УПА у вирі боротьби

Розділ 7. КУРІНЬ ПРУТА В РЕЙДІ

Одного гарного осіннього дня 1945 року курінь Прута, складений із восьми сотень повстанців, перейшов із Галичини на територію Лемкіищиии. По дорозі він здобув місто Бірчу, зни-щив базу ворога, забрав численні трофеї і тридцять п'ять польських полонених та привів їх до села Ляхови, де був розміщений курінь полковника Коника.

Приналежні до куреня Прута вояки почувалися в Лемківщині дуже певно й навіть не хвалилися тим, що здобули Бірчу. Казали, що, мовляв, обходити місто було невигідно, тому вони через нього й перейшли.

Обидва курені розташувалися в хатах, стодолах і садах. І хоч разом це виносило лише дві тисячі вояків, та мешканцям села здавалося, що у ньому стаціонує ціла дивізія. В довкіллі зчинився величезний рух. Населення допомагало чим тільки могло, а господарський відділ також хотів добре прийняти гостей і довозив із магазинів харчі та інші речі возами.

Стрінувши свого друга Довбуша, політвиховник Зорян засипав його питаннями, а місцеві повстанці обступили їх і з великим зацікавленням прислухалися до розмови, причому не могли не захоплюватися досвідом і бойовим гартом прибулих.

Друг Довбуш мав спеціальний дар до оповідань і, хоч розказував про страшну боротьбу, та в її сторінки не забував заплітати веселі епізоди, які викликали серед вояцтва регіт.

- Москалі шаліють, - оповідав він, - вони стягли величезну кількість війська, відділів НКВД і різних спеців, але досі нічого не могли вдіяти. Та й узагалі не знають, що робити далі. В гірських і лісистих просторах України оперують сотні добре зорганізованих відділів УПА, а в них великий відсоток становлять наддніпрянці. УПА й ОУН провели широку підготовчу акцію між українцями червоної армії в часі її відвороту із Заходу, а злука українських земель також працює в нашу користь. У зв'язку з цим, убита ворогом надія на самовизволення зараз на Східній Україні росте й міцніє з кожним днем. Добре підготовані в Галичині кадри ОУН тепер масово поширюють ідеї самостійності й суверенности по всіх наших землях, а успішні акції УПА допомагають їх легкому сприйманню. Коли б Україна мала більше гір і лісів, то число відділів УПА можна було б збільшити багатократно, й це улегшило б наші визвольні змагання.

- Яку тактику вживають большевики, і як часто вам доводилося зводити з ними бої? - поцікавився Зорян.

- За останні три місяці курінь мав сімнадцять боїв, не рахуючи менших зударів і сутичок наших підвідділів у різних акціях. А большевицька тактика? Вона зараз ніяка. Москва почуває себе розгубленою, бо по стороні УПА стоїть усе населення, а з цілим народом воювати важко.

Тут Довбуш щось собі пригадав і записав у свій нотатник, а тоді запитав Зоряна:

- А як мається справа з нашою еміграцією? Вона багато могла б зробити для загального добра. Адже на Заході є сила-силенна наших людей!

Зорян замислився, а Довбуш тим часом закурив цигарку, пустив хмару диму аж до конарів вишні й докинув:

- Я запитав тому, що ви про це повинні добре знати. Вам до еміграції ближче, й через вас іде на Захід багато зв'язкових.

- Бачиш, - не то із жалем, не то з іронією відповів Зорян, - наша еміграція підходить до цієї справи «по-державницькому». На Заході є кілька партій, які розробляють соціальну програму, здається, вже й уряд організовують, але доцільність боротьби УПА засуджують. Кажуть, що ми нерозумні молодики й порвалися з мотикою на сонце. Нам тут важко зрозуміти той факт, що досить велика частина української еміграції неприхильно відноситься до боротьби УПА, тоді коли кожна нація своїм підпіллям гордиться. Візьмімо, наприклад, французький резистанс. Він приніс Франції багато слави, але в порівнянні з УПА фактично був дуже маленький. Там оперували дрібні цивільні групи, яким давали всебічну підтримку альянти, а українських повстанців не підтримує ніхто. Проте, не дивлячись на ніщо, у страшному царстві московської деспотії вже на протязі довгих років діють упівські сотні, курені, загони, й деякі з них рейдують по цілій Східній Європі.

