УПА у вирі боротьби

Розділ 11. НА КУЗЬМИНУ

22-го жовтня 1945 року сотня вирушила в похід, несучії зі собою набагато більше сталі й олива як звичайно. Перед вели стежа і зв'язковий, потім ішов сотенний із почтом, а за ним стрілецьким порядком маршувала сотня, готова до бою навіть у такому певному терені, через який проходила. Вона розтяглася майже на милю і звивалася в поході так само, як і польова дорога, що вела до Жогатина.

На коні сотенного, як звичайно, їхав стрілець Перець, але кінь чомусь не хотів іти рівно, цілий час брав уліво й витанцьовував.

Сотня тяглася довгим вужем.

А тим часом природа звільна готувалася до приходу зими. Все більше й більше жовкло листя, сіріли поля, але сонце ще добре пригрівало, а в повітрі снувалося павутиння.

Бабине літо…

Повстанці порозпинали ковніри, позакачували рукави й час від часу перекидали зброю та важку амуніцію із плеча на плече. Коли минали села, населення стояло на подвір'ях і привітливо махало їм руками. Найбільше були вдоволені малі хлопчаки, які так дуже люблять романтику. Часами й вони докопували великих геройств.

Сотня звернула на доріжку в напрямі Доброї і Ляхови. Хоч про місце акції не було згадки, всі догадувалися, що то може буги Кузьмина. Це село лежало в долині по обидвох берегах річки, при головній дорозі поміж Сяном і Бірчею. Не було велике - всього біля трьох сотень дворів. Колись тут жили й українські, й польські родини, тепер - лише польські й було кілька мішаних родин.

Доїзд із Перемишля до ворожої бази в Бірчі ставав із кожним днем важчий, бо про це ретельно дбали сотні Бурлаки, Ластівки і Крилача. Для забезпечення собі другого доїзду до Бірчі зі Сянока поляки вирішили за всяку ціну створити нову базу в Кузьмині, й упівська розвідка донесла, що за кілька днів прибувають до цієї місцевости великі ворожі з'єднання, щоб підсилити ті відділи, які в ній уже квартирували. Розвідка повідомила також, що ворог добре розбудував кулеметні гнізда й артилерійські становища, забезпечивши себе головним чином від лісу, який тягнувся попри Ляхову, приблизно на віддалі однієї милі від села.

Ввечері сотня слухала бойовий наказ командира Громенка:

- Сьогодні відбудеться наступ на Кузьмину. Наступатимемо з півдня, тобто з гори чистим полем до села. Вечір досить ясний, і це може утруднити наші дії. Якщо ворог нас помітить, треба буде бігцем дістатися до Кузьмини. Всі мусять тримати добрий зв'язок і координувати акцію.

Дальші накази давав бунчужний Соколенко. Він зарядив маскування світлих і дзвінких речей, потім розпитав про наявність амуніції та бандажів, а вкінці розставив на певні місця санітарів і їхню допомогу.

Хребтом високої, але ще не ораної гори сотня обходила Кузьмину і була набагато ясніша, як повстанці сподівалися. Йшли стрілецьким рядком, і коли перший рій сотні вже доходив до кінця села, то останній щойно зршнявся з першими хатами. Тут звернули праворуч і скерувалися в долину. Поле наступу було дуже погане, але єдиноможливе.

«О Боже! Чому той серп на небі не сховається за хмару?» - подумав Чумак.

Тимчасова по зв'язку пішов ледве чутний наказ:

- Наступати якнайтихіше!

Кожний посувався скулений майже вдвоє в напрямі села, але схід у долину ставав щораз прикріший. Відділ можна було легко зауважити, але ворог на диво не стріляв. Очевидно, стежив за лісом, бо, мовляв, повстанці могтимуть наступати тільки із нього.

Раптом на лівому крилі пролунав постріл і зразу ж після цього почувся голосний наказ:

- Вперед!!!

Із гримлячим «Слава!» на устах відділ зірвався на рівні ноги й пішов у наступ. Хтось міг би здивуватися, чому було подано такий наказ. Адже наступали військові професіонали, які знали добре, що затриматися на тій чистій горі й дати можливість ворогові відкрити оборонний вогонь означало певну смерть цілої сотні.

