УПА у вирі боротьби

Розділ 12. НА БІРЧУ

Грудневий день дуже короткий. Третя година, й уже вечоріє. Службовий старшина голосно засвистав, щоб привернути загальну увагу, й подав наказ:

- Приготуватися до маршу! Маршовий порядок буде такий: четверта, третя, друга й перша чоти! Гасити вогонь! Збірка роїв!

Через годину сотня розташувалася в затишних хатах Явірника Руського. Його мешканці веселі і привітні, гостили повстанців чим могли. Вояки одразу завели флірт із дівчатами, а маленькі хлопчаки безперервно крутилися довкола - хотіли подивитися на упівську зброю.

В селі йшла повною парою підготова до Різдвяних Свят. Дівчата запопадливо робили прикраси на ялинки, використовуючи нитки, порізану на рівні кусники солому й різнокольоровий папір. Повстанці їм залюбки допомагали, й усе виходило чудово, лише інколи їхні шкарубкі, потріскані пальці ламали вже тяту соломинку або м'яли гарно складений папір. Кожний із них думав про Різдво Христове, пригадував колишні роки, й до

голів приходили самі мелодії чудових українських коляд. Починали їх тихенько співати, спочатку «Бог Предвічний», а на закінчення «Ладо-Ладо».

В хаті, де квартирував рій Чумака, жила справжня Ладочка - Стефа. Вона мала двох братів, й обидва були при УПА в Чорному Лісі. Тут Чумак уже раз ночував, іще в 1941 році, коли приїхав до Явірника Руського з Динова з панством Баками, Туцькими і Прокопами на виставу «Запорожець за Дунаєм». Стефа тоді грала на сцені, а її брати організували гостям прибуття на згадану виставу, після якої відбулася гарна забава, й Чумак навіть мав приємність потанцювати з панною Стефою.

Це трапилося понад чотири роки тому, й Чумак не згадував про зустріч нічого. Балакав зі Стефиною матір'ю, яка була частинно спаралізована й більшість часу проводила в ліжку, читаючи кожну книжку, що їй потрапляла в руки. З огляду на це мала широкий світогляд, і з нею приємно було поговорити на будь-яку тему.

Тимчасом Стефа, подаючи на стіл чай, засолоджений сиропом із цукрових буряків, щораз то пильніше приглядалася до Чумака. Вкінці не витримала й запитала його, чи в минулому вони часом не зустрічалися, а це саме підтвердила й мати.

Чумак усміхнувся.

- Так, панно Стефо, зустрічалися, - промовив веселим тоном, - і я з вами навіть танцював.

Дівчина зробила великі очі й подивилася на матір, але та тільки зрушила плечима. Видко було, що перебирала в пам'яті різні можливі місця, та пригадати не могла.

- Панно Стефо, я вам допоможу. Пригадайте собі 1941-й рік і виставу «Запорожець за Дунаєм». Я тоді у вашій хаті ночував.

- Ага! - зраділа дівчина. - Тепер я знаю. - Ви є пан Борець із Динова!

Розмова торкнулася минулих часів і заповідалася дуже цікаво, але в цю мить до хати ввійшов Смик, Бук і Ворон, прохаючи великого цебра й дозволу нагріти кілька баняків гарячої води, щоб у стайні урядити «турецьку ванну». З такої оказії вирішив скористати й Чумак.

Комічний у своїх рухах і ході та мало балакучий стрілець Когут вимив свої ноги надворі у снігу, вбіг до хати, вбрав нові онучі, а намоклі лишив біля печі, до якої Бук підкладав поліна.

- Ти що, здурів? Хочеш нас тут зачадити? - гукнув він до Когута, показуючи пальцем на мокрі і смердючі онучі. - Забери звідси це свинство!

Скромненький Когут, який ніколи майже не обертав голови вліво чи вправо, а робив такий оберт цілим корпусом тіла, взяв онучі двома пальцями однієї руки, другою заткав собі носа й пішов прати їх снігом.

По якомусь часі Чумак скупався у великій стайні, де тепер стояли тільки одна конячина та корова з телям, і повернувся до хати.

