УПА у вирі боротьби

Розділ 16. СВЯТО ГЕРОЇВ

По другому боці Явірника Руського у Грушівському лісі помічалася велика активність упівських відділів. Ішла велика підготовка до Свята Героїв. Крім сотень УПА, тут були сконцентровані всі боївки СБ та санітарні, господарські й технічні частини, а також прибуло багато визначних осіб із теренового проводу ОУН.

Перебравши цілий курінь, сотенний Ластівка готував його до дефіляди. Поставив одного стрільця на амуніційній паці, як символічний почет, і наструнчений курінь переходив попри нього кільканадцять разів. Тримаючи свою руку безперервно біля дашка мазепинки, стрілець відчув, що вона у нього заболіла, й тоді вдався до хитрощів, Зняв шапку, виструнчився сам і тримав руки притиснені до боків. Це означало, що своєю особою ній репрезентує цивільного «провідника».

Поміж деревами розносилася голосна команда сотенного Ластівки:

- Почесть дай! Прямо глянь!

Стримавши зненайьуа цілий курінь, він, жартуючи, заговорив:

- Ви «батяри»! Ми ж не йдемо на відпуст до Кальварії! Я вам пригадую впоряд. Тут мусить дудніти земля!

Вій викликав одного упіста, й той виступив три кроки вперед. Спитав його:

- Що то є впоряд?

На щастя, трапив на такого, який знав, і той почав йому деклямуватиі

- Впоряд - це збір точно описаних рухів, які виконуються на команду…

- Дякую! - перервав сотенний. - Як бачу, то тут не так зле! Біля тисячі маршуючих вояків тепер виглядали так, немовби цілий курінь ішов лише на двох ногах.

- Ну, добре, - сказав командир Ластівка при розході, - щоб завтра ви маршували не гірше!

Далеко складнішу справу мав політвиховник Зорян. Із кількатижневої підготовки Чумака до деклямації Шевченкового «Кавказу» нічого не вийшло, й він передав її Вишні, з яким тепер мучився. а, крім того, перечитував іще й ще свій реферат. Доктор Шувар на скору руку творив курінний хор, а робоча бригада будувала поміст для почту, вкопувала щогли на прапор, декорувала польову сцену. Інша група, очолена капеляном Кадилом, впоряджувала польовий престіл.

24-го травня 1946 року, біля десятої години ранку, святково виглядаючі сотні в добре вичищених уніформах і чоботях та при зброї, маршували з поблизьких сіл до місця, де мало відбутися Свято Героїв. Кухарі також ішли зі своїми відділами, бо святочний обід сьогодні готувала господарська сітка.

Відібравши звіти по сотнях, командир Ластівка перебрав команду над цілим куренем і впровадив його на Богослуження. Дві сотні стали з лівого боку престолу, дві - із правого, а боївка й решта учасників зайняли задню сторону. До них долучилася юнацька сотня Любка. Сотенний Любко - дуже здібний хлопець років п'ятнадцяти, а його вояки віком від дванадцяти до шістнадцяти літ. Хтось міг би подумати про них, що це звичайна дитяча гра. Одначе воно так не було. Ці хлопці вели велику розвідку, магазинували ворожу зброю, проходили вишкіл і добре зв'язали себе дисципліною.

Почет стояв біля престолу. На команду сотенного Ластівки з рядів виступив курінний хор, а до нього підійшов диригент, доктор Шувар. Вгорі на щоглах маяли прапори, а над символічною могилою красувався гарно прибраний великий портрет полковника Євгена Коновальця.

Спочатку співав лише курінний хор, а потім підтримали його повстанські лави. Молитва «Вірую» й «Боже Великий» вийшли так маєстатично, що присутнім аж кров застигала в жилах. Такої проповіді, яку виголосив курінний капелян, не зміг би сказати жодний інший священик, котрий не переживав на собі всіх епопей повстанського лісу й не знав небезпек важких буднів УПА.

Після Богослуження відбувся обід, на цей раз холодний. Складався він із багатьох м'ясних страв, ковбас, ясць, хліба й саморобної чорної кави. Якийсь догадливий господар поставив, замість салати, міх цибулі, мовляв, може хтось захоче покуштувати. Та, на жаль, із цієї цибулі скористали тільки дві сотні, а решта задовольнилася її запахом.

