УПА у вирі боротьби

Розділ 18. ВИСЕЛЕНІ СЕЛА

Вже добре стемніло, як курінь вирушив на призначені місця, по чотах. Чота Залізняка нараховувала тепер 56 осіб і виглядала більше на сотню, ніж на чоту. Вона мала почати акцію на якомусь присілку, поміж селом Дуньковичами й містом Журавицею, де у військових касарнях стаціонувала велика ворожа залога.

Зв'язковий Козел вів чоту до призначеного місця. Перехід відбувався польовими доріжками, але ніч була дуже темна, й із поведінки Козла помічалося, що він не має цілковитої певности щодо напряму, Військова карта тут не допомагала, бо на ній не були позначені лани жита й вузькі межі. Направо у віддалі кількох кілометрів маячила заграва освітленого Перемишля, який на протязі кількох останніх років пережив кількох окупантів, і кожний із них мав до старовинного княжого міста однакові претензії. Здалеку доносився гуркіт пролітаючих потягів і виття льокомотивних сирен. А довкруги темні села, попри які проходили повстанці, їхніх мешканців переселили й розсипали по території колишньої Німеччини, яка після війни була прилучена до комуністичної Польщі.

Акція мала розпочатися через п'ять хвилин. Зв'язковий Козел вів чоту приспішеним кроком, але непевно. Звертав то вліво, то вправо. Всі бачили, що він зблудив. Уже надійшов призначений для акції час, а ніякого присілка й поблизу не було. Аж раптом поміж деревами з'явилися якісь світла.

- Бігом! - скомандував чотовий.

За кільканадцять секунд здивована чота опинилася під якимсь високим муром, їх пізнав зв'язковий Козел і сказав, що це військові кошари в місті Журавиці. Чота відступила яких сто кроків назад, і почалася дискусія над тим, що робити. Адже ж цілий курінь чекав на початок акції, а чота знаходилася на віддалі майже трьох кілометрів від призначеного їй місця.

- Биймо по кошарах, - запропонував Чумак, і кулеметники вже поставили кулемети на становища.

- Вогонь! - наказав чотовий.

Смик перевісив свого кулемета через рамено й навстояка сипав серії по мурах. Сік по кошарах хвилин із п'ять, а потім чота відійшла в ту сторону, де вже горіли села…

В кошарах зчинилася велика паніка, полетіли в темряву неба ракети й тисячі куль.

Чота долучилася до своєї сотні між палаючими хатами, де ще не було ні чужого населення, ані ворожого війська. Сотня спалила одне село, а потім перейшла до Мацькович. І коли вже горіли перші стріхи, зв'язковий Козел раптом побіг до своєї хати й задиханий зупинився на подвір'ї. Хата була порожня, двері повідчинювані, вікна вибиті, а на дворі лежав стіл, що мав тільки три ноги. Козел побіг до стодоли, яка разом із стайнею була під одним дахом, а трохи осторонь стояла мурована з каміння пивниця. Не застав нікого й тут - побачив тільки порожнечу й руїну. Зупинившись біля стодоли, задумався. Перед очима замиготіли далекі, незабутні картини… Мати втирає запаскою сльози, а батько, міцний і суворий, говорить їй із докором: «Перестань, стара…». Пригадалися брат і братова, які також жили в цій хаті, сестра, що завжди приїжджала на вакації з Ярославської гімназії, і побачив навіть себе, запрягаючого коні до плуга… Які дорогі й болючі спомини!…

В довкільних селах і в Журавиці все горіло. Палахкотів по стріхах вогонь, стелилася хмара диму, а Козел був байдужий до всього. Голова йшла обертом, і сам він почувався ніби п'яним. Спершись однією ногою на дошки порізаного стовбура під стодолою, почав прикурювати цигарку, а потім відрухово підніс до стріхи сірник. Солома загорілася, і за хвилину сильний вогонь примусив його відступити. Побіг до хати, але її підпалити не міг, бо була під бляхою. Тоді вбіг до середини, похапцем скинув усі меблі на купу, підклав під них сінник і підпалив. Тоді метнувся до сусідньої хати й підпалив її також.

