УПА у вирі боротьби

Розділ 8. ЗАМОК НАД СЯНОМ

В селі Гуті командир Громенко покликав до себе ройового Чумака.

- Голошуся на ваш наказ! - хвацько стукнувши закаблуками, доповів Чумак і на знак руки сотенного сів біля нього на траву. Почастувавши його цигаркою, Громенко почав:

- Маємо донесення, що до Діброви прийде польське військо й розташується, правдоподібно, у двірському замку. Чи знаєте це село й замок?

- Лише іззовні, а всередині ніколи не був.

Пригадав собі, що замок стояв близько Сяну на горі, а за рікою тяглося шосе Перемишль - Сянік. Ним Чумак переїжджав кожної суботи з Динова до Лубної, а в понеділок рано - з Лубної до Динова. Не раз цікавився тим, хто цей замок збудував і в якому столітті, чому він має такий неприступний вигляд і стільки бійниць у мурах. Напевно, якийсь українець, але сьогодні українською лишилася тільки назва - Діброва. Все останнє - польське…

- Слухайте, Чумаче, - пролунав голос командира, - нам відомо, що населення Діброви симпатизує АК і, здається, що ворожого війська іще немає. Сьогодні ввечері підете до Діброви й цілковито знищите двір. Якщо б хтось у замку жив, то підшукайте в сусідніх хатах приміщення й переведіть до них поселенців із замку, а його підмінуйте і спаліть. При цьому пам'ятайте про нашу пропагандивну сторінку й поясніть людям, що до замку має прийти комуністичне військо, тому цю споруду треба знищити. Чи зрозуміли наказ, і чи вистачить вам для цієї акції рою вояків?

- Так.

- Добре. Йдіть і збирайтеся в дорогу. Попросіть бунчужного, щоб видав вам дві німецькі саперні міни з магазину.

- Наказ, друже командире!

Через годину рій, складений із тринадцяти повстанців, зголосив свій відхід. Правда, до вечора ще було далеко, але й доростелилася неблизька. Пройшли Гуту, Ясеницю й Поруби, тоді біля Селиськ звернули вправо, до Дилягівького лісу. Село Діброва лежить поміж Диповом і Диляговою, осторонь від трас, якими переходили відділи УПА, тому досі українських повстанців не бачило. Заслоною Діброви були два польські села - Дилягова й Селиська. Останнє зовсім не було страшне. Його населення хоч і польське, але до УПА ставилося прихильно, й сотня Громенка вже кілька разів тут гостювала. Крім того, через Селиська йшов у глибину Польщі спеціяльний торговельний зв'язок громенківців.

Зовсім інакше представлялася справа з Диляговою. Її населення разом із міліцією й військом тероризувало колись цілу округу, а тепер у селі була база, й перехід через нього до Діброви був дуже небезпечний. Але наказ є наказом. До того ж, для його виконання рій Чумака був сформований із найкращих вояків. Заступник ройового - кулеметник Смик, який свою важку «дехтярку» носив наче легкий машиновий пістоль. Амуніційний - Каня із села Улюча, високий, як і кулеметник, лишень ліве рамено у нього було на кілька сантиметрів нижче від постійного ношення важких амуніційних дисків. Його відвазі не було між, і він завжди знаходився біля кумелету з готовими дисками до зміни, навіть у найнебезпечніших бойових акціях. Іще один одчайдух - це стрілець Бук, який здобув п'ять ворожих кулеметів й був у сотні відзначений, а до всіх названих іще треба додати стрільців Шумного, Ворона, Юзя, Арпата, Кухаря й маленького скромного Когута.

В Дилягівському лісі рій задержався, повстанці покурили, відпочили й коли рушили в дальшу дорогу, було вже зовсім темно. До села підходили дуже обережно, готові на всяку евен-туальність. Ось і перші хати. Населення було здивоване появою українських повстанців і в розмовах стримане, але сказало, що в селі спокійно та ніякого війська немає.

Без жодних перешкод рій дістався до замку. Він належав якомусь колишньому дідичеві й був набагато більший, як виглядав назовні. Мав два входи з обидвох сторін, а посередині велике подвір'я, подібне до міського ринку. Передню частину творив сам замок із двома високими баштами, а три боки являли собою двоповерхові будинки, зовнішні стіни яких мали грубі кам'яні мури без вікон, лише з бійницями, а всі вікна виходили на подвір'я.

