УПА у вирі боротьби

Розділ 32. ЗДОБУТТЯ БАРАБОЛІ

Через отаке вороже пекло зараз переходила сотня Громенка, а десь позаду неї слідувала решта сотень під командою Бурлаки. Його курінь дійшов до Хрещатої аж через два тижні після громенківців. За цей час він звів із ворогом багато боїв, зловив кільканадцять вояків із нової дивізії, стягненої сюди недавно генералом Моссором, і в їхні уніформи вбиралися гірше умундировані повстанці. Таким чином, курінь Бурлаки мав рій в одностроях польських косцюшківців із гострими рогатівками та широкими жовтими мережками довкола них. Після кількаденного маршу і пробоїв у Хрещатому лісі курінь Бурлаки перейшов словацький кордон 5-го липня 1947 року.

Ввечері сотня Громенка вирушила попри село Волю Мигову під село Манів. Курінний Байда в супроводі двох стрільців попрямував до одного з бункерів, де сподівався нав'язати контакт, але застав лише порожню канцелярію командира Рена. З неї він приніс кілька стрічок із набоями та пару кілограмів солі. Вояки помітили, що Байда був незадоволений, і зрозуміли важливість цього зв'язку. Власне не тому, щоб його нав'язати, сотня маршувала до лісів Хрещатої, звела багато боїв, потерпіла поважні втрати в людях, а цілі так і не осягла.

Тепер вона заквартирувала біля словацького кордону в потоці. Командир Байда забрав зі собою виховника Зоряна і двох стрільців та, попрощавшись зі почтом сотні, пішов шукати зв'язку з командиром відтинку Реном.

У кожній хаті і стодолі села Манова стаціонували вороги, а за селом у потоці, повстанці розпалили кілько вогнищ, замаскували їх листатим галуззям і грілися. Санітари переварювали воду й робили перев'язки пораненим. До Чумакової ватри підійшли отець Кадило й командир Бартель, який тепер цілким згубив свій колишній животик, і Чумак їх запитав:

- Що робимо далі? Відповів отець Кадило:

- Чумаче, будемо молитися й далі битимемо чортяк!

- Значить, тактика не міняється, - констатував командир Бартель, на мить замислився, а тоді продовжував. - Знаєте, отче, я у цьому селі народився…

Розмову перервав службовий старшина:

- Друже Чумак, вас кличе командир!

Дивуючись, чому цей виклик, Чумак пішов до нього. Командир Громенко тримав у руці компас і військову карту, розглядаючи щось на ній при світлі полум'я. Чумак не перебивав. Склавши карту в мапник, сотенний щойно тепер побачив Чумака, який зголосив свій прихід.

- Друже Чумак! - почав сотенний. - Упродовж двох днів ми мусимо зробити досить далекий і прихований марш, а голодні хлопці подають із ніг. Чи не спробували б ви роздобути якихось харчів?

Сказаного таким тоном наказу Чумак іще ніколи від свого командира не чув, а тим більше не розумів, де ці харчі можна було здобути. Йому здавалося, що за ними командир хоче вислати його на Словаччину й він запитав:

- Чи масте на увазі котресь зі словацьких сіл?

- Ні, - почулася відповідь. - Перші села за кордоном розташовані досить далеко. Я мав на думці село Манів.

- Це буде важка справа, - похитав головою Чумак. - У ньому повно ворожого війська, але спробувати треба.

Зголосив свій відхід і почув кинуте вслід командирове слово:

- Щасливо!…

Зібравши рій, який, дякувати Богу, начисляв іще десять вояків, Чумак вирушив із ними на край лісу. Тут затримав відділ, пояснив у чому справа, вислухав думки і пропозиції друзів, а потім призначив застави, стійку й організаторів харчів. Відстань поміж узліссям і селом виносила не більше одного кілометра, але прямий підхід до села став би певною згубою для цілого роя. Тому треба було обходити полями й зайти до села посередині. Така тактика вможливлювала добрий підхід, але зате створювала велику небезпеку для відступу. Ніч була темнувата, але очі бачили людину На віддалі кількох кроків. Отож рій вийшов із лісу й півколом подався до села. Поля були орні, але місцями траплялися горби, і треба було йти дуже обережно, щоб не впасти.

