УПА у вирі боротьби

Розділ 9. ВОРОЖІ БАЗИ

Курінь стояв готовий до вимаршу в селі Порубах. Коні, кухонне начиння й інші важкі речі були заличені на місці, а курінь, одержавши наказ, розпочав акцію. Сотня Бурлаки пішла на Дилягову, сотня Ластівки - на Павлокому, а сотні Крилача і Громенка - на Лончку й Бартівку. Одночасна акція мала розпочатися о 20-тій годині. В наказі говорилося, якщо населення не ставитиме спротиву, то треба допомогати йому в пакуванні речей і висилати його за Сян. Але повстанці добре знали згадані села, й не в одного з них наказ викликав легку усмішку.

Вже від кількох днів сіяв дрібненький осінній дощ. Він не тільки розмочив повстанцям уніформи, торби, чоботи й білизну, але глибоко проник у землю. І от по цій розмоклій землі курінь і вирушив у дорогу. Спочатку відділи маршували полями під гору, до лісу. Тут не було ніякої дороги, й вони мусили переходити зораними нивами, стернями або розлогими бараболиськами. Американські чоботи, здобуті повстанцями від червоної армії, відбували свою якісну пробу й досить часто не витримували підкарпатської глини. На початку червона юшка висвистувала з чобіт через халяви, потім вона робила собі дірки у пришвах і свистіла з боків, а часто можна було бачити повстанця, який ніс ці чоботи в руках і маршував босоніж.

Нарешті дійшли до великого лісу й посувалися вузенькими стежками, вкритими пожовклим листям. Тут марш одразу став легший, і власне у цьому лісі сотні розійшлися на акції до призначених сіл, троє з яких прилягало до нього із протилежної сторони, а Павлокома була розташована на сході.

Точно о 20-тій годині всі сотні вже лежали на становищах під селами, чекаючи на початок акції, яку мав розпочати цим разом командир Ластівка. По лінії пішов наказ, щоб обстрілювати хати лише у випадку ворожої оборони, але його перервали черги з кулеметів на Павлокому. Їм, неначе собаки, відізвалися один за другим кулемети зі села, а в цю саму хвилину почулася сильна стрілянина в Дилягові, Лончці і Бартківці.

Найтяжча доля припала сотні Бурлаки, бо Дилягова ставила сильний спротив, оперуючи понад сорокма кулеметами й кількома сотнями крісів. Повстанці гнали до перших хат, незважаючи на ворожий вогонь і розмоклу землю. Ось кілька з них уже загорілося, стрілянина почала рідшати, й незабаром бандити, військо і міліція втекли за Сян.

Сотня Громенка мала легке до виконання завдання, бо в Бартківці впало лише кілька ворожих пострілів із рушниць. Переважаюча частина місцевих чоловіків перебувала в Дилягові, оскільки це село було найдалі висунене в терен дій відділів УПА.

- Здержати вогонь! Допомагати населенню пакуватися! - паде наказ сотенного Громенка, котрий, як звичайно, є не лише добрим командиром, але і пропагандистом нашої доброї справи.

Повстанці вже помагають мешканням запрягати коні, виносять речі і складають їх на вози, а часто змушують котрогось із господарів забрати зі собою свого сусіда.

Ціла Дилягова горить, вогонь охопив частинно Лончку й Павлокому, де триває страшений бій. На допомогу сотенному Ластівці Громенко висилає одну зі своїх чот.

Ніч дуже темна, й заграви від пожеж у чотирьох селах видні далеко-далеко. Павлокома й Бартківка лежать над Сяном, а зараз же за рікою є містечко Динів. Тут стаціонують маси ворожого війська, й па дорозі за Сяном чути великий рух та багато пострілів, але ніхто не переходить ріки. Два рої чоти Іменного стоять на заставі біля броду, а один трохи далі, біля поромного переїзду. Пором знаходиться на другому березі, й там чути крики.

«Невже переправлятимуться на цей берег? - виринає думка в командира Іменного. - Чи, може, думають, що тут застави?»

Раптом рушилася линва, й пором почав плисти просто на заставу сотні. На поромі чути крики і брудну лайку на адресу бандерівців. Це пливли комуністичні опришки й міліція, котрі завжди були відважніші від польського війська.

Пором дійшов до половини ріки. Командир Іменним хотів допустити його ближче, але з порому почали стріляти. Не бажаючи, щоб якась заблукана куля трапила у груди повстанця, Іменний дав наказ:

- Вогонь!

На пором сипнуло кілька серій, і відважні вигуки опришків одразу змінилися на плаксиві крики. Одні попадали у воду мертві, інші скочили.

