УПА у вирі боротьби

Розділ 45. НОВИЙ РІК

Наближався новий 1949 рік. Недавно вщент зруйнована Німеччина вже ставала на ноги, повним темпом розбудовувала свою промисловість. Добробут кращав із кожним тижнем.

Новий латинський рік німці, зокрема німкені й американці, святкували дуже гучно й розкішно. А українські емігранти й далі сиділи по таборах, не раз по кілька родин в одній кімнаті, і чекали на незнане завтра.

Надходили українські Різдвяні свята і на квартирі вояків УПА почався пожвавлений рух. Одні прибирали велику кімнату, а Юзьо і Бурий принесли з лісу таку велику ялинку, що й не вміщалася. Треба було втинати, почалась суперечка де: згори чи здолини. Тоді друг Нічний запропонував компромісову розв'язку: відрубати чверть метра згори і пів здолини.

Упісти прибирали ялинку, Нічний і Павук готували й варили страви на Святу Вечерю. Павук робив перелік страв:

- Сіль, часник, цибуля, оселедці… разом - понад двадцять. Непогано!

Та тим разом жарт Павукові не вдався. Ніхто не звертав на нього уваги, всі його друзі мовчки працювали й думали.

А думати було про що. Роки колишніх щасливих свят давно минули. Тоді вони з нетерпеливістю чекали Свят-Вечора. Відживали спомини,… На долівці свіжа запашна солома, в куті дідух, на столі сіно, накрите скатертю, і смачні страви. Мама в святочному настрої, тато також. Веселі брати і сестри. Після Свят-Вечері на вулиці появлялись колядники. Вони також приставали до колядників і йшли разом по білому снігу від хати до хати, їх усюди радо вітали, в кожній хаті бажали їм веселих свят.

Так було колись. Сьогодні вони думають про незнану долю своїх рідних і друзів, що залишилися в боротьбі в Краю, та про тих, які вже не живуть.

Вечеря готова. На столі засвічена свічка, друзі готові до молитви, а Нічний засвітив ще одну свічку і поставив її під ялинку. Він не казав нічого, але всі знали, що та свічка у пам'ять його рідного брата Терки, який загинув у рейді ще на українській землі.

Тиха щира молитва, моє коротке слово, а тоді смачна вечеря.

Коли раніші Свят-Вечори були веселі для повстанців, то сьогодні, вже вдруге на Заході, це вечір спогадів і суму за Батьківщиною.

Гудим сів на ліжку, взяв у руки гітару й злегка почав акомпаньювати до дуже тихих слів «Бог предвічний народився». Його підтримали кількох друзів і з кожною хвилиною коляда звучала дедалі голосніше й могутніше.

- Ану, друзі, почнімо її ще раз, але так, як колись у Краю, - сказав Гудим і вдарив сильніше по струнах. Коляда летіла крізь відкриті вікна на таборову площу до переповнених емігрантами кімнат тринадцятого великого бльоку. За нею «Нова радість стала», а при словах «даруй волю, верни славу нашій Неньці-Україні!» аж дзвеніли шиби.

На майдані, недалеко вікна, стояли люди і прислухалися до колядок, що вже мали багато повстанських додатків.

Зірка вийшов на подвір'я і запросив на квартиру упістів декотрих дівчат і хлопців, а між ними й Гудимову наречену та мою Таню. Тепер коляди були підсилені кількома чоловічими й дівочими голосами.

Згодом почалися бадьорі повстанські пісні, що відродили колишній веселий вояцький настрій.

«Гей степами, темними ярами машерують повстанські полки…». За цією - «Хто живий, в ряд ставай, здобувати рідний Край…». А далі: «Лунає, рветься пісня буревісна по Лемківщині кругом…»

Пізно вночі друзі розходилися по своїх кімнатах. Повстанці клалися спати, щоб завтра не спізнитися на ранішню Службу Божу. Тільки Гудим, Зірка і Чумак пішли спати ще пізніше, бо відпроваджували своїх наречених.

Рано-вранці у таборовій каплиці і біля неї - понад тисяча людей. Рівними лавами по одному боці стояли сумівці, а по другому - пластуни. Каплицю заповнили таборяни. Добра і щира проповідь талановитого отця Прокоповича.

Після Служби Божої біля каплиці люди віталися святочним звичаєм і бажали одні одним веселих свят.

На обіді у панства Тимкових - трохи скромний, але гарно прибраний стіл. Тут кількох упістів, Таня, я і мій добрий друг Палаганюк. Пані Тимкова зготувала смачний обід, а друг Палаганюк дбав, щоб товариство не сумувало.

Надвечір я з Танею знову пішли до того романтичного парку. Брак родин найдужче відчувається у час Різдвяних свят. Ми поринули спогадами у минуле, згадували своїх батьків і рідних, про долю яких нічого не знали. І саме ті спогади і тута за рідними додали мені відваги просити Таню стати моєю дружиною.

