УПА у вирі боротьби

Розділ 44. КООПЕРАТИВА УПА

Хідником ішли люди, хтось сказав «Добривечір», але я нічого не чув і не бачив. Я уже мріяв про успіх свого наміру. Не раз чував від людей: «Коли б гроші, то й не одне зробив би!» Я самих грошей не прагнув. І пригадалося мені, як ще в Динові, мавши тільки сотку, закуповував товару на кільканадцять соток. Звісно, потім мав клопіт із викупом векселів.

Доводилося не раз прохати в багатого жида позики, а той добряга позичав, але не одразу, а кілька хвилин перед крайнім строком. Він ніколи не відмовив, і я дивувався, що жидок такий добрий! А пізніше, за кілька років, тато мені сказав, що за ті гроші він жидові ручив.

Тепер я знов хотів жити, змагатися, допомогти своїм друзям і не бути тягарем для інших. З тією думкою я спинився під дверима мешкання панства Бачинських і постукав.

- Вітаємо партизанів! - привітала мене пані доктор. Пан інженер відклав набік свій часопис і налив по чарці. Всі троє випили і завели розмову. Я розповів про життя і свої пригоди у повстанських загонах, а вже пізно ввечорі вирішив іти додому. Про позику не відважився питати. По-перше, я не мав тут ручителя, а по-друге, ще так недавно добра ідея виглядала мені тепер занадто наївною.

- А як ваші торговельні пляни? - запитала несподівано пані доктор.

- Краще не згадуйте! Мені здається, що той намір - нездійсненний.

- Що ви? А чому ні?

- Може б ви зрадили мені дещо із своїх торговельних таємниць? - запитав жартома інженер Бачинський.

Я почав розповідати про свої пляни, а пан інженер сказав:

- А чому б не спробувати? Що можете втратити?

- Моїх триста марок і ваших п'ять долярів, - відповіла за мене пані доктор, поклавши на стіл триста марок.

- Що будете в тій крамниці продавати? - питав далі пан інженер.

- Все, що можна буде дістати, і що потрібне таборянам, почавши з городини та садовини, що їх можна дешево купити в околиці Штутгарту.

- Це дуже добре. Я вам випозичу авто, тільки шоферові треба буде щось заплатити.

Я подякував за позику, за пораду й авто і незабаром пішов задоволений до своїх друзів. Хлопці ще не спали і я урочисто їм проголосив:

- Друзяки! Відкриваємо в таборі крамницю!

Гудим, Нічний і Сержант неприховано глузували з цієї моєї «витівки». А інші зацікавлено слухали, як я у подробицях з'ясовував свої пляни. Я навіть одразу призначив, хто з них буде в тій крамниці продавати, запропонував, щоб підприємство назвати: «Кооператива вояків УПА». Свої пропозиції я піддав голосуванню друзів.

Багато з тих юнаків оце вперше в своєму житті голосували. Пропозиція пройшла майже одноголосно, бо тільки санітар Зірка утримався.

Півгодини пізніше таборові пожежні авта помандрували до колишньої кінської стайні, а в їх приміщенні почалося ґрунтоване прибирання. Хлопці запопадливо працювали. Павук, уже вправляючись на продавця, догідливо раз-у-раз запитував:

- Прошу, чим можу служити?…

На другий день повстанці робили з дощок полиці, а ввечорі я із шофером поїхали по крам. Шофер на ввесь голос виспівував коломийки, що заколихували мене втомленого, і я заснув у кабіні.

За триста марок накупили товару й навантажили ним велике авто. Задоволені верталися до Байройту. П'ять долярів ще й далі були в кишені!

Опівночі розбуджені повстанці розвантажували з авта куплений крам. А була тут усячина: капуста, морква, нова картопля, горох, салата, огірки, якісь сливи, цибуля, черешні… Я дораджував, як укладати товар, робив калькуляції, накинувши тридцять відсотків, і писав картки з цінами. Оскільки поки що приміщення і продавці були безплатні, то й ціна на городину вийшла багато нижчою за місцеві ринкові ціни.

Шофер заплати не прийняв. Він обміняв собі за справжню каву мішок картоплі та досить багато сала, з якого добрий кусень ще й подарував повстанцям.

На квартирі я іще раз подав указівки й інструкції: Нічному й Ромкові про обслугу і продаж товару, а інших просив, щоб їм допомагали, а сам, уже майже на світанку, поклався спати.

Трохи побоювався, чи друзі впораються із такою працею, бо ж моїх вказівок могли й не засвоїти. В той час, як я тлумачив їм своє, вони насолоджувалися огірками, цибулею й салом, уминаючи давно некуштовані ласощі.

Я прокинувся вже пізно вранці, визирнув у вікно і ледве вірив своїм очам: перед крамницею стояла досить довга черга. Людей уже три роки годували порошкованими харчами та ерзацами, тому вони стужилися за свіжою городиною і тепер радо купували її.

Було, правда, й кількох щасливців, що мешкали в кошарах по боках табору, там мали свої грядочки з деякою городиною.

Я напився чорної кави і знову вибрався на закупи до міста. По дорозі хотів зайти ще й до крамниці, але там був надто великий рух, тому тільки помахав рукою задоволеному й усміхненому другові Нічному.

Йдучи до міста, я плянував дальший розвиток новоспеченої кооперативи.

У телефонній книзі вибрав найгрубшим друком подану адресу гуртівні, відписав собі її і подався туди.

Гарненька і діловита німочка, як виявилось пізніше, власникова донька, прийняла мене чемно. Я подав їй свою записку з назвою й адресою кооперативи, і запитав:

- Що можна тут купити?

- Маємо декотрі сорти товару на картки, а є й інші, вільні. Імпортована садовина продасться без карток, але в обмеженій кількості.

- Я вчора їздив до Штутгарту і там закупив досить багато товару, тому мені сьогодні бракує марок, маю тільки доляри.

Вдоволена німкеня заявила, що радо приймає доляри, сказали мені розглянутися по крамниці, а сама побігла на другий поверх по батька.

Мені було трохи ніяково, що в мене тільки п'ять долярів, а прийшов до великої гуртівні як великий купець. Напевне німець зараз розчарується.

- Та що мені? - заперечував я свої сумніви. - Німці знищили й пограбували цілу Україну, а я маю соромитися своїми п'ятьма долярами? Сьогодні п'ять, а колись, може, буде й п'ятсот, тоді й закупи будуть приємніші.

Я почав оглядати крамницю. Тут були оселедці, квашена капуста, помаранчі й цитрини з Італії, - добрий товар для табору.

Огрядний лисий німець виявився добрим купцем і приємним чоловіком. Він закликав мене до свого кабінету й тут я щиро й відкрито розповів йому про табір, про нову й одиноку в таборі крамницю-кооперативу, а тоді вийняв і поклав на стіл своїх п'ять долярів.

Німець виплатив мені багато більше за них від офіційного банкового курсу. Я сказав німцеві записати виплачені йому марки на рахунок моєї кооперативи і несміливо запитав, чи міг би дістати в нього якийсь малий кредит.

Німець хвилинку подумав, а тоді відповів:

- Уділяю вам тимчасом кредиту до висоти 200 марок. А далі все буде залежати від успіху вашого підприємства.

Увечері друзі знову по-військовому розвантажували друге авто товару і носили до крамниці. Нічний уже десь знайшов величезну колодку, прикручував її до дверей і промовляв:

- Вже маємо багато товару і треба уважати.

- Гадаєш, що хтось міг би обікрасти партизанів? - запитав Бурий.

Увечері на квартирі повстанців на столі стояло в торбі два кілограми борошна, були й коробка порошкованого молока, пачка маргарини й чимало городини. Я, вдоволений, починав книговодство, а Каня й Павук смажили налисники. Павук зазначав на кусникові паперу, скільки й кому вже їх дав. Перевертав налисники підкидуванням угору разом із сковородою, що йому досить удавалося, бо на підлогу падали тільки декотрі. Він відразу підіймав їх і клав на сковороду.

Нічний походив із заможної господарської родини, та й сам був дуже господарний, тому й швидко вибивався на керівне місце. Він розподілив працю в крамниці й у кімнаті, декотрих призначив мити начиння, інших варити, так кожний мав якесь заняття.

Раненько всі вже були на ногах. Поголившись, зварили снідання і чекали, щоб відкрити крамницю о годині восьмій. Я ще лежав у ліжку, прислухався до моторної праці друзів і був удоволений успіхами. Нічний і Ромко виявилися добрими продавцями, що й зменшило мені клопіт.

- Не товчися! - сказав до когось Нічний. - Чоловік кілька днів намучився, дай йому відпочити!

