УПА у вирі боротьби

Розділ 25. ВЕЛИКДЕНЬ

Про сніговії і сильні морози віддаленілої зими ніхто вже й не згадував, бо прийшла чудова весна. Колись голі дерева одягали на себе пишні зелені убори, цвіли сади, а птаство, яке попрощалося з повстанцями минулої осені, зараз їм знову весело співало. В терені частіше з'являвся ворог і частішали зудари з ним, але перемога далі була по стороні УПА.

Зближалися Великодні Свята. Селяни запрошували отця Кадила відправляти святочні Богослуження по їхніх селах, а він, знаючи, що в часі свят ворог обов'язково робитиме наскоки на села, договорився з почтом сотні відбути великодню відправу і свячення пасок на галявині у Володзькому лісі, куди був близький дохід із сіл Ясенова, Порубів, Гут, Володжі, Волі і Грушівки.

Думку отця Кадила підхопили всі, й підготовка до Великодніх Свят почалася повною парою. Вже за кілька днів до них на великій галявині, оточеній з усіх сторін дрімучими лісами, біля якої протікав потік, були збудовані столи, лавки і престіл. Довідавшись, що влаштовується Спільне Свячене, довкільні господині пекли, варили й накладали повні кошики. Вже від самого ранку з поблизьких сіл сходилося населення з кошиками, а в додатку загостила на галявину ще й сотня Бурлаки.

Крім шестисот учасників визвольного руху, тут було понад тисячу селян. Отець Кадило відправив Службу Божу, хор під диригентурою доктора Шувара співав, а йому помагали всі присутні. Коли наприкінці відправи маєстатично залунала пісня «Христос Воскрес!», то її могутні звуки чули навіть ті, які залишилися по селах. Після посвячення пасок усі засіли до Спільного Свяченого. Загальний настрій був дуже веселий, а старші жінки аж плакали з радости. Коли скінчилася святочна трапеза, почалося виводжування гагілок, і повстанці розійшлися поміж селянами, шукаючи своїх рідних та знайомих. Господині запрошували їх до своїх кошиків, а господарі виймали з кишень пляшки й частували повстанців, бо сьогодні заборони на це не було.

В дискусії, яка виникла, отець Кадило говорив до своїх друзів-командирів:

- Хто з нас переживе цю страшну боротьбу, той цьогорічних Великодніх Свят не забуде ніколи.

Він хотів сказати ще щось, але саме в цю мить під лісом біля Ясенова часто заторохкотіли кулемети. По хвилині пригнав захеканий стійковий і доповів командирові про наступаючого ворога. Люди одразу ж притихли, але паніки не було. Повстанців опанував такий святковий і веселий настрій, що ворожий вогонь вони сприйняли як постріли на застрашення.

Командир Громенко вислав лише один рій, а ройовому Воронові наказав:

- Як там є більші ворожі сили, негайно мене повідоміть! Ройовий Ворон, невисокий ростом, ніжний і лицем більше подібний на дівчину, як на партизана, повів свій рій на узлісся, де повстанська застава відбивала ворожий наступ. Лишивши кількох вояків при заставі, він із рештою побіг краєм лісу до місця, де зарослий кущами потік поєднував цей ліс із селом. Ворон рішився на одчайдушний крок: не зважаючи на те, що наступало біля трьохсот ворожих вояків, задумав зайти їх збоку й розігнати фланговим вогнем.

На диво, це йому вдалося. Коли до сильного вогню застави несподівано додався ще й бічний обстріл, ворог почав негайний відступ. Переслідуючи його, безстрашний Ворон вибіг у чисте поле й несамовито сік з автомата, змінюючи запасові магазинки один за другим.

Усі присутні на галявині прислухалися до відгомону бою, й колись у такій ситуації була б виникла жахлива паніка, люди втікали б на всі сторони. Але довгі роки боротьби і страждань загартували також і селян. Сьогодні вони були спокійні і співали святкові пісні, бо мали надійну оборону від своїх синів.

