УПА у вирі боротьби

Розділ 14. ШПИТАЛЬ ПІД ЗЕМЛЕЮ

Незважаючи на те, що кожний день тягнувся дуже довго, сім тижнів у цій дірі минули швидко. За цей час сотня рейдувала по лемківських селах і лісах та звела кілька боїв із ворогом, який, використовуючи природний льодовий міст на Сяні, перейшов на територію дій УПА. Один із великих боїв був зведений на самий Йордан, під час Водосвяття на річці в селі Порубах. Того самого дня в бою з ворогом у селі Володж загинули три есбісти.

Біда й Гуцул уже відійшли до сотні, але й далі продовжували сваритися жартома.

Одного вечора до шпиталя завітав командир Громенко - опалений вітрами, з темним лицем, немовби прибув із пляжу. Виглядав задоволений.

- Чи ці «батяри» вас слухаються? - запитав жартома Марусю.

- О, так! Абсолютно! - відповіла та.

Підходячи до кожного пораненого, командир питав його про стан здоров'я, а відтак звернувся до всіх:

- Не забудьте колись пожалуватися вашим матерям, бо тут жалуватися не поможе. Цю печеру я добре знаю, бо в ній пережив двсі найтяжчі місяці в моєму житті.

Він розповідав про останні бої, сипав жартами, а відтак, глянувши на годинника, почав збиратися до відходу. Чумак попрохав командира забрати його до сотні. Громенко глянув на лікаря, й той відразу похитав заперечливо головою.

- Ще ні!

- Чому ні? - запитав піднесеним голосом Чумак. - Друже командир! До цієї діри я прийшов набагато здоровший, як ви з неї вийшли. Там, нагорі, свіже повітря, живиця пахне й життя тече, а тут, у цій печері, я бігме скоро сконаю!

Сміючись, сотенний звернувся до лікаря:

- Докторе, як він не зможе ходити, то я його пришлю «цюпасом» назад.

Командир Громенко ще щось говорив із лікарем, із пораненими друзями й сестрою Марусею, але Чумак уже нічого не чув. Він швиденько вбрав свої зшиті штани, взув чоботи й був готовий у дорогу. Й хоч ніхто на нього не дивився, він ходив поміж ліжками просто, як свічка, демонструючи вправність своїх ніг, але в дійсності вони ще не були цілковито здоровими. Потім попрощався із друзями й подякував за опіку лікареві та сестрі Марусі, яка подала йому пакунок і додала інструкції:

- Змазуй щодня рани цією мастю, але перед тим вимивай водою, яку даю.

Кивнувши головою, Чумак поліз нагору, а за ним сотенний Громенко. Надворі була чудова ніч. Повновидий сліпучий місяць висів над шпиталем, а білий сніг разив очі Чумака, який уже відвик від яскравих кольорів.

- Де квартирує сотня? - спитав Чумак сотенного.

- В селі Волі, - відповів той і поцікавився, чи Чумакові не важко йти.

- Ні! - впевнено сказав Чумак, але збрехав, бо йшлося таки важкувато.

- Як вам подобалася Маруся? - відізвався Громенко. - Правда гарна дівчина?

- Не тільки гарна, але й ідейна та працьовита! - блиснув очима Чумак.

За яких десять хвилин дійшли до села. Громенко подав кличку і сказав Чумакові, що його рій стаціонує в хаті біля ставка, бо забув, як прізвище господаря. Попрощавшись, вони розійшлися.

На квартирі друзі грали в шахи, Смик і Каня, розібравши кулемета на частини, чистили їх, а Когут шив комусь мазепинку, бо він був кравцем із «цивіля». Вояки дуже втішилися поворотом свого ройового. Почалися запити й відповіді, але господиня хати, бачачи, що новоприбулий іще не виглядає на цілковито здорового, приготувала ліжко й попросила Чумака йти відпочивати. Після першої проби ходіння він ледве висадив ноги на ліжко, причому погано слухалася права нога.