Ворожі гнізда догоряли й освічували повстанським відділам дорогу на збірний пункт. Як звичайно, після кожної акції, повстанці дуже цікавилися втратами й на збірному пункті куреня довідалися про них: п'ятеро забитих і троє поранених. У п'ятці згинув добрий друг Чумака ще з Динова, Омега. Він мав там годинникарський верстат, славився великою відвагою та був досвідченим революціонером.

Польовий жандарм Камінь вів із цієї акції чоловіка, заарештованого в селі Бартківці. В його хаті знайшли понад двадцять різної величини й кольору валізок, які були власністю помордованих українських поворотців із Німеччини. На допиті бандит признався, що він лише допомагав носити ці валізки, а людей мордували інші. Але коли його запитали про те, чому ці «інші» не забрали валізок із собою, йому забракло слів, і він почав крутити. Цього темного типа польова жандармерія передала Службі Безпеки.

Після спалення чотирьох сіл терен дій сотні Громенка набагато збільшився, а одночасно з цим зменшилася кількість ворожих баз, які тепер існували тільки в Бірчі й Кузьминій. Комуністична Польща, незважаючи на це, все ж таки почала набирати військової сили, про що дуже добре дбала Москва. Половина польського бюджету йшла на розбудову збройних сил, ціллю яких було знищення УПА й усього українського населення на території Любачівщини, Перемищини й Лемківщини.

До Сяну на території усієї Польщі як залізницею, так і шляхами прибувало щораз то більше військових транспортів. Коли понад Сяном проїжджали дорогою великі мілітарні з'єднання, то наводили цівки гармат поза ріку й годинами обстрілювали великі ліси. Але на українські землі, де оперували відділи УПА, вони не наважувалися переходити частіше як раз на три місяці, та й то дуже великими відділами, їхня розвідка мала мізерні інформації про дії повстанців або й зовсім їх не мала, натомість розвідувальна служба УПА діяла дуже інтенсивно, а, крім її сітки, багато відомостей постачали жінки-революціонерки, які працювали у ворожих установах у різних містах на цілій польській території. Часто, знаючи наперед таємне рішення ворожого штабу про початок якоїсь акції, відділи УПА зникали з даного терену впродовж кількох годин.

Після останньої акції на ворожу базу, сотня Громенка заквартирувала в селах Рибнім і Гуті, які між собою сполучувалися, але не переводила ніяких військових вправ чи вишколів. Мала тільки звичайні щоденні зайняття, такі як ранню руханку, гутірки Зоряна на різні теми, молитви й вечірні накази. Рої розташувалися по стодолах і хатах. Вояки знали майже кожного мешканця згаданих сіл, а селянам був знаний кожний повстанець, та лише по псевдах. Правдивих прізвищ повстанців не знали не тільки селяни, але і друзі в чоті, хоча ці прізвища нікого не цікавили.

Попередньо вже згадувалося про те, що кожний бойовий успіх УПА мав дуже позитивний вплив на моральний стан і повстанських відділів, і населення. Повстанці прекрасно знали й розуміли своє положення. Вони знали також і те, що доки ціла Україна не матиме такої готовости й відданости, як Лемківщина, доти здобуття Української Самостійної Держави буде неможливою річчю. Власне тому оперуючі на території Лемківщини відділи УПА чинили все, що було в їхніх силах, аби своїм прикладом збудити до боротьби всі українські землі. Ані один повстанець не воював задля похвали, ані один командир чи провідник не працювали задля здобуття особистої слави - вся діяльність була скерована тільки для добра загальної справи. Й незважаючи на те, що комуно-большевицькі полчища тиснули їх з усіх сторін і всіми можливим засобами, вони почували себе господарями на своїй землі. Вечорами повстанці з вичищеними чобітьми, модерними мазепинками й нерозлучними автоматами на грудях сходилися в гурти. Одних лучила політична дискусія, інших - жарти, але найбільше їх було в тому гурті, де лунала пісня. Вистачило кільком співакам почати якусь піснім, й через кілька хвилин біля них створювався справжній хор, у якому не бракувало навіть дівочих голосів. До гурту часто долучувався, не видержавши, й командир Громенко в товаристві свого заступника Лагідного, а тоді пісні лунали ще голосніше. їм не було ліку, і змінювали вони одна одну безперервно: «Ми українські партизани»… «Із гір Карпат»… «Ми молодії»… «Хай землю виорють гармати»… «У бій за славу коханого виряджала стрільця»… А коли проминала північ, останньою піснею була ця:

Іди від мене, ти моя кохана,

Іди з очей, мене по забувай.

