УПА у вирі боротьби

Розділ 21. ШПИТАЛЬ НА ХРЕЩАТІЙ

Дальший шлях до командира Рена вів на Хрещату, а зв'язковим був озброєний цивіліст. Біля півночі чота перейшла шосе Балигород - Тісна, заглибилася на кілька кілометрів у ліс і занотувала. Це був початок масиву Хрещатських лісів. На другий день, простуючи в західному напрямі, вона дійшла до цілковито виселеного села, яке врізалося у згаданий масив. Називалося воно Лубни, й тільки остання літера різнила його назву від назви рідного Чумакового села. Все світило пусткою, сільська дорога заросла густою травою й кущиками, а довкільні поля тепер «обробляли» дикі свині…

Маршуючи далі через ліс, чота дійшла до другого подібного села Рябого, яке мало всього біля сорок хат і маленьку гарну церковцю. Чумак подивився з лісу через далековид на село й побачив там вози, коні та декілька осіб. Коли ж зв'язковий сказав, що українців із Рябого поляки вивезли ще в минулому році, й там нікого не може бути, то Чумак насторожився. Хто ж тоді є в селі? В Перемищині до малих лісів поляки не заходили силою, меншою від батальйону, а тут під самою Хрещатою видно зовсім нечисленну групу. Тут щось не в порядку!

- Пішли в село! - наказав Чумак.

Розстрільнею чота підходила до села. Зауваживши її, вороги вистрілили кілька разів і почали втікати. Повстанці здобули село майже без бою, але те, що біля двадцяти ворожих вояків утікало до поблизького лісу, цілковито здезорієнтувало Чумака. Якийсь внутрішній голос підказував йому забрати військові коні і якнайшвидше шукати укриття в лісі. Він дав наказ:

- Швиденько забрати коні й у бойовому порядку відступати до лісу!

Ройовий Шуліка й кілька стрільців миттю випрягли з військових возів коні і разом із запрягом відвели на доріжку. Забравши шість пар важких військових коней, повстанці, дуже задоволені своїми здобутками, рушили до лісу. Але одночасно з цим вони були напружені і чуйні, бо мали певність, що, крім тих кільканадцяти вояків із возами, десь поблизу мусить перебувати велика військова частина ворога.

Чота йшла доріжкою, що вела попри потік у глибокій балці. До лісу лишилося ще із двісті кроків. Але якраз ізвідти, куди повстанці прямували, посипалися ворожі постріли, й у чоті виникло хвилеве замішання.

- Вогонь! І бігом до лісу! - рикнув Чумак.

Повстанці мали щасгя, бо доріжка звертала до потоку, а за маленьким містком уже починався густий ліс. Смик й амуніційний Каня бігли останні. Нарешті всі опинилися в лісі, й лише коні, залишені упівцями та перелякані стріляниною, ганяли по полю.

- Дякувати Богові, - сказав захеканий Чумак, - що ця доріжка звернула до лісу!

- А ворог дурний, мов ціп, що її не загородив! - додав Каня.

Маршуючи в бойовому поготівлі й дуже обережно, чота прийшла до села Волі Мигової, а ввечері інший зв'язковий завів Чумака до командира Рена. Його Чумак бачив минулого року, коли він відвідував підстаршинську школу. Зараз командир Рен дещо постарів, і навіть голос у нього трохи змінився. Зголосивши свій прихід, Чумак склав звіт також і про сьогоднішній бій.

- Ех, ви, перемиська батярня! - змружив очі командир Рен. - Щастя, що не втратили людей! - Він розпитав про стан чоти, а тоді продовжував: - На протязі кількох останніх днів ми мали тут велику ворожу облаву. Командир Хрін за той час звів успішний бій із ворогом біля Буківська, й зараз ворожі сили туди підходять. Скоро матимемо докладні інформації про все, і якщо терен буде спокійний, ви підете із другом Мироном будувати шпиталь. Під час праці заховуйте максимальну обережність і не пускайте друзів до сіл!

Попрощавшись із Чумаком і Мироном, він відійшов у супроводі своєї охорони.

Розвідка донесла добру вістку, що ворог залишив ці терени, й чота, повечерявши в селі Волі Миговій, відійшла на призначене місце. Всі спали на досить грубому матраці з листя, біля маленького, але дуже шумкого потічка, який, стікаючи з високої гори, творив цілу низку водоспадів. Повстанців збудило тепле осіннє сонце, що пробилося крізь конарі дерев.

Мирон із санітарного відділу стояв із Чумаком на другому боці потоку, показував жестом руки в усіх напрямках і щось оповідав. Потім обидва розглядали якісь рисунки, й Чумак водив пальцем по папері, а палець Мирона вказував то на горішню, то на долішню течію потоку.