При обидвох брамах Чумак поставив застави й наказав нікого не впускати до замку, а сам із рештою вояків почав його обхід. Виявилося, що в замкових мурах проживало дві родини, й після короткого пояснення суті справи, вони почали похапцем виносити свої речі і складати їх на вози, а повстанці їм допомагали. Ця процедура тривала біля двох годин, і за цей час рій цілковито поділився: одні стояли на заставі, другі допомагали пакувати речі, треті закладали міни й детонуючі дроти, а решта готувала ватри.

«В разі наскоку ворога була б страшна біда», - подумав Чумак і, як тільки вози з переселенцями виїхали за браму, пустив червону ракету, що означало початок підпалу. На її знак почали запалюватися ватри, але вогонь поширювався поволі, бо могли горіти лише підлоги, вікна, двері, дерево на дахах і солома в стайнях. Ніякої худоби в них не було, й мури світили пусткою, нагадуючи справжню руїну.

Коли рій зібрався біля брами, запалили детонуючі дроти й відійшли, цілий час озираючись. Замок горів. У деяких місцях полум'я вже пробивалося крізь стару іржаву бляху й червоними язиками лизало темряву. Раптом пролунали вибухи, вогонь одразу побільшав і через кілька хвилин замок палав наче велетенський смолоскип.

Рій відходив поволі. Спочатку звернув біля Селиськ у поле, а потім скерувався до села Порубів, щоб опинитися подалі від Дилягови.

- Цікаво, яку роботу виконали міни? - запитав Бука Чумак.

- Думаю, що добру, - почулася відповідь, - хоч для цього замку треба було вжити нітроксилін, а не звичайний динаміт.

Вже було далеко за північ, коли рій дійшов до збіркового пункту в селі Гуті. Після виміни клички зі стійковим повстанці довідалися, що до села прибула й розташувалася у ньому боївка Служби Безпеки, а сотня перейшла до Ляхови. Чумак одержав записку, передану службовим старшиною сотні, долучитися до неї не пізніше як за чотирнадцять годин. Оскільки Ляхова знаходилася на віддалі двох годин маршу, то було досить часу й на марш, і на відпочинок. Рій виставив стійку, а решта друзів полягала на траві, й за кілька хвилин розпочалася хропуча серенада.

В Ляховій рій застав великий військовий рух. Тут квартирувало аж чотири сотні - Громенка, Бурлаки, Ластівки і Яра. Населення цього села було досить бідне, бо довкільні ґрунти не відзначалися добрим гатунком. Коли додати ще кількакратний грабунок, проведений польським військом і цивільними бандами з Кузьмини, то створювався досить нужденний образ: на кількадесят господарів у селі залишилося лише кілька голів рогатої худоби, але ані одного коня. Часто можна було зауважити, як ціла родина тягала плуга, намагаючись виорати свої маленькі загони. Правда, останнім часов ворог уже не зважувався приходити до Ляхови, одначе населення мусило дістати звідкілясь допомогу, щоб урятувати себе від голодної смерти. Цією справою зайнялася господарсько-організаційна частина сітки ОУН і СБ, у висліді чого селянам була приділена досить значна кількість збіжжя, а також призначувалися приналежні до сітки коні для обробітку ріллі.

Всі сотні квартирували зараз-таки за селом, у лісі, при доріжці, що вела з Ляхови до Доброї. Ця частина лісу була дуже чиста, з буковими насадженнями. Тоді коли внизу від дерева до дерева пролягав досить великий простір, то горішні частини буків були настільки розлогими, що заслоняли цілковито небо від людського ока. Під кожним деревом розташувався один рій, і всюди було гамірно, але найбільший рух спостерігався біля поблизького потоку, де близько сімдесят ройових кухонь варило обід і готувало залізні порції з чотирьох, щойно розділених, штук худоби.

«Буде війна!» - цими словами взаємно віталися повстанці, зустрічаючи друзів з інших сотень і стискаючи міцно руки.