Він так говорив про мене, що вже хотів уставати, але почувши репліку Нічного, вирішив ще трохи подрімати і заснув.

Уві сні знову торгівля, ще фантастичніше. Повстанці вже тепер. директори, елегантно вбрані, до них усміхаються гарні дівчата. Вони висилають командирові Громенкові гарне військове вбрання й елегантні чоботи. А ось, навпереміну, сниться мені, що вони всі на великій забаві в однакових темних убраннях із білими метеликами-краватками…

Але в цю гарну сон-мрію втрутився голос Зірки:

- Чумаче, тебе шукає комендант табору.

- Поклич його до кімнати…

Я натягнув штани, нап'яв сорочку, обтер мокрим шматком лице і почав зачісувати своє неслухняне кучеряве волосся, як до кімнати увійшов комендант табору.

- Пане Чумак! Я більшої анархії у своєму житті ще не бачив і їй мусить прийти кінець! - замість привіту вигукнув комендант.

Це саме думав і я, і так мені кортіло зробити кінець цій анархії та присмарувати комендантові на долішню частину 25, щоб міг тепло спати кілька тижнів без накриття. Такої самої думки був і Зірка, він демонстративно тримав у руці кия, вирізаного колись на прогулянці в лісі, а на його обличчі було видно схвильованість. Комендант також то червонів, то білів…

Зірка став біля дверей, немов хотів загородити комендантові вихід. Я думав, яку тактику застосувати. Кілька місяців тому приїзд повстанців до табору викликав у коменданта неспокій, він боявся втратити свою посаду, боявся за свою шкіру. Тепер він ще більше подразнений, бо повстанці відкрили свою крамницю, щоб не бути для мешканців табору тягарем…

В кімнаті тихо. Посередині стояв комендант і поглядав то на мене, то на Зірку, що вже заспокоївся і обтісував ножем палицю.

Що ж говорити до такої людини? Його треба побити іронією, думав я, і по досить довгій мовчанці промовив:

- Добридень, пане добродію! Тоді, як ви хотіли вигнати нас із табору, ми договорилися - ми не «ваші», а ви не «наш» комендант. Так і тепер. Біжіть до свого кабінету і рапортуйте своїм начальникам про те, що ми чесним трудом заробляємо собі на життя.

Я підійшов до дверей і широко їх розчинив.

- Чи не краще дати йому кілька буків? - запитав Зірка.

- Ні, хай іде, його і буком не спам'ятаєш!

Комендант прожогом вибіг із кімнати і почимчикував до свого кабінету, а друзі ще довго обговорювали комендантову візиту і побоювалися, щоб не прийшов наказ закрити крамницю.

За кілька годин біля крамниці спинилося американське авто з трьома військовими поліцаями. Вони ввійшли до крамниці й зробили ґрунтовний трус - шукали «нелегального краму». Але не знайшли, бо його не було. В своїй обережності я таку комедію передбачав.

Тоді запитали, де закуплено з італійським написом на скриньках помаранчі й цитрини, їм дали перший рахунок із гуртівні, а один із них запхав його собі в кишеню і сказав до мене:

- Каман!

Так я, напіварештований, під ескортою поїхав до квартири СіАйСі.

В канцелярії був той самий капітан, що й першого разу, але сьогодні він зустрів мене непривітно, навіть вороже. Наказав обшукати всі кишені, але - крім листа від командира Громенка і списка шістнадцятьох псевд - поліцаї нічого не знайшли. Тоді капітан почав випитувати про справжні прізвища повстанців.

- Вірте мені, що я не знаю, - відповів я. - Повстанці мають рідню в Краю, якій загрожує небезпека, тому в нас сувора конспірація.

- Яка причина, що вам у таборі не хочуть дати документів?

Видно, що перекладач Андрій був лише механічним перекладачем, бо американець української проблеми ні в Україні, ні в таборі не розумів. І я почав вияснювати:

- Пане капітане! Німці валили держави одну за одною, а наш нарід відважився поставити їм спротив. Згодом такий самий сильний спротив ми поставили московській червоній імперії, брутальність якої вам, людині вихованій у вільному світі, важко зрозуміти. Наша 250-тисячна повстанська армія, з підтримкою українського населення, успішно бореться і сьогодні, без жодної закордонної підтримки. Наш Провід вирішив вислати кілька відділів на Захід, щоб розпропагувати нашу визвольну боротьбу і показати правдиве обличчя московської тиранії. Пробиваючись на Захід, більша частина повстанців упала в боях, а ті, що уціліли, зголосили свій прихід вашому командуванню. І коли ваш уряд боїться москалів, то як можна вимагати сфабрикованих документів від людини-раба, яка живе тільки для себе самої?

- Америка найбільша потуга світу і вона нікого не боїться! - вигукнув капітан, як добрий американський патріот.

- Ну добре! - вів я далі. - А як пояснити нашу справу? Генерал Клей, за згодою вашого уряду уділив нам право політичного притулку. Хіба ж так тяжко вам дати кожному повстанцеві й клаптик паперу? Чи можете собі уявити, що французькому чи голляндському повстанцеві, який опинився б в Англії, англійський уряд не видав би документів, побоюючись Гітлера? Адже ж бачите самі, що хоч ваша держава велика, багата і могутня, а нарід ваш жертовний, проте курс вашої політики хибний, за що колись заплатить ваше молодше покоління.

Капітан зітхнув, простягнув мені цигарку, я узяв і продовжував:

- Тепер уявіть собі моє становище. Під моєю опікою є шістнадцять вояків, за якими роки завзятої боротьби. Кожен із них має за собою не менше сотні боїв, кожен завзятий і відважний. Але без документів не можуть дістати ні праці, ні таборового приділу харчів, а жити якось мусять. І я боюся, що коли не забезпечу своїх людей харчами, вони самі здобудуть їх у німців, навіть силою. Не забувайте, що німці в моїй країні пограбували тисячі штук худоби і мільйони тонн збіжжя, повбивали багато людей. І ось ця наша крамниця, про яку ви дістали рапорт і яку ваші люди тепер перевірили, забезпечує нас харчами і одягом, а згодом наш Провід виробить нам документи і все буде гаразд.

Капітан виявився не тільки чесною і шляхетною людиною, а також і вирозумілою.

І ось ми пили каву з паперових чашок і ще довго розмовляли на різні політичні теми.

Пізно по обіді американське авто привезло мене до табору. Я розповів друзям про розмову з капітаном, а потім пішов до друга Миськова, провідного члена ОУН, щоб обмінятися думками.

Дні минали веселіше. Повстанці були затруднені, я майже щотижня купував купон матеріялу котромусь із них, а той ішов до таборового кравецького верстату, де йому радо шили убрання.

У таборовому лікарському кабінеті, що був під наглядом пані доктор Бачинської, лікувалися повстанці, а пані доктор Цісик ремонтувала їм їхні зуби. Інша громадянка, пані Целевич, що відзначалася аристократичною поведінкою, також часто відвідувала повстанців і давала їм цінні поради.

Позику панству Бачинським я повернув, а відсотки вони жартома призначили на «бойовий таборовий фонд».

Життя повстанців у таборі покращало. Вони придбали собі багато друзів, хлопців і дівчат, яких часто запрошували до себе на свою повстанську квартиру.

Гудим уже мав гарну дівчину, Ромко теж закохався по вуха, а гарний із себе Зірка - вже втретє. «Цим разом, - казав він, - уже поважно». Дуб, Каня, Бурий і Бистрий любили шахи, а Павук, Сержант і Юзьо кудись часто ходили, але ніхто не знав де, бо це була їхня таємниця.

Напроти триповерхової будівлі, в якій жили повстанці, стояв такий самий бльок, тільки з іншим розташуванням приміщень. Колись це був розваговий будинок для війська, а тепер тут приміщувалась школа і культурний центр табору. У школі навчалося багато гарних дівчат і хлопців. Декотрим було вже понад двадцять, такі «наздоганяли» втрачені для навчання роки під час війни. Група дівчат з цієї школи жила в малій бурсі, що була над кімнатою повстанців. Вони, дівчата, кільканадцять разів на день збігали згори й вибігали нагору сходами, завжди з веселим дзвінким сміхом.

Їх усіх добре знав Зірка, а я кілька разів на день вітався з ними коротким «добридень», але насправді жодної з них не знав ні на ім'я, ні на прізвище. Я також уже придбав собі темнозелений напіввійськовий костюм і нові чоботи, бо довго не міг призвичаїтися до цілком цивільного одягу. Дівчат обминав. У мене був холодний розрахунок, мовляв, зустрінеш дівчину, закохаєшся, а тоді що? Таборове життя закінчиться, а майбутнє зовсім невідоме.

