УПА у вирі боротьби

Розділ 10. ВАРЕНИКИ

Коли упівські відділи розвивалися й удосконалювалися, то щораз небезпечнішими ставали теж і ворожі війська. До регулярних частин польської армії прикріплювалися спеціальні батальйони, які творилися з колишніх протинімецьких партизанів і добре орієнтувалися в партизанській тактиці. Після акції УПА на Бірчу, ворог значно збільшив її гарнізон, а, крім того, сюди також прибув один зі згаданих батальйонів та велике число большевицьких спеців. Через такий батальйон потрапив у велику халепу Міша, відважний і здібний підстаршина.

Як це сталося?

Сотня Громенка на протязі кількох днів була розльокована в селі Ясенові, а на заставу до присілку Жогатин під Бірчею вислала рій Міші, й він заквартирував у трьох хатах. Міша був у повстанських лавах уже давно, але велика кількість здобутих ним бравурних успіхів дещо притупила його повстанську чуйність і обережність, а це потягло за собою допущення помилки.

Коли рій розташувався в хатах під самим лісом, ройовий Міша, замість виставити на краю цього лісу заставу кулеметної ланки, обмежився лише одним стшковим, який вартував на подвір'ю. Життя у присілку протікало спокійно й досить весело, бо тут проживали дві дівчини.

Одна з них - Ганнуся - була низького росту, гарно збудована і струнка, мала чорні коси й іще чорніший від них колір очей. І хоч вона з кожним говорила й часто кожному всміхалася, то спостережлива людина одразу могла б помітити, що її думки не біля повстанців роя Міші - вони десь далеко-далеко. І справді, ці думки летіли під Перемишль, де при СБ служив її коханий Павло. Вона безперервно думала про нього й журилася, так немов би передчувала його незабарну смерть.

У другій хаті жила Зеня - бльондинка міцної будови, її не можна було назвати красунею, зате вона мала чудову вдачу: весела, балакуча, добре знала українську мову, а ще краще співала. Своїм співом вона притягала до себе кожного упіста.

Одного разу з-поміж кількох зголошоних Зеня вибрала двох - Півня і Юзя, - дала їм горщик пшениці, поставила біля жорен і наказала молоти зерно на борошно. Півень почувався трохи приниженим, він бачив насмішкуваті погляди друзів, але відмовити дівчині не мав відваги. Через кілька хвилин у сінях почувся гурків жорен, і звідти долетіли слова досить фальшиво співаної пісні:

Ми молодії хлопці лісовії,

Ми не боїмось нічого.

Ані слоти, ані роботи,

Ані морозу важкого.

В хаті вояки жартували із Зенею, а ройовий Міша тільки спостерігав, як вона ними командує, і то цілком успішно.

- Ти принеси води, - лунав її дзвінкий голос. - Ти йди оббирати бараболю! А ти, чорнявий, принесли дров і розпали піч!

По якомусь часі Півень і Юзьо принесли досить грубо змелене борошно. Зеня наказувала далі:

- Півне і Юзьо! Помити руки, бо будемо ліпити «пироги»! Це викликало кілька одноразових вигуків:

- Що?

- Вони ліпитимуть?

- Я не їм?

- І я?

- Невелика шкода! - жартувала Зеня. - З'їм сама!

Після дбайливої перевірки чистоти рук Півня і Юзя почалася продукція вареників. Одначе після першого ж вареника Зеня мусила звільнити Юзя із праці, а Півень «по-стаханівському» ліпив їх далі, хоч вони мали розмір доброго п'ястука.

Нарешті велика миска з копою вареників уже на столі. Господар приніс пляшку доброго самогону, як висловився сам, «на стравне», й почалася вечеря, пересилувана жартами. Зеня твердила, що Півневі вареники є кращі й сильніші, бо мають грубу шкіру. Коли чарки обкружляли присутніх двічі, та ж сама Зеня, не звертаючи найменшої уваги на протести, забрала пляшку зі столу, щоб завтра також мати «на стравне». Змінений стійковий з'їв останні вареники, й вечеря скінчилася. Дівчата з господинею мили посуд, пізніше направляли і прасували повстанцям білизну, Міша грав із господарем у шахи, а решта хлопців затягла пісню. Після першої пісні Зеня зажартувала знову:

- Тепер співаймо двома голосами, а не шістьма. Співали, жартували, сміялися, аж раптом Зеня сплеснула руками.

- Ей, співаки! Вже пізня година. Нафта тепер дорога й тяжко її дістати. Ану, пішли спати!

Сказавши добраніч, повстанці пішли спати до стодоли, й на варті лишився тільки один стійковий, який змінявся щодві години.

На початку цього розділу згадувалося про те, що до кожної формації польського війська були прикріплені большевицькі спеціялісти, які за останні роки вже добре вивчили тактику УПА і знали, як до неї треба пристосуватися. Власне за порадою цих спеців уперше за шість місяців існування нової комуністичної Польщі, польський батальйон відважився провести нічний напад, причому саме на той присілок, де квартирував рій Міші.

Ворог конспіративно маршував під покровом ночі й на світанку зупинився на краю лісу біля присілка. Бачачи тільки три хати, командир зрозумів, що в них може розташуватися лише кільканадцять або кількадесят повстанців, і зарядив наступ на хати розстрільнею, але без ніяких пострілів. Якщо тут дійсно знаходяться партизани, то їх треба захопити живцем.

