УПА у вирі боротьби

Розділ 6. «БУДЕ ВОЙНА»

Лемківщина в околиці Бірчі - це досить гористий терен. Гори вкриті мішаним лісом, а подолянах над потоками й річками розташовані села з пасмами родючої землі. До того ще треба додати широку смугу оболоння вздовж Сяну, яке надзвичайно родюче.

Завдяки тим пасмам, господарі даного терену були досить багаті, Як згадувалось, майже всі височини Бірчавщини вкриті лісами, але лісові смуги переважно вузенькі - заледве півкілометра ширини, а то й менше. Зате ці смуги в'язалися з більшим лісовим масивом, тому в багатьох місцях можна було пройти таким лісом кількадесят кілометрів, не виходячи в чисте поле.

Довкільні ліси роїлися постанцями. Тут вони днювали й ночували, просто на галявині в густій траві або під ялицями, на чапінні чи листі. Коні паслися тут же, поруч застави з кулеметами стояли на сторожі, а стійкові й дозорці, замаскувавшись, пильно стежили за кожним рухом по сусідніх селах, часом не далі як на півкілометра від них.

Вистачило лише кілька ночей переспати в лісі, побачити сходяче сонце, почути шумливі потоки й хори лісових пташок або пройтися барвистими долинами аж до іскристого Сяну, щоб безмежно полюбити цей край.

Із сіл доходили погані вістки. Вже кілька тисяч осіб ворог насильно вивіз у невідоме, багато з них членів повстанських родин, і постанці ледве не щодня бачили брутальну поведінку московських зайд із безбороннним населенням. Командир Громенко також дуже часто підходив до краю лісу і крізь далековид спостерігав рухи ворога. Вертаючи замислений, злегка вдаряв правим п'ястуком об ліву долоню, неначе сам питав себе: що робити? Бити чортів чи чекати наказу? Адже ж повстанцям треба було сказати в чому справа.

Через два тижні прийшла очікувана пошта. Негайно була заряджена відправа трьох сотень, яка тривала досить довго. Після її закінчення сотні Бурлаки й Ластівки відмаршували, а командир Громенко скликав термінову відправу підстаршин.

- «Буде война!» - затираючи руки, сказав він й одразу перейшов до наказів, заплянованих ним упродовж останніх двох тижнів. - Друзі, - почав із притиском на кожному слові, - сьогодні всі частини УПА й СКВ на нашому терен займатимуться ліквідацією переселенчих відділів окупанта. Наша сотня наступатиме на гарнізоні Явірника Руського й Жогатина. Вже від довшого часу ворог квартирує в обидвох селах, але ночі проводить на гірці поміж ними. Ми одержали завдання підсунутися якомога ближче до ворожої залоги, а потім у несподіваму наскоці зліквідувати її сильним вогнем і гранатами.

Безпосередньо після цього командир перейшов до бойового наказу, подав бойову кличку, призначив місця для наступу підвідділів і подав збірний пункт по закінченню бою. Акція була призначена на годину 2.30.

Після вечері була заряджена збірка соті в повній бойовій готовості. Відмовлено молитву, прочитано бойовий наказ для цілої сотні, вислухано кілька теплих слів командира Громенка, й акція розпочалася.

Це було на початку літа 1945 року. З-за обрію викотився місяць, заливаючи все довкола своїм сріблястим промінням - гори, ліси, долини й поля, на яких дозрівало збіжжя, одинокий засіб існування мешканців цих теренів, як також відділів визвольного руху.

Сотня посувалася поволі стрілецьким рядком. Коні, кухонне начиння, їдунки й усі речі, які могли перешкодити тихому підходові до ворога, були залишені на збірковому пункті. Повстанці йшли обережно, й напевно кожного проймала однакова думка - чи вдасться акція та чи пощастить йому вернутися з неї живим.

Так думав і Чумак. Він провірив на поясі гранати, замок в автоматі та запасні амуніційні диски й тепер розважав над тим, чи є у світі вояки, які, йдучи до бою, не бояться за своє життя.