Ввечері, розстеливши солому, повстанці полягали спати на долівці, а Стефа, гарно зачесана й навіть трошки підмальована, сиділа біля столу та вишивала рушник. Чумак присів поруч із нею, прикурив цигарку від лямпи, скрутив дещо її вогник і почав із дівчиною тихеньку розмову. Довідався, що наречений Стефи зголосився до Української Дивізії, але що з ним сталося - вона не знає. Від братів недавно мала вістку, та чи живуть вони зараз - також невідомо.

Розмову перервали півні по півночі і пригадали, що час пізній, тому треба йти спати.

Різдвяні Свята зближалися хутко. Надворі темніло все швидше і швидше, сніг майже розтав, але знову притиснув мороз, і почали пурхати метеликами свіжі сніжинки. На цей раз сніговий покрив осягнув лише кілька сантиметрів і навіть добре не притрусив твердого груддя.

Повстанці дивувалися. Завтра вже Свят-Вечір, а всюди помітно якийсь цікавий рух. У штабі відбувалися наради, і зв'язкові прибували та відходили значно частіше, як звичайно. В повітрі запахло чимсь новим.

- Куди цим разом? - запитав Чумак Зоряна.

- А куди ви думаєте? - почулася питальна відповідь.

- На Бірчу! - вихопилося в Чумака.

Зорян ствердно хитнув головою і приклав палець до уст.

«Мати Божа! То буде справжня катавасія!» - подумав Чумак.

Шостого січня 1946 року, тобто на Свят-Вечір, ізранку падав густий сніг, але пізніше небо вияснилося, й день був дуже погожий. Чи ж треба говорити про те, що коли надходить Свят-Вечір, то кожна людина, а особливо та, яка розлучена зі своїми рідними і близькими, пригадує всі минулі роки так далеко, наскільки сягає її пам'ять. Подібне діялося і з повстанцями, яким заповіли, що цьогорічний Свят-Вечір відбудеться в селі Рибному, й то так вчасно, як ніколи перед тим, а саме о другій годині дня.

Повстанці губилися у здогадах. Одні казали, що сотня піде в гості на терен Бурлаки, другі припускали, що буде колядувати по селах, але цілковито інакше думало командування УПА, одержавши добру розвідку про ворожі пляни.

Незважаючи на московську окупацію, яка охопила знову всі українські землі, боротьба повстанців із комуно-большевицькими ордами продовжувалася й набирала все гостріших форм, кількісний стан Української Повстанської Армії доходив до 200000 озброєних і вишколених вояків, а до них іще треба було додати кілька мільйонів українського населення, яке також брало активну участь у нерівній боротьбі. Знищення цієї патріотичної маси поки що було Сталінові не під силу, хоч у той самий час комуністична пропаганда розкладала західні імперії і старалася «визволити» поневолені народи Заходу. По всій Східній Європі дуже скоро поширювалися ідеї українського націоналізму, яких смертельно боявся новітній цар Кремля. Охоплений цим страхом, він наказав своїм «пінчикам» у Варшаві і Празі знищити спільними силами відділи УПА на Закерзонні. Проти цих плянів мусило діяти командування УПА. й на перше місце було поставлене знищення ворожої бази в Бірчі…

Цивільна сітка ОУН приготувала Свят-Вечір у селі Рибнім. Отець Кадило відправив Утреню, після чого вечеря почалася просфорою з разового борошна. Давали борщ з вушками, вареники й інші страви, які повстанцям дуже смакували. Присутній Катрусі наклеїли на хустку паперову зірку, яка мала символізувати вифлеємську, хоч надворі ще ясно світило сонце. Господарі подали ще дещо у пляшках, щоб розігрітися, й коли третя з черги коляда закінчилася, була заряджена збірка.

Вийшовши з хат, повстанці побачили привезені на санях запасові набої, цим разом найбільше гранат. До сотні, привітавши її традиційно-святочним «Христос Раждається!», промовив полковник Коник. Він пояснив друзям місце акції та її необхідність, на закінчення додав кілька завзято-палких слів, і сотня рушила в дорогу.

Подібного роду підготовку і Свят-Вечерю мали кожна сотня й боївка. Тепер до місця акції маршував повний курінь і всі боївки СБ цього терену, маючи перед собою приблизно шістнадцять кілометрів траси.

