УПА у вирі боротьби

Розділ 28. У СЛАВНИЙ РЕЙД

Ворожі сили продовжували прибувати на терен Лемківщини й застосовували подвійну тактику, їхні з'єднання щоденно «прочісували» ліси, робили в них засідки, а також виставляли застави по дорогах і селах. Дуже часто, не маючи досвіду в партизанській боротьбі, вони зводили бої між собою, і їхні облави приносили ворогові набагато більше втрат, як відділам УПА.

Примінення другого роду тактики для уггівських з'єднань і зв'язкових приносило щораз то дошкульніші наслідки. Маючи до диспозиції велику силу війська, яке тепер тижнями квартирувало по всіх дорогах, стежках і галявинах, ворог дуже обмежував іще донедавна вільне маневрування відділів УПА. Чимраз то частіше їм треба було вести бої, часто по кілька денно в часі перемаршів із місця на місце або з лісу в ліс.

Відібрана ініціятива дій по лісах впливала дуже від'ємно на повстанців, і мимоволі підкрадалася думка, що в такій ситуації сотня не збереже себе довго. Другим негативним для її вояків являлася присутність поранених, яких уже не було де примістити, й вони мусили ходити зі сотнею, а тяжче поранених треба було носити із собою. Бракувало ліків, бандажів і харчів. Харчування один раз на два дні було на порядку денному, а в додатку до цього виснажені голодом і боями повстанці мусили носити на собі подвійний запас набоїв.

Перемаршувавши в лісок над селом Добрянкою, сотня зайняла добрі оборонні становища на гірці й тут отаборилася. Цей лісок оточував село Ляхову й поєднувався з великим Кузьминським лісом. Бунчужний Соколенко післав вояків до виселених хат Кузьмини і завданням розшукати яких-небудь харчів, але наказав їм бути дуже обережними, бо ворожі частини стаціонували на кожному кроці.

Вояки наповнили свої торби всім, що лише можна було зужити на харчі: зерном, виметеним із кутків скринь, вівсом, зміни ним із пшеницею, картоплинами, буряками, морквою або шматками запліснявленого хліба. Таку дивовижну суміш господар Гупало розділив обережно по роях, і при цьому добре вважав, щоб якась зернина бува не загубилася.

У глибокому добре замаскованому потоці горіли вогні й варився з усіх назбираних «присмак» дотепно кимсь названий «чир». Одержавши його разом із перевареною картоплею й недовареним зерном, вояки трохи заспокоїли свої вже добре збунтовані шлунки. Колишню тему дискусій про гарних дівчат, забави чи політику тепер замінили на білий хліб, молоко і м'ясо. Павук безперервно згадував завуджену солонину, яка колись висіла в його коморі на бальку. Й хоч кілька одержаних кальорій зовсім не вгамували голоду, вони ще мали додати кожному повстанцеві фізичних сил на слідуючий день, а радше на сьогоднішній, бо вже було далеко за північ. Та свіже лісове повітря, холодна гірська вода й молодий вік, як на злість, іще більше додавали апетиту.

День 1-го червня 1947 року заповідався чудовий. Коли кухарі погасили вогні, вже розвиднювалося, і птахи прокидалися до щоденного життя. Одні будували гнізда, інші годували своїх ненажерливих малят, а повстанці щойно починали свою ніч, накрившись чудовими проміннями сходячого сонця, їх охороняли застави, стежі і стійки.

Цього дня Чумакові припала служба на сотні. Провіривши все, він повернувся на місце її постою й застав усіх сплячими Тільки виховник Зорян щось переглядав у своїх паперах, а командир Громенко, сперши маленьке дзеркальце на похиле дерево, голився якоюсь тупою бритвою. Перед тим вони, очевидно, вели дискусію, бо Чумак почув невдоволений голос Зоряна:

- Пропагандивний рейд у такому стані? Коли б той наказ прийшов бодай три тижні тому, коли ми ще виглядали як люди! Але сьогодні?!…

Його мову перервав командир Громенко:

- Мене найбільше мучать поранені. З ними нам буде важко добитися до кордону.