Обуджена чота милася в потічній воді, а деякі повстанці навіть голилися, хоч добре знали, що на протязі двох місяців не побачать жодної дівчини. Стрілець Скупий - так називався чотовий кухар - уставляв баняки біля потоку, під розлогим деревом, а призначений до помочі йому вояк маскував кухню гілляками. Галан - зв'язковий поміж господарчим відділом, Мироном і Чумаком - пішов із ройовим Шулікою й кількома повстанцями на постачальний пункт. Сюди в густі кущі були довезені харчі і знаряддя, а звідси їх носили до місця постою чоти.

Невдоволений стрілець Бук поклав на землю кілька лопат, потім єхидно сказав до Чумака:

- Що це? Робочий батальйон?… Невже для цього треба було стягати людей аж із Перемишля?…

Після сніданку Чумак зробив збірку. Він уповні здавав собі справу із важких завдань, які покладалися на чоту, але не знав, звідки має почати. Чи давати без ніяких пояснень, чи перед тим пояснити причину їхньої присутности тут?… Осторонь на палатці лежало кілька вівсяних паляниць, які в цих сторонах називали хлібами, а біля них досить велика кількість джаганів, лопат і сокир. Повстанці зиркали то на ці «хлібини», то на знаряддя, то на Чумака.

Перший відізвався Когут:

- Друже командир! Для цієї акції не шукайте гарних слів, а доброго нагая!…

Всі засміялися, а найголосніше розреготався Мирон. Чумак же далі роздумував над тим, що має сказати воякам. Багато з них уже мали за собою чотири роки служби при УПА, і підхід до них, як до новаків, був би помилковий, а то й неправильний. Про ідею говорити їм немає потреби, бо це такі хлопці, котрі у випадку поранення дострілять себе, щоб не потрапити до рук ворога й під тортурами не зрадити друзів. Укінці Чумак щось вирішив, наказав сісти й закурити, а тоді почав:

- Друзі! Вислання нашої чоти на віддаль понад сто кілометрів для будови цього шпиталя було подумане із причин конспірації. Ми мали ввійти сюди із зав'язаними очима, а після закінчення будови так само відійти. Але вчорашня ворожа облава все змінила. Тому не старайтеся запам'ятати це місце й пам'ятайте, що підбір нашої групи доказує про велике довір'я до нас. Тут перебуватимемо щонайменше два місяці, й упродовж цього часу нікому не можна буде виходити з табору без мого відома. Працюватимемо всі що черзі. На випадок переходу льокальних частин УПА всі стійкові мусять сховатися в кущах. Тримайте добру конспірацію й не розкидайте ніде паперів чи недопалків. Придбайте сухих дров для кухні, щоб не було диму. Дальші накази будете чути кожного ранку після молитви. Сьогоднішнім завданням є спорудження якоїсь колиби для нашого вжитку та забезпечення кухні. Чи є запитання?…

Гумору в повстанців не бракувало ніколи, тож Павук зараз же запитав, чи можна дістати кілька днів відпустки, а Когут хотів до джагана пару рукавиць, бо, мовляв, його руки заделікатні до такої праці.

Зрозумівши жарти друзів, Чумак усміхнувся, відійшов набік і почав переглядати пляни будови.

На другий день чотири стійкові вартували довкола табору, а в його середині йшла завзята праця. Зробили виміри на дві великі кімнати, кухню, магазин і туалет. Одна кімната мала вимір 7x9 метрів, друга - 6x5, третя - 4x3, а для туалету призначалося місце недалеко потоку. Велику увагу звернули на маскування, використовуючи для цієї мети поблизькі дерева, пні, корчі. сухе листя тощо.

Одні копали землю, другі носили з виселеного села Лубень бальки, а відпочинок фактично був лише на стійці. Один раз на тиждень господарський відділ привозив харчі й інші потрібні речі, лишаючи їх між кущами й не знаючи, для кого вони призначені. Важка і клопітлива праця тривала дванадцять годин щодня. Гору розкопали й вивезли з неї вниз, до потоку, сотні кубометрів землі, поки не дійшли до каменю, й то дуже твердого. Його розбивали молотами та залізними клинами. Від цієї праці воякам аж шкіра позлазила з рук, а стан погіршувався з кожним днем. До того ж почав падати дощ. Військові уніформи подерлися, підошви від чобіт повідпадали. Більшість повстанців запустила бороди, а Когут твердив, що воші з'їли йому ковнір, Коли б їхні друзі із сотні Громенка тепер їх побачили, то напевно не пізнали б. Колись у Перемищині ці вояки голилися майже щодня і чистили чоботи й однострої. Там ніколи не бракувало на них ґудзика, а тут не залишилося ані одного.