Стояв тихий і лагідний вечір. Ліниво посувалися одна за другою хмаринки, а поміж ними блимали мерехтливими вогниками зірки, які виглядали ясніше й були ближче, ніж звичайно, й тому наводили друзям сьогодні найбільше думок та спогадів.

Ідучи, Чумак безперервно думав про те, чи нині є багато таких українських родин, які можуть спокійно й весело святкувати цей празник. І наче незгасний відгук далекого минулого, пригадалися йому Різдвяні Свята в рідній хаті, багато людей у церкві й мелодії невмирущих колядок. Що ж діється тепер? Усі церкви зруйновані або позамикані, священики в Сибіру й по тюремних казематах. Вільна церква лишилася тільки при відділах УПА… Потім подумав про інше. Чому сьогодні акція на Бірчу? Що може вдіяти курінь проти двох тисяч ворожих вояків за мурами міста, в бункерах і шанцях?… Тут треба було б дивізії, вивінованої артилерією, літаками й танками. Чи не будуть нині нові Крути?!. Що ж, нехай будуть і Крути! Як мало є їх у нас! Коли Україна тратить мільйони в голодах, по в'язницях, на засланні й у червоній армії, то чому не може втратити тисячу в обороні своєї землі та народу?!

Щойно тепер Чумак докладно зрозумів учорашню заяву Зоряна, й після таких думок його обличчя повеселішало, а марш поміж друзями став легший, ніби хтось із його плечей скинув стокілограмовий тягар. Тепер він думав про тих побратимів, які йшли спереду і ззаду нього, їх тисяча, і сьогодні вони всі наступатимуть на Бірчу, де напевно вив'яжеться пекельний бій. А скільки ще таких боїв буде? Скільки повстанців уже згинуло, а скільки їх згине в майбутньому? Сказати важко, та певним «одне, що всі не згинуть, а священна ідея також не вмре ніколи, її підхопить грядуче покоління й донесе до переможного кінця!…

Посуваючись обережно вперед, повстанці час від часу перекидали із плеча на плече важкі кулемети й амуніційні диски. Кожний шкодував, що немає командира Громенка - з ним чота чулася б набагато певніше. Правда, її вів полковник Коник, але ж він командував цілим куренем.

Початок акції був заповіджений на 2.30 ночі, а тепер на годиннику Чумака щойно минула перша. Саме в цей час сотня перейшла головне шосе й наближалася до міста з півночі. Було відомо, що ворог має добре розбудований комплекс захисних укріплень. Першою лінією був оборонний рів, який пролягав довкола міста і прикривався горою. Він сполучував між собою залізобетонові бункери, крізь маленькі отвори яких у бік оборонного поля були наставлені цівки важких кулеметів, а також поєднував у цілість інші захисні споруди, побудовані в місті поміж будинками. Спалені в попередньому наступі на Бірчу хати ворог усунув разом із фундаментами, щоб мати догідне поле обстрілу. В усіх бункерах завжди стаціонували готові до оборони залоги.

В короткому часі Бірча була оточена повстанцями майже повністю. Перша сотня стала за горбом на віддалі півкілометра від міста, а чота Залізняка зупинилася навпроти костьолу. При цій чоті на відтинку роя Чумака стояв полковник Коник, сотенний Орський та зв'язкові інших чот. Безпосереднього зв'язку поміж іншими сотнями не було, й тільки певність того, що акція почнеться о годині 2.30 й оголошені пляни наступу запевняли як командний склад, так і вояків, що все в порядку.

На щастя, ворог не виставив стеж, і це вможливило повстанцям дуже близький підхід до місга. Приклякнувши на одне коліно, вони чекали наказу.

Полковник Коник уважно стежив за стрілками свого годинника.

- Через одну хвилину наступаємо, - сказав він і наказав:

- Бігом до міста, але без пострілів! Безпосередньо після цього слідував другий наказ:

- Наступ!

- Наступ… наступ… наступ… - понеслося по лінії.

Він мав бути скоординований, а для цього все мусило працювати так точно, як частини складного, прецизного механізму. Коли б, наприклад, котрась сотня почала бій скоріше, то заалярмований ворог зустрів би іншу сотню на чистому полі сильним вогнем. Час минав хутко, але все швидше і швидше бігли повстанці до міста, бо лишалося всього тридцять секунд.