На відтинку чоти Іменного річка протікала попри саму гору. Вона не була широкою, і спритнішим воякам удалося її перескочити, а інші потрапили у воду. Ворожа стрілянина густішала з кожною новою секундою, а їй у відповідь розпочали сильний вогонь повстанські кулемети й автомати. Це викликало замішання у ворожих рядах, бо майже безпосередньо перед наступом до села прибув той батальйон, який згідно з донесенням упівської розвідки мав приїхати щойно через кілька днів, і почав розвантажуватися. Радіючи із прибулої допомоги, перший стаціонований у селі батальйон занедбав на якийсь час військову чуйність, і це набагато допомогло сотні при підході до села.

Із другого боку, прибуття нового батальйону подвоювало ворожі сили, й часу на калькуляції не залишалося. Вихід був лише один - бити ворога й бити добре, бо у противному разі відступ сотні під гору віщував певну катастрофу.

Повстанці атакували так швидко й несподівано, що деякі їхні підрозділи загналися задалеко вперед і змішалися з ворожими лавами. Почався рукопашний бій, а подекуди ворог почав із хат і з-поза хат незорганізовану оборону. Повстанці не тратили ані секунди. Першими полетіли гранати, потім полилася злива куль з автоматів, і знову загриміли гранатні вибухи.

Прибулий батальйон приніс ворогові більше зла, як добра. Коли перший квартируючий у селі батальйон являв собою спеціяльну частину, складену із старих протинімецьких партизанів, то другий був рекрутський. Ці рекрути приїхали з Тарнова й одразу потрапили в бойове «хрещення». Перелякавшись наступу повстанців, вони панічно втікали до лісу, а по дорозі деякі з них плакали, мов малі діти.

Сильний спротив наступаючим ставили місцеві бандити, які мали за собою добру практику ведення повстанських боїв. Справу погіршило ще й те, що ті ворожі кулемети, які дотепер були скеровані у сторону лісу, тепер почали обстріл хат, стріляючи й по повстанцях, і по своїх. Поміж хатами вже лежали вбиті й поранені. Санітар Зірка поспішно перев'язував раненого упіста, до другого біг Барон, але сам упав на землю.

Іронія долі хотіла, щоб боївка СБ Петі наскочила на польську міліцію. Зав'язався страшний бій. Петя увірвався до сіней, але, на нещастя, йому затнувся автомат. У рукопашному зударі мав проти себе двох, але довга серія стрільця Бука, яку він післав до хати через вікно, та зойки інших поранених міліціонерів дали можливість Петі витягти пістоль і покласти обидвох противників. Надвір він вибіг із закривавленим лицем.

Правим крилом сотні командував Лагідний. Накази його були дуже влучні, та й сам він добре «кропив», часто змінюючи запасові магазинки. Сотенний Громенко був при чотах Бартля й Іменного, які здобули вже частину села. Раптом на їхньому відтинку бій притих. Рій Калини посунувся вправо, де командував Лагідний, і приніс погану вістку, що сотенний Громенко важко поранений. Із ним відступала чота Іменного.

Кузьмина здобута. До здобуття лишилися ще кулеметні гнізда ворога за хатами й частина ворожого війська за селом у лісі, до якого його день перед тим ніхто не затягнув би навіть волами. Повстанці спалили вози, а частину зброї та амуніції забрали зі собою, й Лагідний зарядив відхід. Ішли знову чистим полем, де не можна було знайти дрючків, щоб зробити мари, й поранених несли як могли.

Сотня дігнала чоту Іменного. Шестеро вояків несли на палатці пораненого командира Громенка, який терпів страшні болі, бо куля пройшла крізь нижню частину живота. Так дійшли до Ляхови, де від безмежного перемучення повстанці повалилися з ніг і поснули на траві. Сотенного на драбинястому возі повезли до котрогось із підпільних шпиталів. Пішла поголоска, що він не витримас, і всі були дуже зажурені.

Командир Лагідний, Соколенко, санітари, лікар Шувар і Петя мали якусь термінову нараду, а через тридцять хвилин Петя із трійкою есбістів рушив у дорогу аж до Вільхівець, щоб привести лікаря-хірурга - жида, який урятувався від смерти в якомусь упівському відділі. Завдання було досить тяжким, бо згадане село лежало під самим Сяноком, де від ворожого війська аж кишіло…

На другий день, уже перед вечором Кузьмину лишали останні ворожі транспорти, забираючи із собою дев'яносто два трупи й біля сотні поранених.