Напевно під цими святковими враженнями Ворон і кілька його вояків загналися трохи задалеко за ворогом, який утікав до Селиськ. Ройовий біг, навіть не залягаючи, неначе хотів якнайшвидше викінчити його й повернутися на галявину, де святкувала Великдень разом з усіма його наречена Стефа, уродженка села Рибного. Навіть тоді, коли втікаючий ворог почав ставити сильний опір, Ворон не припинив своєї гонитви. Та раптом ворожа куля прошила йому груди, й він упав на землю.

Друзі принесли ройового на галявину. Він іще дихав, але чимраз то важче. З усіх сторін збіглися селяни й повстанці, підлетіла Стефа, глянула на закривавлені груди коханого і захлинулася у спазматичних риданнях. Доктор Шувар заходився рятувати його, але Ворон уже цілковито ослаб, опустив руки, а голова безвладно схилилася набік. Отець Кадило зробив над ним знак хреста, а доктор Шувар усе ще пробував привернути його до життя. Та це було неможливим…

Вже добре стемніло, як люди почали розходитися по селах, пригнічені смертю відважного ройового. Сотня Бурлаки відійшла в Перемищину, а громенківці заночували в Ясеноі й на другий день перенеслися до Дилягівського лісу.

Майбутні історики дивуватимуться, чому Польща у Другій світовій війні й після неї ставила більший спротив кільком тисячам українських повстанців, ніж цілій гітлерівській Німеччині. Але це був факт. Зараз же після ліквідації Свєрчевського варшавський уряд зарядив дальшу мобілізацію до війська, яке в/ і вночі поспішно транспортувалося залізницею у сторону Сяну.

Переконавшися, що йому не під силу зліквідувати відділи УПА, ворог рішив зреалізувати плян Свєрчевського й виселити кількасот тисяч українського населення з території Лемківщини.

Переселенчу акцію мали здійснювати лише військові частини, і для цієї цілі було стягнено дев'ять повноскладових дивізій. До помочі їм поставлено численні міліційні загони та цивільну адміністрацію. Ту акцію, яку дотепер очолював перший заступник міністра державної оборони генерал Свєрчевський, зараз узяв під особистий нагляд сам міністр. У додатку до всього, Польща підписала договір із Совєтським Союзом і Чехословаччиною для спільного поборення УПА.

Про цей плян добре знало упівське командування й почало плянувати протиакцію. Значно поширився зв'язок між повстанськими відділами й командиром відтинку Орестом та крайовим провідником ОУН Закерзоння Стягом (Ярославом Старухом) членом Української Головної Визвольної Ради. Командир Орест мав свої квартири в Яворівщині й Білгородщині, де повстанські з'єднання також зводили часті бої. Його штаб розподілили по кількох підземних бункерах, де працювало велике число осіб, оснащених усім необхідним канцелярійним приладдям. І не диво. Адже тактичний відтинок командира Ореста охоплював цілу Закерзонщину й навіть займав частину Львівщини, а через його штаб проходив також один із зв'язків Проводу ОУН у УГВР і Головного Командування УПА. Зв'язок поміж штабом Ореста й відділами УПА відбувався щонайменше один раз на тиждень.

Три зв'язкові від командира відтинку Ореста прийшли й до місця таборування сотні Громенка в Дилягівському лісі. Передавши пошту бунчужному Соколенкові, вони почали розказувати останні новини. По другій стороні Сяну на просторі поміж Балигородом і Криницею ворог сконцентрував уже понад сто тисяч вояків. У Любачівщині вже ведуться важкі бої. Оповідаючи, що великі ворожі сили пройшли вчора біля Перемишля, зв'язкові дивувалися, чому в цих околицях іще панує спокій. Потім відібрали пошту, передану бунчужним, і відійшли, напевно в Сяніччину.

Сотня перебула другий день Великодніх Свят на горі, в гарному листяному лісі. Вояки поласували подарованими вчора крашанками, ковбасами й пасками, а по обіді вирушили в напрямі села Рибного. Маршуючи польовою стежкою, вони милувалися чудовою зеленню довкільних піль. Із правого боку росла темно-зелена пахуча конюшина, а з лівого простягалися ниви, на яких буйна пшениця вже сягала до колін. Щебетуни-жайворонки наче повисли на нитках під голубою стелею неба і виспівували один краще другого.