- Що ж наш Провід на це? - впав поновний запит. Лице Зоряна стало ще серйознішим.

- Під теперішню пору Провід звертає всю свою увагу на боротьбу у Краю. Найгірша біда в тому, що, замість пропагувати нашу боротьбу й засуджувати окупацію України Москвою, йому доводиться переконувати різні закордонні партії і їх прихильників у доцільності цієї боротьби…

Всі посідали на пахучу траву, й лише Довбуш стояв під вишнею, часто пихкаючи димом, немовби хотів дерево піддати дезинфекції. По хвилині почав дорікливо:

- Москалина Хрущов одягає вишивану сорочку, щоб нею притягти до себе більше яничарів для нищення нашого народу. Але Москва винищує не тільки нас, українців, робить так з усіма поневоленими націями. Тюрми й концтабори переповнені, щодня розстріли, заслання. На Рідних Землях ведеться нерівна боротьба, й у вирі її щодня гинуть сотні наших героїв. Тому сьогодні нам особливо потрібна бодай моральна підтримка еміграції, яка наші ідеї і мету нашої боротьби повинна б поширювати на Заході. Просто не хочеться вірити, що існує такий українець-патріот, котрий висловлювався б проти боротьби за волю, за державу, за краще майбутнє нашого багатостраждального народу!…

Довбуш опам'ятався, що говорить трохи заголосно й нервово, жбурнув геть недокурка й собі сів на траву.

Запанувала мовчанка, яку перервав той же Довбуш, але на цей раз уже усміхнений і веселий:

- В одному я є певний: цей героїзм, який вилонює нині зі себе український нарід, стане моральним кормом і гордістю України на сотні років!

Сліпучий диск сонця, що викотилося з-за гори, освітив зосереджені вояцькі обличчя, заграв на автоматних цівках. Обидва старшини піднялися, щоб відійти на свої квартири, й вояки, поквапно зірвавшись, виструнчилися.

Зустріч двох куренів мала великий вплив і на повстанців, і на цивільне населення. Курінь командира Прута був дуже добре озброєний і прекрасно умундирований: всі вояки в зелених одностроях і мазепинках, мали добре вичищені чоботи. Вони усміхнені, веселі, але не надто балакучі.

Вояки обидвох куренів походили з усіх земель України, тому і повстанці й почти мали дуже приємну зустріч. Багато з них були знайомі ще з Берези Куртузької, деякі зналися з еміграційних днів у Кракові, а потім разом боролися на Волині. Тому вели між собою жваві розмови, шукали спільних знайомих, розпитували про рідних.

Після обіду була заряджена загальна збірка, й на великій галявині вишикувалося вояцтво обидвох куренів. Слідував звіт, після чого до повстанців промовляли курінний Прут і полковник Коник, а потім на галявину привели полонених поляків. Усі вони мали страшенно переляканий вигляд, очевидно, боялися, що над ними відбуватиметься польовий суд.

Із ряду старшин виступав політвиховник Зорян.

- Польські вояки! - почав він. - Наша доля однакова, бо наш край, так як і нашу Україну, хоче поневолити Москва. Ваші брати боряться проти большевиків у рядах Армії Крайової, отже, чинять те саме, що й УПА. Тому ми вас звільняємо й висилаємо до АК. Але пам'ятайте: якщо ви знову долучитеся до польського комуністичного війська й ми вас упіймаємо, - тоді всіх чекатиме кара смерти!

Здивуванню полонених не було кінця. В них одразу змінилася барва лиць, і вони почали говорити, дякуючи повстанцям за їх великодушний жест. Обіцяли, що всі підуть до АК. Їм роздали відповідну літературу в польській мові, й так пішла писана та усна пропаганда про непоборних бандерівців по цілій Польщі.

На другий день курінь командира Прута відійшов у західньому напрямі. По дорозі відвідав курінь Рена, а потім вирушив у пропагадивний рейд на Словаччину. Тут він розділився на менші групи й рейдував по словацькій території на протязі двох місяців, а на зиму вернувся в Коломийщину.

Командування УПА присвячувало велику увагу вишколові старшинських і підстаршинських кадрів. Адже ж повстанська тактика є дуже відмінна від тактики, застосуваної регулярними військами. Часто траплялося так, що кілька повстанців, які відбилися від своєї частини, творили бойову одиницю, а кільканадцять таких маленьких одиниць були здатні здезорієнтувати ворога цілковито й нанести йому дошкульних утрат. Бувало й так, що упівські підрозділи - рої та чоти - не раз діяли самостійно впродовж кількох місяців.