До Чумака підійшов стрілець Зенко й запитав:

- Друже командир! Чи не бачили ви стрільця Козла?

- Ні. А в чому справа?

- Він родом із цього села, і я хотів би його побачити.

- А де його хата? - спитав Чумак.

- В середині села.

- То ходімо туди, - стрепенувся Чумак, й обидва побігли. Може ніхто краще від Чумака не розумів зараз друзів Козла й Зенка, бо подібну історію сам пережив у своєму селі і її не забуде до смерти.

Повстанці пройшли мимо багатьох хат й опинилися біля кількох, які горіли. Біля однієї з них побачили друга Козла, й він, уздрівши прибулих, сказав із силуваною усмішкою:

- Знаєте, я спалив татову і стрийкову хати… Відвернув лице від друзів, неначе хотів щось скрити, але сильний вогонь палаючої хати освітив його й виявив, що старий, загартований партизан може заплакати також.

Чумак хотів покласти край цим переживанням і сказав:

- Друзі, ходімо до свого відділу!

Козел на мить завагався, а потім промовив глухим голосом:

- Тут є ще одна хата. Вона недалеко.

Всі троє пішли скорою ходою, але не встигли проминути й кількох хат, як Козел вказав рукою: - Це тут.

За хвилину Козел уже підпалив стріху, й вона спалахнула яскравим полум'ям. Друзі стали під якимись корчами, спостерігаючи як вогонь охоплював хату все більше й більше. Раптом Козел зітхнув і торкнувся рукою гілля.

- Дивіться, - заговорив сумно, - з корчів цього бузка я не раз виламував китиці пишних квітів і приносив їй, але вона ніколи не догадалася, що ці квіти з її городу.

- Де ж дівчина зараз? - співчутливо запитав Чумак.

- Не знаю. Останній раз я бачив її в Динові в 43-му році.

- В Динові? - здивувався Чумак. - А як вона називалася?

- Ганнуся.

- Чи не працювала секретаркою в кооперативі?

- Так, - у свою чергу здивувався Козел. - А звідки ви знаєте?

- Друже Козел, я її дуже добре знаю, навіть танцював із нею, і ви можете бути горді за цю дівчину. Правдоподібно, вона виїхала на еміграцію з директором Дзюбановським.

Решта сотні вже минула палаючу хату Козла, й усі разом пішли далі. Хтось розказував, що досі лише два поселенці спровадилися до села. Вже хотіли скеровуватися на збірний пункт, як раптом почувся якийсь звук, аж земля задудніла. Розляглося іржання коня, й повстанці насторожилися. Невже ворожа патруля?… Затиснули в руках зброю, готові на все.

Поміж палаючі хати вбіг великий расовий чорний кінь. Буйна грива, крутий і грубий карк, порода чистокровного араба, рід перегонового коня, тільки трохи затовстий. Злякавшись вогню, він здибився й голосно заіржав. Добре вигадуваний огер виглядав дуже небезпечно. За собою тягнув грубий довгий шнур, щоразу підносився на задні ноги й іржав наче скажений. Зауваживши цей шнур, Чумак скочив і вхопив його в руки. Кінь почув, що хтось хоче його затримати, хвицнув задніми ногами й почав утікати. В той час уже три повстанці держали шнур, але кінь потягнув їх за собою, наче горобчиків. У недалекій загороді він зупинився. До шнура підбігло ще трьох друзів, і почалося змагання між конем й упівцями. Воно тривало добрих чверть години, аж поки обидві сторони не втомилися та не спітніли. На гарній гладенькій шерсті коня, може, вперше в його житті з'явилася біла піна.