За свій молодий вік я мав стільки відповідальних функцій, що тепер не хотів на себе брати ще й родинних зобов'язань. Краще ні. Ану ж завтра вишлють до Краю, тоді доведеться нести по Карпатах ще й той тягар у серці.

Завтра неділя, треба йти до церкви. І я запитав друзів:

- Чи маємо чисту білизну?

- Так, Каня виправ і поніс до якоїсь жінки прасувати, - відповів Юзьо.

Я вирішив випрати й одиноку пару своїх шкарпеток. Роззув чоботи, узяв на босі ноги ходаки й пішов у сутерини (підвал) до спільної пральні. Понад довгим коритом був ряд кранів, під якими дівчата прали білизну, а між ними й одна гарна дівчина з бурси.

- Добридень!

- Добридень, - залунало з обидвох боків.

Я сам не знав, як випрати свої зовсім зношені, вже з дірками, шкарпетки, ще й без мила, бо забув взяти із собою. Кинув одну шкарпетку до корита, а другу почепив на крані й пустив крізь неї воду. - «Нехай сама переться, а я за той час покурю», - подумав.

Клубки диму кружляли під стелею і виривалися крізь мале віконце надвір, а я спер ногу на якійсь пачці й думав про закуп товару до крамниці. Я уже досить наїздився за товаром по баварських дорогах, а тепер плянував вислати Нічного, може, вій справиться з цим завданням, адже має практику в крамниці і знає, який товар потрібний, знає добре й ціну.

А тимчасом крізь шкарпетку лилася й лилася вода.

- Пане Чумак, що ви робите? - запитала, всміхаючись, гарна дівчина.

Замислений, я озирнувся, пригадав собі, пощо сюди прийшов, і сказав:

- Перу шкарпетки.

Дівчина голосно розсміялася, взяла мої шкарпетки і почала прати.

Я аж почервонів від сорому, був готовий зараз провалитися навіть під землю.

- Я вам виперу їх, висушу і поцерую, - сказала дівчина.

- Не вірю, що з них можна ще щось зробити, - ледво промовив я, муркнув «перепрошую», залишив дшчину із своїми шкарпетками і побіг до кімнати.

- Зірко, як зветься та гарна дівчина з довгим напівтемним волоссям? Ну, ця струнка, з бурси? - запитав.

- Таня, - відповів Зірка з усмішкою підозри. - А чому питаєш?

- Бо набрався до лиха встиду! Вона пере мої подерті шкарпетки…

Таня передала для мене добре випрані й поцеровані шкарпетки одним повстанцем. Я хотів подякувати їй, але кожного разу, коли проходив біля сходів, боявся і соромився зустрітись із нею. Аж на третій день в обідню пору ми зустрілись у брамі. Я подякував їй за послугу і зараз змінив тему розмови, щоб більше не згадувати тих шкарпеток. Але Таня сказала:

- Пане Чумак, я можу вам час від часу дещо попрати.

- Дуже дякую, панно Таню, я вже досить сорому набрався з тими старими шкарпетками, тому сьогодні купив собі дві пари нових. Бачу, ви зі школи з книжками. Як навчання і коли кінчаєте?

- За три місяці іспити, і я за них боюся.

- Не бійтеся, під час іспитів я триматиму схрещені пальці і все буде гаразд, - сказав я і ще раз подякував дівчині за прислугу.

- До побачення!

- До побачення! І ми розійшлися.

Чергових кілька зустрічей із Танею на коридорі чи на сходах обмежувалися лише коротким привітанням «добридень» чи «добривечір».

Я і далі завзято працював у своїй торгівлі та в місцевій клітині ОУН. Деколи виїздив до малого табору біля Нюрнбергу проводити військовий вишкіл у лісах із хлопцями з тамтешньої клітини ОУН. Часто заходив до панства Тимкових, Боровиків, Чернихівських, до старенького професора Дудка та інших.

На повстанську квартиру все частіше приходили знайомі, навіть люди різних політичних поглядів, і тоді зав'язувались дискусії на політичні теми.

Одного дня повстанця Сержанта віднайшов якийсь його кузен студент-теолог і привіз йому нове убрання. Сержант зрадів своїм кузеном, і вони вдвох ходили два дні по недалекому парку і розмовляли. Потім Сержант прийшов до мене й не дуже сміливо почав радитися. Він не знав, як і почати, нарешті відважився:

- Друже командире! Мій кузен казав, що Бандера і його ОУН неправильні, що він, мій кузен, належить до правдивої ОУН і радив мені заявити, що в Краю я також належав до неї.

В Україні Сержант служив у сотні Бродича, яка оперувала найдалі на Захід, а терен її дії сягав аж до Криниці. Він був дуже добрим вояком, патріотом, але через свій молодий вік до ОУН ще не належав. У час масового набору добровольців до УПА ніхто повстанців до ОУН не втягав, бо на це не було потреби. До ОУН брали і вишколювали кандидатів лише на небезпечних теренах, як ось на передмістях та в містах, де треба було діяти дуже законспіровано.

Мені не подобалися такі політичні трюки Сержантового кузена, і я вирішив розв'язати цю справу іншим способом.

- Друже Сержанте! Попросіть свого кузена завтра до нас, щоб з ним поговорити.

Наступного дня Сержант прийшов па квартиру разом із своїм кузеном. Я привітався і звернувся до нього:

- Пане добродію, ви вчора запропонували Сержантові заявити, що він належить до вашої ОУН.

Бідолаха не знав, що Сержант усе розповів мені, і тепер жалував, що проговорився.

- Та я так не думав…

- Нічого! Не хвилюйтеся! Ось зараз дістанемо вияснення від самого Сержанта.

І я звернувся до повстанця:

- Друже Сержанте! Відповідайте на мої питання так, як було. Чи складали ви будь-яку іншу присягу, крім присяги вояка У ПА?

- Ні, - коротко відповів Сержант.

- Чи намовляв вас будь-хто вступати до ОУН?

- Ні, - знову коротка відповідь.

- А яка була наша офіційна назва в Краю?

- УПА або упісти.

- Чи ви соромилися назви «бандерівці»? Сержант усміхнувся:

- Ні, ми всі були горді, що нас так називають!

- Дякую. Тепер ви питайте свого кузена, - звернувся я до студента.

- Ні, ні! Пробачте, це непорозуміння… Я так не думав… - відповів він, зовсім розгублений.

- Бачите, ваш кузен Сержант не воював за Мельника чи за Бандеру. Він приєднався до УПА, яку зорганізував Провід ОУН на чолі з Бандерою, і чесно, завзято боровся проти всяких окупантів України за її незалежність. Ми не питали, хто провадить цю боротьбу, а були горді, що маємо таких провідників, які вміли ту боротьбу зорганізувати і керувати нею. Що більше, - ми й тепер не всі знаємо, хто наш генерал Тарас Чупринка, а тільки молимо Бога, щоб зберіг нам його якнайдовше. І я вас прошу: будьте горді за свого кузена і не калічте цієї щирої молодої людини.

Я залишив студента разом із Сержантом, а сам пішов до крамниці.

Другого дня в таборі відбувалася забава і я, мавши пристійне вбрання завдяки крамниці, вирішив також трохи розважитися. На забаві декотрі повстанці вже танцювали вальса, а я розмовляв із другом Палагнюком та іншими, бо не мав відваги просити до танцю незнайомих дівчат. Дивився на рухливе веселе коло і між сотнею пар побачив Таню. З нею танцював хтось, здається, мені знайомий. Нарешті, впізнав: це був Сержантів кузен. Підсвідомо я був лихий на цього студента. Може, за вчорашній день, а може, вже прокидалися в мені ревнощі до Тані? Коли вони наблизилися до гуртка друзів, серед яких стояв я, студент зупинився і звернувся до мене:

- Мені відомо, що ви з Танею вже знайомі. Прошу, потанцюйте з нею.

- Дуже дякую, - відповів я і жартома запитав Таню:

- Чи відважитеся на очах такої численної публіки дати мені лекцію танців?

- Не вірю, що вояки не вміють танцювати, і не думаю, що вам бракує відваги, - усміхнулася Таня.

Як незабаром виявилося, вона була веселою дівчиною і доброю танцюристкою.

- Ви вчора мали якусь неприємну зустріч із моїм попереднім партнером, і він це дуже переживає, - промовила Таня.

- А ви знаєте його?

- Так, він залицяється до моєї товаришки, хоче залишити теологію.

І я раптом відчув якусь полегшу, зникла і недавня нехіть до студента. Уперше в Західньому світі я почав весело бавитися. Після кількох танців навіть відважився запросити Таню на прохід.

Ми поволі проходжувалися по таборовій площі, а потім по парку. Звичайно весела Таня тепер була поважна.