«Поки що все йде згідно із пляном, - подумав Чумак, - але бідна буде та сотня, яка спізниться…»

Може тому, що разом із чотою Залізняка наступали курінні й сотенні, вона добігла до міста першою, перескочивши якісь насипи й маленьку річку. Дивно зробилося, що ворог досі ще не стріляв.

Та ось із правого боку загриміли постріли: це сотня Крилача розпочала наступ із заходу. Немов її відлуння, сипнула вогнем сотня Громенка, але сотні Бурлаки й Ластівки чомусь іще не подавали свого голосу. Коли повстанці вже добігали до перших хат, за їхніми спинами пролунали довгі серії з важких кулеметів, що вкрили градом куль поле, через яке кілька секунд тому пробігала сотня Громенка. Це викликало загальне здивовання, але досвідчений командир Коник одразу зорієнтувався в ситуації і сказав до сотенного:

- Ми перескочили перші укріплення з поснулими ворогами!… Дійсно, вони спали, але спали в повній бойовій готовості й тепер, прокинувшись, почали ставити наступові запеклий опір. Рій Чумака заліг біля костьолу й розпочав такий інтенсивний вогонь, що цівка кулемета швидко почервоніла. Амуніційний Каня, який іще ніколи не підвів кулеметника Смика, ледве встигав подавати йому запасові диски.

Ось уже загорілися перші хати. З однієї хати позаду Чумакового роя вівся автоматний вогонь у сторону річки. Ця хата також горіла, й Чумак, зігнувшись, підкрався до вікна та пустив крізь нього довгу серію з автомата. Вона втишила ворогів навіки, а полум'я зробило їм похорон, мов би у справжньому крематорію…

Бій продовжувався. Бук шпурляв через заґратовані вікна гранати, Каня безперервно подавав диски і звертав увагу Смикові, щоб той пускав короткі серії та ощаджував амуніцію, а Когут, лежачи за малим горбком, обстрілював костьольну баню. Раптом крикнув до Смика:

- Бий по бані! Там є два кулемети!

Смикові не треба було нагадувати вдруге. Він пустив кілька черг, і баня замовкла. Вогонь у перших оборонних бункерах за містом також припинився, бо ворог відступив із них тунелями до міста й зайняв нові становища в його будинках. Почалися вуличні бої, і поставці, пристосувавшись до них, крок за кроком посувалися в напрямі ринку. Бук зліквідував гранатою ворожу залогу в якійсь комірці, здобув кулемет Максима й після короткої маніпуляції обернув його цівку у протилежний бік.

Курінний Коник і його зв'язковий стояли біля річки, за вербою. До них часто підбігали інші зв'язкові, одержували накази й несли їх до своїх частин. Направо від Чумака наступав рій Лози, зводячи завзятий бій, а далі на відтинку сотень Бурлаки й Ластівки чулися вибухи гранат і невпинно цокотіли кулемети.

Рій Чумака зайняв становище на площі поміж костьолом і досить великим поверховим будинком. Чумак замислився над тим, що має робити. Позаду лишилося кільканадцять здобутих і спалених хат, із лівого боку костьол, за яким знаходиться прикра гора, збігаюча до річки, а із правого - цей поверховий будинок, з якого ворог веде оборонний вогонь. Лишалося одне: здобути дім, бо із нього можна буде надати допомогу правому крилу.

Чумак наказав Смикові бити з кулемета по будинку, друзі почали обстрілювати вікна, а сам він, витягти з-за пояса гранату, хотів підбігти під вікно й кинути її всередину. Зробив лише два скоки, й у цю саму мить черга з ворожого автомата прошила йому обидві ноги вище колін. Початково біль не був надто великий, і Чумак пробував скочити ще кілька разів, щоб гранату таки кинути, але ноги відмовили послуху.

- Смик! Я поранений і буду пробувати дістатися вниз, а ти перебери рій!

Шалено запрацювали м'язи рук, які тягли тепер усе тіло та безвладні ноги, й по хвилині Чумакові вдалося видістатися з поля обстрілу. Санітар Зірка наступав з іншим роєм, тому до пораненого підскочив стрілець Ворон і хотів йому допомогти.