Зрозуміла річ, що командир такої чоти мусив посідати добрі військові знання, бо ж він мав бути не лише бойовим командиром, йому треба було дбати про умундирування своїх вояків, про їх озброєння, амуніцію, запаси харчів, а також за розвідку, зв'язок, санітарне забезпечення тощо.

Кожний повстанець мав якийсь військовий ступінь, і ці ранги чергувалися так: молодший стрілець, старший стрілець, вістун, старший вістун, булавний, старший булавний, хорунжий, старший хорунжий, сотник, майор, підполковник, полковник, генерал. Одначе з конспіративних мотивів, до всіх підстарший і старшин зверталися через «друг», тобто «друже командир».

Отож у Комарницькому лісі під Перемишлем розпочинався перший повоєнний підстаршинський вишкіл. Вибранці з кожної сотні, яка діяла на цій території, сходилися по зв'язку на збірковий пункт. Біля галявини стояло два шатра для інструкторів, трохи далі, в колибах, квартирувала охоронна чота сотні Крилача, а навпроти були приготовані колиби для учасників цього вишколу.

Командир Громенко вислав на підстаршинський вишкіл зі своєї сотні п'ятьох повстанців: Чумака, Гудима, Бойка, Вишню й Терку. Крім них, надрайоновий провідник призначив на цей вишкіл друга Петю, коменданта Служби Безпеки з терену діяння сотні Громенка.

Вже на другий день усі переконалися, що тут жартів не буде. Комендантом табору був командир Ластівка, а вишкільним старшиною - командир Зенко. Табір нараховував 185 учасників, плюс командний та інструкторський склад й охоронна чота для стійок і застав.

Згідно із програмою вишколу, командир Ластівка повинен був щодня маги годину на впоряд і дисципліну, але практично він викладав ці предмети по шістнадцять годин денно, не забуваючи, що другої ночі заряджувати гостре поготівля, як також часто переводити двадцятикілометрові вимарші.

Командир X., колишній старшина польської армії, викладав полеву службу. Це була дуже енергійна людина, яка свою ділянку знала досконало й уміла передати її друзям. Балістику й топографію викладав інструктор Зенко. Оскільки топографія є предметом загальним, то з нею не було клопоту, але гірше представлялася справа з балістикою, бо упівські сотні вживали зброю, амуніцію та вибухові матеріяли різних армій. Повстанську тактику й бої в місті викладав друг Сорока, а історію українського війська, загальну тактику й розвідку - полковник Бойко. Це був літній старшина, який скінчив військову академію у Франції, отже, належав до військовиків із крови й кости.

Так пройшли три місяці навчання теорії і практики, три місяці, на протязі яких вишколювані спали тільки по чотири години. Харчі були дуже добрі, повітря свіже й чисте, а ноги міцні й молоді. Вишкіл, одначе, був настільки інтенсивний, що наприкінці вони почали відмовляти послуху і пленталися.

Почалися іспити. Друзі старанно над собою працювали, навіть під час обіду або сніданку кожний переглядав конспекти й читав переписані лекції. А коли іспити скінчилися, всі були зайняті приготуванням до номінації і свята. Наступив день відпочинку, коли, нарешті, можна було добре виспатися.

Ось і гарна листопадова неділя. На галявині споруджений польовий престіл і збудоване підвищення для почту. Після Служби Божої відбулася дефіляда, потім зачитали номінації, а відтак була присяга, її вів провідник Орлан, який опісля виголосив патріотичне слово до учасників. А на закінчення могутнім акордом пролунала пісня-марш І. Недільського «Засяло сонце золоте» і полетіла понад лісами, аж ген до Перемишля.

Ввечорі вояцьке стиснення рук, удар закаблуками й розхід кожного до своєї сотні.

«Новоспечені» підстаршини сотні Громенка приєдналися до неї в селі Грушівці. Зустріч із друзями була дуже приємна. Сотня мала добрий настрій, моральний стан повстанців був на високому рівні, одначе всіх колишніх друзів уже не можна було зустріти, бо за останні три місяці сотня звела кілька боїв, і деякі з них склали свої буйні голови, заснувши вічним сном на Володзькій горі…

Одним із них був чотовий Чайка, і його смерть стала великою втратою для цілої сотні. Адже ж він мав усі прикмети екзекутивного старшини й був би зміг легко очолити повстанську сотню, тобто взяти на себе функцію, може, одну з найважчих у революційно-визвольному русі. Його зарядження й накази чомусь завжди здавалися легкими й мали познаки веселости навіть у найтяжчих обставинах.