Таке завдання одержав командир, починаючи акцію, бо в той час ворог не мав ніяких інформацій про стан УПА на цьому терені, а польські полонені оповідали про УПА і її численність фантастичні історії. Для здобуття необхідних даних поляки хотіли зловити живими бодай кількох упістів.

Мрячний осінній ранок дуже сприяв полякам. Вони підійшли зовсім близько, і стійковий роя побачив їх щойно тоді, коли вони вийшли з лісу й лавою повели наступ на хати. Пустивши їй назустріч довгу серію, стійковий метнувся до стодоли, щоб розбудити сплячих повстанців. Усі миттю зірвалися на ноги, але наступ був настільки швидкий, що, вибігши зі стодоли, упівці зударилися зі штурмуючими поляками. Коли б вони мали бодай тридцять секунд часу, - все виглядало б інакше, а тепер не могло бути й мови про якусь спільну оборону. Кожний повстанець зрозумів одне - треба пробиватися до лісу…

Груди працювали, мов ковальські міхи, а серця хотіли побити темпо праці автомата, одначе вони пробилися й пірнули в лісовий альков. Вслід за ними летіли черга за чергою з автоматів і неслася брудна лайка, перейнята з московського лексикону.

Пробившись до лісу, Ворон приніс із собою кулемет, і це з його боку було величезним геройством. Під час пробою кожний повстанець виявив максимум героїзму й, діючи індивідуально, зарепрезентував себе справжнім левом. Але Міша почувався розгубленим украй. Лягаючи спати, він скинув зі себе пояс із пістолем й автоматом і не встиг їх підхопити. Вони залишилися у стодолі. Міша страшенно хвилювався, й коли його груди трохи заспокоїлися, запитав Ворона, скільки вояків дісталося до лісу.

Ворон сипнув дві короткі серії на пострал ворогові й тоді повагом відповів:

- Збірний пункт при сотні. Тільки там зможемо довідатися…

Десь біля дев'ятої години ранку до сотні на постої у Грушівському лісі долучився Міша з чотирма повстанцями. Без шапки, пояса, пістоля й автомата він виглядав досить кумедно й мав жахливо пригноблене почуття. Коли звітував Громенкові, його голос дрижав, і Міша скидався радше на полоненого, як на підстаршину УПА.

Сотенний не міг вислухати звіту спокійно. Його лице побіліло, а на переніссі з'явилася різка, глибока борозна.

- Міша! Як ви могли?! - промовив глухо, відійшов набік, сперся ногою на пеньок і замислився.

До сотні приєднувалися розбитки роя Міші. Один із повстанців був легко поранений у руку, а стрілець Жук загинув…

На другий день Міша стояв перед польовим судом, обвинувачений у нехтуванні наказами й повстанською зброєю. Прокурор польового суду підкреслив, що згідно з конспектами полівки УПА застава має складатися щонайменше із трьох осіб, та ще із кулеметом, а не з одного стійкового.

Оборонець підсудного звалював усю вину на службового старшину сотні й відмічав, що рій у складі тринадцяти вояків не має фізичної змоги виставити кількаденну триособову заставу й іще одного стійкового біля роя, а також не погоджувався із закидом нехтування зброєю, бо Міша здобув багато її від ворога й цим побільшив арсенал сотні.

Після двох годин часу був винесений присуд - друга Мішу перенести до сотні Яра. Для Міші це досить велика моральна кривда, але сотня Яра скористала, здобувши доброго й досвідченого підстаршину.

Випадок із роєм Міші примусив командира Громенка нагадати своїм воякам зміст військової книжки, бо бойові успіхи сотні зменшили її попередню обережність. Він зарядив чотові та ройові вправи, але вони виходили гірше, як кілька місяців тому. Загартовані в боях «аси» на команду «Долів! Ворожий вогонь!» клалися на землю повільніше, ніж під час боїв. Навіть сильний голос чотового Залізняка не дуже помагав.

Командир Громенко зі своїм почтом приглядався вправам, підсміхаючись. Він дуже любив своїх вояків і вповні їх розумів. А потім зарядив збірку сотні й перебрав її під свою команду.

- Сідати! Можна курити! - наказав і по хвилині почав «з іншої бочки»:

- Друзі! Я знаю, що після наших останніх боїв є досить смішно відбувати знову початкові вправи, але про них ви ніколи не смієте забути. Ворог на повну пару готується нас знищити, тому наша чуйність мусить бути дуже гострою. Ви знаєте, що через одного стійкового може пропасти цілий відділ, вам також добре відомо, що один кулемет фланговим вогнем не раз уможливлює відступ сусідньому відділові. Подібного роду прикладів є дуже багато, а це лишній доказ того, що вивченим і набутим нами нехтувати не можна.

Промовляючи до сотні, Громенко одночасно обсервував, як вояки реагують на його слова й, зауваживши що деякі з них між собою розмовляють пошепки, підвищеним голосом скомандував:

- Ліва рука вгору!

Неуважні повстанці почали підносити то праву, то ліву руку. Їх сотенний відкликав набік і поставив на струнко, а наприкінці сказав, що завтра буде нова акція, тому кожний має мати нагострені і зброю, й чуйність.

- Друже Залізняк! Переберіть відділ! - закінчив Громенко, відходячи.

Випереджуючи команду Залізняка, сотня зірвалася з місця й виструнчилася. Проводжала блискучими очима свого улюбленого командира.