Українські вояки, власне такі, вони не бояться смерті, бо обов'язки перед Батьківщиною і служінням своєму народові набагато важливіші від життя. А що ж діється з цією Батьківщиною? Вона знову поневолена. Є на світі багато поневолених народів, але переважно буває так, що культурна нація поневолює примітивнішу. То чому ж Україну гноблять віками такі варварські примітиви? Чи ж українській народ не мас можливості визволитися з-під окупантського ярма так, як визволяються інші народи? Чи він не має права бути господарем на своїй власній землі?!…

Відповідей на ці питання Чумак не одержав ні від кого, натомість почув наказ, аби сотня перешикувалася в розстрільну. Дійшли до маленького потічка, по обидвох боках якого тяглися луки, вкриті високою травою виконали наказ і завмерли за кущами, заховуючи цілковиту тишу. Двадцять повстанських скорострілів, сотні автоматів, крісів і гранат були готові до дії, а горді оборонці своєї землі нетерпеливо очікували нового наказу про наступ і відкриття вогню.

За потоком видніла невисока гора, де знаходився ворог. Його становища були дуже добрі й вигідні, бо, щоб їх досягти, треба було пересікати досить широку смугу чистого поля.

До наступу лишилося п'ятнадцять хвилин, але вони тяглися так по-химерному повільно, що здавалися вічністю. Й закурити не можна. А ворожі вояки, як на злість, курять, бо тут і там видко спалахи вогників.

Повстанці чекали у вихідній позиції, приклякнувши на одне коліно, й перед очима кожного з них, мов у калейдоскопі, з'являлися милі, незабутні образи минулого.

Раптом пошепки пролунав наказ «Уперед!» і пішов до лінії: - Вперед, вперед, вперед!…

Рушили з місця, але посувалися якомога тихіше, щоб дістатися якнайближче до ворожих становищ. Це не тривало довго, бо зненацька пролунав постріл ворожого стійкового, й тоді почувся вже голосний наказ Громенка:

- Вперед! Бігом!

Побігли, що було сили, й зараз же послідував другий наказ:

- Вогонь!!!

Полетіла перша серія з автомату командира Громенка, за нею друга, третя, десята. Тисячі куль прошили повітря, й довкілля заклекотіло. Ворог відповів безладним вогнем, який не був цільним, бо кулі пролітали понад головами повстанців. До шанців лишалося яких сто кроків, і сотня ще більше приспішала біг. Грімке «Сллла-вва!» змішалося з гураганним огнем кулеметів.

Не витримавши, Міша вжив свій власний лексикон і згадав «теплим» словом ворожу мать…

Ворогів охопила паніка, їх вогонь затих, і коли повстанці вдерлися до становищ, в них уже нікого не було. Всі втекли в напрямі Дилягови.

Сівши на скриню з амуніцією, сотенний пожадливо затягнувся цигаркою. Те саме зробили й інші, ледве стримуючи шалене биття своїх сердець…

Цієї ночі подібного роду акції відбувалися по цілій Лемківщині, й небо зачервонили відблиски пожеж. Повстанські відділи, виступивши проти ворогів одночасно, пригадали моцарській комуністичній Польщі і її московським опікунам, що український нарід боронитиме свою Батьківщину за всяку ціну. Впродовж цієї ночі УПА зліквідувала понад тридцять переселенчих пунктів ворога і здобула багато трефеїв.

Ранком сотня спала твердим сном на природному килимі галявини, й коли зійшло сонце, то одразу ж почало сушити мокрі однострої й чоботи повстанців, зрошені росою. Воякам не перешкоджало вві сні ніщо - ні патики, ні груддя, ані ранковий концерт птаства. Й лише стійкові. час від часу зиркнувши заздрісним оком на сплячих друзів, пильним оком оглядали терен, який знову опинився під контролем УПА.