Ще ніколи Чушковий рій не рахував на такий неуспіх, як сьогодні. Відомо було, що село порожнє, харчі вивезені і знищені, а в додатку до всього у ньому квартирував ворожий відділ, та ще, певно, й великий. На здобуття чогось від ворога було мало надії. По-перше, ніхто не мав поняття про те, де знаходиться кухня й де таборують вози з харчами, а, по-друге, вигнання ворога з села силами одного роя було неможливою справою.

Але, із другого боку, здобуття харчів зробилося пекучою проблемою, бо фізичний стан сотні був даже ослаблений. Біля вогнищ байдуже лежали поранені, а до них долучилося ще кілька вояків, уже зовсім немічних, виснажених боями, маршами й голодом. Створилася така ситуація, що вистачало ще двох днів маршу без харчів, і ціла сотня могла потрапити ворогові в руки без бою. А тут командир Громенко плянує кількаденний перехід, знаючи добре, що без підкріплення фізичних сил він не вдасться.

Йдучи, Чумак тримав у руці приготований до пострілу автомат і роздумував над тим, де можна підхопити якусь поживу. На полі вирвав стебелину з листям, напевно і нервового напруження поклав її в рот і почав жувати. Стебелина мала кислий смак, і на нього Чумак звернув увагу. Це був дикий квасок, і його сік приємно залоскотав зголоднілий шлунок.

Рій сходив дуже обережно до того самого потоку, біля якого два кілометри вище таборувала при ватрах сотня. За потоком забовваніла маленька гірка, а на ній розкинуті хати. Звідти малим вибалком рій посувався до перших хат. У кожній із них блимало світло, а на дорозі стояло багато возів і гармат. Смик зайняв тут становище з кулеметом, решта ж роя тихенько підсувалася до хат. У хаті, біля якої зупинилися Чумак і Бук, поляки співали якусь польську пісню на мелодію «Очі чорні».

- Що будемо робити? - запитав тихенько Бук.

- Шукай за пивницею, коморою, грубкою або стайнею, відповів Чумак, - а коли знайдеш коня, то одразу сідай на нього й жени до сотні.

Бук пішов, а Чумак почав снувати пляни. Чи не заскочити до хати, щоб роздобути бодай кілька консервних баньок, а «антків», якщо не піднесуть рук, вислати до св. Петра?… Він уже зробив рух, але в цю мить Бук й Арпат повідомили, що під стодолою є мала грубка, а в ній трохи картоплі. Вдоволений Чумак підійшов під стодолу, послав Бука крізь маленький отвір до середини, а Арпат розстелив палатку. Решта друзів стояла за деревами, готова до акції, щоб на випадок ворожого вогню дати можливість Букові вилізти із грубки.

Ось Бук подав першу торбу маленьких картоплин, які висипали на палатку разом із резервовими набоями Бука, й Арпат віддав йому порожню торбу. Так мандрувала вона кілька разів до середини трубки й назовні, а коли на палатці вже назбиралося чимало картоплі, Чумак вислав із нею кухаря до потоку й наказав:

- Стережи її більше, як брилянтів!

На землю лягла друга палатка, й на неї знову посипалася бараболя з Букової торби. Обмацавши кожний куток грубки й не знайшовши більше нічого, Бук виліз наверх. Із другою палаткою помандрував до сотні стрілець Шумний, одержавши такий самий наказ.

Бук й Арпат задумали провірити вози на дорозі й одержали на це від Чумака дозвіл. Охороняючи їх, друзі зупинилися на віддалі кільканадцяти кроків від возів і приготували зброю до пострілу. Провіряючи вже другий ні і, Бук відчинив якусь скриню й почав із неї щось тягти. Скриня голосно закрипіла, звернула увагу ворожого стійкі того, й він, остерігаюче крикнувши, одночасно вистрілив.

Чумак пустив у цьому напрямі автоматну чергу й дав наказ бігти до потоку. Довелося відступати чистим полем, а заалярмований ворог розпочав пускати ракети та обстрілювати гору. Після розриву кожної ракети повстанці прилягали до землі й лежали непорушно, наче закам'янілі, а відтак знову зривалися й бігли кільканадцять кроків уперед. Відступ забезпечував Смик із кулеметом, біля якого був Чумак, а Бук одержав наказ рятувати бараболю за всяку ціну.