Сотенний Бурлака надзвичайно пристійний. Має маленькі вуса, дбайливо плекану борідку й гарну уніформу на собі. Д всього того - він великий педант. Його «перемишляки», як їх називали вояки інших сотень, також добре вбрані. Великий відсоток їх - це вояки української дивізії «Галичина» й учасники битви під Бродами. Вогнева сила сотні Бурлаки набагато більша від будь-якої іншої сотні. Численні рої випосажені двома кулеметами, серед них багато німецьких «МГ-42».

Після обіду курінь рушив у дорогу. Тисяча вояків ішла стрілецьким рядком, чотири кроки один від одного, скеровуючись на південь і минаючи такі села, як Тиряву, Сільну та Ракову. Марш тривав усе пополуднє й захопив цілу ніч. Початково він відбувався без конспірації, бо на це не було причини: для розбиття куреня вимагалося б кількох полків, а, крім того, таку конспірацію важко було б застосувати, оскільки курінь у своєму марші розтягнувся на кілька кілометрів. Щойно на світанку, коли він звернув уліво, зарядили сильну конспірацію.

А тоді пролунав наказ:

- Стати на місцях! Тут таборуємо!

Курінь зупинився на стежці, вздовж якої німці викопали досить глибокі окопи, й на горі над селом Пашовою таборував цілий день. Тут колись мусила відбутися велика битва, бо в шанцях валялося багато заржавленої зброї, подерті мундири, а подекуди й людські кістяки. Не можна було розпізнати, кому вони належали - «іберменшам» чи «старшим братам», - але певно тому наша земля така родюча, що сила-силенна різношерстих наїзників згноїла її своїми трупами…

На горі знаходилися також понищені великі катапульти, які викидали літаки в повітря без праці моторів. Тут колись польське «моцарство» вчило своїх пілотів перших кроків літання в повітрі, використовуючи для цього суміжні долини понад Сяном.

Споживши частину «залізної порції» м'яса, повстанці розпочали дискусію над тим, де відбудеться сьогоднішня акція. Вже добре стемніло, як чотові вернулися з курінного штабу з наказами й передали їх своїм воякам. Виявилося, що місцем акції буде Вільшаниця, а її ціллю - знищення залізничної станції і мосту та звільнення великого числа українців із перевізного табору, розташованого поблизу цієї станції та обведеного колючим дротом. Наших людей большевики ловили в околиці щодня й кидали за дроти, щоб пізніше всіх вивезти.

- Розвідка донесла, що ворожі сили нараховують приблизно один полк, - говорив чотовий Залізняк. - Наша чота наступатиме на станцію. Наказую всім тримати добрий зв'язок і крити вогнем наступаючі рої та поодиноких друзів. Попереджую, що на станції стоїть панцерний потяг, тому треба заховувати обережність. Збірний пункт тут!

Курінь вирушив і після годинною обходу лісом та потоком оточив станцію із трьох сторін. Боївка Петі котами пірнула в темряву, простуючи у сторону мосту, на якому стояв панцерник. Його льокомотив час від часу важко віддихав масою гарячої пари. На віддалі кількадесяти метрів від потягу, між рейками, знаходилася ворожа застава з кулеметами, але повстанців не помітили. Шестеро членів боївки поспішно підкладали під міст німецьку саперну міну.

- Що за краса! - промовив сам до себе Сова, вміщуючи її, наче збите яйце, поміж траверзами і стараючись не зробити найменшого шуму.

Машиніст льокомотиву закурив люльку й розпочав жартувати із залогою, а Петя дуже нетерпеливився. Він був певний, що через кілька хвилин і міст, і панцерний потяг злетить у повітря. Раптом десь пролунав постріл, за ним почулася серія з кулемета, а потім заторохкотіли десятки кулеметів і рушниць. Льокомотив засвистів і поспішно рушив у сторону станції, а відділи УПА за цей час добігли до залізничної колії й залягли. Тільки три пари рейок ділило повстанців від станції, звідки сипався гураганний вогонь ворога. Панцерний потяг наблизився й, коли в'їжджав у станцію, повстанці відсунулися на кілька сантиметрів від колії, щоб колеса припадково не повідрізали дашків мазепинок.