Вдень сотня квартирувала в лісах, щоб у разі наскоку ворога не зводити боїв у селах і не наражати на небезпеку селян та їхні господарства. Після кількох днів маршів і таборування в лісі, Чумакові відновилася рана на одній нозі й почала ропити. Одного разу з неї вийшов малий відламок кістки. Побоюючись повороту до цього неприємного підземелля-шпиталя, Чумак не говорив нікому про відновлення рани, прикладав до неї тепле каміння й вигрівав біля вогню. Потім на допомогу прийшли цілющі проміння весняного сонця, й рани зникли.

Весна… Важко оповісти її красу в Україні, а спеціально в Карпатах, коли цвітуть проліски, борючися із снігами і льодом, коли кохаються звірята, коли співають прибулі з вирію птахи, коли шумлять гірські потоки і п'янко пахне свіжа трава.

Приходом весни тішилися не лише природа, але й повстанці «Ліс наш батько, нічка наша мати», - знову співали маршуючі відділи УПА, почуваючи себе так певно, що, здавалося, не було тієї сили, яка могла б відібрати від них цей чудовий кусень свобідної української землі…

З околиць Львова приходила повстанська література й, читаючи її, вояки, а також населення довідувалися про завзяті бої сотень відділів УПА з большевиками по цілій Україні. Упівські з'єднання на Закерзонні теж не дармували, а про курені командирів Рена і Хріна розповсюджувалися фантастичні легенди.

Коли польсько-комуністична пропаганда називала членів українського визвольного руху найгіршими горлорізами й бандитами, то населення польських сіл вітало рейдуючі сотні УПА дуже прихильно й гостинно. Воно не втікало від тих «бандитів», а, довідавшись, що відділ УПА знаходиться в його терені, приходило масово, спеціяльно молодь, щоб подивитися на тих бандерівців, які мали відвагу ставити спротив комуністичній імперії, очолюваній кривавим деспотом Сталіном. Інколи доводилося упістові із фанатами, автоматом на плечах і пістолетом при боці танцювати на забаві з гарною полькою.

Із приходом весни частіше курсували зв'язкові поміж Головним Командуванням УПА і Проводом ОУН на Заході. Про доцільність бою в Бірчі велося багато дискусій, але щойно тепер дійшлося до переконання, що він таки був доцільний. Від того часу вже минуло п'ять місяців, а про ворожу акцію загального знищення відділів УПА не було навіть і мови. Лише відважніші польські старшини, а може гнані командою, заходили дещо глибше в терен акцій УПА. З такими групами сотня Громенка звела успішні бої в Порубах, Володжі та Улючі, після чого ці околиці на деякий час були зовсім спокійні.

З невідомих ближче причин командування сотні Громенка вирішило зробити Великодні Свята 1946 року у приватній атмосфері серед струнких смерек Яблунівського лісу. Для цієї цілі прибрали престіл, приготували столи й лавки та доставили необхідні харчі. На малій галявині була переведена збірка, сотенний відібрав звіт, і капелян Кадило почав Великодню Службу Божу.

Від часу перенесення доктора Шувара до іншої сотні диригентом сотні Громенка став ройовий Лоза, а інколи перебирав диригентуру сам сотенний. Сьогодні настрій усіх був дуже святковий, а тепле проміння сонця огрівало повстанців на галявині. Всі вони мали мрійний вигляд, і не тяжко було догадатися, куди летіли їхні думки.

До сотні почали сходитися несподівані гості. Прибуло кількадесят працівників цивільної сітки, з'явилися боївка СБ Петі й санітарна служба, а за ними прийшло цивільне населення. Молоді дівчата принесли в кошиках паски й писанки, обдарували ними стійкових, потім ставали трохи здаля за вишикуваною сотнею. А коли залунало «Христос Воскрес!». на допомогу сотенному хорові прийшли сильні дівочі голоси, й повстанці одразу повеселішали.