Невдовзі рій опинився поза засягом дії ракет, а ворог далі обстрілював ліс і поле. Правда, стріляти цільно він не мав змоги, й хіба тільки якась блукаюча куля могла трапити котрогось із повстанців. Вони вже так добре знали свист куль, що легко могли відгадати, на якій відстані від вуха дана куля пролетіла.

В Чумаковій голові кружляли дві журливі думки. Він побоювався, щоб друзі часом не розсипали картоплі, й одночасно шкодував, що сотня була в такому перемученому стані. Коли б не таке змучення, то цих бандитів у селі можна було б знищити двома роями.

Рій дійшов до сотні без утрат. Господарі миттю розділили бараболю. Половину її пекли, а із другої кухарі варили юшку. Стрілець Бук зараз мав приємність товаришувати із сотенними «асами», які обступили його ватру, а він час від часу витягав із кишені по одній маленькій картоплині й кидав її у сторону дентиста Зубенка, Петі, Бартля, Калини й Журби. Коли до них підійшов Чумак і зауважив, що справа не пахне чесністю, всі підсміхнулися й мовчали, мовляв, тут нічого не сталося.

Бук звернувся із пропорцією до Чумака:

- Друже командир, прошу, ця дуже гарно спечена!

І хоч картоплина всередині була ще сира, Чумак її не змарнував.

Доктор Зубенко закладався, що сам з'їсть сорок таких картоплин, одначе цей заклад був нереальний, і він мусив задовільнити себе десятьма.

Під час трапези зламали правила меню, бо спочатку поїли печені присмаки, а щойно потім рідку юшку. Й хоч вона не була ані посолена, ані помащена, та, на думку отця Кадила, кожна картопляна шкірка смакувала немов шкварка…

Ворожі кулемети продовжували орати порожні поля, а на заставу, запивши печену картоплю гарячою юшкою, пішла нова зміна. Настрій повстанців цілковито змінився. Всюди чулися жарти і сміхи, навіть сам сотенний повеселішав серед веселого вояцтва. Правда, він мав чим гордитися. Історія боїв його сотні була без порівняння. Навіть сьогодні, коли б довелося битися з десятикратно більшими силами, Громенко мав певність, що ворог, утікаючи, губитиме від страху зброю й торби.

Бунчужний зарядив збірку й наказав повстанцям, щоб кожний тримав дві спечені картоплини як залізну порцію. Цей наказ дещо спізнився, бо тепер лише кожний другий вояк мав у торбі отой неоцінений скарб.

Заговорив командир Громенко:

- Друзі, недалеко звідси є словацький кордон, який ми ще сьогодні переходитимемо, а потім підемо в далекий рейд. Коли повернемося на Рідні Землі? Ніхто не знає, однак пам'ятайте, що вас завжди зв'язує присяга вояка УПА. Під сучасну пору ледве чи не в кожній закутині України сотні відділів і підвідділів УПА зводять завзяті бої, в яких беруть участь також і формації інших поневолених народів. Як ви вже бачили, деякі наші частини ходять по різних країнах пропагандивними рейдами, і в один із таких рейдів ми вибираємося сьогодні. Тому прошу дбати про зовнішній вигляд, про дисципліну, порядок і зв'язок кожного з вас. Пам'ятайте, що коли в такому марші хтось відіб'ється в від сотні, то «пиши пропало»…

Після цього сотенний зарядив молитву й мовчанку за поляглих друзів. Лише кілька осіб із відділу знало, в якому напрямі відбуватиметься цей великий рейд, але, вислухавши промову сотенного, всі догадувалися, що це було прощання з теренами України.

Погасили вогні, стягнули застави, й сотня рушила в дорогу. Всі посувалися довільно, з наказом не робити слідів. Ідучи під досить високу гору з готовою до бою кожної секунди зброєю, відділ перейшов вузеньку стежку й подався далі в ліс. Кожний зауважив, що біля цієї стежки стояв білий цементовий стовп. Маршуючи у глибину лісу всі сподівалися бою, але без нього обійшлося.