Ось спереду по обидвох берегах потоку замаячили хати села Рибного, вкриті солом'яними, гарно підстриженими стріхами. На деяких із них були старі колеса, на яких позвивали собі величезні гнізда лелеки. Побачивши довгий рядок повстанців, крайній лелека, що досі стояв спокійно на одній нозі, раптом зірвався із гнізда, тріпнув своїми великими крилами і звільна полетів понад селом.

Повстанці любувалися хатами. Щочетверта або п'ята з них була вкрита цинковою бляхою - всі помальовані білим вапном із домішкою синьки. Кожний двір, хата, стодола і стайня були обведені високими плетеними огорожами, всюду панувала чистота і святковий настрш, але руху в селі не помічалося. У ньому вже не було молодих юнаків - лише старші люди й дівчата.

Побачивши повстанську сотню, ці дівчата дуже зраділи, їх зібралося понад двадцять, і вони, бігаючи від хати до хати, до чогось гарячково готувалися.

До Рибного на квартирування громенківці заходили досить часто. Його мешканці були надзвичайно гостинні і привітні, а, може, ще й тому, що в селі жила гарненька колишня студентка. В її хаті завжди розташовувався почет, а командир Громенко часто сидів з нею на лавці, спорудженій над самим потоком під вербою. Подібну історію мав на квартирі в Бакові також і чотовий Залізняк.

Сотня підійшла вже зовсім близько до села. Стежа провірила, чи в Рибному спокійно, й марш продовжувався глибокою дорогою далі. Й тут повстанці потрапили в несподівану засідку. Із двометрового берега потоку, на який дуже важко було видряпатися, на них почалася сильна атака. «Ворогами» були місцеві дівчата, які до нападу добре підготувалися й мали біля себе багато дерев'яних коновок та бляшаних відер із водою. Пропустивши передову стежу й коня, на якому їхав стрілець Перець, вони розпочали свою «акцію» від командира Громенка, виливши на нього повний цебер води. Це було зроблене коменданткою «ударного» відділу, Катрусею. А потім полилася вода на голови повстанців. Всяка оборона перед дівочим нападом була неможливою, і повстанцям лишилося одне - втеча вперед або назад. Так вони і зробили, але при цьому в сотні виникло таке замішання, якого не було навіть у найтяжчих боях.

Нарешті вояки видряпалися на берег і розпочали гонитву за «ворогом», але вона не була легкою справою. Кожний був у важких чоботах, обвішаний зброєю, амуніцією і гранатами, тож як міг упіймати легку наче вітер дівчину?! Спочатку переслідування відбувалося по садах, а потім перейшло на відкрите поле.

Катруся була найпрудкішою, й аж тоді, коли сміх викінчив її до тієї міри, що вже не могла зробити більше ані одного кроку, потрапила в повстанський полон. Задихані вояки привели Катрусю на подвір'я якоїсь хати, й тут почався над нею «суд». Тримали її міцно за руки біля самої криниці, котрийсь із повстанців об'язав стрункий стан міцним шнуром, і корба почала спускати її вниз. Дівчина розпачливо вимахувала руками і ногами, а двоє вояків немилосердно крутили корбу й наближали її до води. Коли спідничка вже почала плавати, корба працювала в обидві сторони: Катрусю то витягали з води, то опускали в неї аж по груди. Коли б не санітар Зірка, то тримали б дівчину у криниці довше, але він звернув увагу на небезпеку холодної води, й Катрусю миттю витягли. Опинившись нагорі, вона сікла зубками, але сміятися не перестала.

Стрілець Павук запитав дівчину:

- Чи можна з цієї криниці ще пити воду?…

Але відповіді не було.

Зближався вечір. Сьогодні кухарі вечері не варили, бо село було досить багате, й люди мали чим повстанців нагодувати.

Пізніше прийшли дівчата з Явірника Руського, який із Рибним майже лучився, й вечір пройшов дуже весело.

