УПА у вирі боротьби

Розділ 22. У ТРИКУТНИКУ

Скінчивши все, повстанці дивилися мовчки на висліди праці рук своїх. Чота вже була готова до відмаршу, як Чумак одержав естафету від командира Рена - будувати другий підземний бункер у Трикутнику. Рушили у цьому напрямі й, минувши Габківці, Криве та Смереки, зупинилися в лісі, біля села Ветлина.

Зовсім близько протікав Сян, який у цьому місці був значно вужчий, зате досить глибокий. На протилежному березі ріки ходили совєтські прикордонники, а навпроти них у згаданому селі заквартирувала чота Чумака. Довкілля позначалося чудовими краєвидами, але неврожайна гірська земля була скупа на дари, й селяни таки добре бідували. Проте вони прийняли повстанців дуже радісно. Місцевий господарчий привів теля й передав чотовому кухареві, який зужив навіть кров, готуючи страву а половину теляти лишив на незнане завтра.

Ввечері, якраз тоді, коли «чумаківці» стригли бороди й голилися, до села прийшла на постій сотня Біра. Всі її вояки були добре умундировані та озброєні. Частина їх походила з Волині й Галичини, а решта складалася з місцевих лемків. Побачивши друзів-повстанців із Перемищини та ще й із сотні Громенка, про яку вони так багато чули, прибулі побратими не могли вийти з дива, чому ці вояки виглядали настільки обшарпано й мізерно. Деякі з них почали дивитись на чоту Чумака з погордою, хоч ніхто не знав і не міг знати нічого про те, що ця чота робила.

Очевидно, по вигляду цієї чоти вояки Біра судили про всіх «перемишлян».

- Чому у вас там така біда? - запитав якийсь педант із портупеєю через плече.

Чумак не чув початку розмови, бо був зайнятий пришиванням ґудзиків до однострою, але згодом почав прислухатися із зацікавленням. Тут грав ролю льокальний патріотизм, тож не диво, що волиняки й галичани вихвалялися перед лемківцями «своїм» тереном і своїм відділом.

Вслухаючись у розмову, Смик лише підморгував, а Бук таки не витримав і запитав по-своєму:

- Слухайте, колего! А як у вас война? Скільки разів цього року ви воювали?

- Три рази! - відповів гордовитий, гарно вбраний педант.

- А медалі вам уже роздали? - запитав Когут, перетягаючи дратву через подертий чобіт.

Від запитання не витримав й Ворон:

- А чому ви не помагаєте куреневі Хріна?

Чумак скінчив пришивати ґудзика і втрутився до розмови:

- Друзі! Ці справи належать до компетенцій командування УПА, а не цього друга. Ви краще говоріть про дівчат.

- Ці аси зі мною на дівки не підуть! - скривився Когут. До хати ввійшов сотенний Бір - поставний, гарно умундирований, дуже ввічливий.

- Слава Україні! - поздоровив присутніх. «Чумаківці» стали на струнко, а Чумак зголосив свій постій на його теремі.

Сотенний Бір запитав дещо про своїх знайомих із куреня Байди, а тоді звернувся до Чумака:

- Чи ви маєте якесь завдання на цьому терені?

- Властиво чекаємо на зв'язок Арпада.

- Добре. Лише завтра вранці відходіть скоріше до лісу. Тут небезпечний терен.

Стиснувши руку Чумакові, сотенний вийшов.

Сотня Біра була дуже велика. Вона нараховувала майже триста вояків і радше скидалася на курінь. У ній було двоє старшин із Визвольних Змагань, але напевно командувати сотнею й відповідати за неї ніхто з них не наважився б. Ранком, біля п'ятої години, ця сотня відійшла до лісу, про що стійковий повідомив Чумака. А його чота далі таборувала в селі, виставивши стійки у сторону лісу й Сяну.

У просторій лемківській хаті, яка служила одночасно за спальню, їдальню, кухню і світлицю, велика напалена піч тримала тепло впродовж цілої ночі. Дідусь спав зі своїм онуком на печі, а другий, менший, лежав у колисці, прив'язаній до стелі. Коли він пробуджувався, дідусь торкав ногою колиску, й розгойданий онучок засипав знову. Що ж торкається повстанців, то вони спали на долівці, вимазаній глиною, на кількох стеблах, як говорив Когут. Деякі з них були простуджені й, коли думали про дальший марш, їх охоплювала дріж. Не хотілося лишати цієї затишної, теплої хати.

Ввечері почав падати сніг, й ударив мороз. Ніч пройшла спокійно, біля восьмої години ранку стійковий збудив кухаря, а решта ще спала, насолоджуючись теплом.

За якийсь час під лісом пролунав постріл, і за кілька секунд чота вже була надворі. Розісланий Чумак спочатку не міг зорієнтуватися, де він знаходиться, але свідомість з'явилася миттю. Ага! Сян, хати, потік, а потім ліс - і він уже «вдома». А тоді прийшло вирішення. Наказав Смикові, Кані й Букові бігти до потоку, щоб там зайняти становище, а сам подумав, що коли ворог відтяв потік, то тут буде дуже гаряче.