Вона не надумувалась, з усмішкою, без жодного слова, дивлячись мені просто в вічі, кивнула легко головою на знак згоди і притулилася до мене. Я був щасливий і, по-вояцькому плянуючи цей великий крок у своєму житті, одразу запитав:

- На коли призначаємо день вінчання?

- Юрчику, відклади цю справу на кілька хвилин, бо зараз я не можу думати.

Ми йшли по сухому листі в парку і Таня, нарешті, запитала:

- А коли ти думаєш?

- Сьогодні! - відпалив я без надуми. Таня засміялася і сказала:

- Сумніваюся, чи отець Кудрик на це погодиться.

Ми вирішили, що двадцять шостого лютого буде день нашого вшчання. А вже перед самими сходами тринадцятого бльоку умовилися зустрітися завтра і точніше обміркувати свій великий плян.

На квартирі гамірно. Всі повстанці були запрошені різними друзями у гості і по їхньому гуморі було видно, що провели час весело.

Тільки один Гудим, легенько дотикаючись до струн гітари, виспівував дуже сентиментальну повстанську пісню:

Тихо-тихо полем вітер віє,

Лопотить, торкнувшися лиця,

І летять удаль солодкі мрії

Вартового юнака-стрільця.

Ось він вдома, вийшла сестра люба,

Стара мати в білому платку…

Та в цей час позад його на дубі

Залунало збуджене «Ку-ку!».

Ой чому ж ти закувала вранці?

Перервала мрій солодку мить?

Ти вгадай, скажи мені, кохана,

Скільки років я ще буду жить?

Байдужо кує зозуля: рік і два,

Й на цьому не кінець,

Та рахунок перервала куля.

Похиливсь прострілений стрілець.

Пісня виходила в Гудима так зворушливо, що розвеселене вояцтво зовсім замовкло, прислухаючись до неї. Не одному пригадалися колишні небезпечні вартові стійки і бої з ворогом.

Гудим закінчив пісню і щойно тепер зауважив, що її слухали всі присутні друзі. Він глянув на них і сказав:

- Подумайте, скільки їх там сьогодні стоїть на варті? Було пізно, друзі готувалися іти спати, але мені дуже кортіло поділитися з ними новиною, тому почав:

- Друзі, я думаю женитися. Сьогодні ми з Танею домовилися, що вінчання буде двадцять шостого лютого… Запанувала мовчанка, першим вибухнув жартом Павук:

- Дуже добре, знаменито, будемо мати господиню!

Каня заявив, що це неправильно. Добрий командир повинен насамперед одружити всіх друзів, а щойно тоді думати про себе. Очевидно, він також жартував.

Гудим підійшов до мене, подав руку й сказав:

- Гратулюю! Думаю, що мудро робиш.

За ним підійшов Зірка і всі інші друзі, стискаючи мені руку. Увечері я відпровадив командира Громенка на станцію. По дорозі командир говорив:

- Я дуже задоволений, що у вашій групі ще нема такого розбиття, як по інших таборах.

- Яка причина тих непорозумінь, друже командире?

- Лихо його знає! Я щось підозріваю, що ті нові зв'язки з Краєм занадто легкі. Доведеться, мабуть, самому йти до Краю.

- Чи не можна цього скандального непорозуміння якось полагодити?

- На низах перетягають наших вояків то на один, то на другий бік. А «на горі» обидва табори твердять, що за ними стоїть Край. А я цілком певний, що в Краю нема жодного розбиття, тим більше, що ОУН, УГВР і УПА очолює та сама людина.

Сотник почав випитувати мене, що я думаю про упіста Сержанта і чи в нього добра пам'ять.

Ми потиснули один одному руку, побажали всього найкращого і командир ускочив до потягу, що вже рушав. Це була наша остання зустріч.

По дорозі до табору я думав про командира Громенка:

- Боже, чому не пошлеш нашому народові кілька тисяч отаких Громенків. З їх допомогою ми не тільки здобули б свою державу, а й добре її забезпечили б.

На четвертому році життя наших скитальців почалась відбудова знищених країн війною. Також велась підготовка наших скитальців до виїзду в різні країни світу і там починати своє життя.

Я з Танею рішаємо їхати в далеку Австралію. Пакуємо в наші скромні клунки також наші газети і книжки, щоби у неробочі дні десь там, в Австралії прочитати своє рідне слово. Як скоро показалось в Австралії була змога розбудовувати Австралію, а також своє приватне і національне життя. Бути добрими амбасадорами України, а після розвалу імперії зла допомагати їй.

Мову і стиль автора збережено.

Накладом Юрія Борця.

Київ, квітень 2004 р.