Вкінці кінь піддався й заспокоївся до тієї міри, що Чумак уже їхав на ньому до збірного пункту. Спокійно йдучи під гору, кінь зненацька зірвався на задні ноги так високо, що втратив рівновагу і звалився на землю разом із Чумаком, сильно придавивши йому ногу. Зірвалися обидвоє, але Чумак шнура не випустив. Уже не раз він змагався з добре вигодуваними кіньми свого батька, особливо навесні, та цей чортяка був страшніший від усіх. Заспокоюючи коня, Чумак міцно тримав його на шнурі, а на всякий випадок Бук тримав на другому.

Коли прибули на зібраний пункт, кінь зробився великою атракцією. Командир Бурлака сказав:

- Шкода, що він не скастрований - був би чудовим конем під сідло.

Тим часом заалярмований ворог у Перемишлі, Журавиці, Красічині, Дубецьку й Димові вислав на дорогу Перемишль - Сянік стежі в панцерних возах. Курінь таборував у ліску, недалеко від цієї дороги і спалених хат. Це ж був терен ворога, і треба було перебути день досить конспіративно, щоб не наразитися на артилерійський вогонь або не прийняти бій із ворогом у невигідному місці. А цей чортовий кінь іржав мов скажений.

До роя Чумака підійшов сотенний Громенко й дещо гострішим як звичайно голосом сказав:

- Чумаче, чи ви здаєте собі справу з того, які можуть бути наслідки через вашого коня? Мусите його втихомирити!

Це був перший наказ, що його Чумак не знав як виконати. Повстанці, які чули слова Громенка, також не знали, й кожний почав роздумувати над тим, що треба зробити. Одні казали, щоб обвинути шматами пістоль для приглушення пострілу й коня застрілити, інші - що коня можна легко забити ударом патика поміж вуха, але треба знати, де вдарити. Та Чумак хотів конче мати його живим.

У той час, як усі ламали собі голови, що робити з конем, Бук і Когут зав'язали йому тонким, але сильним шнурком горішню губу, й кінь до вечора навіть не «писнув». Увечері курінь перейшов через Сян у свою «республіку», а з ним із запухлою губою гарний чорний кінь.

На другий вечір до відділу дійшла польська газета з Перемишля, на першій сторінці якої редакція ставила міністерству оборони такі запитання:

1) Коли нарешті вже буде покінчено з бандами УПА?

2) Як працює наша розвідка, коли тисячі бандерівців ходять непомітно по наших теренах?

3) Яка є безпека польського населення, коли УПА атакує військові касарні?

Повстанці добре посміялися з тих проблем ворога, а особливо з випадкового наскоку на військові касарні, що зробило добру пропаганду УПА.

А потім у селі Вильшанах сотенні зголосилн курінному відхід, і кожна сотня відійшла на місце призначеного їй постою. Сотня Громенка, перетинаючи терен, квартирувала по кілька днів у селах Березці і П'ятковій, а після цього зупинилася в Котові.

Ібер (так зараз називався чорний кінь Чумака), перейшовши кільканадцять підкарпатських гір і сотні річних стежок, став спокійний, мов мала дитина, й тільки при зустрічі товаришки зі свого роду робився неможливий. На ньому вже кілька разів пробував їхати командир Громенко й одного разу сказав до Чумака:

- Знаєте що, - він дуже добрий під сідло.

Чумак одразу зрозумів, куди веде стежка, й зажартував:

- Скільки даєте?

Жарт був досить вдалий, бо, крім бунчужного, який заряджував грішми різних держав, жодний вояк по мав при собі ані цента, оскільки на це не було потреби. Не чекаючи пропозиції командира Громенка, Чумак сказав:

- Я вам його дарую!

- Дякую, друже Чумак! Після закінчення війни вам заплачу! Коня забрав стрілець Перець і при відході докірливо пробубонів:

- Чи ви мусили привести сюди цього чорта?