Чумак саме зняв чоботи й сушив на сонці онучі, промоклі від роси крізь діри. Почута дискусія, хоч і не зовсім зрозуміла, його дуже зацікавила. Сотня спала на становищах кільцевої оборони, а почет розташувався посередині. Сотенний глянув довкола, щоб переконатися, чи хтось іще не прислухається до цієї розмови, а тоді спинив свій погляд на Чумакові, підніс палець до уст і промовив «Псс-с-ст», що означало - про це нікому ані слова - тоді продовжував.

- Тим немає чого журитися. До кордону ми можемо дійти в будь-яких мундирах - польських, мадярських чи чеських, - але питання в тому скільки нас до нього дійде.

Останні слова сотенного ще більше заінтригували Чумака, й хоч він утішався повним довір'ям своїх зверхників, то все-таки вирішив, що про такі фантастичні новини йому краще нічого не знати. Тему дискретно відійшов, розбудив ройового Чорного, передав йому службу по сотні, а сам подався спати.

Але почута дискусія, хоч не мала ні початку, ні кінця, не давала йому спати. Пригадувалися слова командира про якийсь наказ і про те, «що ми можемо дійти до кордону в будь-яких мундирах - польських, мадярських чи чеських». Куди дійти? До якого кордону?… Вчора він знайшов у лісі польську газету, в якій писалося про велику працю новоствореної Організації Об'єднаних Націй. На іншій сторінці говорилося про страшну кривду, заподіяну західніми капіталістами населенню їхніх країн, та про арештування нефів, доконані колонізаторами. Виходило, що цю кривду робили західні капіталісти, а проти них розпочала боротьбу демократична комуна на форумі ООН. Але чи знає ця Організація Об'єднаних Націй, що діється зараз в Україні? Чи свідома вона того, яку жахливу війну виповіла комуністична Польща разом з її сусідами українському населенню?…

Подібного роду думки лізли в голову одна за другою й відганяли сон з очей перемученого Чумака. От хоч би взяти Лемківщину. Спочатку її знищили німці, вивезли половину молоді на важкі роботи до Німеччини й виарештували всю інтелігенцію. Потім ці терени зграбувала переходом червона армія, влучуючи насильно частину молодих хлопців до своїх орд, такі самі грабунки доконували польські банди, а наприкінці вже цілий апарат комуністичної Польщі, користуючись масами військ, викінчує і цю гарну українську територію, і її безталанних мешканців.

Роздумуючи над цим, Чумак щиро побажав, щоб червона лінійка кордону на карті сьогоднішньої Польщі вела через ріку Збруч і походила б поза Хустом. Тоді комуністична польська держава обороняла б Варшаву і Краків, а не гуляла по лемківських лісах. А із другого боку, він був гордий за своїх геройських друзів і цілий визвольний рух, на поборення якого ворог стягнув численні дивізії військ.

Тут він пригадав собі слова свого батька, який не раз говорив йому:

- Сину, як ти перейдеш у житті те, що я пройшов, то говоритимеш інакше. Я був три рази у фронтовій лінії, а наостанку брав участь у штурмі. Довелося мені побувати й у петлюрівській армії, але в ній був балаган, і я подався додому.

Чумак подумав про те, де зараз перебуває його батько. Чи ще живе? О, як хотілося б із ним тепер поговорити! Або мама. Скільки разів вона ховала його пістоль, тримаючи двома пальцями й кажучи до Чумака:

- Сину, чи ти здурів? Чи знаєш, що тебе за це чекає?…

З цими думками Чумак заснув і прокинувся від туркотіння літака, що кружляв над лісом, Проте ранок був спокійний. Повстанці ходили довкола своїх бойових становищ, збирали гриби і їли їх сирими. Сотенний звернувся до службового Чорного з наказом, щоб стежі добре пильнували околицю, бо повинні прийти зв'язкові. Чумак збагнув, що прихід зв'язкових напевно матиме щось спільного з цим незрозумілим йому досі рейдом.