Ніч була тепла, й падав дрібненький дощик, а сотня йшла і йшла. Потім втрималася, й сотенний повідомив вояків, що півгодини тому вона перейшла словацький кордон. Це було 13-го червня 1947 року. Друзі питали один одного, в якому місці цей перехід відбувся, але ніхто не знав.

- Кордон був недалеко від того місця, де ми стояли. - пояснював командир Бартель, який часто переходив його ще перед службою в УПА.

Тепер кожний сердився сам на себе, чому йшов півгодини в такій напрузі, готовий щомиті до бою.

Довкола розлягався дрімучий ліс. Він мав схил до півдня, й далеко внизу видніли світла та лунав гуркіт проїжджаючих потягів. Навіть у цю темну ніч можна було відчути, що в південній частині Карпат пульсує цивілізоване життя, не так, як у північнім, де Лемківщину й Перемищину цілковито зруйнував ворог.

Сотня виставила стійки, й вояцтво поклалося спати. Ні шуму потоків, ні ранкового співу пташок не чули змучені повстанці, їх розбудило десь аж біля обіду гаряче сонячне проміння. Непомітна стежка з білими цементовими стовпчиками, що вела по вершку гори, залишилися позаду на віддалі двох-трьох кілометрів, Ця стежка мала на повстанців досить великий психологічний вплив, - адже за нею вони лишили свій Рідний Край. І хоч після кількох років тяжкої боротьби ворог варварським способом обернув цю частину України в дику пустелю, то повстанці любили її далі й носили у своїх серцях. Що більше вони були горді з того, що обороняли її так завзято. Й коли в майбутньому хтось захоче загарбати собі цей терен, то йому в його замірах найбільше перешкоджатиме кров бойовиків УПА, пролита в обороні цієї чудової української землі.

Вояки мали дивне почуття. Коли по тій стороні кордону кожний із них зустрічав ворога автоматною серією, то тут, на випадок зустрічі з військовим відділом, ніхто не знав, що прийдеться робити. Це чужа країна, й оборона її не входила в завдання УПА, а почуття ненависти до війська й населення поки що не було.

Повстанці помили в потоці чоботи, деякі попрали свої сорочки, всі поголилися, й по полудні сотня вирушила в дальшу дорогу. Коли б цей рейд був почався два місяці тому, то вона виглядала б інакше. Кожний командир мав би при собі військову карту, всі були б убрані у кращі уніформи, та й сам рейд забрав би менше часу. Але тепер тільки два командири посідали ці карти, й то невідповідні до даного терену, а однострої також не виглядали блискуче. Тяжких кулеметів і запасу набоїв до них залишити не можна було, а тягар важкої зброї сповільнював марш змучених повстанців, і вони не могли пройти за добу більше як 10-20 кілометрів.

Незважаючи на ніщо, сотня маршувала горами й лісами на південний захід, у напрямі Пряшева. Пройшовши вже досить довгий шлях, і то вдень, повстанці поки що не зустріли ані однієї живої людини. Сотня часто відпочивала, а потім продовжувала марш і йшла майже цілу ніч, щоб відбитися від кордону. Аж над ранком вона затрималася на кілька годин відпочинку й короткого сну.

Вояки вже звикли до рейду, тільки передвчорашні картопляні кальорії почали їх підводити. Знову розболілися голови, й кожний думав лише про харчі. Котрийсь із стійкових повідомив, що в лісі є черешні, й сотенний дозволив повстанцям перейти на те місце, де вони росли. І справді, тут росло кільканадцять черешневих дерев, рясно обліплених великими дозрілими ягідьми. Яка радість! Старшини тримали внутрішню службу, а вояцтво облягало дерева. Плоди були досить солодкі й мандрували з кістками до порожніх вояцьких шлунків.

По якомусь часі, підкріпившись черешнями, сотня рушила далі й після двогодинного маршу зупинилася в ліску, поблизу якогось села. Хоча це була вже інша країна, воно нічим не відрізнялося від першого-ліпшого лемківського села. Пізніше виявилося, що й мова була досить подібна до української, але мала все ж таки багато незрозумілих слів.