Ці вдалі акції дуже піднесли бойовий настрій повстанців і викликали ще більше довір'я до них українського населення. Воно побачило в УПА свого справжнього оборонця, й повстанські відділи знову розмістилися у селах, а розбиті ворожі частини втекли на Сян. Щоб виправдати свою поразку, поляки оповідали несотворені речі про сотні тисяч завзятих бандерівців. І вистачило вислати на якусь акцію на Сян маленький повстанський відділ, як по цілій Польщі розходилися поголоски, що на її території оперують величезні бандерівські з'єднання. Це додавало страху ворожим силам і робило добру рекляму Українській Повстанській Армії

Переконавшися, що малочисленні підрозділи не є у стані ставити опір упівським відділам, бо вони їх легко можуть зліквідувати, вороже командування змінило тактику. Були організовані випадові пункти й оборонні бази, що їх розбудували за Сяном і по більших селах та містах. Уфортифікувавшись у Перемишлі, Кривчі, Дубецьку, Динові, Ніздреці, Мриголоді, Сяніку, Балигороді, Ліську й інших містечках та селах, ворог щокілька місяців улаштовував облави, на які вирушував силою кількох полків, уживаючи при тому маленькі московські літаки - «кукурудзяники» й артилерію. Кожна така облава не тривала довше тижня. Ворожі формації проходили за день кілька сіл, а потім у котромусь із них лишалися на ніч. Інколи вони обстрілювали артилерійським вогнем ліси, навіть переходили через маленькі лісові смуги, але великі масиви обминали.

Дуже часто ворожі застави з кулеметами, боронячи свої відділи по селах, знаходилися на віддалі лише кількох сотень кроків від застав сотні УПА. яка квартирувала в сусідньому селі.

Завдяки чудово організованій розвідці, упівські відділи посідали всі потрібні інформації про ворога, але він не мав найменшого поняття про те. що роблять чи що задумують робити повстанці. Коли приходили облави, відділи УПА уникали відкритих боїв, але майже кожного разу, вертаючись із цих облав, ворожі війська потрапляли в повстанські засідки, й то в таких місцях, де цього найменше можна було сподіватися.

Під час таких облав, скерованих на знищення відділів УПА, вороже командування думало, що повстанці повтікали, або заховалися у криївках, а в тому самому періоді повстанські командири проявляли великий військово-повстанський, стратегічний хист. Одного разу сотні Бурлаки, Ластівки і Крилача, наскочивши на військові кошари поляків у Пикуличах біля Перемишля, розігнали їх залогу і знищили.

Іншого разу в числі облави сотня Громенка перейшла Сян, здобула містечко Дубецьке, зліквідувала ворожу базу та розбила пошту і в'язницю, з якої визволила багатьох українців.

А курінь командира Хріна, заступивши відворотну дорогу ворожому полкові, який вертався з облави, в завзятому бою розбив його, й цей проріджений полк мусив відступати до своєї бази через Словаччину. Що ж торкається українських повстанців, то вони на здобутих ворожих гарматах і возах тріумфально проїхали через українські села, й наші люди зі сльозами на очах вітали переможців.

Поміж такими облавами звичайно наступав кількамісячний спокій. Укінці ворог переконався, що знищити український повстанський рух у короткому часі не зможе, й почав розбудовувати свої бази на території, де оперувала УПА, вживаючи для цієї мети сіл із польським населенням. На терені діяння сотні командира Громенка було три таких села - Борівниця, Дилягова й Кузьмина. Українські меншини мусили з них утікати, а коли туди вмаршували польські відділи, то виглядало радше на те, що вони знаходилися під охороною шовіністично настроєного польського населення, а не прийшли сюди, щоб його охороняти. Поляки вирішили використати присутність своїх військових частин і, маючи їхню підтримку, почали щораз то більш чинити акти насилля над українцями. Коли регулярні частини в малочисленному складі не відважувалися входити до українських сіл, то цивільні банди по кількадесят чоловік кожна нападали на них нічною порою, забирали худобу, грабували все, що могли, й мордували невинних мешканців. Майже щодня в котромусь із розташованих поблизу сіл відбувалися масові похорони цивільного населення, помордованого цими шовіністичними польськими бандами.

