Злочинця викривають зорі

10

— Тепер навіть у нас немає кінця-краю цим жалюгідним запитам і запитанням! — з люттю сказав чоловік. Жбурнувши зібгану газету на стіл, коло якого сиділо ще троє, він продовжив: — Ось у вчорашньому номері «Луїзіана Монітор» надруковано…

Блідий, вузьколиций чоловік з рідким і жовтим, як солома, волоссям почав читати роздратованим тоном:

— «…і ми не можемо поставитися байдуже до того, що сталося з островами і їхнім населенням. Хоча з часу цих випробувань минуло близько двох років, проте наше сумління вірних християн не має права на заспокоєння. Ми знову й знову повинні поставити питання: що сталося з жителями островів? Адже вони такі самі люди, як і ми…»

Читця перебило покашлювання людини, що сиділа зліва від нього.

— Сміховинні балачки! І ви надаєте цьому якогось значення, Стів?

Третій, огрядний чоловік невизначеного віку з глибокими зморшками навколо уст, якого в товаристві називали Алланом, незадоволено сказав:

— У всякому разі було тактичною помилкою робити досліди з водневою бомбою та з розпиленням кобальту якраз поблизу цього архіпелагу. Тепер усі вони дзявкають, усі ці гуманісти й апостоли людяності!

— Але ж саме в цьому й полягає значення даних експериментів, — відповів Стів. — Адже важливо було дізнатись, як саме радіоактивний кобальтовий туман впливає на людей і який час триває радіоактивність.

— Облишмо цю нікчемну суперечку, — сказав четвертий, що досі сидів мовчки. — Ми не могли заздалегідь передбачити масштаби цих вибухів. То яка користь тепер питати, куди ділися острови й люди? Ми вжили своїх заходів, і ніхто ні про що ніколи не дізнається. Через кілька років про це не залишиться й згадки.

— Ось саме в це я не вірю, — висловив свою думку вузьколиций. — По-перше, забагато людей, та й територія надто велика, щоб можна було все це просто й непомітно стерти з лиця землі, а по-друге…

— По-друге, — перебив його сусід, — ми зацікавлені в тому, щоб віра в християнську любов до ближнього лишалась непохитною. Ось про що треба думати!

На кілька секунд запанувала тиша. Крізь дорогі щільні штори денне світло ледве проникало в приміщення. В стелі розкішно обставленої клубної кімнати була майстерно вмонтована невидима освітлювальна система, що наповнювала приміщення своїм розсіяним світлом. На стінах, поруч з кількома дорогоцінними картинами старих європейських майстрів, висіли недоречні тут експресіоністські зображення американських промислових підприємств.

Товстун, пересунувши свою жувальну гумку з-за правої щоки під ліву, глибокодумно сказав:

— Справжня небезпека, панове, іде з іншого боку. — Він витяг з кишені «Балтімор Сандей Діспетч» і вів далі: — Химери деяких заскнілих науковців починають набирати неприємного характеру. Та ось послухайте самі, що пише якийсь доктор Клінток: «Винахід того професора, що пропав безвісти в Мексіці, треба вдосконалити й поставити на службу науці. За допомогою цього винаходу можна було б розв'язати і найновішу загадку, я маю на увазі зникнення два роки тому островів архіпелагу Какоме…»

Товстун підняв голову і додав серйозним тоном:

— Не можна недооцінювати серйозності ситуації, панове! — Його м'ясисте обличчя набрало при цих словах брутального виразу, що якось не пасував до зовнішності цієї людини. — Щоправда, це всього тільки жалюгідна газетка, а сам Клінток ще нікому не відомий; тим писакам ми можемо швидко затулити рота. Однак це мало нам допоможе, бо є ж ще інші країни, а часи тепер, панове, змінилися!

Він спинився на хвилинку і, кинувши пильний погляд на своїх співрозмовників, додав:

— Крім того, винахід знаходиться в країні, де широкі кола населення настроєні проти нас, не робімо собі ілюзій щодо цього!

— Апарат застосують проти нас, як це вже пропонує той ідіот Клінток, — діловим тоном зауважив Стів Дюпон.

— Цьому треба будь-що запобігти, і тому я дуже шкодую, що саме сьогодні немає Мака. Нам треба знати, на що ми можемо розраховувати. Така моя думка.

Дюпон кивнув головою на знак згоди. Нарешті висловив свою думку і Гарріс Морган, другий директор компанії «Коламбіа Дженерал Атомік», сухорлявий чолов'яга, що сидів поруч Дюпона.

— Мені взагалі незрозуміло, чому ця справа досі не завершена: адже Мак завжди діє без промаху. Того професора — як його там?.. Ну, це не має значення! — уже немає в живих. А значить, не так уже важко покінчити і з апаратом, Що ви скажете на це, Стів?

Стів зробив енергійним жест рукою і поспішно відказав:

— Це було б абсолютно неправильно! Прилад не можна знищувати. Навпаки! Його треба вдосконалити. Тут той Клінток має цілковиту рацію. Але вдосконалений прилад повинен служити нам, а не тим панам науковцям. Це основне! Нам потрібен такий апарат, бо тільки за його допомогою ми зможемо здобути відомості про розташування і обсяг нових промислових центрів, шахт і аеродромів у Центральній Азії. Ви розумієте, Гарріс?

Той тихо свиснув крізь зуби.

— А знаєте, про такі можливості я взагалі ще не подумав, — сказав він повільно, обводячи поглядом своїх співрозмовників. Здавалося, розмова тільки тепер дійшла до самої суті справи, бо всі четверо мовчки, але багатозначно дивилися один на одного.

Нарешті слово взяв четвертий з присутніх, що досі майже не брав участі в розмові. Хоч він і сидів, та видно було, що це чоловік невеличкий на зріст. Зате голова у нього була надмірно велика, вугласта. На майже зовсім лисому черепі стирчали поодинокі білі волосинки. З-під білих кущуватих брів очі дивилися на співрозмовників неприємним поглядом. Звертаючись до Стіва Дюпона, технічного директора і головного акціонера Американської Нафтової Компанії, він сказав діловим тоном:

— Не можна гаяти часу, тут кожна секунда важить. Чим скоріше ми заволодіємо винаходом, тим краще для нас. У цьому, я вважаю, ми одностайні, панове!