- Розкажіть мені дещо про себе, про боротьбу в Краю і про ваш славний рейд, - звернулась до мене.

Я довго і щиро розповідав. А тоді подумав, що прочитана книжка перестає бути цікавою, тому попрохав Таню розповісти дещо про себе.

- Історія мого життя дуже проста, - коротко відповіла Таня. - Я родом із Равщини. Під час війни втратила кілька років школи і тепер надолужую. Крім навчання, належу до Пласту і дуже люблю час таборів, прогулянки в баварських лісах і по історичних місцях.

- Боюся, що ваш партнер буде незадоволений вашою неприсутністю на забаві? - сказав я

- Чому? - здивувалася Таня. - Ми ж на забаву прийшли гуртом і всі незалежні.

- Не кажіть, що така гарна панна, як ви, не цікавиться молодими людьми.

- О ні! - усміхнулася Таня і додала: - Кажуть, що закоханість перешкоджає навчанню, тому не можу тепер інтересуватися хлопцями.

Ми вернулися до залі, я подякував їй за такий гарний вечір, а вона, усміхнена, жартома відповіла по-англійськи:

- Ю велком!

Один із її партнерів із усмішкою посварив на мене пальцем і вже крутився з Танею в танці.

Професор Чужак запросив мене до свого столу і налив півсклянки чогось, що мало бути добре на здоров'я і на гумор. Він познайомив мене зі своєю дружиною та сином, а потім попросив:

- Розкажіть, як тепер виглядає Україна і її боротьба за волю? Це було звичайне запитання кожного патріота-емігранта, що жив Україною і хотів якнайшвидше до неї вернутися.

Після згаданої неприємности з кузеном Сержанта мені незабаром довелося пережити ще одну, далеко неприємнішу зустріч. Один добрий мій приятель, що мав інші політичні погляди, запропонував мені зустрітися з паном Чернецьким, якого він назвав «ходячою енциклопедією». Пан Чернецький ревний соціяліст, колишній міністер залізниць за часів наших Визвольних змагань.

Я радо погодився. Зустріч мала відбутися наступного дня на квартирі вояків УПА. Я убрався в свій найкращий одяг, казав прибрати кімнату і чекав незнайомого гостя.

Середній на зріст, трохи кульгаючи на одну ногу, колишній міністер привітався зі мною не дуже то прихильно. Я подумав, що непривітність пана Чернецького це, мабуть, наслідок його стану здоров'я. Але вже по кількох словах було видно, що причина інша - він просто дуже ворожо наставлений до Визвольного Руху.

- Пане Чумак, - почав Чернецький, - скажіть мені, якщо ви дійсно були в УПА, яку допомогу діставали від українців з еміграції?

Таке питання заскочило мене, все ж я відповів чемно:

- Я радий, що зустрівся з вами, але й здивований, що ви починаєте розмову від таких сумнівів.

Я не міг уявити собі, що десь ще є така українська людина, яка сумнівається в тому, чи існує УПА, чи я і мої друзі є справді колишніми вояками УПА.

- Але я постараюся відповісти вам на ваш сумнів, - продовжував я. - Сумніваєтеся, чи я був в УПА? Так, був! І тепер в Україні є тисячі тих, що завзято борються з окупантами, їхньою боротьбою будуть пишатися і майбутні покоління! Я сподіваюся, що й ви, як український патріот, підтримуєте визвольну боротьбу свого народу, а ви хочете заперечити її.

Другий ваш сумнів: чи діставали ми допомогу з еміграції. Так, діставали! Але дозвольте й мені запитати вас, чи і ви давали нам будь-яку допомогу? Ми діставали різні ліки, яких не можна було здобути там, бо багатьох із них не було в цілій московській імперії. А чи уявляєте собі, скільки не раз коштував зв'язок із Краєм? Соціалісти й різні масони колись давали Ленінові мільйони грошей. А допомога нашій боротьбі за самостійність приходить тільки від українського народу, який часто останній кусень хліба дає тим, що борються за його волю і державність.

Тоді Чернецький з обуренням почав говорити про «диктатуру» Бендери, про те, що він своєю «дурною політикою вигубив багатьох молодих українців». Потім перейшов на сьогоднішню добу і вигукнув:

- Сьогодні доба соціалізму, чи хтось хоче цього, чи ні, і її ніхто не спинить.

Я пробував переконати його, що ми можемо і повинні думати про найкращий соціяльний лад у самостійній Україні, але не про крайній соціалізм, який позбавляє людей приватного майна, відбирає під них особисту ініціятиву, перетворює нарід на невільників кліки, яка має необмежену владу над усіма і розпоряджається багатствами цілої нації.

Чернецький навіть не хотів слухати, що я говорив. Підвівся з крісла й образливим тоном гукнув:

- Пане Чумак, ви мене не переконуйте про якийсь там спротив у Краю, а краще признайтеся мені, де Бандера переодягнув вас на партизанів?!

Отаке-то!

Щойно тепер, після відходу цього каліки-провідника, я повністю зрозумів колишні слова мого батька, якими він виправдувався на докір йому, що «ви вже мали в руках Україну і так легко її втратили».

- Сину! Коли б ти знав, який там був балаган!

І ось аж сьогодні я мав змогу на власні очі побачити бацилі частини того балагану, привезені й на еміграцію.

На листовий запит до командира Громенка, я дістав таку відповідь:

«…Коло вісімдесятьох відсотків вояцтва вже одержали документи, а ви там добре забезпечені, тож зробіть ласку терпляче пождати ще. Ви на черзі».

У своїй торгівлі я дуже відчував брак документів. Хоч я виступав як Юрій Грабчук, проте якихось документів, що могли б підтвердити це прізвище, не мав. Правду сказавши, якби хтось запитав навіть його батьків, чи знають Юрія Грабчука, то й вони тільки здвигнули б плечима, якщо ще десь живуть.

Я шукав різних способів, щоб дістати для себе і друзів потрібні документи. Одного разу довідався, що у вищій інстаїщії ІРО є на відповідальній посаді якийсь польський генерал, який начебто добре ставиться до всіх емігрантів. Тому я вирішив поїхати до нього з дванадцятьма повстанцями і спробувати щастя.

Розповів про свій намір другові Миськову, а він відповів:

- Що ж, спробуйте! Нічого не втратите!

Ми сиділи в парку і говорили про різні справи. Попри нас проходили закохані пари, а ось надійшов цілий гурт хлопців і дівчат, між якими була і Таня. Всі веселі, жартують, сміються. Я зосередив свій погляд на тій групі й розпізнав ще й інших: Любу, Соню, Мазепу. А якийсь незнайомий мені хлопець найбільше жартував із Танею. Спостережливий Миськів усміхнувся і сказав:

- Бачу, що коло вашого зацікавлення поширюється! Я також усміхнувся і вернувся до головної справи:

- Знаєте, я вирішив поїхати до того генерала!

Ми розійшлися. Я пішов на квартиру, щоб повідомити друзів про завтрішній виїзд. Але мені не давав спокою той парубок, що жартував із Танею. Вони обоє раз у раз верталися до моєї свідомости, хоч я і не хотів про них думати. Та даремними були мої зусилля. Таня полонила всі мої думки, і я, нарешті, зрозумів, що закохався в дівчину, яка нічого про це не знає.

Рано-вранці рій повстанців вирушив із тринадцятого бльоку до польського генерала в Авгсбурзі, але без повстанських кулеметів, автоматів й гранат. Навіть свою малу «пукавку» я залишив на ліжку під матрацом. Повстанці пристійно одягнені, «під краватками», веселі й дотепні.

Кожна гарна німкеня стає темою жартів, а поїзд мчить по окупованій Баварії, але вільнішій, ніж за Гітлера. Павук сміється з Чумакової «ідеї», каже, що «візита» до польського генерала без повстанської зброї - даремна витрата часу.

У великій почекальні генерала досить багато людей. Одні входили, інші виходили з різних бічних дверей.

Я сказав секретарці-лотишці, що тринадцять вояків УПА бажають побачення з паном генералом. Секретарка зголосила телефоном, а я плянував «стратегію» розмови з генералом. «Цікаво, - думав я, - якою мовою буде говорити той генерал, бо тут урядова мова німецька…»

Генералові теж, напевне, було дуже цікаво зустрітися з українськими повстанцями, бо незабаром він викликав їх до свого бюра.

- Гутен таг! - привітався я німецькою мовою, а за мною до просторого кабінету зайшло дванадцять друзів.

Генерал потиснув мою руку, а я із звички цокнув легко закаблуками.

- Проше сядаць, - сказав генерал польською мовою.

- Дякую, - відповів я по-українськи.

- Ви з українського резистансу? - запитав генерал.

- Так.