Нарешті Тереновий Провід ОУН і командир Громенко вирішили покінчити з однією із таких банд у Борівниці й добре провчити героїв Сенкевича, діючих під проводом Ванди Василевської. Після доброї підготови ця сотня пішла на переселенчу акцію, але цим разом українці мали переселювати поляків з українських земель до Польщі. В наказі говорилося, щоб жінкам і дітям допомогти спакуватися й підправити їх за Сян, а мужчин затримати на допит. Початок акції був заповіджений на сьому годину ранку.

Сотня стаціонувала в Явірнику Руському, отже, на віддалі тільки двох кілометрів від Борівниці. Ранком, о 5-тій годині після молитви і сніданку вона вже стояла в повному бойовому виряді, готова до вимаршу, й Чумак, разом з іншими повстанцями, стоячи на струнко, уважно прислухався до слів командира.

Громенко говорив:

- Друзі! Пам'ятайте, що ви є вояки Української Повстанської Армії, а не якесь московське чи польське шумовіння! Не мстіться над цивільним населенням, не стріляйте жінок і дітей, не робіть поганої реклями нашому революційному рухові. Будьте справжніми лицарями Землі Української!

Чумак задивився на Громенка. Який він сильний духом, шляхетний і мудрий! Таж добре знає, що не один із повстанців утратив своїх рідних через тих бандитів, і якби не дав такого наказу, то міг би статися справжній погром. А відвага яка! Замі сть наскочити вночі, він дає наказ виступати ранком. Таж там більше шестидесяти кулеметів, сотні автоматів і крісів. До того ж, польська залога розташована за мурами костьолу й у школі, отже займає добрі позиції. А повстанців усього дві сотні та двадцять кулеметів. Правда, вони й вишкіл пройшли добрий і бойову заправу мають, але…

Сумніви Чумака перебив наказ виступати. Сотня рушила й, перейшовши маленьку гірку, дісталася до соснового лісу, де розтяглася в розстрільню. Села не оточувала, щоб дати змогу цивільному населенню відійти через ліс й українське село Улюч за Сян, і тільки перетяла ліс. Коли вже знаходилася на узлісс привітав сильний вогонь ворожих кулеметів.

- Вогонь! Стрибками вперед! - наказав Громенко.

Наче польові коники, повстанці пішли в наступ. До перших хат було недалеко, може, двісті кроків, але треба перебігти цілковито чисте поле. Здавалося, що й половина не осягне мети…

Вогонь ворога міцнішав, але хати зближалися також. Хтось зойкнув, хтось упав безмовно… Секунда… друга… ще одна… ще одна… Нарешті, страшне поле позаду. Ось і перші хати. Добігши до них, вояки ледве ловили віддих…

На полі лишилося трьох. Не знати лише, чи вбиті, чи поранені. Санітар скерувався до них, але командир Чайка зупинив його.

- Друже, впадеш! Спочатку треба знищити кулеметне гніздо за отим деревом! - вказав рукою напрям і крикнув:

- Вогонь!

Перші хати були поражені, за ними тут і там видніли залишені ворогом кулемети. А серії сипалися далі, зливалися в одне суцільне торохкотіння, таке голосне і пронизливе, що не чути наказів. Кулеметник Вишня виліз на дах, вирвав кілька сніпків і сипав градом куль на ворожі гнізда, маючи добре місце для обстрілу. Там ворог його аж ніяк не сподівав.

- Палити хати! - наказав чотовий Залізняк.

Через кілька хвилин хати спалахнули, неначе смолоскипи. Кулеметник Вишня настільки захопився обстрілом, що не зауважив, як і його хата загорілася. Мусив нашвидку проривати більшу діру і скакати на землю.