Котрогось дня будівельники підпирали бальками стіну, й цю працю перервав обід. Кожний дістав мисочку юшки із м'яким, напівзіпсованим замаринованим м'ясом, і всі їли мовчки, аж тут сипнув дощ. Чумак виділив шістьох вояків і наказав їм підперти стіну сильніше, щоб мокра земля часом не зсунулася й не зіпсувала будови. Між цією шісткою був призначений стрілець Бук.

- Я не піду, - раптом заявив він.

- Що ви сказали? - здивовано звів брови Чумак. Із такою заявою він в УПА зустрівся вперше.

- Я не піду! - ще раз підкреслив Бук.

- Чи ви свідомі того, що говорите? - різко спитав Чумак і ще раз повторив наказ.

- Я йшов добровільцем до УПА, а не до концентраку! - відрубав Бук.

Він був, може, найбільше заслуженим вояком з-поміж цілої групи, одначе за невиконання наказу його чекав польовий суд. І все ж таки Бук відмовився йти. А дощ уже лив мов із відра, падав на велике дерево, збиваючи із нього напівпожовкле листя, протікав через дах колиби, і великі краплі, трапивши на вогонь, перетворювалися в пару.

Решта вояків не відмовлялася, але до роботи поки що не йшла, дивилася, що буде далі.

Чумак нахмурив брови. Відмова послуху в упівських формаціях була річчю не до подумання, але цей випадок у таких специфічних обставинах треба було взяти до уваги й вирішити розсудливо. В Бука цілковито подерті чоботи, всі мокрі до нитки, й видко, що кожному навіть життя не миле. Але, із другої сторони, послаблення дисципліни, та ще при виконанні особливого завдання, означало анархію.

Подумавши якийсь час і не знайшовши розв'язки, Чумак вліз в яму, до коліна в воду, й почав відносити важкий бальок сам. Він закрив очі, спер свої руки на коліна, що тряслися від важкого тягару, й підставивши плечі, кожним нам'яттям м'язів повільно посував бальок догори. Ще лишалася віддаль біля одного метра, як раптом хтось підняв цього балька наче перце й положив на призначене місце.

Обернувшись, Чумак побачив при праці всіх. Навіть кухар залишив кухню й лопатою розкопував рів, випускаючи воду з великої викопаної ями. Чумак дивився на знайомі обличчя, але тепер усі вони мали болотистий колір, так що важко було кого-небудь розпізнати. Когут пірнув із головою в сіру юшку в одному куті глибше докопаної ями й, вилізши з неї, виглядав наче котлета перед смаженням, що викликало загальний сміх.

Увечері прийшов Галан і приніс деякі новини. Повстанці розпалили дві великі ватри й убрані лише у плащі сушили випрані у брудній воді потоку уніформи, білизну й чоботи. Когут був щасливий і заявив, що сьогодні витопив усі свої воші.

Павук звернувся до Галана й запитав:

- А що там «ОБГ» повідомляє?

- «ОБГ»? Яка ж це установа? - здивовано видивився на нього Галан.

- Хіба не знаєте? - Здивувався Павук і собі. - «Одна Баба Говорила»!

- Це не «ОБГ», а точні вістки, - пересміявшись, продовжував Галан. - Курінь Байди здобув Динів, і в Польщі знову зчинився великий шум, бо відділ УПА відважився на здобуття ще однієї бази, розташованої у ворожому терені.

- О, бачите! - аж підскочив Бук. - Там роблять війну, а ми діри в Карпатах риємо!

Не звертаючи уваги на його репліку, Галан оповідав далі:

- Не знати ще, які є жертви, але здобуття Динова - це великий успіх. Наступ був добре підготовлений. Наші висадили в повітря всі довкільні мости й перервали телеграфічні дроти, а щонайважливіше - забрали два вози ліків, мимо того, що Динів обороняло два ворожі батальйони.

- Шкода, що нас там не було, - промовив Чумак і замислився. Адже в Динові йому довелося прожити кілька років.

- А певно, що шкода, - підтвердив Когут. - Там була б змога зорганізувати собі якісь штани, а тут навіть латки нема де дістати.

- Ходив ти у «срібних» із мішка до двадцятки, то можеш і далі ходити, - додав Павук. Увечері після молитви в денному наказі стрільця Бука покарали чотиригодинною стійкою за невиконання наказу. Пізніше при вогні Бук запитав Чумака:

- Чи зголосите мене до карного звіту?

- Навіщо? Ви вже покарані.