Наказу відступати не було, чота Залізняка лежала на становищах біля самого потягу, й кожний розважав над тим, що робити. Ні гранати, ані кулемети панцерникові нічого не вдіють, зате він може наробити лиха, бо гатить з усіх гармат. Вояки інших чот, які не були зв'язані з панцерником, почали кидати гранати, й тоді панцерник, що цілий час обстрілював ліс, дременув у напрямі Сяноку. Залога відчула присутність «бандєровцов» не в лісі, а на самій станції.

Ситуація набагато покращала. Вояки почали перескакувати через рейки й кидати гранати, а ворог посилив свій вогонь по колії. Хтось крикнув:

- Я поранений у груди!

- Забрати його! - наказав старшина. Голос почувся знову:

- Ні, друже командир, не треба. Це ворожа куля вкинула мені за пазуху камінчик!

- Вперед! - пролунав новий наказ, і повстанці рушили до наступу.

Градом полетіли гранати, й бій затих. Ворог панічно втік, залишивши на полі бою понад шістдесят забитих і багато зброї та амуніції.

Примусові виселенці були звільнені…

Про наступ УПА на Вільшаницю скоро довідалися ворожі бази, невідомо лише яким шляхом - можливо, від залоги панцерного потягу, а може, й радійовим зв'язком. Почався несамовитий обстріл довкільних лісів, але американські стрільна, вживані большевиками, хіба тільки настрашили бідолашних зайців. Ані одне з них не впало на шлях відходу упівського куреня.

Над ранком він зупинився в лісі, біля тих самих шанців, де стаціонував учора, тобто на віддалі кількох кілометрів від Вільшаниці. Але командування цим не турбувалося.

До Чумака підійшов Петя. Він мав дуже невдоволений вираз обличчя, але Чумак дивився на нього з великою пошаною, бо Петя був зразковим революціонером і сьогодні ще раз доказав свої повстанські знання.

- До ста чортів із цими німецькими мінами! Ми ж так дбайливо їх заклали, а вони, кляті, не вибухли! Цікаво, яка причина? Може, дроти й запальники не були в порядку?

Чумак відповів на питання питанням:

- Петю, скільки наших? - запитав, маючи на увазі понесені куренем утрати.

- Ані одного! Є тільки чотири поранені з вашої сотні і два із сотні Бурлаки. Просто не хочется вірити. Такий бравурний наступ, шанці, станція, панцерний потяг, і раптом…

До них підійшов бунчужний Бурлаки Біс, колишній студент, відтак підстаршина дивізії «Галичина» й учасник боїв під Бродами. Побачивши його, Петя змінив тему розмови.

- Ну й чи не придався б вам такий курінь Коника під Бродами? - запитав жартома. - Напевно, був би легше вивів усіх із халепи. Це направду якесь чудо. Такий лютий бій, і тільки шість поранених. Якби звичайно військо наступало, то тут були б гори трупів…

- Видко, братня добре знає свій фах, - признав Біс.

- Так воно, так, але це лише тому, що наша сотня наступала і здобула станцію, - продовжував жартувати Чумак.

Подібного роду розмови й дискусії велися в цілому курені, а після кожного успішного бою бойовий дух його зростав.

Зі сторони Вільхівець долітали звуки артилерійської канонади, але сонце вже таки добре гріло і змушувало повстанців переривати дискусії про успіхи минулої ночі. Змучені, вони солодко засипляли один за другим. Невдовзі після акції на Вільшаницю сотні розійшлися на кілька днів по своїх теренах. Та вже 4-го жовтня 1945 року полковник Коник знову зібрав курінь до свіжої акції, тим разом в околицях Дилягови, Павлокоми, Бартківки й Лончки. Після цілковитого вимордування українського населеня в Павлокомі, село замешкали польські колоністи з Галичини й Волині, які мали справжню бандитську відвагу. Коли навіть великі регулярні з'єднання польської армії боялися відвідувати цю околицю, то колоністи організовували невеликі групи й нападали на українські села, займаючись убивствами та грабунками. Численні українці, які були вивезені на роботи до Німеччини й тепер поверталися додому, потрапляли в руки польських бандитів, котрі їх нещадно винищували. Опісля до цих сіл приходили польські військові частини й улаштовували в них свої випадові бази.

Ситуація ставала нестерпною, й полковник Коник на нараді з командним складом куреня та проводом сітки ОУН цього терену вирішив покінчити з бандитизмом.