Біля другої години після обіду була заряджена нова збірка куреня, цим разом на доріжці в лісі, звідки до трибуни він мусив пройти кілька сотень метрів. На цій трибуні стояло біля двадцяти осіб, між ними командир Байда, отець Кадило, доктор Шувар, політвиховники Євген і Зорян, сотенні й решта почту.

Доктор Шувар, перепросивши друзів на трибуні, пішов на місце, де збиралися сотні. Там він про щось поговорив із командиром Ластівкою, вибрав собі двадцять співаків і з ними підійшов до трибуни на віддали кільканадцяти кроків. Д-р Шувар упродовж довгих років працював на культурно-освітній ниві й напевно подумав, що без оркестри дефіляда може не вдатися, тому вирішив заступити її хористами.

На умовлений знак хор почав бадьору маршову пісню «Із гір Карпат несеться гомін волі», й рівночасно почулася голосна команда на доріжці в лісі. Незабаром із лівої сторони трибуни з'явилися перші лави маршуючих. Попереду на віддалі шести кроків ішов командир Ластівка, гарна й міцно збудована постать якого була б вимріяною моделлю старшини для скульптора. За ним рівною ходою крокували сотні Громенка, Бурлаки, Ластівки і Крилача, а позаду них маршувала юна сотня Любка, насилу тримаючи повний військовий крок. Потім пройшли боївка СБ і всі інші групи. Дуже гарно репрезентувала себе група Червоного Хреста, складена із струнких і гарненьких сестричок. Курінь маршував уповні озброєний, навіть кулеметники несли на плечах свої кулемети.

Дефіляда вдалася набагато краще, ніж була плянована. Вона піднесла на дусі не лише вояцтво й почет на трибуні, але також сотні глядачів-селян, які під час перемаршу апльодували безперервно. Після дефіляди пролунала команда «Розхід!», і вояки розпливлися поміж цивілями.

А потім почалася святочна програма. Вступне слово мав політвиховник Зорян. і він також був запшидачсм. Слідували деклямації, виступав курінний хор, і всі виконанні програми одержали від захоплених глядачів рясні оплески. На закінчення демонстрували ще й веселі точки, які стрілець Павук називав «ревією без сміху», хоч у дійсності було зовсім інакше. Деякі з них вдало наслідували поведінку командирів, але до найкращих належали виступи друзів Біди й Гуцула.

Ввечері горіли ватри, й настрій у таборі був дуже веселий. Аж раптом до почту прийшла вістка про те, що ворожі сили виступили з Перемишля й посуваються в нашу сторону. Вчора вони квартирували в Явірнику Руському, а сьогодні рушили далі.

Сотенний Бурлака звернувся до командира Байди, жартуючи:

- Здається мені, що я муситиму відійти у свій район. Там по моїй хаті лазять миші…

Командир Байда відповів з усмішкою:

- Завтра маємо відправу й, може, щось придумаємо для тих мишей…

Командири відділів, які завжди мусили бути чуйні на небезпеку, очолюючи їх по теренах, сьоіодні почували себе набагато вільніше, бо знаходилися у великому товаристві й мали зі собою курінного, який ніс відповідальність за все.

Вже була темна ніч, коли сотні відходили на постій до сіл, забираючи зі собою прекрасні спогади про сьогоднішній незабутній день. Не один повстанець напевно збереже їх у своїй нам'яті на довгі роки. Петя розіслав есбістів по терені, а сотня Громенка відійшла до поблизького села Гути, де перебула ніч.

Переночувавши в різних селах, курінь таборував другого дня в тому самому лісі біля галявини, на якій учора відбувалося свято. Вояки з різних сотень, зійшовшись разом, оповідали один другому про свої бойові пригоди, а старшини зібралися під розлогим дубом на відправу.

Раптом десь в околиці Явірника Руського залунали постріли, а через півгодини з'явилася боївка Петі й позвітувала про стан у цьому селі.

Сотенний Бурлака заговорив перший:

- Коли ми сьогодні не втремо носа цьому зарозумілому полковникові, то завтра сюди напхається стільки ворожих груп, скільки їх було в часі переселенчої акції!

- Друже Бурлака, - відізвався курінний Байда, - питання полягає в тому, коли й де їх прийняти.