Командир Громенко призначив збірний пункт у цьому ліску на 22-гу годину, й сотня подалася в село. Рій Чумака затримався поміж двома невеличкими хатками, й ройовий, пригадавши воякам, що вони знаходяться у пропагандивному рейді, вислав половину роя до однієї хати, а сам із другою половиною зайшов до зовсім маленької, розташованої над потоком.

- Добрий вечір, господине! - привіталися повстанці.

- Будьте здраві! - відповіла досить збентежена жінка. На полиці, зробленій із дошок, біля великої печі стояло кілька глиняних горщиків, а поруч із ними лежали великі плескаті хлібини, подібні до матерівських паляниць. Вони «загіпнотизували» друзів настільки, що не дозволили докладніше розглянутися в хаті, щоб бодай трохи зорієнтуватися і привикнути до нових обставин.

Повстанці в чемній формі попросили господиню дати їм з'їсти й чекали на відповідь, але жінка розвела руками й почала оправдуватися, що вона бідна, тому не має нічого доброго для їжі. Коли ж Бук показав їй на хлібини, жінка взяла одну з них в обидві руки, розломала її на коліні і звернулася до Бука:

- Дивіться, який хліб чорний! Ви напевно не їстимете його.

Бук узяв одну половину, відломив із неї добрий кусень, вкусив його і схвально похитав головою на знак того, що хліб дуже добрий. Господиня зраділа, що непрохані гості не погордували її чорним хлібом, зняла з полиці ще одну хлібину й кожному повстанцеві налила по великій кварті молока. Друзі заїдали смачно, а добра словачка, дивлячись на них із дивною усмішкою, по хвилині сказала:

- Які ви мате глад!…

Потім почала розказувати своєю гарною словацькою мовою, що українські партизани відвідали її хату ще в 1945 році, але вони такі голодні не були. Повстанці відповіли, що хліба й молока вони не бачили вже кілька тижнів, і взагалі почувають себе несамовито голодними. Щоб прийти до нормального стану, вони мусили б кілька тижнів відповідно харчуватися. Тому цей хліб і молоко смакували їм краще від усіх попередніх, а друзяки вже їли хліб не з однієї печі.

Щоб не перевантажувати порожніх шлунків, Чумак зарядив вимарш на збірний пункт і попросив у жінки трохи харчів на дорогу. Вона послала чоловіка до льоху по картоплю, а сама зняла з полиці ще одну хлібину і принесла з комори трохи масла та сиру. Повстанці гарно подякували й вийшли надвір, де на вулиці вже збиралися рої й відходили до лісу. Перша добра вечеря у Словаччині деяким воякам уже пошкодила, й, побачивши це, сотенний одразу ж зарядив марш, бо він одинокий міг помогти виголоднілим шлункам.

Доктор Зубенко, йдучи збоку, розказував Чумакові про свою вечерю:

- Бійтеся Бога! Шлунок порожнісінький, а тут по полудні черешні, ввечері два літри кислого молока, а відтак хліб, сало й часник. Та із цього всього можна бомбу зробити!…

Промаршували кілька годин, потім відпочивали, а вранці пішли далі. Терен був лісистий, цілий час тяглися гори, хоч і не дуже високі. Села траплялися рідко, а на полонинах паслися вівці й рогата худоба із дзвінками на шиях.

Хребет гір Бескиду - це неначе межа двох кліматів. Північна, українська частина гір, має великі старі праліси, шумливі потоки й маловрожайні ґрунти. Там коротші й весна, й літо. Південна частина, завдяки щедрому промінню сонця, є відмінною. Коли на півночі ростуть лише овес і картопля, то на півдні частенько трапляється виноград й інші південні рослини.

Милуючись мальовничими краєвидами, сотня посувалася вперед. Словацький хліб, овечий сир і молоко зробили своє - повстанці почали оживати. Марші були повільніші й коротші, більше часу давалося на відпочинок, і вояки ступнево приходили до себе. Вони все глибше розуміли важливість своєї великої місії й гордо, хоч і з помітним хвилюванням, гляділи в невідоме майбутнє.