УПА у вирі боротьби

Розділ 23. БОЇ ВЗИМКУ

Світ зустрів 1947-ий рік, а український нарід - тридцятий рік безперервної боротьби за свою незалежність. Відділ відсвяткував Свят-Вечір у селі Рибнім, а святочна атмосфера, як і в минулих роках, була дуже піднесена. Про непевний завтрішній день вояцтво старалося не думати. Його зброя поки що запевняла свободу, й повстанці її повністю використовували.

До знищення відділів УПА щораз то завзятіше брався запеклий комуніст, ставленик Москви у Варшаві, генерал Свєрчевський зі своїм штабом. На ньому натискала Москва, а він робив натиск на своїх підвладних. Поставив на Закерзонні проти упівських з'єднань 55.000 регулярних військ, а, крім того, багато міліції та агентів. Свєрчевський належав до великих амбіціоненерів, був фанатичним комуністом, а практика, одержана під час громадянської війни в Еспанії, тепер йому дужіе придалася.

Його плян був зовсім простий: віддати десять своїх за одного повстанця, і скінчити з відділами УПА протягом зими, або, як він казав, по слідах виловити повстанців як зайців. Його підвладні одержали наказ гонити упівські формації всіми силами й ліквідувати їх.

Одначе, практика показала зовсім інше. Перший великий наступ на сотню Громенка в Дилягівському лісі буя переведений цілим ворожим полком. Застава сотні, зауваживши ворога, привітала його вогнем, а сотенний, яким уже мав ясно вироблений плян маневрування, наказав своїм воякам відступати по снігу, що висотою сягав до пояса. Оскільки відступ відбувався стрілецьким рядком по витоптаній стежці, то ефективний наступ ворога був би осягнений тільки розстріліьнею, але в такому випадку кожний вояк мусив би промощувати собі шлях по глибокому снігу, що утруднювало дію. З огляду на це, поляки змінили тактику й повели наступ стежкою, витоптаною сотнею, аж доки підкладена упістами міна не пригадала ворожій стежі, що по цій стежці можуть ходити лише повстанці. Й хоч другої міни на ній цього дня не було, - ані один ворожий вояк нею більше не пішов.

Поляки почали прокладати другу стежку, поруч з упівською, але й тут їм не пощастило. Замаскований сотенний кулемет переконав їх, що «гусачком» наступати не можна, бо одна кулеметна куля здатна забити одразу кількох вояків.

Під час обіду чотовий Бартель сказав, що дуже хотів би прочитати ворожий рапорт про сьогоднішню облаву, але Чумак цікавився іншою справою: він думав над тим, як виглядала б сьогоднішня оборона сотні без командира Громенка.

Після обіду марш продовжувався. Зробивши колесо, сотня дійшла до того місця, звідки почався ворожий наступ. Авангардна стежа посувалася дуже обережно й раптом зауважила в лісі трьох ворожих вояків. Вони були певні, що коли їхнє військо переслідує бандерівців, то тут небезпеки немає, тому розклали вогонь і грілися біля нього. Чекали на прибуття своїх.

А, замість своїх, із кущів блиснула цівка автомата й почувся голос:

- Руки вгору!…

Ці троє поляків були дещо «мудріші» від інших. Один із них навмисне відірвав підошви від чобіт, щоб мати причину не йти в бій, другий відморозив собі руки, а третій належав до санітарного відділу й доглядав їх обидвох до часу повороту своїх. На допиті ці «герої» сказали, що відморожені руки й ноги можна вилікувати у шпиталі дуже швидко, але воювати вони не мають бажання, бо, мовляв, молоді і хочуть жити.

Сотенний задумав тут зробити засідку й відповідно зустріти ворога, коли він повернеться. Але його не було довго - топтав свою стежку поруч з упівською доти, доки на нього не полетіла нова черга з повстанського кулемета. Після цього сотня відійшла своєю стежкою, забравши від полонених зброю й медикаменти, а залишивши їм українську визвольну літературу. В лісі вже темніло, зближався вечір, і ворог вирішив відступити за Сян.