Ввечері сотня відійшла до села Доброї, а рій Чумака висланий був до села Кузьмини привести кілька штук худоби. Вже від довшого часу Чумакового рою нікуди не висилали, але майже щодня котрийсь із роїв ішов на виконання всяких небезпечних завдань, часто зводячи завзяті бої.

Перехід до Кузьмини відбувався по своєму безпечному терені. Від часу акції у цьому селі ворожі війська не квартирували, а льокальні бандити забралися також. Тепер тут мешкали тільки польські селяни.

Рій Чумака ввійшов спокійно до села й почав розпитувати, чи у ньому є якийсь солтис, щоб призначив дві штуки худоби для вояків УПА. Селяни відповіли, що такого немає. Провіривши стайню одного господаря, Чумак переконався, що у цьому, колись багатому господарстві зараз є лише дні корови й мале теля. Польський господар не боявся повстанців, бо, видко, не мав причини, й Чумак нав'язав із ним розмову. Господар витягнув із шухляди велику папушку бакуну й подарував стрільцям, а потім підійшов до шафи, видобув із неї пляшку польської «Зубрівки» й хотів частувати.

Чумак зупинив його:

- Дякую дуже, але ми у службі пити не будемо. Побачивши напіввідчинену торбу Когута, господар поклав туди пляшку. Когут очима запитував Чумака, що має робити, й Чумак відповів йому коротким «Дякую», зверненим до господаря. Поляк навіть не намагався говорити по-українському, як це робили деякі його фальшиві співвітчизники, почував себе зовсім свобідно, й аж приємно було з ним балакати. Чумак подумав, що якби Польща мала багато таких людей, то наше сусідство з нею виглядало б цілковито інакше, а тоді звернувся до господаря:

- Ну, добре. Я вас сьогодні вважаю солтисом, а ви призначіть мені дві штуки худоби.

- А в мене не берете? - здивувався поляк.

- Якщо немає ніде більше, як у вас, то візьмемо.

- Гаразд, я вам скажу, де можна взяти, але прошу вас відвідати більше хат, щоб той чоловік не знав, хто вас до нього вислав.

- Відвідаємо, - погодився Чумак, не знаючи, чому господар виявляє таку обережність.

- Шоста хата звідси, - поінформував господар. - Цей чоловік має досить багато худоби, але він не тримає її в себе. Його стайня маленька, тому худоба знаходиться у стайні сусіднього виселеного українця.

Подякувавши господареві, рій пішов від хати до хати й переконався, що в кожного селянина худоби є подостатком. Підійшов до хати вказаного «типа», але його вдома не було. Видко втік. На запит, чи можна забрати дві штуки худоби, жінка відчинила двері до маленької стайні, прибудованої до хати, і провокативно сказала:

- Беріть!

Стайня, де колись стояло, може, дві кози, була порожня.

- Більше худоби не маєте? - запитав Чумак.

- Ні.

- А де ваш чоловік?

- Не знаю!

Рій залишив жінку й пішов до сусіднього господарства. Тут світлиця й сіни були заложені сіном і збіжжям, а у стайні стояло вісім штук худоби. Одна з корів була дуже гарна і кругленька.

- Візьміть шість штук, - наказав Чумак, - і не забудьте забрати цю кругленьку.

Тут прибігла жінка й наробила крику, не дозволяючи брати корів.

- Таж ви перед тим говорили, що можемо брати, а тепер не дозволяєте! Зрештою, навіщо ця балаканина, худоба й так не ваша, бо належить вивезеним українцям! Беріть!

Вперта жінка зняла ще більший галас, і треба було настра шити її розстрілом, щоб відійшла.