Увечері кухарі знову варили воду, до якої докидали кілька залишених зернин, мов би на якісь чари. А потім почалася жебранина того зілля, що зветься бакуном. Коли хтось звертався за листячком до ощадного Павука, то часто втрачав охоту до куріння. А Павук усе повторював:

- Якщо дід був удома дідом, то і в УПА ним залишився…

При цьому він демонстративно крутив маленьку цигарку, завиваючи дрібно порізані корінчики й листочки в гарний листок.

Довкола панував сильний ворожий рух, а в лісі було спокійно, мовби сотня мала відпочинковий день. У цьому лісі вона промела другу з черги червневу ніч, що в таких небезпечних часах було рідкістю. Очевидно, сюди мав прийти умовлений зв'язок, якщо місце простою не змінювалося. Біля потоку палало велике вогнище, і крім кухаря крутилося багато повстанців. Переславшись удень, вони тепер не хотіли спати, а в додатку до всього перешкоджав докучливий голод. Деякі познаходили в лісі гриби і тепер варили їх у їдунках над вогнем.

Літак з'явився над лісом знову, й повстанці почали швидко гасити вогонь, носячи воду з потоку. Одні твердили, що ворог вогню не зауважить, другі думали якраз навпаки.

В той час, коли курінний Байда, сотенний і решта почту відбували осторонь свою нараду, біля пня, на якому сидів стрілець Мороз, стояв високий курінний дентист Зубенко, тримаючи у руці дентистичні кліщі. Колишній пристінний, завжди гарно убраний дентист із Динова, тепер був зарослий і тонкий, як палець. Усі дивувалися, як на ньому могли триматися штани. Він уже приготувався до вирвання зуба. Мороз щось булькотів і показував пальцем, котрий із зубів хворий, а довкола стояв гурт повстанців, жартуючих чи радше «натягаючих» Мороза.

Без ніякого знечулення дентист Зубенко почав рвати зуба. Санітар Зірка тримав Мороза за голову, але його клятий зуб був такий же, як і пень, що на ньому він сидів, - ніяк не хотів податися. Морозові текли сльози, змішані з потом, Зубенко також упрів, а зуб ніяк не хотів податися.

- Ти що, маєш кінські зуби? - нарешті запитав Зубенко. Мороз не відповів нічого, тільки з усієї сили тримався руками за пень. А Павук радив Зубенкові:

- Докторе, сложіть собі великий камінь у штани, для балансу й ваги…

І хоч Мороз страшенно терпів од болю, то повстанці реготалися без упину. Павук уже робив із кимсь заклад на цигарку, що виграє зуб, а не Зубенко. Але доктор не здавав своїх позицій. Узявши голову Мороза під пахву, він таки зуба вирвав. Через хвилину, шепелявлячи, Мороз уже жартував:

- Докторе, чи не маєте часом келішка горілки для дизенфекції?

Тим часом ворожий розвідувальний літак поновно закружляв над лісом. Не було ніякого сумніву в тому, що про присутність сотні у цьому лісі ворог уже знає, і командир Громенко зарядив гостре поготівля. Оборонна позиція сотні була погана, бо вона квартирувала в маленькому ліску, та ще й на його краю, а стежі вже доносили звідусіль, що ворожий наступ розпочався.

Велика частина сил ворога зайняла становища в чистому полі, інші відділи наступали півколом на сотню трьома лавами. Відступ сотні через поле до більшого лісу був би справжнім безглуздям, але пробій через три ворожі лінії не виглядав набагато краще.

Сотня тихенько підходила розстрільнею і, зробивши біля двохсот кроків, зупинилася над досить стрімким та високим берегом за малим потічком. За ним, на високій гірці почулися ворожі крики. Командир Громенко показав рукою вниз, і відділ заліг поміж рідкими корчами, немов мертвий. Бракувало кільканадцяти секунд, і сотня була б на горі, на кращих становищах. А тепер ворог мав добре поле обстрілу, і якщо займе позиції на горі, то знищить повстанців гранатами.