Командир Громенко сидів осторонь і накреслював плян бою. Скінчивши, показав його своєму заступникові, командиру Лагідному, який переглянув плян і на знак признання моргнув. Тоді Громенко звівся з місця й почав реферувати свій проект:

- Ворог квартирує в лісі над селом Явірником Руським, і він там напевно трохи окопаний. Пропоную вислати три сотні, які конспіративним шляхом повинні обійти ворога ззаду, а одна сотня нехай іде безпосередньо на Явірник Руський і розпочинає наступ…

- Як же вона має наступати? Чистим полем? - перебив його командир Ластівка.

- Так! - відповів Громенко. - У цьому власне й полягає ціла штука. Сотня починає наступальні операції з чистого поля, втягаючи ворога в бій, але фактичний наступ роблять три сотні іззаду, з лісу. Концентрична атака найбільше здезорієнтує ворога, в котромусь місці його оборона трісне, а тоді справа піде легко.

Плян усім подобався, й через тридцять хвилин курінь уже вирушив. Сотня командира Громенка маршувала на Явірник Руський і мала вести наступ зі села, а три інші - Бурлаки, Ластівки та Крилача - почали обхід попри Гуту, Ясенів і Поруби до Дилягівського лісу, щоб ним потім підійти під ворожі становища. Віддаль становила біля чотирьох кілометрів, отже, обхід потребував майже двох годин часу. Зараз була одинадцята година, тож сотні не могли розпочати наступу з лісу скоріше, ніж о годині тринадцятій.

В долині села Рибного сотенний Громенко зарядив перерву в марші й покликав до себе всіх старшин і підстаршин.

- Друзі! - почав він. - Наш плян такий: ідемо потоком під ліс до цієї доріжки, яка ось тут, на мапі, й займаємо позиції за цією високою межею, на віддалі біля чотирьох сотень метрів від лісу. Початок акції роблю я, й це буде о дванадцятій сорок п'ять. Чота Бартля посуватиметься перша й під час бою підійде якнайближче до лісу, щоб замкнути перстень і нав'язати контакт із сотнею Крилача. Чота Залізняка замкне кільце від заходу і сконтактується зі сотнею Ластівки, а рій Чумака піде на заставу від Бірчі на доріжку, що веде до Явірника Руського. Чи всім ясно? - Й, не чекаючи відповіді, додав: - На ліс не наступатимемо, доки не буде подана команда. Є якісь питання?

Запитав чотовий Іменний:

- Коли брати під увагу ощадність амуніції, якою має бути сила вогню?

- До часу наступу наших із лісу - сильний вогонь і часті зміни становищ кулеметів для дезорієнтації ворога. Чи ще є питання? Всім зрозуміло?

Накази були ясні, й сотня рушила в дальшу дорогу, її бойовий дух був дуже високий. Іще ніколи дотепер відділи УПА на цьому терені не практикували концентричного наступу на ворожі сили в лісах. Тактика носила переважно оборонний характер і полягала на засідках або пробоях з оточення. Це ворог добре знав, був свідомий того, що любої миті може потрапити в повстанську засідку, але йому ніколи не приходило на думку. що упівські з'єднання зважаться його оточити и на нього наступати. Такий наступ вимагав би великих жертв, і вороже командування мало певність, що на такий крок УПА не піде.

О годині 12.30 сотня Громенка вже була на становищах під високою й довгою межею, досі ще не зауважена ворогом. На узліссі можна було бачити його стежі й обсерваторів, які не помічали повстанців під носом, а обдивлялися Грушівський ліс далеко за селом, до якого вже раніше пішла боївка Петі. На полях уже виросло досить високе збіжжя. Поміж ворожими позиціями й сотнею пролягали два лани гарного жита й декілька ланів вівса та ячменю, а решта лежала облогом, покритим густою травою. Вона марнувалася, бо селяни не мали достатньої кількости худоби для випасу.

Рій Чумака відійшов на доріжку, з якої недавно вороги хотіли наступати на Явірник Руський, і тут створив добру заставу. Звідси можна було вести добрі спостереження за селом Липою й лісом, де зараз розташувався той «геройський» полк, що прирік пімститися на УПА.