Після вечері повстанці розійшлися по засипаних духмяним квітом садах. Тут була й Катруся, одягнена в теплий плащ, якій санітар Зірка дав зі своєї торби з медикаментами таблетку аспірини. Побачивши це, стрілець Павук почав твердити, що ввесь запас ліків у Зірки складається тільки з аспірини та порошку проти вошей. Він навіть запитав санітара:

- Друже санітар, чи ви часом не дали Катрусі, замість аспірини, цього чортячого порошку?

Гулянка в садах продовжувалася. Гуляли гуртами, але пар не бракувало також. Одні жартували, інші затягали пісню. Там, де співали хлопці з дівчатами, пісні мали бадьорий характер, а де співали самі повстанці - пісня дзвеніла сумовито. Місцевим воякам з їхніми дівчатами було весело, але повстанці з інших теренів святкували сумно, бо ввесь час пригадували колишні часи, тужили за ріднею й коханими, турбувалися про їхню долю.

Тоді коли вояки сотні Громенка безжурно й весело проводили час, а обливання й жарти тривали до пізньої ночі, дещо осторонь, біля однієї хати, на широкій призьбі між гуртом старших селян сиділи старенький професор родом із Вінниччини зі своєю дружиною й кілька сотенних старшин. У дорозі на захід професора випередили большевики, й він залишився в Лемківщині, де інтенсивно діяли відділи УПА. Мав уже під сімдесятку, був середнього росту, з білою як сніг бородою. Відзначався великою скромністю й мало говорив, зате багато писав, і до нього часто приходили зв'язкові із Проводу ОУН.

Усі вони спостерігали гулянку розбавлених дівчат і повстанців, а потім професорові розв'язався язик, і він почав оповідати про Визвольні Змагання, СУМ і СВУ, потім про старші часи України під московсько-большевицькою окупацією, а згодом дискусія перейшла на тему дня.

Повстанська розвідка доносила з усіх сторін про прибуття до Сяну численних ворожих відділів. У Польщі продовжувалася мобілізація, а упівські формації майже щодня зводили завзяті бої з ворожими частинами по обидвох сторонах «лінії Керзона». Дич польської вулиці, розбурхана ще дикішою московською сваволею, хотіла нещадно винищити ввесь український нарід. Підлостям ворожих метод, застосовуваних у боротьбі, не було меж. Озвірілі комуністи отруювали воду, залишали навмисне розривні набої, поширювали різні хвороби.

- Я щасливий, що дожив до цих днів, - говорив професор селянам, а сам дивився на упівських старшин. - Коли спостерігаю оцих наших воїнів, які в таких неймовірно важких часах привертають честь нашій безталанній Україні, то мимоволі пригадую роки Визвольних Змагань 1917-1921 років, коли полковнику Коновальцеві й багатьом іншим військовикам доводилося нелегальним шляхом, проти рішень тодішнього уряду, творити українську армію…

Мову професора перебив котрийсь із старшин УПА запитом:

- Пане професоре, а яка ваша думка про наші теперішнії змагання.

- Друже старшино, - гірко усміхнувся професор, - коли б Захід не мав таких короткозорих політиків, як Чемберлен, Гітлер, Рузвельт і компанія, то можливості для акцій УПА були б набагато кращі. Але і при теперішніх умовинах чини цієї армії викликають безмежний подив, її командування добре знає свою справу, і, крім признання для нього, я не маю ніякої критики. Що ж торкається Проводу ОУН, то, незважаючи на його довголітній досвід у всіх секторах революційно-визвольної боротьби, все-таки була створена Українська Головна Визвольна Рада. Це дало змогу влучитися до змагань навіть таким молоденьким революціонерам, як я. - Професор з усмішкою погладив свою бороду, а тоді продовжував:

- Візьмім, наприклад, створення Антибольшевицького Бльоку Народів. Це був дуже добрий помисел. Виявилося, що ми в нашій боротьбі не самітні, з нами духово всі поневолені Москвою народи, і в рядах УПА є їхні представники. Шкода тільки, що їх мало, що поруч із нашими упівцями не борються національні армії всіх тих, кого уярмлює комуно-большевизм. Це приспішило б загибель московської колоніяльної імперії…

До гурту наблизився розвідник. Він щойно вийшов із квартири командира Громенка й тепер почав розказувати людям, що до Перемишля, Дииова, Сянока й інших баз безперервно прибувають все нові й нові контингенти ворожих військ, а всі потяги віддані до їхньої диспозиції. Мобілізація в Польщі триває на широку скалю, й ворог намагається сконцентрувати якнайбільше сил для поборення УПА.