Але іншого виходу не було, й сотню лякав не так ворог, як зайняті нею нікудищі становища. Та й вороги нині наступали інакше, як перед тим. Вони не стріляли, а підходили тихо, прагнучи заскочити сотню на позиції. Кожний думав над тим, чому командир дав наказ залишити кращу бойову лінію, а Чумак у думці з ним погоджувався й був свідомий того, що така тактика добра, хоч дуже небезпечна.

На березі за потоком з'явилася перша ворожа лава. Наступаючі зупинилися між деревами й дивилися через долину на гору, де ще кілька хвилин тому таборувала сотня. Там на галузці висіли чиїсь онучі, колись білого кольору, а тепер бронзового, й коли Чумак зауважив їх також, подумав, що за них комусь належить золота медаля.

Зійшовши повільно з берега, ворожа лінія рушила вперед й опинилася на віддалі кількох кроків від оборонних становищ сотні. Частина першої ворожої лави залишилася на горі, й це зараз було найнебезпечнішим, а коли до неї приєдналася друга лінія, сталося щось неймовірне. Відчинивши по ворогові сильний вогонь, ціла сотня зірвалася з місця без наказу і рвонула в наступ під гору, щоб зайняти кращі позиції.

Кільканадцять ворожих вояків упало, й коли ці позиції були опановані повстанцями, розпочався вирішальний бій. Третя ворожа лінія залягла між деревами, а перша і друга розпочали втечу, потрапивши під перехресний вогонь. Хоч сотня вже мала успіх, бо зліквідувала дві лави ворога, то перед нею була ще третя лінія, й дуже небезпечна, бо знаходилася досить далеко від сотні. Щоб її досягти стрибками, треба втратити багато своїх сил, але рятунку іншого немає, лише наступ.

Пролунав голосний наказ Громенка:

- Друга чота сильний вогонь! Перша і третя в наступ!…

Швидкі короткі стрибки, й чоти опинилися за деревами. Тепер почала наступ друга чота, а перша і третя своїм гураганним вогнем не давали змоги ворогам піднести голови.

За сотнею почулися голосні ворожі крики і знялася сильна стрілянина.

- Вперед!!! - наказав Громенко, і його наказ повторили чотові та ройові. Свідомість того, що ворог ззаду й незабаром сотня опиниться в котлі смерти, підірвала її до пробою. Грімке «Слава!» прорізало повітря.

Цільний вогонь повстанців чірвав третю ворожу лаву з місця, й вона почала втікати. За нею побігла сотня, а позаду вже свистіли ворожі кулі. Ліс у цьому місці був дуже вузький, з обидвох сторін до нього прилягали поля, й це утруднювало акції сотні, а тут іще з'явилися й поранені, яких треба було нести. Друзі насилу тягли ройового Калину. Йому щось сталося з ногами, й він самостійно не міг зробити ані кроку.

Ще кількасот кроків, і вузепьким переліском сотня досягла великого Кузьминського лісу. Тут виставила сильні застави й почала себе упорядковувати. Доктор Шувар ствердив, що нерви відібрали Калині на короткий час владу в ногах, а сотенний господар Гупало оповідав, як у першій бойовій лінії він стягав із польського капітана пояс із пістолем, а той сам допомагав його розпинати. Забравши зброю, Гупало відійшов, а поляка лишив живим.

Останній лісовий бій був у відношенні сил понад сорок на одного в некористь сотні. І якби ворожа сторона була ідейна, то ні один вояк УПА не вийшов би із цього лісу. Але вояк без ідеї - це танк без палива, - як твердив колись виховник Зорян.

Поміж високими й густими соснами вже цілком стемніло, а змучені повстанці стрілецьким рядком простували на південний захід. Вони справді були виснажені до краю, але ніхто з них не нарікав. Деякі молилися, а може й усі. Ворожі листівки з різноманітними пропозиціями й далі не мали ніякого впливу на упівців, але дошкульний голод був тепер більшим ворогом від польського комуністичного війська. Адже воно могло знищити в бою лише кількох вояків, а голод викінчував усіх.