Чота відступала досить глибоким потоком, а з правої сторони чулися ворожі голоси й постріли. Якби вороги опанували берег потоку, то могли б вистріляти «чумаківців» як зайців, бо вилізти на цей берег було таки досить важко. Вкінці Смик видряпався, йому подали кулемет, а по хвилині до нього долучилися Бук і Каня. Саме в цю мить із села прибіг кухар, який вернувся туди, щоб забрати забуту половину теляти. Коли він зникав у потоці, його зауважили вороги і звернули в цю сторону.

Польське військо, повідомлене совєтськими прикордонниками про присутність упівців у селі, із престижу перед «старшим братом» відважилося на наскок. Його відділи обходили тепер село попід лісом і йшли чистим полем. Частина польських вояків їхала на конях, і коли кухар із м'ясом був помічений, власне кавалерія звернула до потоку. Але Смик уже мав приготовлений до дії кулемет і привітав її довгою серією. Троє вершників шалилося одразу, почувся крик поранених, і ворог похапцем відступив через чисте поле, вкрите снігом, до другого потоку, за цей час решта чоти зайняла становища на узліссі й посипала вогнем навздогін утікаючому ворогові.

Опісля чота відійшла у глибину лісу, куди власне прибув зв'язковий Червоного Хреста Арпад. Розклавши велику ватру, друзі грілися, а кухар преспокійно варив половину теляти. Дещо осторонь Арпад обговорював із Чумаком рішення командира Рена.

Говорив Арпад:

- Я пояснив командирові про загальний стан нашої чоти. Без відповідного забезпечення її одностроями і взуттям вона не може почати реалізацію другого проекту. Він погодився на все й передав рішення нам трьом, тобто командиру Бірові, вам і мені.

- Доведеться голосувати, - зажартував Чумак.

Увечері Чумак й Арпад пішли до дуже законспірованого Табору сотні Біра, а Чумакова чота, щоб не виявляти місця свого постою, лишилася ночувати в лісі біли ватри.

Сонце заходило за гору. Свіжий пухненький сніг покрив Карпати, й гори виглядали чудово. На одній із них Арпад затримав Чумака і вказав рукою:

- Бачите ці гори, що лежать на півдні? За ними є Ужгород Віддаль до нього приблизно вісімдесят кілометрів. Там у долині, зараз же за тією горою, пливе Сян і знаходиться совєтський кордон. А наліво, он за тією високою горою, є місто Турка.

- Так близько? - запитав Чумак.

- Біля двадцяти кілометрів.

- А де знаходиться кордон? - поцікавився Чумак. - На мапі він виглядає досить близько.

- На цій другій горі направо, - показав пальцем Арпад, на відстані яких десяти кілометрів.

- Що за краса! - захоплено промовив Чумак.

- А яка дійсність? - сумно додав Арпад.

Чумак наче й не чув його слів. Іскристими зіницями розглядав довкільні гори, оповиті великими лісовими масивами. Сніг, усюди сніг, а найбільше його видно на гірських шпилях, де рослинности вже немає.

За полониною направо починався великий ліс, який розлягався на південь, і в його напрямі тільки повстанці. По якомусь часі, вже в лісі, їх спинила застава. Вимінявшись з Арпадом кличкою, стійковіїй заявив, що без порозуміння з командиром він не може пропустити Чумака й післав одного із друзів у глиб лісу. Через кілька хвилин дозвіл був одержаний, і Чумак у супроводі Арпада ввійшов до табору.

Розглянувшись довкола, він був дуже здивований. Методи таборування й життя сотні Біра були цілковито відмінні під тих, у яких перебували повстанські відділи на Закерзонні. Тут стояли біля тридцяти великих збудованих колиб наполовину вкопаних у землю. Всі вони просторі, теплі і вигідні. Зброя висіла на стінах, а ліжка-причі були вкрити чатинням, що давало атмосфері приємного запаху. Всюди панувала взірцева чистота, а довкола табору були викопані оборонні рови. Чумак подумав, що оточення дуже придатне для голлівудського кінофільму, й ціла тутешня «революція» видалася йому надто романтичною. А може, після останніх невигод його чоти він був просто заздрісний. Та й тепер чота ночувала на снігу, бо з конспіративних причин її сюди не прийняли. Таке рішення Чумака дещо вразило, але потім подумав, що, може, у всьому цьому є рація.

В колибі почту командира Біра знаходилося п'ятеро старшин. Привітавшись із новоприбулими, вони почали дещо розказувати, але більше розпитували.

- Друже командир, - перервав розмову Чумак, - мені дуже приємно бути з вами, але я мушу вертатися до своєї чоти. Перед тим хотів би знати, що ми робимо?