Я - син лісів, а серце партизана,

На мене жде з побідою весь Край…

Її співали дещо тихіше ті вояки, які стояли з дівчатами, тримаючись за руки, кажучи іншими словами - закохані. Нарешті чулося «надобраніч» Громенка й Лагідного, всі ставали на струнко й тихенько розходилися по квартирах.

Щокілька днів сотня змінювала місце свого постою, але всюди її життя було подібним до вищеописаного.

По якомусь часі ворог побачив, що його маленькі бази на терені дій УПА за Сяном не виконують своїх завдань, і всю увагу зосередив на Бірчі. Під охороною сильних військових з'єднань, включно з панцерними, сюди були доставлені тисячі тонн цементу й інших будівельних матеріялів для спорудження оборонних бункерів, в також багато харчів та іншого спорядження.

Пам'ятаючи наскок куреня Прута, Бірча сильно уфортифікувалася й озброїлася «по зуби», а її залога ніколи не була меншою від двох тисяч вояків. Ночі вони проводили в бункерах і колишніх жидівських кам'яницях, а вдень вешталися по передмістях й околиці. Час від часу нападали на українські села, ловили людей, наче татари, і грабували мирне населення. З ними часто зударялися відділи УПА, але комуністичні «герої» воліли воювати з мешканцями довколишніх сіл, а при першій же появі повстанців чимдуж утікали за мури міста, лишаючи на дорогах пограбовані речі, худобу, кури тощо.

Сотня вже кілька днів стаціонувала в селі Ясенові, де помічався інтенсивний рух, особливо на квартирі сотенного. Й ось командир першої чоти Бартель, який більше виглядав на власника якогось великого підприємства, ніж на чотового, скликав ггідстаршин на відправу. Переступивши поріг Троянової хати, він весело кинув Чумакові:

- Чумаче, знову буде война!

Він кинув свою мазепинку на стіл і, хльостаючи прутом ні в чому невинну халяву чобота, навіть не звернув уваги на салютування Чумака. Продовжував жартувати, так неначебто ця «война» була звичайнісінькою іграшкою.

- Куди ж дорога стелеться? - поцікавився Чумак. - На Динів, Бірчу чи Кузьмину?

Бартель знизав плечима, даючи до зрозуміння, що не знає, і в Чумака блиснули очі.

- Можу піти в заклад, що на котрусь із цих місцевостей, - сказав він.

- Бігме не знаю, - вже поважніше відповів Бартель. - Провірте зброю й запаси амуніції. Відправа призначена на другу годину.

Він підніс прут до дашка мазепинки й пішов далі виконувати обов'язки службового старшини сотні.

Відправа тривала дуже коротко, бо всі необхідні пляни були опрацьовані й розроблені заздалегідь.

- Сьогодні йдемо на Бірчу, - говорив Громенко. - Терен нашого наступу знаходиться за селом Липою, а решту наступального кільця займуть інші сотні. Оборонних бункерів у місті не здобуватимемо. Тримайте добрий зв'язок і пильнуйте, щоб не було великих уграт. Чумаче й Міша! Виберіть міномет і двадцять стрілен до нього та покладіть це все на сани. Земля розмокла, тож поїдете на гору під Бірчу саньми. Буде набагато тихіше, як возом. Вас поведе стрілець Когут, який добре знає дорогу. Акцію почнете точно о 22-гій годині. Чи всім зрозуміло? Є якісь питання?

Не було. Провірили годинники, встановили кличку, умовні знаки та кольори ракет. На відхід командира Громенка всі виструнчилися, а потім розійшлися до своїх роїв.

Увечері пара баских коней, запряжених до саней, тягла польовою дорогою, а пізніше лісом важким міномет і стрільна до нього. Супроводжуючі сани два рої творили обслугу міномета й охорону.

Вечір був погожий і теплий, але дуже темний. Зв'язковий Когут, уродженець Липи, біля якої рої саме проходили, час і затримував і провіряв правильність траси походу. Чув на собі величезну відповідальність, бо в разі якоїсь помилки могла не вдатися ціла акція.

О дев'ятій годині вечора доїхали до краю лісу. Перед ними простягалася велика галявина, й Чумак щойно тепер зорієнтувався в доброму плянуванні акції. Ця галявина була дуже високо, а в долині на віддалі приблизно одного кілометра лежало місто Бірча. По правій і лівій сторонах, також у долинах, розтягалися передмістя й села, що миготіли багатьма маленькими світлами. З тих передмість і сіл українців завезли на Схід, а решта втекла на терени, охоронювані УПА.