На узліссі сотню стримали, а по лінії пішов наказ дотримуватися обережности, бо спереду знаходився ворог. В інших обставинах його привітали б кулеметним вогнем, але сьогодні зробити цього не могли, щоб не зрадити напряму свого маршу. Пройшовши понад кілометр, сотня звернула наліво й обійшла таборуючий ворожий відділ. Виглядало на те, що ціла Польща, включно зі своєю армією й міліцією, переїхала на лемківські терени. Ворожі частини зустрічалися на кожному кроці, вони стаціонували по всіх усюдах, і повстанці із приємністю з ними повоювали б, та зліквідували б той чи інший табір, якби було де примістити поранених і розв'язати харчову проблему.

Сотня дійшла до лісу біля Крецьківської Волі. Командування вислало до виселеного села вояків за харчами, але вони вернулися з порожніми торбами, бо поляки перед тим усе у ньому пограбували. Вже розвиднялося, і треба було зайти у глибину лісу, щоб перебути день. Десь біля полудня через ліс пройшов сильний ворожий відділ, але не знати на чиє щастя становища сотні проминув.

Увечері сотня маршувала далі на захід, у напрямі Сяну. Але чому вона звертала до Сяну направо? Адже з лівого боку йшла дорога через свої села й великі ліси, а із протилежної сторони були тільки польські селища й маленькі ліски. Напрям маршу сотні скеровувався на Хрещатий ліс, віддаль до якого становила біля восьмидесята кілометрів, але власне тут командир Громенко ще раз виявив свої блискучі стратегічні здібності.

Вже було досить пізно, коли сотня дісталася до сіл Ліпші й Дембни. Наліво на відстані кількох кілометрів лежало місто Сянік, яке було переповнене ворожим військом. Та ворог думав тільки про ліс за Сяном, де оперували відділи УПА, а тут упівська сотня відважилася пройти поза його плечима. Коли б ця траса була до подолання за одну ніч, то з таким риском можна було б погодитися, але на марш поміж польськими селами й маленькими лісками міг відважитися тільки такий старшина як сотенний Громенко.

Сотня скерувалася до Сяну, а комендант Петя зі своїми бойовиками подався до села Лішні роздобути трохи харчів. Два рої перейшли Сян першими й зайняли обсерваційні пункти на обидвох боках шляху Сянік - Димів, а тоді почав переправу цілий відділ. У цьому місці ріка не була глибока, тільки по пояс, але досить широка. Рвучка вода збивала з ніг схудлих, вимучених повстанців, і лише зброя та амуніція додавали їм рівноваги. Голод - ворог число два й далі був небезпечнішим від першого. Він цілковито змінив у вояків гумор, відібрав настрій і силу носити зброю, занедбав гігієну і, як твердив командир Бартель, зруйнував гарний вояцький животик та заплодив ці чортові воші.

Перейшовши Сян, сотня затрималася в ліску й очікувала прибуття Петі та його друзів. Аж тут раптом у селі, до якого вони пішли, пролунали численні постріли. Всі були переконані, що коли чорт не вийде з халепи, то Петя таки вийде, але дехто сумнівався, чи цим разом йому вдасться вийти.

Та по якомусь часі висланці прийшли і привели зі собою дві штуки худоби. Село було заалярмоване, й ворог почав обстріл близького лісу, а не Сяну. Видно, Петя зумів добре замаскувати свій відхід.

М'ясо поділили швидко між роями, не змарнувавши ані краплини крови, й вояки почали його смажити над вогнищами та бенкетувати. А потім посипалися жарти.

- Цікаво, чому я це м'ясо припікаю, коли воно ще тепле? - казав Петя, тримаючи його великий кусень на патику над полум'ям.

Ніч була тепла й зоряна. Потім зорі затяглися густими хмарами, небо прорізали блискавиці, вдарив грім і почав падати густий дощ. Він лляв безперервно кілька годин, і виглядало, що заноситься на довгу слоту.

- Це добре, - затирав з усмішкою руки Бук, - дощ змиє горішню частину тіла, бо долішню я вимив тоді, коли переходив Сян.