Вояки сотні Громенка звикли до боїв настільки, що дивилися на них як на своєрідний вид спорту. Й хоч кожному хотілося жити, їх тягло до боїв, до акцій, до чинів. За їхнє життя найбільше боялися командири, а зокрема сотенний. У бою він завжди був перший і неймовірно відважний, але, будучи добрим стратегом і тактиком, знав дуже добре, що в такій важкій і затяжній боротьбі відваги мало. Вояцтво мусить придержуватися військових законів і правил. Вистачить однієї помилкової акції або неправильного рішення, і в одному бою можна втратити цілий відділ. Не раз перед вимаршем на акцію Громенко говорив:

- Друзі! Пам'ятайте завжди про бойові правила! За цей довгий час ви вже повинні були навчитися ходити поміж кулями. Всюди мусите діяти розумно, холоднокровно й розсудливо. Але, коли є потреба, тоді треба заризикувати навіть життям. Отож для рятунку своїх друзів «не вагайся, брате»…

Сотня являла собою міцний, сконсолідований моноліт, і добір новаків до неї був би зайвий, а, може, навіть небезпечний. Це добре розуміло командування, й тепер нових сил до сотні не добирали.

Через два дні ворог заскочив боївку СБ й польову жандармерію в селі Володжі. Під час їхнього відступу до лісу вив'язався кровопроливний бій. Оточенений друг Камінь, добрий приятель Чумака ще з-перед війни, поклав із «ПЖ» чотирьох ворожих вояків, а коли побачив безвихідне становище, - застрілився. Його поховали в селі Рибному з участю всієї сотні й відданням військових почестей.

Хуртовина, яка шаліла на протязі кількох дняв, ущухла, зате вдарили сильні морози, а, одночасно з цим, ворог посилив свою активність. Незважаючи на це, сотня Громенка вибралася у пропагандивний рейд на ворожу територію, до і вла Ніздрця за Сяном, населення якого складалося лише з поляків, а, крім того, у ньому таборувало з'єднання регулярної польської армії і сильна станиця місцевої міліції.

Погода навряд чи сприяла цьому рейдові, й коли сотня, рушаючи в похід, демонструвала свою відвагу, то мороз показував силу також. Грубий шар льоду на Сяні час від часу тріскав із такою силою, що це нагадувало експльозію, а руки прилипали до сталевої зброї, мов до клею. Колишня гарна чорна борода бунчужного від морозу побіліла цілковито, бо на волосинках висіли льодові бурульки.

Завдяки сильному наступові на терен дій УПА, ворог ніколи не сподівався, що сотня Громенка завітає до Ніздрця як непроханий гість. А вона таки завітала. Перейшовши Сян, укритий грубою верствою льоду, зверху якого лежав сніг, сотня ввійшла до тієї частини села, де не було ворожого війська. Громенко вислав у напрямі громадського будинку і двірських забудов, де стаціонувало військо, сильну заставу, й сотня почала розходитися по хатах.

Такі пропагандивні рейди давали добрі наслідки, бо здобували для відділів УПА багатьох прихильників, але вони мали більший успіх у глибині Польщі, ніж у селах, які лежали безпосередньо за Сяном, бо тут всюди було багато ворожого війська й панувала постійно напружена атмосфера. Заходячи до хат, повстанці часто зустрічалися з непевними й переляканими польськими селянами.

Будинок міліції знаходився в тій частині села, яку зайняла сотня, і в одній хаті повстанці застали при вечері місцевого коменданта міліційної станиці. Вони його не роззброювали, навіть почали жартувати з ним, але про це повідомили коменданта СБ Петю. Через кілька хвилин два коменданти, наче старі друзі, тиснули собі руки, але в поляка рука чомусь тряслася.

Тим часом польські міліціонери втекли туди, де квартирувало військо, й незабаром у селі залунали постріли. Заалярмовані повстанці виходили з хат і чотами сходилися на збірний пункт, готові кожної хвилини до бою, але постріли не повторювалися. Аж через якийсь час від сторони, де стаціонувало військо, почувся сильний кулеметний вогонь. Поляки не думали про наступ, а підготовляли оборону будинків, які займали.