Втрати сотні пропорційно невеликі: п'ять убитих і дев'ять поранених. Але вони все-таки дуже болючі, а до того додався ще й страх за життя сотенного - він же є душею цілої сотні. Тимчасовим сотенним на місце командира Громенка полковник Коник призначив командира Орського з іншого району. В терені запаїгував спокій, і сотня квартирувала по кілька днів у селах Добрій, Улючі, Яблонці та Грушівці.

Сотенний Орський середнього росту, досить скромної будови, мав ясне просте волосся й тоненький ніс та був великим педантом. Виглядав цілковито на директора школи, й виявилося, що він ним таки був у дійсності. Але без Громенка вояки почували себе так погано, наче б їм бракувало півсотні…

Полковник Коник дотепер дуже рідко відвідував сотню Громенка, який, до речі, був заступником курінного, а скеровував свою увагу на інші сотні, командири котрих мали менший командний досвід. Проте після кузьминської баталії він перебував із сотнею, яку повстанці та населення й далі називали сотнею Громенка. Насправді це була перша сотня четвертого району. Тутешній терен відзначався тепер спокоєм від трикутника, де на карті сходилися кордони Польщі, Словаччини й Совєтського Союзу аж до Перемишля. Він знаходився під повним контролем УПА, за вийиятком самої Бірчі, де й далі була дуже сильна ворожа база. Цей спокій час від часу нарушували дбайливо охоронювані транспорти з Перемишля до Бірчі. Вони посувалися шляхом і вбік не звертали ані кроку, хіба що застави сотні Бурлаки заганяли ворогів у цей страшний для них ліс.

Сотня готувалася до зими, й тепер багато праці мав бунчужний та господарський відділ. Придбали нове взуття, білизну і плащі, а цілій сотні пошили білі накидки-маскувальннці з капюшонами. В лісі замагазинували кілька бочок м'яса.

Ще кілька днів тому розмокла земля тепер перетворилася у тверде груддя. Листяний ліс обвітрів, став голий, і тільки шпилькові насадження лишилися вірними повстанцям.

Почав сіяти перший дрібненький сніг, такий білий і чистий, аж очі разив. Усього пару років тому кожний повстанець у цивільному житті тішився б цим першим снігом, а нині який він не є гарний, усе-таки для повстанців дуже страшний. Зима - це надто важка пора року для повстанських відділів, одначе закони природи тяжко змінити. Зима почала своє панування. Сніг падав кілька днів безперервно, і його шар сягав до кінця халяв повстанських чобіт. Не допомагало навіть втручання сильного сонця, яке в полуднє намагалося злизати цей величезний білий кожух із цілої Лемківщини, але вже ввечері завзятий дід-мороз брався до своєї роботи й покривав молоденький сніг блискучою скляною плитою.

Від довшого часу в околиці не з'являлися ніякі ворожі частини. Підпільне життя текло нормальним руслом, і навіть деякі канцелярії були перенесені з бункерів до хат. Полковник Коник зарядив денне таборування по лісах, і воно відбувалося роями. Кожний рій розпалював ватру, й біля неї проходили повстанські будні. Частина вояцтва відбувала службу на заставах, а деякі підстаршини переводили вишкіл призначених до сотні новаків із СКВ, що їх в останніх тижнях було розв'язано.

Грабові й букові колоди горіли дуже сильно, а полум'я сягало дуже високо. Досить було котромусь із зв'язкових подивитися на ліс із гори, щоб зорієнтуватися, де перебуває сотня, а коли він іще порахував і кількість димів, то знав стан роїв.

Одного разу полковник Коник і сотенний Орський, сидячи при ватрі, вели між собою дискусію і щось плянували. Полковник малював патиком на снігу велику мапу, а відтак її знову загортав. Лагідний і бунчужний час від часу гріли пальці, які відмовлялися тримати олівці й щось ними писати, а отець капелян Кадило, політвиховник Зорян і дентист Зубенко ходили від ватри до ватри й жартували із друзями.

Трохи осторонь поміж двома величезними деревами розклали свою ватру сотенні «аси». Тут був чотовий Бартель, Журба, Калина, Кармалюк, Чумак, санітар Зірка й Іменний. До них згодом долучалися «рейдуюча» група під командою отця Кадила. Одні гріли спини, інші сиділи на звалених стовбурах.

Чумак відкрив німецьку «ферфляшу», простягнув її отцю Кадилові і сказав:

- Отче, напийтеся теплої кави.

