УПА у вирі боротьби

Розділ 37. СОТНЯ ГРОМЕНКА В НІМЕЧЧИНІ

На сході шаріло, наближався новий день. У баварському лісі тихо, ані найменшого подуву вітру. На небі поміж високими соснами одна за одною гасли зірки. На м'якій траві посеред лісу спали потомлені повстанці, дихаючи чистим, повним аромату живиці повітрям. Лише десь-не-десь було чути порізнені звуки, що тільки підкреслювали цю лісову тишу.

За кущем стояв на стійці вояк, споглядав раз по раз на повстанців, наслухував і зорив у глиб лісу так далеко, як тільки міг досягнути його вправлений зір і слух.

Ген десь далеко свистів паровий льокомотив, а в німецькому лісі й далі спокійно і тихо.

Службовий сотні командир Рубач змінив стійку, збудив санітара Зірку, а той відразу взявся обмивати й перев'язувати поранених.

Сотник Громенко, довгенько попотягавши на поясі бритву, докінчив своє голення, ретельно почистив свій на диво ще в доброму стані військовий однострій, прип'яв до пояса мапник, перевісив через груди свій легкий автомат, закурив цигарку і легким кроком відійшов набік.

Службовий Рубач оголосив «Ранню зорю», і сотня заворушилася. У таборі почалося пильне вмивання та чищення одностроїв і зброї, немов сьогодні мала відбуватися військова дефіляда. Вояцтво енергійно взялося до праці, одначе, як ніколи раніше, в сотні панувала мовчанка.

Тільки вістунові Павукові не забракло й тепер гумору. Його колишній арсенал із п'ятьох десятків слів німецької мови десь загубився по дорозі протягом кількох років, і він невтомно допитувався друзів:

- Хто з вас має німецький словник? Я вже чую гарну німку, а через серце, пане-брате, дорога до повного шлунку.

Вершки дерев освітило сонце, а згодом його проміння пробилося між галуззям і до повстанців. Сотник Громенко, завжди бадьорий і веселий - навіть і у безвихідних боях вояцтво бачило на його лиці посмішку погорди до ворога - сьогодні здавався сумним і зажуреним. Що він думав, не тяжко було догадатися. З його доброї бойової сотні, яка колись мала понад двісті двадцять вояків, не залишилося навіть і четвертини. Багато вояків упало в запеклих боях, частина поранених дісталася ворогові до рук, а сумна їхня доля була відома кожному повстанцеві.

Протягом минулих тижнів най завзятіших боїв в Україні, а потім під час тримісячного рейду на Захід, він не мав зв'язку з командуванням УПА. На його відповідальності було здобування зброї, набоїв, ліків, одностроїв, а також і стратегічне плянування боїв і переходів через країни, по яких дослівно роїлися сотні тисяч ворожого московського, польського й чеського війська, вирядженого модерною московською та американською зброєю. В Україні триває далі запекла, нерівна, одинока в історії світу боротьба, а він із своїм відділом чомусь опинився аж тут, у баварських лісах, і з тим вояцтвом має робити якусь пропагандивну політику, якої зроду не любив.

Політвиховник Зорян, що займався при його відділі пропагандою, і командир куреня майор Байда кілька днів перед вимаршем на Захід відійшли на нараду до командира Рена, і доля їхня невідома.

Громенко поглянув на своїх вояків, і їхній виснажений вигляд ще побільшив його журбу. «Та тут треба, - майже сказав він уголос, - авт Червоного Хреста, щоб відвезти їх усіх до шпиталю, а не думати про якусь запляновану пропаганду на Заході».

Сьогодні доведеться зустрітися з американською військовою залогою в Німеччині. Цікаво, як вони нас приймуть?

А може, той вірний союзник Москви схоче передати нас москалям?

Та того він найменше боявся. Підсвідомо він навіть бажав, щоб так сталося, бо щойно тоді була б пропаганда такого розміру, яку він цілком компетентний плянувати.

І він уже, на всякий випадок, почав собі уявляти:

«Нас везуть на військових автах у напрямі сходу. З нами досить велика депортаційна американська залога. Ми покірно ідемо перших кільканадцять кілометрів, а потім - одчайдушний бій і кількадесят сучасних нащадків Джорджа Вашінгтона відсилаємо до св. Петра. Тим, бодай частково, сплатили б борг за американське спілкування з Москвою і за кривду Україні та іншим поневоленим народам, що її вчинив їм президент Рузвельт. О, тоді була б пропаганда! Про неї напевне заговорив би цілий світ».

Думку командира перебив регіт сотні.

Вістун Павук надумав інакше:

- Підлої німоти він не буде чіпати, а поїде до багатого вуйка до Америки і там пошукає собі американку.

Командир підходив до сотні. Вів повеселішав, ще раз упевнився, що зовнішній вигляд повстанців не віддзеркалює їхнього морального і бойового стану.

Взагалі його й не дивувало, коли довідався, що стрільці так само думають, як і він; що більше - вони вже наполегливо шукають способу, як заховати, в разі обшуку, свої пістолі, гранати, ножі та бритви на випадок депортації.

Готування повстанців до незнаного майбутнього перервало гуркотіння авт американської військової колони, що в бойовій поготові посувалася дорогою з міста Пассав у бік лісів. Про цю колону вже звітував стрілець Джміль, що перший запримітив американське військо.

- Напевне, повідомив отой німець із млина, де вояки вчора купили трохи борошна, - сказав командир і нарядив:

- Друже Рубач, покличте командира Лагідного і бунчужного Соколенка до мене!

Незабаром троє старшин почали плямувати зустріч із тими незнаними американцями.