Капелян Кадило виголосив святочну проповідь. Вона була бадьора й весела, як і сьогоднішній день Христового Воскресіння. Потім посвятив паски, й почалося великоднє прийняття, яке мало тривати аж до вечора. Господарський відділ навіть придбав кілька пляшок доброї заправки на столи, що були заставлені пасками, ковбасами, яйцями і хріном, а тепер до них іще долучилися крашанки, писанки, сир і бурячки.

Після спільної молитви «Отче Наш» почалася роздача свячених яєць. Перший склав святочні побажання капелян Кадило. Він розцілувався з командиром Громенком і почтом, а решті сказав:

- Христос Воскрес! Не можу вас усіх поцілувати, але бажаю Веселих Свят і всього найкращого!

Зголоднілі повстанці на цю хвилину тільки й чекали. На заклик отця Кадила всі повстанці - католики і православні - мали спільну сповідь, одержали відпущення гріхів, а тепер при столах почалися поцілунки, спеціяльно там, де сиділи запрошені дівчата. Молоді роки й запашне лісове повітря сприяли тому, що в повстанців з'явилися вовчі апетити. Людські голоси притихли, й чутно було тільки стукіт виделок і тарілок. Отець Кадило в товаристві охорони СБ відійшов до котрогось села правити Богослуження. а повстанці весело і з жартами та співами святкували цей великий день.

До сотні доходило щораз то більше людей, їх напевно притягали веселі пісні, що народжувалися між смереками, линули понад села і стихали ген-ген далеко в лісах. Перед сотенним, який тепер диригував, стояв дуже великий хор. Співали також і дівчата, так що кожна пісня виконувалася чотирма голосами. Дехто грав у м'яча, а сотенні артисти давали нашвидку приготовану ревію. «Аси» сотні також мали веселий час. Тут кружляли пляшки з «чорною кавою» й чулися дотепні жарти. Головні ролі тепер грали друзі Бартель, Петя і «Ясьо Макальондра» зі Львова.

А сонце чомусь поспішало як ніколи, котилося до заходу й уже освітлювало тільки верховіття дерев. Нараз пролунав різкий свисток, заповідаючий збірку. Сотня вимаршувала в одну сторону, а гості порозходилися по хатах.

Терен був далі спокійний. Селяни працювали на ріллі, а відділи УПА квартирували по лісах і селах, не раз навіть забуваючи, в яких обставинах вони живуть. Зв'язки з ворожою територією були мінімальні. Економічну частину пристосували до самовистачальности, й це було дуже успішне. Зв'язок і розвідка йшли своїми законспірованими дорогами, а деякі торговельні виміни часто велися при і півпраці з АК.

Досі на цьому терені не було проявів дезертирства, а зради або провокації траплялися дуже рідко. Аж тут одного дня неначе грім із ясного неба сталася велика зрада людини, займаючої досить високе становище - надрайонового господарчого. Він знав багатьох осіб на різних постах, розташування численних магазинів зі зброєю, харчами й умундируванням, а також місця деяких підземних криївок та шпиталів.

І от цей чоловік, псевдо-Вишинський, десь біля тридцятки віком, зрадивши, перейшов до ворогів. Йому причепили бляшку і зробили його поручником польської поліції. Коли б вороги були відважніші, то могли б наробити багато лиха цілому визвольному рухові в цій околиці. Батько Вишинського сидів у Перемишлі в тюрмі і, здається, через нього вороги дісталися до сина. Намовляли Вишинського, щоб той ішов на різні, ним зраджені, пункти, але ця намова не вдалася. Йому ще повністю не довіряли, але й не могли нічого провірити, бо боялися відділів УПА. Проте дуже швидко знані Вишинському магазини і шпиталі були перенесені в інші місця, а бункери заміновані.

Через кілька тижнів поляки наважилися зробити наскок на один із таких бункерів під Перемишлем, біля Зеленки, але втратили трьох вояків, яких розірвала міна.