Чемно подякувавши, отець Кадило потягнув дещо завеликий ковток, закашлявся і якийсь час не міг вимовити ані слова. Аж по хвилині хрипким голосом додав:

- Оце то справжня «аква віта!»

Всі мимоволі усміхнулися, а він передав «ферфляшу» по колу, кажу

- Не забудьте трохи лишити, бо я ще добре не розкуштував! Одначе пляшка до нього не дійшла, й Бартель був змушений запропонувати свою. Потягнувши з неї на цей раз уже маленький ковток, отець Кадило промовив тоном знавця:

- Це ячмінянка, і її можна пити лише тоді, коли людина має катар і не чує запаху.

Такої «кави» більше ніхто не мав, і друзі почали споживати холодне м'ясо, попиваючи вже правдиву ячмінну чорну каву. Декотрі пригрівали це м'ясо на вогні.

- Як чується сотенний? - запитав Зорян отця Кадила.

- Набагато краще, - відповів капелян, який мав змогу вчора відвідати Громенка в підземному шпиталі, - але з ним було направду погано. Знаєте, на протязі перших трьох днів він переживав такі страшні болі, що у нього мусили відібрати пістоль, бо ним він хотів угамувати свої терпіння. Але тепер почувається краще й надалі за два місяці буде знову з нами. Їх там є сімнадцять, сестра Наталка й німець-ветеринар. Ця сестра мусить сама прибирати й варити, а до всього того бункер дуже малий і невигідний. Напрошується питання - що сталося з тими лікарями? Чи всі вони мусили вийти на еміграцію?

- Чи ж лише лікарі? - відізвався Зорян. - Там напевно є багато наших старшин, включно аж до генералів.

- А скільки революціонерів «М»? - іронічно докинув Бен. Іменний не витримав.

- Е-е-е! Прошу не зачіпати моєї колишньої партії! - промовив жартівливим тоном.

- Чому ж! Там не було так зле, - почав знову Зорян, який колись жив у Кракові. - Полковник Мельник - це дуже гарна людина, добрий штабовик і пляновик. Між ним і Провідником Бандерою ніколи на існувало ненависти, й вони обидва могли б добре співпрацювати. Причиною всього лиха були інші люди, наприклад, Книш, Сушко й Барановський. Вся їхня революційна діяльність була звернена на знищення Степана Бандери й Романа Шухенича, а ті чини спричинилися до невтралізації великого гурту колишніх добре підготованих революціонерів.

- Цікаво, де зараз перебуває Роман Шухевич? - задумано промовив отець Кадило. - Я не вірю в те, щоб він пішов на еміграцію, бо є вродженим військовиком. Добре пригадую собі його відхід на Закарпаття, а потім прибуття до Львова.

Ніхто йому не відповів. Усі глибоко замислилися, а політвиховник

Зорян вдивився напружено у тріскотливе полум'я. Він був дуже чесною й мудрою людиною, студіював юриспруденцію, але через підпільну активність її не закінчив. Тепер Зорян мав доступ до вісток із-за кордону, дописував часто до підпільних видань, багато знав, і тому всі зверталися з питаннями до нього.

- Друже Зорян! Що ж там нового діється в Західному світі? Яке, на вашу думку, наше майбутнє? - поставив одночасно аж два питання Кармалюк.

Зорян підвів голову.

- Світі далі святкує закінчення війни, - промовив гірко, - а українська еміграція знає про нашу боротьбу дуже мало. Що ж торкається майбутнього, то із прогнозами буде важкувато. Наше майбутнє погане, але наші ідеї та діяльність є добрі й доцільні. Ми як нація перестаємо плакати й жалітися. Те рабство, яке було закорінене в нас упродовж віків, поволі зникає. За нами маси інших поневолених народів, що їх московська імперія тероризує всілякими способами. Коли б Захід був мудріший і допоміг цим поневоленим народам так, як помагають большевики своїм партизанам на Балканах, або бодай не давав Москві колосальної допомоги, то становище було б зовсім інше.

Він подивився на годинник і констатував:

- Сьогодні ми занадто довго політикували. - А потім додав: - Коли б я був у Головному Штабі УПА, то пропонував би збільшити вдвоє і сили УПА, і її бойову діяльність. Зберігаючи у сьогоднішній дійсності наші сили на завтрішиій день, ми лише вдесятеро збільшуємо ті втрати, які понесемо в майбутньому.

Торкнувшись рукою до дашка шапки, Зорян відійшов до почту.