В місті світел було набагато більше, й Когут сказав Чумакові, що рої занадто далеко зайшли на ворожу територію, і треба вважати, щоб не наштовхнутися на заставу.

Міномет і стрільна вивантажили із саней, а коні відвели назад до лісу. Через 45 хвилин мала початися акція, але в довкіллі панувала абсолютна тиша, в якій чути було тільки людські віддихи. Міномет поставили на ніжки, й Міша почав наставляти кут і напрям, бо він же був мінометником у червоній армії, а Чумак досить нервово зиркав на годинник.

«Тиша… Яка глибока тиша… А за кілька хвилин тут буде справжнє пекло», - пронеслося в Чумаковій голові.

Приготувавши все, Міша ще раз обмацав міномет, бо світити для перевірки чи він у порядку не можна було, і присів біля стрілен. Почав їх чистити якоюсь шматою.

Чумак знову подивився на годинник.

- Лишилася одна хвилина!

Міша вхопив стрільно й наблизив його до цівки.

- Бий! - і стрільно опинилося в середині цівки, а безпосередньо за цим почулася лайка Міші:

- Шляк би го трафив! - закляв він уже по-галицькому. - Капсуля не палить!

Легенько перевернули міномет, щоб видобути із нього погане стрільно, але не спричинити його вибуху. Пройшло три хвилини, поки приготували все.

- Дай друге стрільно!

Знову всі схилилися, стрільно полетіло в цівку, й цим разом успішно. Чутно глухий постріл, і воно із сильним свистом рве повітря в напрямі Бірчі. Минуло кілька секунд, і знову розчарування. Стрільно не вибухло.

- Давай третє! - майже крикнув Міша.

Воно вже в його руках, уже полетіло. Чумак відрахував: один… два… три… чотири… й усі почули в місті сильний вибух.

Іще він не затих, як по Бірчі вдарили з усіх сторін кулемети. Зчинився страшний клекіт і шум, неначе на велетенський бляшаний дах падали густо градинки. Майже безпосередньо після цього загорілися перші хати, пожежі поширювалися та росли, й через кілька хвилин місто було охоплене суцільним вогняним обручем. А міномет викидав стрільно за стрільном, бо тепер усі вони були добрі.

Чумак дивився вниз на море полум'я і страшенно переживав. Там ішов завзятий бій, а його успіх залежав від мудрих наказів та вказівок старшин і підстаршин. Адже найменша помилка могла зруйнувати цілу справу.

Із самого початку ворог відповів сильним вогнем, а його гармати вдарили по довкільних лісах. Чумак мимоволі підсміхнувся: - чому саме по лісах, коли повстанці знаходяться під мурами міста?!

Тим часом із міномета вилетіло останнє стрільно, й Міша задоволено затер руки.

- Наша робота скінчена. Поїхали! - гукнув до друзів.

Поклали міномет на сани й рушили. Йшли позаду них, час від часу приставали й дивилися на чудову панораму ще однієї ворожої бази на українській землі, яка горіла. З оборонних бункерів безперевно торохкотіли ворожі кулемети, які щокілька секунд заглушували гарматні сальви. Чим ближче до центру міста посувалося вогненне коло, тим сильнішим ставав вогонь ворога.

Польські родини, які мешкали довкола Бірчі, побільшили свої господарства кількакратно, бо позахоплювали маєтності українських селян, переселених на схід, і з їхніх хат поробили собі магазини, шпихліри, стайні тощо. Коли почалася акція, вони повтікали до міста, а за ними подалися й ті залоги, котрі знаходилися у присілках та на передмістях.

Всі ці хати повстанці спалили, а худобу забрали із собою, щоб передати її українським родинам. Крім того, вони перервали телефонний зв'язок і висадили в повітря всі мости довкола Бірчі, так що місто набрало вигляду своєрідної оази в пустелі. Не диво, що після цього ворог мусив доставляти амуніцію й харчі літаками або важкими панцерними возами. Що ж торкається достав українські води, то їх повстанці не могли перервати, бо вона була в самій Бірчі. Так само, виконуючи наказ, вони не здобували міста, оскільки така операція вимагала інших родів зброї та напевно потягла б за собою великі втрати в людях.

Мінометна група зупинилася в селі Липі й тут очікувала прибуття своєї сотні. Село не спало, й хоч уже було далеко поза північ, люди стояли гуртами на горбах, спостерігаючи велетенську заграву.

Все довкола Бірчі горіло…