- Не треба! - зупинив його Чумак. - Я повзтиму сам. Ведіть бій далі, а як відступатимете, постарайтеся мене підібрати.

Сунувся далі, незважаючи на те, що по тілі спливали гарячі струмочки крови, напружував останні сили, аби досягти річки й там перев'язати ноги. Раптом під вербою він побачив якогось повстанця. Його голова лежала на лівій руці, а права, витягнена на цілу довжину, тримала автомат. Чумак глянув на обличчя забитого й пополотнів. Це був курінний Коник… «Друже командир! Друже командир!» - покликав голосно, але полковник не реагував. Тоді взяв його за праву руку. Вона випустила зброю і безсило впала. Командир був мертвий, так передчасно закінчивши свою довгу й віддану службу Україні.

Перехрестившись, Чумак промовив свою улюблену молитву «Богородице Діво», накрив лице полковника мазепинкою й посунувся далі на руках до річки. Кров із поранених ніг не переставала текти. Страшний бій, нестерпний біль у ногах, а до всього того ще й утрата такого доброго командира довели Чумака майже до непритомности. Й хоч сили його вже зовсім опускали, та розум диктував продовжувати боротися за життя. Піддатися цій непритомності - означало заснути вічним сном…

Думаючи про те, Чумак трохи відпочив і рештками сил рвонув своє тіло до річки. Коли скотився з берега, лід подався, проломився, й холодна вода скоро опритомнила Чумака цілковито. Оскільки вона була дуже плитка, а протилежний берег низький, Чумак, заціпивши зуби, переповз воду й по хвилині вже був на березі. Тут добув із торби бандажі й міцно перев'язав ноги по штанах вище ран, щоб стримати кров, а потім поповз по снігу далі, вслухаючись у звуки битви за Вірчу. Здалека вона була набагато страшнішою.

Мокра уніформа замерзла, а досить важкий автомат, перевішений через груди, ставав щохвилини ще тяжчий. Руки пробивалися крізь сніг і хапали замерзлі грудки землі, з пальців сочилася кров, а з решти тіла стікав піт. Але чим важче було тягти своє тіло, тим більше хотілося жити.

Ззаду почулися голоси, й Чумак, прислухавшись, зловив однією рукою автомат. Але зразу ж уловив звуки своєї рідної мови п побачив підходячих друзів із роя Кармалюка. Вони вели двох досить важко поранених повстанців, а тепер мусили заопікуватися ще й Чумаком. Показавши воякам куди відступати, Кармалюк метнувся до старенької хати, що маячила під лісом, привів маленьку, конячину, з великим трудом висадив на неї Чумака, подав йому запалену цигарку, і група повільно попростувала до села П'яткови.

- От вам і Різдво! - обірвав загальну мовчанку командир Кармалюк, а потім почав оповідати про перебіг бою на своєму відтинку. - Там загинув сотенний Орський, - закінчив сумно розповідь.

- Не може бути! - вихопилося зойком у Чумака, й він повідомив друзів про смерть полковника Коника. Це дуже засмутило всіх.

- Що ж, така доля, - озвався знову Кармалюк. - Сьогодні впало багато наших. О дев'ятій годині ранку в місті ще шалів бій. Сотня Крилача не могла ніяк пробитися через перші оборонні укріплення, а я й досі не знаю нічого про те, які успіхи мали Бурлака й Ластівка.

В селі П'ятковій для поранених зорганізували миттю коні й сани та повезли їх на збірний пункт до Явірника Руського. Тут уже чекав на свою сотню командир Громенко, який щойно прибув із шпиталю. Ходив дуже повільно й був страшенно блідий. Коли стрінув першу групу на санях біля хати Стефи, розпитав поранених про їхнє самопочуття, а тоді поцікавився перебігом бою. Довідавшись про смерть полковника, сотенного й багатьох інших друзів, не сказав ані слова, залишив групу й відійшов по сніговій дорозі на кільканадцять кроків. Так ходив уперед і назад, думаючи про щось напружено. Про що думав - догадатися було легко. По-перше, втратив дуже близьких друзів, а, по-друге, він був першим заступником полковника. Сам іще цілковито не видужав, а вже мусив узяти на себе таку велику відповідальність - перебрати курінь…