коліна. Аерон відкоркував міха і пролив цівочку морської води на лису макітру.

— Господи Боже, що потонув за нас, дозволь Твоєму слузі Мелдредові відродитися з моря. Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею.

Вода потекла Марлиновими товстими щоками, всоталася у бороду та комір лисячого хутра.

— Що мертве, те вже не помре, — закінчив Аерон, — ба постане знов, тверде і непохитне.

Та коли Марлин зіп’явся на ноги, Аерон додав:

— Лишайся і слухай, щоб міг усюди переказати Божі слова.

За три стопи від краю води хвилі розбивалися на чималому гранітовому кругляку. Саме на нього видерся Аерон Мокрочуб, щоб учні могли його бачити і чути кожне слово.

— З моря ми народилися, і у море повернемося, — почав він, як починав уже сто разів. — Буребог у гніві своєму виманив Балона з замку та скинув на скелі; тепер король наш бенкетує у палатах глибоко під хвилями.

І здійняв руки догори.

— Залізний король помер! Але король постане знов! Бо що мертве — те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне!

— Постане король! — заволали учні-потопельники.

— Постане воістину, бо не можна інакше. Але хто він буде? — Мокрочуб хвилину слухав, але відповідь дали тільки хвилі. — Хто буде нашим королем?

Потопельники почали гатити кийками з плавнику один об інший.

— Мокрочуб! — волали вони. — Король Мокрочуб! Король Аерон! Хай бог дарує нам Мокрочуба!

Аерон захитав головою.

— Якщо батько має двох синів, і одному дає сокиру, а іншому — тенета, то котрого він хоче зробити воїном?

— Сокира для воїна! — закричав Рус у відповідь. — Тенета — для рибалки у морі!

— Воістину так, — мовив Аерон. — Господь Бог забрав мене в глибини вод і потопив те негідне створіння, яким я був. Коли ж Він викинув мене з глибин, то дав очі бачити, вуха — чути, і голос — нести Його слово, щоб став я пророком Його і вчив Божої правди всіх тих, хто забув і зневажив. Мені не судилося сидіти на Морекамінному Престолі — так само, як Еуронові Воронячому Оку. Бо чув я слово Боже, і тако лунало воно: «Не сидіти безбожникові на моєму Морекамінному Престолі!»

Марлин схрестив руки на грудях.

— Тоді Аша, абохто? Чи Віктаріон? Кажи нам, жерцю!

— Вам скаже Потоплий Бог, але не тут. — Аерон тицьнув пальцем Марлинові у пухке біле обличчя. — Не до мене дослухайтеся, і не до законів людських, але до моря. Ставте вітрила, занурюйте весла, пане, і рушайте до Старого Вика. Ви, всі керманичі та всі королі. Не до Пайку — вклонятися безбожному створінню, і не до Харла — змовлятися з лукавим жіноцтвом. Наставляйте носи до Старого Вика, де за часів давніх стояли палати короля Герея. В ім’я Господа нашого, Потоплого Бога, я закликаю вас. Я скликаю всіх залишити палати та халупи, покинути замки та вежі, і повернутися до пагорбу Нагги на король-віче!

Марлин глипнув на нього, роззявивши рота.

— Король-віче? Справжнього король-віча не було вже…

— …занадто довгі століття! — розлютився Аерон. — Але на світанку часів залізяни обирали собі королів самі, підносячи до влади найгідніших. Час нам повернутися до Старого Звичаю, тільки ним-бо знову сягнемо величі! Саме король-віче обрало на верховного короля Урраса Залізностопа і поклало йому на чоло корону з плавнику. Силас Пласконіс, Гарраг Гиней, Старий Кракен… усі вони обрані були король-вічем за давніх часів! А з нинішнього король-віча постане той, хто завершить перемогою змагання короля Балона і відвоює нам нашу волю. Рушайте, та не до Пайку і не до Десятивеж’я, але до Старого Вику, кажу вам знову. Прийдіть до пагорба Нагги та ребер у палатах короля Герея, бо лиш у тому святому місці, де місяць потонув і зійшов знову, ми посадимо собі на царство гідного короля — короля побожного і любого Богові!

Він знову високо здійняв кощаві руки.

— Слухайте! Слухайте хвилі! Слухайте Бога! Він говорить до нас, промовляючи: «Не маймо іншого короля, ано король-вічем обраного!»

І зревів люд, і застукотіли кийками один об інший вірні потопельники.

— Король-віче! — вигукували вони. — Король-віче, король-віче! Не маймо іншого короля, ано з король-віча!

І гамір, зчинений ними, гримів так, що його мав чути Вороняче Око на Пайку, а ниций Буребог — у себе в хмарних палатах. І Аерон Мокрочуб знав, що вчинене ним є гідне і правильне.