- А де ви оперували?

- Між Перемишлем і Криницею.

- Та це ж у глибині Польщі, - трохи здивовано, а трохи обурено вигукнув генерал.

- Пане генерале! Мені здається, що ми тут не спроможні усталити наші кордони, - відповів я жартома.

- Чи знаєте щось про бій, в якому загинув генерал Вальтер?

Таке запитання мене дуже насторожило, бо Вальтером називали цього генерала тільки комуністи, а дійсне його прізвище - Свєрчевський.

- Так. Він виїхав на інспекцію в дуже небезпечний терен, про що знала наша розвідка, і в бою біля Яблінки загинув.

- Проти кого ви воювали?

- Проти московської імперії і всіх її вислужників!

Павук сидів біля мене і часто торкав мене ногою, немов промовляючи: «Чи ж я тобі не казав, що з того нічого не вийде?»

Але я не жалував. Для мене це була найцікавіша в моєму житті розмова з польським генералом…

- Який тепер моральний стан польського війська, на вашу думку? - запитав генерал.

Запитання сподобалося мені, і я відповів на нього докладно:

- Дуже мізерний. На мою думку, з трьох причин: Перша - наші ідеї і наше гасло «воля народам, воля людині!» та успішні на протязі років бої УПА, з одного боку, морально роззброюють, а з другого - лякають польських вояків-новобранців. Друга причина - це партизанські відділи і члени Армії Крайової (АК), ідеї якої морально і національне перевищують безідейне теперішнє польське військо. А третя - це масова присутність московських старишин і політруків у польській армії з їх російською мовою, що дуже від'ємно впливає на амбітний польський нарід.

Генерал замислився, а за якусь хвилину запитав:

- Чим можу служити?

- Пане генерале! Ми одержали право політичного притулку від американського головнокомандуючого в Німеччині ге рала Клея і просимо дати нам документи.

Генерал підвівся із вигідного крісла і звернувся до всіх присутніх повстанців:

- Тому, що ви воювали проти держав, які є членами Об'єднаних Націй, я не можу дати вам таких документів.

Я підвівся із свого крісла й коротко, по-військовому заявив:

- Пане генерале! Ми горді, що наша нація бореться проти московських імперіялістів, воює проти таких членів Об'єднаних Націй. А вас, поляків, якщо не зміните своєї політики і ви станете разом з іншими поневоленими народами проти московської імперії, чекає ще кілька розборів Польщі і довга неволя.

Я цокнув на прощання закаблуками, повернувся і попрямував до виходу, а за мною і всі мої друзі. На моєму обличчі грала усмішка задоволення, хоч я не дістав бажаних документів.

У місті в ресторані якогось емігранта повстанці випили по гальбі баварського пива, закусили смачними ковбасками з квашеною капустою і подалися на станцію. Вертаючись до Байройту, Павук мав нову тему до жартів, а саме про польського генерала.

Але Павукові жарти не заспокоювали повстанців. Виринула знову справа документів. Хтось твердив, що таборовики мають так звані кен-карти, які легко підробити, але з нами справа гірша. У статуті ІРО, як організації міжнародної допомоги емігрантам, є передумова, що той, хто брав будь-яку участь у боротьбі проти будь-якого члена ОН, не може користати з тієї допомоги.

- Ясне, як сонце! - сказав Павук. - Тепер прийдеться цього члена ОН перепросити. Тому завтра їдемо до Москви!

Знову регіт.

На маленькій якійсь станції до вагона увійшла молода гарна німкеня, з довгим ясним волоссям і з великими синіми очима. На руках тримала дворічну дитину - чорне негреня із ясними очима й біленькими зубками. Дитина пригорталася до неї і кликала по-німецьки «мутті». Досить цікава картина, повстанці вп'яли в неї очі, а німкеня, немов того й не помічала, щиро, по-материнському пригортала свою дитину.

Наступного дня одна частина вояків робила порядок у крамниці, а друга прибирала на квартирі. Тільки Павук не міг забути «вчорашнього генерала».

Я зробив список потрібних до крамниці товарів, вписав денний уторг до касової книги, а тоді із Зіркою, Павуком і Канею вийшов на таборову площу пройтися. На майдані біля тринадцятого бльоку багато людей. Дітвора гасає з м'ячем, декотрі щасливіші їздять самокатами (велосипедами). Молодші учні ходять гуртом, а старші гімназисти - переважно парами.

Повстанці знову говорили про документи, що стали пекучою проблемою. Одні хотіли виїхати до рідні за океан, декотрі думали вінчатися, але без документів усі пляни були нереальні.

Я просто не хотів вірити, що за такої великої кількости українців на високих постах в ІРО, а також і по німецьких установах, не можна виробити документів для повстанців. Ось завтра я вибираюся їхати до Мюнхену, де урядує представник Українського Допомогового Комітету, д-р Смук…

Ми пройшли крізь браму і опинилися у гарному великому парку. Між рідкими високими деревами, стежками серед чистої зелені низької трави проходжувалися люди. Де-не-де сиділи гурти, а то й пари. В одному гурті, під пригравання гітари, співали: «На чайочок прийди ти до мене…» Вони співали тихо, чистими гарними голосами. Уже надвечір назустріч воякам надійшли троє дівчат і один хлопець, між ними була й Таня.

Зірка, привітавшись із дівчатами, запитав, відколи троянди ходять стежками парку, а я легко вклонився Тані і за звичкою підніс пальці до чола.

Тепер ми всі разом верталися до табору. Незабаром розбилися на пари. Я ішов із Танею позаду. Вона запитала:

- Куди ж то вчора військо виїздило з табору і залишило нас без захисту?

- На бій! - з усмішкою відповів я, і відійшов кілька кроків набік, щоб зірвати квітку для Тані. Був у душі задоволений, що вона запримітила нашу вчорашню відсутність.

Подав їй квітку, вона подякувала і сказала:

- А чи знаєте, що за зірвання тієї квітки вас можуть посадити до в'язниці?

- З приємністю відсидів би!

Замість пройти крізь браму до табору, я далі йшов тією ж стежкою в іншу частину парку, а Таня не перечила, немов не завважила. Але негайно почала роззувати свої мешти, мовляв, любить ходити по м'якій траві босоніж. Я узяв від неї мешти і побачив, що в них підошви, як тоненький папірець. Тепер зрозумів, чому вона скинула їх із ніг. Знала, що ступить кілька соток кроків по тій траві і з її мештів залишаться тільки клапті. Ми довго ходили по парку. Сьогодні я уже мав успіх. Ми трималися за руки. Звичайно весела в товаристві Таня, залишившись зі мною сам на сам, була поважна. Цікавилася українською революцією, участю дівчат у боротьбі в Краю. Потім почала розмову про працю в юнацьких організаціях, а наприкінці розповіла про недавно прочитану книжку.

- Здається, ми надто забарилися тут, а в мене завтра іспит, боюся, що засплю, - сказала Таня, і ми звернули до табору.

- Панно Таню, я завтра їду до Мюнхену, думаю, що вернуся в суботу ввечері. Я ще дуже мало знаю Байройт поза торговельними вулицями. Збираюся його оглянути в неділю по полудні. Чи можу запросити вас на прогулянку по Байройті?

- З приємністю. Оглянемо театр Вагнера, покажу вам його хату й могилу в парку…

На прощання, коли я дякував Тані за гарний вечір, мені дуже хотілося пригорнути її і поцілувати, але не відважився.

Таня подалася сходами на перший поверх, а за нею пішов і я. Вона зупинилася й запитала:

- Чи не заблудили ви? Ваша ж кімната на партері!

- А ви дивуєтеся? З вами легко можна втратити і голову, - усміхнувся я, але поминув перший поверх і ступив на другий.

- О, ви на шахи… а я вже була злякалася…

У клюбі повно людей і диму. За одним столом чути голосне політикування, за іншим - нестримні вигуки і виляскування раз-по-раз об стіл. Це «бавилися» картярі. На такий гармидер і гамір нарікали шахісти. Тут я побачив керівника шевським верстатом і згадав про Танині мешти. Я не міг пригадати собі його прізвища, тому звернувся до нього просто через «ви».

- Чи ви знаєте панну Таню з бурси? - запитав я.

- Так. Чому питаєте?

- Я хотів би замовити у вас для неї мешти, та якось незручно питати її про міру. Як з того вийти?

- Думаю, що вгадаю. Зрештою, зроблю трошки більші, - відповів швець.

- Добре, - погодився я і просив його зробити мешти якнайшвидше, бо вона вже майже боса.

- До тижня зроблю.

- Дякую. - І я пішов до своєї кімнати відпочивати, бо завтра чекає мене далека дорога.