Селяни оточили розвідника з усіх сторін й уважно прислухалися до його слів, хоч їх заглушував поблизький мішаний хор, що співав пісню «Тихо, тихо в полі вітер віє…»

Принесені розвідником новини були досить тривожні. Всі споважніли ще більше, тема дискусії зразу ж змінилася, а якась старша жінка, не витримавши, заломила руки й почала приговорювати плаксиво:

- Боженьку мій! Що ж ми тепер зробимо? Таж ті бандити всіх нас вимордують!

- Перестань лементувати, стара! - суворо відізвався її чоловік. - Тут іще є наші відділи. Вони боронили нас роками й боронитимуть далі!

- А чи ти не чув, Стефане, скільки їх там іде з танками й канонами?

- Ну й що? Хіба це перший раз? Друга жінка звернулася до свого чоловіка:

- Петре, я піду й пов'яжу клунки, бо, може, завтра доведеться нам іти до лісу.

Цю думку підхопили всі жінки і квапливо розійшлися по хатах. Треба було готуватися до зустрічі незнаного завтрішнього дня.

Лишившись під хатою самі, чоловіки продовжували перервану розмову, але вели її щораз то голосніше, бо голоснішали пісні. До співаків приєдналися командир Громенко й доктор Шувар. Повстанські пісні набрали ще більшого розмаху й сили. Продзвеніли «Вже вечір вечоріє», «Там, під лісом» і «Розпрощався стрілець», а на закінчення гримнула мелодія пісні «Хай землю виорють гармати»…

Стефан Плотний, який перед хвилиною так авторитетно заспокоював свою дружину, звернувся до виховника Зоряна й запитав:

- Як ви думаєте, чи довго ми тут іще видержимо?

Замість відповісти, Зорян поставив питання також:

- А що, на вашу думку, краще зробити? Відійти із цього терену, чи битися з ворогом тут?

- Де? Чого відходити? Бийте гадів до кінця! - злісно сказав селянин, і його п'ястуки затиснулися.

Ця відповідь Зорянові подобалася, й він продовжував:

- Будемо бити! Але ми всі свідомі того, що боротьба стане ще важчою. Зараз ми не можемо здобути вільної України, але цей нерівний бій уже нами виграний. Нашою безкомпромісовою боротьбою ми виховуємо нову людину, людину вільну, героя й лицаря. Завдяки нашому змагові в людей зникає рабська покора й вислужництво, з кожним новим днем збільшується число тих, які за свій нарід й Українську Самостійну Соборну Державу готові віддати найбільшу жертву - життя. Ми добре знаємо, що діється в довкіллі, і скільки тут є ворожого війська. Багатьох із нас завтра може не бути в живих, бо впадуть у вирі боротьби, але ви дивіться на них, - і вказав рукою на гурт співаючих повстанців, які тепер під керівництвом д-ра Шувара тнули веселу «Коломийку». Після кожної стрічки д-р Шувар додавав «ой, та й дуна, дуна…», а потім показував рукою на повстанця чи дівчину, й вони починали новий заспів. - Бачите їх? Чуєте? Чи хтось із них цим переймається? Вони воліють жити день на волі, як вік у неволі…

Вже було пізно, й люди почали розходитися по хатах. Одна із жінок, яка лишилася в гурті, тепер звернулася до свого чоловіка:

- Петре, ходімо! Сьогодні мусимо закопати ще бодай мішок збіжжя, а нашого бичка віддамо повстанцям, а то ще ляхи заберуть.

Селянин схвально кивнув головою й пішов до сотенного господаря, а його дружина притьмом побігла до хати.