Оцінюючи ситуацію, Чумак виключав можливість прибуття негайної допомоги полкові з Бірчі. На це не дозволив би собі амбітний полковник, який воював із «бандами бандеровцуф» уже другий тиждень так успішно, що не було жодного пострілу.

Але Чумак добре знав і те, що по таку допомогу завзятий полковник звернеться лише за кільканадцять хвилин, а якщо ця допомога й відважиться виступити з Бірчі, то прибуде на місце не скоріше як через три години. Сівши біля кулеметника Смика, ройовий розглядав крізь далековид ліс і перед ним добре бачив розтягнену на бойових становищах сотню Громенка. В певному моменті під носом у ворога зацокотіла коротка автоматна черга, й почався сильний вогонь з автоматів повстанців, а кулеметники після кожної пущеної серії зміняли свої становища. В заскочених такою тактикою ворожих частинах зчинилася паніка, бо наступ відділів УПА виглядав дуже ударним, з участю принайменше кількадесяти кулеметів. Чванькуватий полковник бігав по всіх-усюдах і гнав своїх вояків на бойову лінію.

Ворог відповів сильним вогнем також, але його кулі летіли, як то кажуть, «Богові у вікна». А тимчасом три упівські сотні закінчували свій обхід. Знаючи цей ліс як рідну хату, вони йшли котячою ходою, минали кожну суху гілку, потім звернули вправо й повільно наближалися до ворожих становищ. Не сподіваючись оточувальної операції, ворог не зайняв колової оборони, а всі сили стягнув на край лісу й у ньому залишив тільки кількох стійкових. Але й вони, будучи ще, може, недосвідченими або взагалі перший раз у бойовій акції, звертали більшу увагу на перебіг бою, ніж на зону своєї обсервації.

Повстанським сотням удалося підійти на дуже близьку віддаль. Побачивши, нарешті, їх, один із ворожих стійкових дав остерігаючий постріл угору й чимдуж почав утікати до своїх. За ним рушили в атаку сотні. Оскільки кількісний стан ворожих сил був докладно відомий, повстанці застосували необхідну і єдино правильну тактику - атакувати їх якнайшвидше, щоб не дати можливости зайняти становищ, бо у противному разі це викликало б між наступаючими великі жертви.

Польський полковник, очевидно, був знавцем воєнного мистецтва, бо вів бій стовідсотково згідно з мілітарними приписами. Він розставив полк у три лави, вояк біля вояка, щоб чинити спротив упівцям на випадок їхнього наступу із села. Але атака повстанських сотень іззаду була настільки швидкою й несподіваною, що загнала ворожі частини в бехвихіддя, мовби череду худоби в загороду. Ось одна група вибігла на поле, де її «привітала» гостинно Громенкова сотня. Кільканадцять вояків звалилося на землю, мов підрізані косою збіжжеві стебла.

- Стримати вогонь! - наказав сотенний і рівночасно піди‹сеним голосом звернувся до ворога: - Руки догори!

- Ренце до гури! - ще голосніше крикнув котрийсь із повстанців уже зрозумілою полякам мовою.

Ворожі вояки кинули зброю й із піднесеними руками покірно пішли до позицій сотні.

Стрілянина на узліссі рідшала. Глибоким, зарослим колючим ожинням потоком, що вів у напрямі П'яткови, збиваючи один одного з ніг, неначе хорти, панічно втікали ворожі вояки, губили зброю, шапки й торби. На протязі довгого часу після цього бою ввесь курінь не міг віджалувати, що повстанці не доглянули однієї справи й не обсадили глибокого потоку. Тоді можна було б узяти в полон цілий полк.

Але успіх і так був маркантний. В акції згинув 51 польський вояк, 34 було захоплено в полон і здобуто велику кількість зброї та амуніції.

Так скінчилася пімста завзятого полковника.

Як, звичайно, після кожного бою. так і після останнього, повстанці часто пригадували його й жартували, але найбільше насміхалися з полковникової зарозумілості і чванькуватости.

- Яка шкода, що ми його не взяли в полон, - сказав одного разу стрілець Павук сотенному.

- Може, і краще, що так сталося, - відповів Громенко, - бо я особисто, будучи на місці цього невдахи, волів би згинути в бою, як обдертим, без шапки і зброї, вернутися до Перемишля, а особливо після такої заяви, яку він зробив…