Рано-вранці я уже на станції. Кілька хвилин і поїзд рушас на південь. На диво, сьогодні людей мало, багато порожніх місць.

Звичайно, я любив дивитися крізь вікно на околиці, особливо на ліси, вони ж такі подібні до тих лісів на Рідних землях, у яких я прожив кілька напружених, незабутніх років. Але сьогодні я був чомусь замислений. Вийняв із кишені невеличкого формату українську емігрантську газету. Почав читати. На половині статті, в якій знову засуджувалося «безглузду бандерівську політику» і «розлам», я відкинув газету і почав думати. Що за причина тих емігрантських антагонізмів? Вирішив після відвідин д-ра Смука поїхати до Регенсбургу, де була головна квартира командування рейдуючого відділу УПА.

Мюнхен - велике й рухливе місто, на вулицях часто чути якусь ненімецьку мову, найчастіше слов'янську.

Без великих труднощів я знайшов будинок і кабінет Українського Допомогового Комітету. Тут побачив і досить багато людей, почув і їхні різні нарікання. Мені також виглядало все дивним. Чому б не дати людям праці у відбудові знищених війною країн? Чого жебрати для біженців по цілому світі, а з тієї жебранини більшу частину ще й розкрадають, поки вона дістанеться до таборів?

Не краще було й з тими приділами по таборах. Така система витворювала в людей рабські нахили, плекала в них заздрощі й ненависть між ними.

Я хотів побачити, як на практиці працює Український Допомоговий Комітет. Адже до Комітету напливало досить багато щедрих пожертв наших земляків за окаеном. Уже на перший погляд можна було завважити роздутий адміністративний апарат на чолі з д-ром Смуком.

- Що хочете? - запитав мене д-р Смук.

Така дивна американська безцеремонна діловитість заскочила мене. «Цікаво, - подумав я, - чому в тій установі бракує навіть елементарної увічливости?»

Мені спав на думку польський генерал в Лінсбурзі та його аристократичні манери. Яка різниця між ним і д-ром Смуком, хоч вона обидва на високих становищах.

Я з'ясував д-рові Смукові всю справу з документами і просив, чи не міг би він якось допомогти упістам, або бодай порадити, де можна дістати документи.

- Це нелегальна і політична справа. Ми такими речами не займаємося, - відповів д-р Смук. Витягнув із кишені 5 долярів і поклав на столі переді мною. Я відсунув п'ятку і сказав:

- Пробачте, що забрав вам цінний час. До побачення. - І вийшов.

Вже в дорозі до Регенсбургу я довго думав і порівнював жертовний, геройський нарід в Краю та деяких «самозбережників» власної шкури на еміграції.

У Регенсбурзі я зустрівся зі своїми друзями - Бартлем, Петьою, Смиком і Лозою, а тоді зайшов на квартиру командира Громенка, і - як колись у відділі - зголосив по-військовому свій прихід.

- Сідайте, Чумаче, розказуйте, як живе наше вояцтво.

- Дякую, непогано. Загально люди ставляться до нас дуже добре, матеріяльно ми самозарадні завдяки крамниці, тільки справа з документами пекуча.

І я розповів про зустріч із польським генералом та з д-ром Смуком.

Командир Громенко засміявся і запитав:

- Відколи повстанці ходять жебрати до польських генералів? Я пустив цей докір повз вуха і запитав:

- Що нового? Чи є якісь вістки з Краю? Як тримається наша братія тут?

- У Краю відділи поділено на менші групи, - розповідав сотник, - боротьба триває далі. Недавно перейшло на Захід кількох повстанців із Ярославщини, і з їхніх оповідань виходить, що й там тепер не легше, ніж було в Перемищині та Лемківщині. А на еміграції виникли якісь непорозуміння між Лебедем і Проводом ОУН, що погано впливає на низи, дезорієнтує їх і навіть викликає поділ думок між вояцтвом УПА.

Було видно, що командир дуже переживав це непорозуміння Лебедя з Проводом.

- Хто поділяє думку Лебедя? - запитав я.

- Є кількох, - відповів командир. - а між ними і полковник Калина, що працював у військовій референтурі при Проводі. Саме за його посередництвом ми були пов'язані з Проводом.

Я поспішав до поїзду й тому запитав:

- А як справа з документами?

- Добре, що ви пригадали. Вже маю для вас чисті анкети документів. Постарайтеся їх виповнити підібраними іменами й прізвищами, датами народжень та відбитками пальців, а тоді перешліть їх інженерові С. Це наш старий революціонер і віддана людина.

Я забрав анкети, попрощався з командиром і подався на станцію. Вістки, що їх почув від командира, дуже мене турбували.

Поїзд їхав до Байройту, ставав на кожній станції, а я роздумував про непорозуміння між Лебедем і Проводом.

Цікаво, що сталося? Лебідь був колись одним з кращих у Проводі, а тепер пішов на такий крок. У сорок п'ятому році він залишив боротьбу в Україні й подався на Захід. Чому? Невже ж тут не було людей вести політику? Адже Я. Стецько чудово з неї вив'язувався і мав добрі успіхи. А в Краю у тій велетенській боротьбі людей із таким революційним стажем, який мав Лебідь, дуже бракувало.

Стахів і Прокоп мене не дуже цікавили. Натомість про незнаного мені особисто полковника Калину я довго думав: «Вояцтво рейдуючого відділу дуже здисципліноване і напевне підпорядковується командному складові, аж до цього полковника. Виходить, що дисципліна й підпорядкованість обов'язкові для всіх, крім самого полковника».

Із станції я подався просто до табору. Ранок був холодний і мрячний, утомлений думками поклався до ліжка і заснув…

Пробудив мене дзенькіт кухонного посуду. Повстанці обідали… Раптом пригадав собі, що я домовився зустрітися сьогодні з Танею. Швидко встав, зібрався і похапцем випив чашку кави з молоком. Гудим, побачивши, як я поспішаю, жартома запитав:

- Політичні чи торговельні справи тебе чекають?

Я усміхнувся і подався на умовлене місце. Вже здалека побачив Таню. Вона у гарному білому костюмчику, з торбинкою на плечі, з гарною зачіскою, повільно походжала по таборовому парку. Мені було прикро, що спізнився, тому почав запитом:

- Чи приймете, панно Таню, моє перепрошення за спізнення?

- Від цивіля, може, й прийняла б, а від вояка - ніколи! Постараюся відплатити спізненням на півгодини.

- З приємністю приймаю і вже радію, що обіцяєте другу зустріч.

Повільним кроком рушили ми в напрямі міста. Я задивився на гарну й статечну дівчину. Таня від шістнадцятого року свого життя сама, без батьків, перетривала воєнну хуртовину, а тепер здобуває собі освіту. Поведінка її дуже шляхетна. Має і добрий смак у власних переробках скромних приділових одягів на елегантні вбрання.

- Розкажіть, що нового в нашому політичному житті на еміграції, чи є якісь нові вістки з України?

- Невже вас цікавлять і такі питання? - здивувався я.

- Так, це заслуга доктора М., - відповіла Таня. - Він наймолодший з емігрантів, здобув докторат і тепер дуже запопадливо з нами працює.

Ми говорили про Легенду, Старуха, Грицая, про першу конференцію УГВР, про завзятий бій охоронних відділів під час тієї конференції. Я довго розповідав, нарешті подумав, що моя розмова виглядає більше на організаційну зустріч, ніж на побачення з дівчиною, тому хотів змінити тему, але Таня знову запитала:

- Ви ще не розповіли мені про вашу подорож до Мюнхену і Регенсбургу.

- Найцікавіше з цієї подорожі, - відповів я, - було те, що я дізнався в Регенсбурзі: Провід уже оформлює наші документи. А в Мюнхені всі мої оббивання порогів наших легальних установ були безуспішні.

- Вістка про полагодження справи ваших документів дуже добра, сподіваюсь, що незабаром будемо бавитися на весіллях Гудима і Зірки.

- А більше нікому такого щастя не бажаєте? - нібито жартома запитав я.

- Може, і на вашому, якщо запросите, - відповіла Таня і глянула мені прямо в очі…

Ми йшли під гору. Дорога зникла десь у парку, а з правого боку стояла велика, незвичайної форми будова. Це був театр Вагнера.

- Кажуть, - мовила Таня, - що в цьому будинку є найкраща. найакустичніша на всю Німеччину заля. Шкода, що ми не мали змоги побувати тут на концерті Руснака і Матіяша.

І розмова перейшла на наші театральні сили на еміграції. Уже надвечір ми проходили гарним великим міським парком. Таня показала на якусь стару будівлю і сказала:

- Ось музей Вагнера, а он у тому домі, в парку, він жив. За хвилину ми були біля могили Вагнера. Майже нарівні з покошеною травою лежала таблиця з написом.