- А яка ваша думка, друже Арпад? - запитав сотенний, Бачите, - почав Арпад, - пляни дещо змінилися. Ми думали, що до зими здійснимо два проекти, але перший об'єкт був збудований у далеко більших розмірах від запляновапих попередньо й забрав більше часу. А тепер чота майже гола й боса.

- Що скажете ви? - запитав сотенний Чумака.

- Коли є наказ, - відповів той, - то беремося одразу до роботи. Але я мушу мати для вояків одежу, взуття й накриття до сну, а крім того, забезпечену доставу будівельних матеріялів та необхідного знаряддя. Хоч, здасться мені, що найкращою розв'язкою справи було б відправлення чоти в Перемищину. Я особисто, оскільки маю будівельну практику, можу залишитися тут. Не знаю, чи вам відомо, але всі шпиталі в Перемищині були збудовані власними силами, і до багатьох із них приклав свої руки і я. Одначе, виринає велика трудність: маскування шпиталю не можна зробити взимку, бо коли розтане сніг, то місце будови буде видне на велику віддаль. А якщо навесні цей шпиталь мали б маскувати ваші вояки, то краще їм його і збудувати.

- Ви маєте рацію! - підхопив сотенний Бір. - Природне маскування зимою взагалі неможливе, тому вважаю, що вам відповідніше вернутися на зиму до свого відділу.

До колиби ввійшов зв'язковий і, зголосивши свій прихід, почав звітувати:

- Сьогодні вранці ворог мав досить поважні втрати біля села, в якому ми вчора квартирували. Троє вбитих, п'ятеро поранених, а під лісом лежить четверо мертвих коней.

Скінчивши звітування, зв'язковий запитав, яка група звела цей бій, бо люди казали, що вона виглядала дуже вигідно й була в подертих одностроях.

На це відповів сотенний:

- Чота, яка звела сьогоднішній бій, належить до куреня Байди з Перемищини.

Чумак підвівся й хотів зголосити свій відхід, але його затримав сотенний і одночасно звернувся до бунчужного:

- Чи маєте в таборі якісь резервові мундири? Бунчужний вийшов із колиби й через кілька хвилин приніс три пари взуття й чотири німецькі однострої. Все це запакували в мішок, який Чумак перевісив через плече, потім поправив свій автомат на грудях, попрощався потиском рук із старшинами, а тоді по-військовому зголосив сотенному свій відхід. Його до застави відпровадив Арпад. Тут вони ще раз попрощалися, й Чумак пішов у напрямі перебування чоти.

Вечір був тихий і місячний. Сильний грудневий мороз дошкульно щипав за вуха й ніс, але Чумак не зважав на це. Йшов бадьоро, вслухаючись у рипіння власних кроків. Акустика в горах була настільки сильною, що навіть зламання звичайного сірника було б чути дуже далеко.

Біля міста Тісної пролунав рушничний постріл, і його звук столунням пролетів поміж горами. З Ужгорода в сторону Самбора їхав потяг, напевно вантажний, бо дуже сапав і стогнав, а його сильна сирена часто нарушувала довкільний спокій.

Зближаючись до палаючої ватри між деревами, Чумак увесь час думав про вигідні колиби сотні Біра, й мимоволі і явилася думка про те, що до цього табору могли б приходити різні сотні на відпочинок. Адже ж улаштування чогось подібного в інших теренах було абсолютно неможливою річчю.

Прийшовши до постою чоти, Чумак сказав:

- Хто найбільше потребує, - хай собі візьме. У цьому мішку є взуття й уніформи.

- Невже штани для мене? - аж підскочив від радости Когут і зразу замовк, подивившись на зосереджене обличчя командира.

А Чумак оглянув швидким поглядом своїх вояків і несподівано для всіх запитав:

- Ану, друзяки, що робимо? Ночуємо тут, чи рушаємо в Перемищину?

Всі як один зірвалися їз застеленої чатинням землі, виявляючи цим свою готовність до негайного маршу. Погасили ватру й пішли. Керуючись, замість зв'язковим, компасом і картою, на другий вечір чота перейшла Сян біля села Лукового, потім пройшла Дзюрдзів і скерувалася в напрямі Ліська, а на четвертий день добилася до села Ляхови… Тут рій Шуліки відійшов до своєї сотні, а рій Чумака подався в напрямі Грушівки, в околиці якої стаціонувала сотня Громенка.

Вислухавши звіт Чумака, сотенний Громенко розпитав його про все докладно й відіслав рій на заслужений відпочинок. «Чумаківці» одразу довідалися, що в часі їх неприсутности сотня звела кілька поважних боїв, але вояцтво було найбільше горде за здобуття міста Динова.

Через кілька днів на польській стороні за Сяном сотня знову була в бою і спалила нафтові вежі в селі Вітрилові, а сотня Бурлаки зробила теж саме в селі Тирявій. Повстанці «грілися», бо зима випала дуже гостра, й морози доходили до сорока ступенів.

Вир боротьби став сильнішим…