До збірного пункту друзі сотні принесли вбитого ворогом ройового. Його застрілив польський міліціонер, який утік до місця постою військових частин. Смерть одного з найкращих ройових була болючою втратою для сотні тим більше, що він, крім прикмет доброго підстаршини, був завжди веселий, гарно співав і мав театрально-мистецькі здібності.

Вистачило б сотенному дати наказ про пімсту, й через годину ціло село, включно з військовою базою, являло б собою купу попелу, але такого наказу не було. Сотня відходила за Сян, несучи тіло ройового, а друзі коменданта Петі вели на шнурку із зав'язаними очима роззброєного польського коменданта міліції.

Проходячи біля полоненого, Когут із притиском сказав: - Я б йому,…синові зав'язав не очі, а горло…

Після двогодинного маршу сотня прийшла до місця таборування попереднього дня, в ліс біля села Гут. Ватри, полум'я яких учора сягало до верхів дерев, іще мали багато розжареного вугілля, й кинуте на нього гілля одразу спалахнуло. Відгорнувши сніг із повстанських матраців, зроблених із чатиння, вояки клалися спати. Накривалися плащами й палатками, а верхню палатку обов'язково змочували снігом, бо вона, замерзнувши, творила ізоляцію між теплими тілами повстанців і сильним зовнішнім морозом.

Павук скаржився на вчорашню цибулю, з'їджену Когутом, і зарікався, що більше з ним не спатиме. Польський комендант міліції сидів дуже близько вогню, але цілий час дрижав. Йому вже розв'язали очі й дали великий кожух, та він далі дзвонив зубами й не міг вимовити ані слова. Комендант Петя поводився з ним дуже тактовно, тож по якомусь часі поляк заспокоївся, й командир Лагідний і провідник СБ Летун почали прислухатися до вартісних зізнань-інформацій, що їх він давав Петі.

Після полудня з-за хмар визирнуло сонце, але проміння його було дуже слабеньке, а само воно виглядало радите на великий місяць. Сотня відійшла на похорон друга ройового, тіло якого поклали в могилу, накрили зверху палаткою і присипали замерзлою землею та снігом. Загиблого від усіх попрощав отець Кадило, а для друзів покійного, які лишилися при житті, просив у Всевишнього сил і витривалости, щоб із надією на кращий завтрішній день далі вели цю нерівну боротьбу.

Увечері комендант Петя і двоє друзів із його божки відпровадили коменданта польської міліції із зав'язаними очима до його села. Над Сяном поляка обкрутили на місці кілька разів і розв'язали очі. Закуривши цигарку, він почував себе певніше, а на запит Петі, чи не боявся, що його розстріляють, відповів:

- Коли б ви мали мене розстріляти, то не зав'язували б очей.

Комендантові віддали пістоль без набоїв, потисли руки й розійшлися кожний у свою сторону.

Ворожі вимарші проти відділів УПА частішали з кожним днем. До Перемишля, Сянока й Динова прибували довжелезні військові ешельони. Для боротьби з повстанцями ворог змобілізував кілька додаткових річників. Бої відбувалися всюди, але найтяжчі з них вів тепер курінь Хріна, про якого говорила ціла Польща. Про нього згадував також і звільнений комендант із Ніздрця, питаючи, чи то правда, що дивізія Хріна з'єдналася з дивізією Різуна, й тепер обидва б'ються в Карпатах. Петя авторитетно підтвердив це кивком голови.

Коли б статистика бойових звітів збереглася, у ній читач знайшов би, що взимку 1947 року відділи УПА звели цілу низку важких боїв з окупантами по цілій Україні. Сотня Бурлаки, яка тепер майже ввесь час діяла в поєднанні із сотнею Ластівки, була заангажована в кількох поважних боях, й обидві понесли досить великі втрати. У звіті бунчужного Соколенка лише за місяць січень було записано сімнадцять боїв і сутичок. І коли повстанці мали втрати, то ворожі були десятикратно більші.

Та ось із Карпат, де оперував курінь Хріна, прийшла тривожна вістка про велику й болючу втрату. 23-го січня 1947 року на Хрещатій перестав функціонувати шпиталь УПА. В нерівній боротьбі з ворогом згинула його санітарна обслуга й усі поранені, які у шпиталі перебували, - разом сімнадцять осіб…