Але я того напису не читав, думав про інші могили:

- Знаєте, панно Таню, могили визначних людей - це сторожі й охоронці нових поколінь народу, тому ворог так безпощадно нищить наші могили. Над Сяном, біля Володзької, на гарній горі між лісами був дуже великий цвинтар вояків УПА. Ця місцевість довго була недоступна ворогові. Там ми ховали наших героїв, а цивільне населення, переважно дівчата, перетворили той цвинтар на дуже гарний квітник із довгими рядами березових хрестів. Навесні сорок сьомого року ворог кинув на цей терен сотні тисяч свого війська і по-варварськи знищив могили упістів.

На вулицях міста спалахнули ліхтарі, між великими деревами показалася на небі вечірня зірка.

Ми верталися додому замислені, кожне занурене в спогади… У таборі я відімкнув крамницю, Таня оглядала різний товар, а потім сказала:

- Як бачу, ваша крамниця багатшає.

Я узяв пачку цигарок, розкоркував пляшку славного в Німеччині яблучного соку, і ми випили по склянці.

Вийшли на двір, над обрієм ніби завис жовтий місяць і він додав мені відваги:

- Погляньте, панно Таню, який гарний місяць! Чи не вернутися нам до парку?

- А чому б ні? - запитом відповіла Таня. - Ще не пізно… Була гарна тепла осінь. Удень снувалося по парку бабине літо, а тепер тут проходжувалися закохані пари. Таня взяла несміливого вояка попід руку, і вони поволі йшли стежкою в долину. до шумливого потоку. Через нього в кількох місцях були збудовані для пішоходів вузенькі містки. Молодість і повний місяць дедалі більше додавали мені відваги, і я уже кілька разів притиснув до себе Танину руку, що лежала на мойому лікті. Випадково, чи, може, ні - Таня також притулилася до мене.

Спинилися на мініятюрному, немов у казці, містку. З обидвох боків високі схили, з яких звисало густе гілля дерев. Понад містком, кілька метрів вище, був ще один місток, а ще далі - великий, залізної конструкції залізничний міст.

- Як тут гарно! Погляньте, панно Таню: місток над містком, а там, вгорі, ще один міст…

Все це нагадувало мені рідні карпатські яри, і я ще більше милувався навколишньою красою. Над глибоким яром, над деревами тисячі зірок, між ними повний місяць, як у Карпатах… Повстанський побратим…

Але тут не Карпати, всюди мирна тиша, а біля мене гарна й чесна дівчина…

Та мої думки линули на Схід. Мої бойові побратими десь у лісах поранені, голодні… А інші, може, саме в цю хвилину зводять бої… А скільки їх за дротами, далеко…

Я просив Бога, щоб дав їм силу витримати, гаряче бажав, щоб вони здобули на своїй рідній землі право жити вільно й щасливо, як ось я, оцього вечора, почуваю себе щасливим у далекій Німеччині.

- Пане Чумак! - сказала Таня. - Я вже кілька хвилин вас спостерігаю, чи не могли б ви сказати мені, де ви в цю хвилину думками? Може з «нею»?

Я усміхнувся, притулив її теплу руку до свого лиця і промовив:

- Питаєте, чи кохав я в своєму житті? Хочете знати?

- Хотіла б, - відповіла Таня.

- Так, панно Таню, колись я був дуже закоханий… Вона була вчителькою, а я був її тринадцятилітнім учнем…

Таня засміялася, а потім уже поважнішим тоном запитала:

- А між тринадцятьма і двадцятьп'ятьма роками ви нікого не кохали?

Тепер уже без жарту я признався:

- Так, любив Марійку. Але вона вже напевне проказала молитву за мою грішну душу… Вийшла заміж і, мабуть, уже годує своїх діточок…

- Чи тепер ви були думками з нею?

- Ні, Танечко! - Це вперше я звернувся до неї без величання «панно». - Я був думками з друзями і бажав їм щастя. Я хотів би передати їм хоч крихітку того щастя, що його відчуваю тут із вами.

Вона дивилася мені пильно у вічі, але не знайшла в них навіть тіні неправди.

Вечір ставав холодніший. Таня була легко одягнена, тому я скинув свою блюзку й накинув їй на плечі.

- Та вам самому буде холодно!

- Я звик до холоду, панно Таню.

Я сперся плечима об поруччя містка, тримав обидві її руки в своїх і мовчки довго дивився на любу дівчину. Вона також дивилася на мене мовчки, а тоді сказала:

- Ви знову щось думаєте, мені невідоме…

- Ні, я просто дивлюся на вас, Таню, і бажаю, щоб цей щасливий вечір лишився в моїй пам'яті на все моє життя.

Замість відповіді, Таня притулила свою голову до моїх грудей…

Я ніжно-ніжно пригорнув її до себе і наші уста з'єдналися у довгому поцілунку…

Десь за парканом у якомусь господарстві заспівав півень. Я поглянув на годинника, було вже по півночі, й ми рушили до табору. Попрощалися й розійшлися.

Я довго не міг заснути. Був певний, що цієї гарної й чесної дівчини я ніколи не забуду. Але турбувало мене невідоме майбутнє. Незабаром, я знав, табори розпустять і навряд чи придадуться мені мої військові й торговельні знання у західному світі. Найпевніше, доведеться джаганом, лопатою або сокирою і пилою здобувати засоби до життя. Я - завжди втомлений, в подертому одязі, а у хаті злидні, діти голодні, помарніла від тяжкого життя Таня.

- О, ні! - немов прокинувшись від глибокого сну, я майже вголос зойкнув. - Таку любов краще в зародку задушити.

Так диктував мені розум, але з розумом завзято змагалося серце.

Раненько я уже був на ногах. Розділив працю між своїх співробітників. В крамниці відбувався облік краму, а я наздоганяв занедбане книговодство…

На другий день поїхав на закуп товару, а по обіді написав звіт до командира Громенка. Про непорозуміння «на горі» нічого друзям не говорив, хоч знав, що вони довідаються із преси. Я не хотів, щоб у моїй групі виникли дезорієнтація і непорозуміння.

Таня вже склала іспити і за кілька днів закінчить навчання. Я часто бачив її у групі дівчат і хлопців на перерві, але чомусь уникав зустрічі, хоч думками завжди був з нею.

Одного дня я одержав пакунок із шевської робітні, в ньому були гарні, замовлені мною спортові мештики. Вирішив передати їх Тані ще сьогодні. Знав о котрій годині кінчається навчання і вийшов їй назустріч.

- Добридень вам!

- Добридень і вам!

Таня з докором дивилася на мене, а я ледве стримувався, щоб ось тут, прилюдно, не обняти її й поцілувати.

- Таню, як закінчилися твої іспити?

- Дякую, добре. Завтра попрощаюся із школою.

- Поздоровляю і з цієї нагоди маю для вас… для тебе подарунок.

- Навіщо завдаєш собі клопоту? Це ж непотрібно… - Вона взяла пакунок, подякувала, глянула мені у вічі і сказала:

- Минулі дні ти був дуже зайнятий!

Мені стало прикро, але не виправдувався, вирішив довести свою гру до кінця відкритими картами.

- Таню, післязавтра субота, я хотів би піти з тобою на прогулянку й поговорити.

- Добре, завтра дістану атестат зрілости, а в суботу вже буду вільна, - відповіла Таня і запитала: - О котрій годині?

- О десятій рано.

- Добре, о десятій! Па! Ще раз дякую, - і показала на подарунок. Легкою ходою пішла сходами до своєї кімнати.

Мені стало легше на душі, й я пішов на свою квартиру, де кипіло веселе вояцьке життя. Тут було кількох друзів і Гудимова наречена, гарненька й скромна дівчина, що працювала в таборовому шпиталі.

Я програв партію шахів із Дубом, нерозважно втративши королеву, бо думав про Таню. В кімнаті далі йшла завзята гра в шахи, а найбільше руху робили дорадники.

Я поклався до ліжка і роздумував, як погодити серце з розумом? З одного боку, розум казав, що я не смію зав'язати світ цій чесній дівчині, а з другого боку, - не уявляв собі життя без неї. Тому вирішив:

- Завтра з'ясую їй все в найтемніших барвах і почую, що вона скаже.

Уранці я попрохав Нічного допильнувати крамниці й пішов на зустріч із Танею.

За кілька хвилин перед умовленим часом я уже чекав на неї. Був гарний, сонячний день, без хмаринки, ще й дуже теплий. Я не відчував докору сумління, що друзі працюють, а я узяв собі один день на відпочинкову прогулянку. Адже я зробив усе, що міг для них, усі вже матеріяльно забезпечені. А Провід ОУН з допомогою інженера С. переслав цілком добре оформлені документи, тож охочі за дозволом Командування УПА могли розпочинати клопотання про дозвіл на виїзд за океан до рідні чи до знайомих…

Мої думки перервала поява Тані. Вона вибачалась, що трохи спізнилась.