Запеклий бій тривав уже п'ять годин. Польське військо й цивільне населення повтікали через потік, ліс і село Улюч за Сян. Майже всі хати спалені. Лише кілька шовіністів забльокувалися в костьолі і продовжували стрілянину. Полетіли гранати, й бандитське кубло перестало існувати.

Сотня мала досить поважні втрати - п'ять забитих і сім поранених. Це великі втрати для неї. але зліквідовано також велику ворожу базу, яка була неначе чиряком на тілі. Коли ж починався бій, то, здавалося, що втрати будуть набагато більші.

Так росли ряди повстанських могил на горі Волі Володзькій. Додалося ще п'ять, і ціла сотня прощала друзів на вічний спочинок. На цій горі була гарна й рівна галявина, оточена густими лісами, а до неї припирали крайні хати «бандерівського Берліну». Командування УПА даного терєну дуже вдало підібрало цю галявину на військовий цвинтар. По-перше, через гарне високе положення й вид, а по-друге, - як добрий стратегічний пункт. Адже досі тут іще не ступала ворожа нога.

Посередині кладовища стояв великий березовий хрест, а довкола нього вже кількадесят менших. Біля свіжих могил лежало п'ять домовин, майже закритих квітами, а поруч кожної з них - березовий хрест. Отець Кадило відправляв Панахиду, а доктор Шувар диригував хором сотні, вишикованої у трьох лавах, рам'я-в-рам'я. В ній уже було менше вояків: одні лежали в домовинах, інші перебували в повстанських шпиталях.

Після прощальних слів отця Кадила й командира Громенка службові друзі поспускали домовини в могили, почесна варта віддала крісові сальви, а із двох сотень могутніх грудей понісся понад долинами Лемківщини сумний спів «Вічная пам'ять», и повстанці співали найкраще. Може, тому, що вона дуже сентиментальна й жалісна, а може, тому, що її доводилося співати найчастіше.

До голосів повстанців долучилося близько п'яти сотень голосів цивільних осіб, які зійшлися на похорон із поблизьких сіл. А ввечері на місце впавших друзів прийшло п'ятеро вибранців із СКВ.

Після переселення Борівниці цивільне населення зажило набагато вільнішим життям, а сотні Громенка було краще маневрувати в терені, бо він збільшився. Правда, лишилося ще кілька польсько-большевицьких сіл, подібних до Борівниці, а саме: Дилягова й Кузьмина, а також передмістя Бірчі та й сама Бірча, яка вважалася одинокою найбільшою фортецею ворога.

Були ще й інші польські села, як, наприклад, Селиська, Доброва і Тернавка, але комуністично-шовіністичні банди поляків на них не мали впливу. Адміністрація згаданих сіл підпорядковувалася польській Армії Крайовій, яка, ведучи боротьбу проти польських комуністів, часто співпрацювала з УПА. До цих сіл не раз навідувалася сотня Громенка, бо вони були розташовані на терені дій УПА й оточені звідусіль українськими селами.

Інколи траплялося так, що переслідування польським комуністичним військом і міліцією підрозділи АК переходили Сян і в Тернавці або Селиськах квартирували по кілька тижнів, почуваючи себе набагато певніше в оточенні упівських відділів.

У перших повоєнних місяцях вишкіл УПА і її бойовий гарт дійшли до стадії найкращого розвитку й позначилися багаточисленними інтенсивними акціями. Штучних кордонів на мапі поміж Польщею й сатанинським царством Сталіна відділи УПА не визнавали, а до цього часу ані один польський прикордонник не зайняв свого посту. Фактичний кордон, відмежовуючий Польщу від України, складався з низки оборонних баз, створених поляками вздовж Сяну, але на них ледве не щодня наскакували повстанці. УПА опанувала цей терен так добре, що її командування дозволило собі на проведення різних маршів і пропагандивних рейдів.

Боротьба продовжувалася з непослабною силою.