Марш із худобою був дуже повільніш, а найбільше труднощів справляла ця кругленька корова. Йшла надто ліниво, й цілий час повстанці мусили її пхати або тягти. Минуло півтори години, вже було далеко поза північ, а рій пройшов не більше одного кілометра. Вояки пропонували цю кругленьку залишити, але завзятий і впертий від народження Чумак навіть слухати не хотів. Так посувалися крок за кроком, аж поки яких два кілометри за Кузьминою. на присілку Ляхова, не зійшло сонце. Приглянувшись до корови, стрілець Бук голосно засміявся.

- Чого регочеш! - запитав Чумак.

- А як не реготати? Чи не бачите, що ця ваша кругленька через два дні отелиться!

Зненацька в Кузьмині залунали ворожі постріли. Поляк, який був власником цієї забраної худоби, побачивши повстанців у селі, сів на коня, майнув до Бірчі й повідомив залогу. Ворог, будучи свідомим того, що в селі є тільки мала група упівців, рушив двома сотнями на Кузьмину. Тепер ворожі постріли чулися щораз частіше і ближче. Щоб дістатися до своєї сотні, рій мусив пройти майже шість годин. Перед роєм знаходився малий лісок, і створена ситуація була дуже невигідною та небезпечною.

- Прив'язати чотири корови у стодолі, а дві забрати зі собою й маршувати далі! - наказав Чумак.

Зайшли до ліску, в якому з одного кінця було видно другий, і почали плянувати оборону, а на випадок сильної атаки - відступ. Тепер Чумак жалував, чому не взяв лише добрі корови, бо зараз уже доходив би до постою сотні, а так може прийдеться втратити кількох вояків через дурну тільну корову і свій розум.

Ворог уже обстрілював ліс і підійшов до хат. Польські вояки забирали чотири залишені корови й тепер мали клопіт із цією кругленькою, а дві, прив'язані в лісі, ревли на ціле горло.

Обставини вимагали швидкого вирішення. Вихід із ліска через чисте поле до сотні був би безглуздям. Не набагато краще виглядала й оборона - тринадцять вояків проти двох сотень. Стрільці дивилися на Чумака й чекали наказу, а він не виявляв своєї розгублености, але й розв'язки ще не мав. Неспокійні корови зраджували місце постою роя, а ворог сік із кулеметів по лісі, аж листя сипалося, й повільно посувався до нього. Ситуація ставала загрозливою, і треба було приймати бій.

- Вогонь! - на ціле горло крикнув Чумак.

Повстанці лежали за грубими деревами й цільним вогнем змусили ворога відступити за хати. Тут Чумакові прийшла добра думка: ворог напевно не знає, що у цьому лісі не таборує сотня, тому треба дією доказати, що тут є багато війська. Не потрібно нічого нового видумувати, лише згадати перебіг кількох минулих боїв. Чумак звернувся до Смика:

- Біжи краєм лісу й час від часу пускай серію з кулемета. Треба створити враження, що ми маємо їх багато.

Смикові не потрібно було говорити вдруге, і його кулемет заторохкотів по всіх-усюдах. В одному місці був маленький зарослий кущами потік, що доходив майже до хат. Смик скочив у потік, підсунувся до них і пустив несамовиту серію. Це виглядало на наступ, і ворог почав відступати.

Стрілянина втихла. Сонце й годинники сьогодні посувалися дуже поволі. Ще далеко до обіду, а де вечір?

- Цікаво, чи прийде з Бірчі більше ворожих сил? - запитав Ворон про те, про що думала ціла тринадцятка.

Нарешті вже третя година по обіді. Друзі повеселішали, а стрілець Когут заявив, що він сам уже може боронити цей ліс до вечора й не допустити до нього ворогів.

- Лише дайте йому кривого кріса і змініть мокру білизну! - додав Павук.

Після заходу сонця бадьорий рій із двома коровами рушив у дорогу. Долучилися до сотні біля півночі, а звіт про прихід Чумак здав командирові Громенку наступного ранку. Вислухавши його, сотенний голосно засміявся й запитав:

- Чумаче, чи не походите ви, бува, з багацької родини?…