- Таню, мушу тобі погратулювати, що навіть у таких скромних обставинах вмієш переробити свою скромну «гардеробу» і гарно вбратися.

- Власне через цю «гардеробу» я і спізнилася. Поглянь, які в мене мештики!

- А міра? - поцікавився я.

- Трохи завеликі, але то нічого. Я дала всередину підкладку з грубого паперу.

Ми пішли через парк, а далі польовою дорогою в напрямі лісу. Я сьогодні був досить стриманий, натомість на веселому обличчі Тані можна було завважити усмішку зрозуміння. Здавалося, вона розгадала мої думки.

- Як ідуть військові й торговельні справи? - запитала.

- З військових залишаються тільки гарні спомини, а торговельні - добрі. Ми вже одержали документи, і вояцтво вдоволене.

На великій гарній галявині, оточеній високими деревами, я запропонував сісти. Таня скинула мешти, наділа темні окуляри й дивилася на чисто небо. Я мовчки дивився на неї, раптом вона зняла окуляри і глянула мені просто у вічі:

- Ти, здається, хотів зі мною говорити?

- Авжеж, але забув, побачивши тебе, - і я поцілував Таню. Вона виглядала щасливою. За нею вже воєнна хуртовина і таборові злидні. Школу закінчила успішно, тепер має друга, якого любить і знає, що він також її любить.

Я підвівся, скинув із себе блюзку, підослав Тані, а сам закурив цигарку і милувався її красою. А Таня втупила свій зір у небо, по якому ледь-ледь посувалися білі хмаринки, і знову запитала, звернувшись уперше по-іменно:

- Юрчику, я чекаю, хочу знати, про що ти хотів зі мною говорити.

Я обвів її ніжним поглядом, поцілував, а тоді почав:

- Таню, я не можу уявити собі мого життя без тебе. А з другого боку, не бачу можливости в сьогоднішній дійсності влаштувати тобі щасливе життя зі мною. Моє військове, як і торговельне знання, придасться мені в Західньому світі хіба для товчення каміння на будові дороги десь по диких хащах. Я ж тебе люблю і по можу «ощасливлювати» життям жінки злиденного чорнороба.

Але мої слова не засмутили Тані, навпаки - розвеселили. Із щасливою усмішкою вона кинулася мені на шию і ніжно поцілувала, як молода закохана дівчина, Потім пройшлася босими ногами по траві, поправила руками своє волосся, стала перед мною і почала говорити:

- Виглядає, що вояцькі рішення і торговельні калькуляції є стимулом твого життя. Від них у тебе залежать і любов та майбутнє родинне життя. Згідно з твоїми міркуваннями наші старі емігранти, що не раз бували на дуже добрих посадах в Краю, а тепер на чужині - через трудні умови і незнання місцевої мови - працюють на тяжких нефахових роботах, повинні покінчити із собою самогубством. А я знаю таких, що хоч убогі, проте веселі й щасливі.

- Дай мені свою руку, щебетухо, і не пропагуй нашої старої приповідки «Якось-то буде!» - промовив я. За хвилину вона запитала:

- Чому ти вирішив якраз сьогодні розв'язати таку «проблему»?

- За кілька місяців наш табір буде розпущений і нас порозвозять по цілому світі. Уяви собі, Таню, що ми їдемо кудись за океан разом, а в нас немає засобів навіть на зарученевий перстень, не згадуючи весілля.

На Таниному обличчі світилася радість. Вона вирвала стеблину високої трави і сплела з неї дві маленькі обручки й жартома подала їх мені. Я зрозумів жарт і сказав:

- Таню, я готовий ще сьогодні з тобою заручитися.

Вона споважніла. Подумала хвилину, подивилась на мене проникливим поглядом і простягнула до мене руку, а я надів на її палець «персня» і поцілував. Таня глянула на свій «перстень» і запитала:

- Скажи, чим відрізняється цей перстень від металевого?

- О, багато чим. А насамперед тим, що металевий можна носити кілька місяців, а цей доведеться замінити на шлюбний. Вона засміялася й кинула:

- Ходімо до табору, бо ти ще схочеш і звінчатися зараз. Сонце ховалося за високими деревами, коли щаслива пара наречених верталася до табору.

На квартирі я застав усіх своїх друзів, крім Нічного. Між ними побачив і майора Байду та булавного Лозу. Я зголосив свій прихід, а майор привітав мене холодно:

- Я вже досить чекаю на вас, - сказав і продовжував свою мову до моїх друзів: - Раджу вам не в'язатися із партіями, мусите бути здисциплінованими і підпорядкованими тільки командуванню УПА. Пам'ятайте, УПА незалежна, підпорядковується тільки УГВР.

Я і ще двох інших упістів належали до ОУН, але уникали розмови на цю тему, щоб не викликати поділу між вояцтвом у таборі. Тепер я дивився на цього здібного старшину і дивувався, що політично він такий відсталий.

- УПА - власність усього українського народу! - підкреслив командир Байда.

Він говорив далі, але я уже не слухав, роздумував над тим, що почув:

Як розуміє майор Байда свій вислів, що УПА власність усього українського народу? Чи й різних Чернецьких та тих недовірків, які пишуть пасквілі на повстанців? Чи не розуміє командир, що УПА боролася за визволення цілого українського народу, але початки ідейних її основ походять ще від часів Визвольних змагань, започаткованих Міхновським і Коновальцем? Що геройська боротьба ОУН протягом багатьох років виховала і загартувала молодь такою мірою, що вона, ця молодь, не завагалася поставити спротив двом великим імперіям?

Чи здає собі справу цей добрий командир, але наївний політик, із того, що стихійна боротьба сьогодні в Україні не могла б продовжуватися, якби не було тих загартованих відчайдушною боротьбою у підпіллі націоналістів і їх провідників, яких Бог нам дав у найтяжчий час? Адже саме вони зорганізували й провадили так довго цю завзяту смертельну боротьбу? Чи була б можлива ця боротьба без ОУН і її Проводу? Ось навіть він, Байда, був розгубився, коли в Перемищину й Лемківщину вступили сотні тисяч ворожого війська і він втратив зв'язок із вищим командуванням. Командири сотень командували своїми відділами, зводили численні бої і вели своє військо на Захід або й на Схід. А він, Байда, пустився у «рейд» без війська, тільки втрійку, з якої добрий виховник сотні Громенка, Зорян, в дорозі був поранений і дальша його доля невідома.

Командир Байда добре знав про дисципліну і загосподареність групи Чумака, тому, хоч йому й не подобалися Чумакові політичні погляди, він не відважився замінити його кимось іншим.

А час минав, незважаючи на бездіяльність. Мене часто запрошували в таборі до почесних президій різних свят і дефіляд, пізніше виявилось, що майже кожного разу були й такі, що «протестували» проти моєї участи в тих президіях, мовляв:

- Кого він репрезентує? «Яке» УПА? У нас тут багато старих, заслужених, високої ранги старшин.

На щастя, таких крикунів, що сіли на червоній калині і ні кроку далі, не було багато.

Кілька днів тому я був на ювілейному прийнятті Угрина Безгрішного, а сьогодні пішов на ювілей нашого славного композитора Недільського.

У залі повно людей, промов і побажань ювілятові. Та ось хтось запропонував, щоб композитор Недільський сам диригував хором і оркестрою. Ювілят погодився і від понад сотні хористів та з великої оркестри залунали звуки пісні «Засяло сонце золоте…».

Я полинув думкою у Перемищину, в Курманські ліси, де колись ця пісня звучала ще величніше, а її луна долітала до самого міста.

Там у сорок шостому році закінчився підстаршинський вишкіл, учасником якого був і я. Після вишколу відбулося велике свято, випускники підстаршинської школи складали присягу перед визначним членом ОУН - Орланом, а потім була дефіляда під музику й спів хору саме цієї пісні. Тільки тоді співало її кілька сотень повстанців, ще щиріше й могутніше…

У своїй уяві я знову бачив лави повстанців, щиру присягу, і чув могутнє: «Засяло сонце золоте…».

З тієї вишкільної сотні лишилися серед живих самі одиниці, але їхні ідеї безсмертні…

Ще не втихли музичні акорди, як вибухнули бурхливі оплески. Далі оркестрою вже диригував пан Цісик, а згодом під її музику пустилися в танець…

Вечір був дуже приємний і веселий, проте мені чогось бракувало, і я вийшов на подвір'я…