Дощ перестав, одначе слабе осіннє сонце висушувало болото дуже поволі, а ще повільніше посувалася вперед будова шпиталя.

Нарешті одна кімната була накрита метровим шаром землі. Над нею поставили високу дупласту ялицю, що служила за комин. Із гірського потоку допровадили рурами попід землю воду, а відплив її через три кімнати й туалету був дуже зручно каналізований. Маючи практику в будуванні бункерів, а до того перебуваючи раніше в підземному шпиталі, Чумак хотів спорудити цей шпиталь якнайвигідніше.

Підземний шпиталь-бункер на горі Хрещатій, збудований чотою Юрія Борця-Чумака 1946 р.

Одного дня до нескінченої ще цілком кімнати принесли трьох поранених, а з ними прийшла медсестра Зірка й санітар. Чумакові стало досить дивно, як тут можна було приміщувати людей. Адже на випадок облави їх треба обороняти. Під цим оглядом Перемищина, а особливо терен сотні Громенка мав куди краще забезпечення, бо посідав десятки готових бункерів.

Тим часом відділ Хріна і Стаха, яким зараз командував Хрін, зводив майже щодня великі бої, і про нього вороги говорили найбільше. З посиленням інтенсивности боротьби збільшилася кількість поранених, і до нескінченого шпиталю знову привезли трьох. А зараз же після цього одержали вістки, що на цей ліс іде облава. Санітар зарядив перевезти поранених у терен Трикутника, до села Кривого. На місце будови привели двоє коней, і з допомогою будівельної чоти розпочалося транспортування. Тяжче ранені їхали на конях, легше раненим допомагали повстанці йти, а одного треба було нести на ношах.

Перейшли обережно шосе Балигород - Тісна - місцевість, у якій командування УПА заборонило вести будь-які акції, і невдовзі доставили поранених на місце призначення. Цього ж самого дня чота поверталася до своєї колиби, й на одному коні їхав ройовий Шуліка. Недалеко Тісної, де перехід мусив бути якнайбільше конспіративним, раптом пролунав постріл, і то в самій середині чоти.

Стримавши марш, Чумак побіг уздовж стрілецького рядка, й побачив таке, чого ніколи не сподівався бачити. Кінь, на якому їхав Шуліка, споткнувся, й коли ройовий падав із коня, вистрілив його незабезпечений автомат, а куля пройшла коневі наскрізь через карк. Переляканий Шуліка досить голосно кричав:

- Дайте бандаж! Дайте бандаж!…

Кінь стояв на місці й важко дихав, а через діри з обидвох сторін виприскувала водограями кров. Чумак узяв його за вуздечку й повів у кущі. Зробивши кілька кроків, кінь звалився на землю, а Чумак вийняв пістоль і його дострілив. На Шуліку тілько подивився з докором.

До закінчення шпиталю лишилося кілька днів, і вояків уже не треба було підганяти. Когут безперервно чув під носом пахощі білого перемиського хліба, а Павук мріяв про гарну грубеньку Ксеню.

Почалося маскування шпиталю іззовні. Помили дерева й гілля, щоб ніде не залишилося сліду свіжої землі, накрили поверхню старим листям, посадили багато малих кущиків та удекорували певні місця старими великими пнями, притягненими конем. Укінці все довкола виглядало нас і природно, що, здавалося, тут ніколи не ступала людська нога. А під землею був шпиталь УПА…

- Залишилася ще одна праця, - сказав Мирон. - Ми одержали із Сянока гарний подарунок, і прошу вас допомогти принести його сюди.

Чумак здивувався, що зі Сянока. Таж там, напевно, немає ані одного українця. Багато виїхало на Захід, а решту вивезли й вимордували комуністичні банди. Але дарунком він зацікавився.

Пішли на постачальний пункт і тут побачили багато пакунків та різноманітних речей. Носячи їх до шпиталю й розпаковуючи, повстанці не могли вийти з дива. Вони знали добре про тяжкий стан українців у цьому місті й бачили, що сітка ОУН відповідно забезпечила цей терен у минулих роках. Звичайному спостерігачеві навіть на думку не прийшло б, що тут можуть жити українці. А в дійсності сітка ОУН працювала дуже успішно, й доказом цього стала сьогоднішня достава речей до шпиталю. Були тут матраци, польові ліжка, кухонне начиння, медичне приладдя, багато книжок, ліків, харчів, навіть таких продуктів. як кави й цукру, а також цигарок. І це все робили люди в Сяноці, наражуючи себе на страшну небезпеку.

Це вже не була звичайна стихія, а систематична підготовка до затяжної і завзятої боротьби…