Але Чайки вже не було й командиром його чоти призначили ройового Іменного, уродженця Львова, підстаршину дивізії «Галичина» й учасника бою під Бродами.

Після зведення кільканадцятьох успішних боїв і сутичок, сотня командира Громенка досягла найвищого бойового та морального рівня. Велика свідома дисципліна, впроваджувана мудрим і відданим командним складом, не мала нічого спільного з механічною пруською дисципліною. Повстанці добре усвідомлювали собі, що співвідношення між упівськими й ворожими збройними силами, які диспонували всіма родами зброї, аж ніяк не промовляє на користь перших; вони, ці повстанці, знали, що УПА не має союзників і користується тільки моральною підтримкою всіх поневолених народів, але почували себе свобідними людьми. Це почуття вільности вони осягли завдяки ідеології українських націоналістів у вирі безкомпромісової боротьби.

Сотня Громенка відпочивала мало, хіба після складних акцій або довгих маршів, бо щодня відбувала вправи й дуже часто змінювала місце свого постою. Коли приходила до села, то розташовувалася роями біля хат, на подвір'ях або в садах, і тільки в негоду повстанці ночували по хатах чи у стодолах.

Кожний рій посідав свою власну «кухню», тобто легкий 25-літровий баняк (казан), зроблений у котромусь із верстатів УПА. Члени господарської ланки при сотенному бунчужному щодня забивали одну худобину й розділяли м'ясо, хліб та інші харчі. Згаданий баняк ставили на вогонь, кидали до нього приділене м'ясо, додавали картоплі та квасолі, й варилася смачна вечеря, а також готувалася запасова порція м'яса на другий день до лісу.

Щокілька днів один рій посилався у ворожий терен за Сян із метою здобуття худоби. Місцевий солтис визначав приділ, а у випадку відмови забиралося штуку чи дві від нього самого. Дуже часто приводили корови або коні, які колись поляки відібрали в українців.

Під час готування вечері повстанці милися, голилися, чистили зброю або направляли уніформи, а після вечері сходилися гуртками, співали чи вели дискусії на теми світових подій. Найбільшим успіхом користувалися сотенні гумористи, бо біля них від повстанців завжди аж роїлося, а сміхові не було кінця.

Цілком відмінний вплив мав на друзів отой старий, романтичний місяць. Лежачи на м'якій траві й дивлячись на небо, вони не раз співали пісню про те, що «булава - це провід наш, не треба нам бабів!». Але місячні проміння робили своє, приносили жмути далеких незабутніх спогадів, і друга пісня вже обов'язково звучала так: «Іди від мене ти, моя кохана, іди з очей, мене не забувай…» А вона не відходила, незалежно від того, де була - в Київщині, Львівщині чи десь на еміграції…

Сотня квартирувала переважно в багатих селах, де господині готували першорядні вечері. Тоді ройові кухарі не завертали собі голів баняком, але зате кожний із них мусив пробути дві години на нічній стійці.

Так проходили повстанські будні. Й коли відділи УПА і всі члени визвольного руху посилено готувалися до оборони рідної землі й народу, то ворог почав підготову також. На якийсь час обидві сторони, зрезигнували із заміру повного знищення противника, вдалися до тактики опановування найважливіших стратегічних пунктів, міст, сіл, старих мурованих будівель та деяких княжих замків.

Після понесення поразки в першій переселенчій акції, ворожі залоги й далі стаціонували в таких місцевостях, як Павлокома, Дилягова, Кузьмина, Вільшаниця й Бірча. Згодом ворожих військ прибуло більше, вони зайняли важливі із стратегічного значення пункти, уфортифікувалися в них і цим утруднили вільне маневрування відділів УПА. Кілька таких пунктів було на терені дій сотні Громенка, і в подібній ситуації опинилася майже кожна упівська сотня, оперуюча на Лемківщині.

Настала потреба знищення цих пунктів, відповідне плянування вів не лише командир Громенко зі своїм почтом, але й цілий курінний штаб на чолі з полковником Коником.

Треба було перекреслити затії ворога.