Надрайоновий провідник Служби Безпеки сказав, що велике щастя полягає в тому, що цей підлий тип не робив подвійної роботи. Він користувався великою свободою дій, і якби був залишився далі при УПА та рівночасно став донощиком ворога, то його важко було б викрити.

Поруч із великою активністю більших розмірів з'єднань УПА, в акціях брали участь і менші підвідділи - чоти й рої. Вони висаджували мости, здобували зброю, харчі, ліки і шкіру або ліквідували десь станицю ворожої міліції після кількакратних упімнень про стримання від переслідувань українського населення, яке ще залишилося за Сяном.

Траплялися випадки співпраці. Наприклад, у селі Н. комендант польської міліції був членом АК і тісно співпрацював із СБ. Власне бойовики Служби Безпеки виконували найнебезпечніші завдання й акції у ворожому запіллі. Інколи вони були у військових одностроях і діяли малими групами вночі, іншим разом виступали в цивільних убраннях, маючи підроблені документи, а в кишені нерозлучний пістоль. Вони переїжджали або проходили десятки кілометрів по ворожій території, виконуючи ті чи інші запляновані акції.

Звикнувши до своєї небезпечної праці, бойовики СБ часто забували про особисту обережність. Через це, квартируючи в дуже небезпечному місці, здібний і відважний бойовик Сова потрапив у ворожий полон. Ворожа група численністю біля тридцяти осіб оточила його квартиру, а четверо зробило засідку в сінях. Вони наскочили на виходячого з хати Сову й ударами наганів звалили його з ніг. Два друзі Сови пробили собі автоматами дорогу через вікно на подвір'я й вискочили з оточення, залишивши двоє трупів.

Сову піддали тортурам, при допомозі яких намагалися одержати інформацію, й Сова вдався до хитрощів. Сказав, що знає тільки один бункер, де перебуває надрайоновий провідник СБ, і більше нічого. Для своєї «зради» він вибрав розкопану порожню діру біля лісу в досить безпечному для ворогів місці, щоб їх туди можна було заманити. Сова сподівався, що коли опиниться з ворогами на терені діяння УПА, то, може, для нього знайдеться якийсь рятунок.

І справді, вороги далися піймати на цей гачок. Дві вибірні сотні ворожого війська із закутим у кайдани Совою прийшли до «головної квартири» Служби Безпеки, але побачили, що Сова їх обдурив, і завернули в напрямі Сяну. В той час поблизу не було відділів УПА, а закованому Сові втекти також не вдалося, тож він мовчазний і вищий від усіх на цілу голову вертав до Динова на дальші муки.

Паром на Сяні був знищений упівцями вже давно, й ворог мусив переправлятися через ріку малими човнами. Сова постановив, що за Сяном вороги його вже не матимуть, раптовим рухом розгойдав човен, перекинув і в кайданах почав плисти за течією. Зчинився переполох. Одні човни заходилися рятувати потопаючих вояків, а другі погнали за Совою. Вже близько корчів Сова дістав автоматну серію і так по-геройському закінчив своє життя…

Уже згадувалося, що про УПА ходили фантастичні поголоски по цілій Польщі. «Тридцять тисяч» упістів перейшло з Волині, за Сяном оперує «дивізія» Різупа й т. д. Навіть командування комуністичної польської армії мало дуже скромні інформації про відділи УПА. Багато інформацій поляки одержали щойно від зрадника Вишинського, який подав їм число діючих у цілому Закерзонні повстанців на п'ять тисяч чоловік. Проти них ворог мав на оборонних базах, розкинених від Ярослава аж до словацького кордону, дві дивізії. Дізнавшись про хоча б приблизний кількісний стан УПА, Варшава почала натискати на свої полки, щоб змусити їх до акції. На одну з таких акцій вирвався «відважний» полк із Бірчі, перейшовши в ранніх годинах села Липу й Жогатин у напрямі Явірника Руського. Про наступ на ліси вороги покищо не думали.