Злочинця викривають зорі

3

Жовте світло лампи переломлювалось у шліфованому кришталі келихів з вином, маленькими золотистими кружальцями падало на сніжнобілу скатерть, променистими зайчиками грайливо шугало туди й сюди. Наче перлина, м'яким матовим сяйвом виблискувала чашка з чаєм. Нічого різкого не було в її обрисах, як і у випещеній руці, що тримала її. Ця рука належала відомому хірургові доктору Бергеру, який, трохи схилившись наперед, сидів у зручному кріслі. Світло високої лампи, що стояла поруч, кидало свій відблиск на рівно зачесане назад волосся доктора, іскрилося в скельцях його рогових окулярів.

— А чому це так запізнюється Тербовен?

З цим запитанням доктор Бергер звернувся до хазяїна, адвоката Яна Гофстраата, який теж сидів у глибокому кріслі й відсутнім поглядом дивився на дим, що підіймався від його люльки. Адвокат не поспішав з відповіддю, він замислено стежив, як сірий дим з його люльки плив ніжними хмарками, то піднімався, то опускався, то враз ставав прозорим, потрапивши у світле коло настільної лампи, линув далі і нарешті змішувався з тонким синюватим димком сигарети. Її курив третій з цього товариства, що зібралося коло маленького вишуканого курильного столика в кабінеті Гофстраата, — редактор Рене Роньяр.

Роньяр був француз південного типу, темноволосий, жвавий, дотепний. Поруч з високою фігурою лікаря та кремезною постаттю адвоката він здавався тендітним.

Замість Гофстраата відповів Роньяр:

— Мабуть, щось сталося. Коли я сьогодні подзвонив до нього, він був якось дивно схвильований, а з Петером це трапляється нечасто.

Гофстраат відпив маленький ковток вина, благоговійно смакуючи його, і, повільно ставлячи келих на стіл, сказав:

— Цілком слушно. Я нічого не можу додати до цього. Почекаймо, поки він сам буде тут. Справа надто важлива, і він хотів би порадитися з нами.

Обличчя Гофстраата було, як завжди, спокійне і непроникне. Вираз його можна було б назвати байдужим, якби не жваві сірі очі.

— В якій же справі потрібна йому наша порада? — спитав доктор Бергер.

— Можу тільки сказати, що йдеться про його батька.

Троє друзів замислено мовчали. Гофстраат не хотів, очевидно, говорити більше, ніж сказав, а може, і справді нічого більше не знав. Він спокійно вибив свою люльку об попільничку.

Зацікавлений Роньяр допитувався:

— Він натрапив на новий слід? Є нові дані?

У відповідь адвокат знизав плечима.

— Не знаю. Ось почуємо від нього самого.

— Треба сподіватись, що він принесе добрі вісті, — висловив свою думку Бергер.

Роньяр, весело посміхаючись, взявся за свій келих і сказав ніби між іншим:

— Навіщо замовчувати, любий Гофстраате? Адже це не секрет, що доктор Нево має певні наміри…

Бергер з зацікавленням перебив:

— Наміри? Які наміри?

Але на Гофстраата ці запитання не справили, здавалося, великого враження. Він спокійно сказав:

— Ну то й що з того? — Його сірі очі запитливо дивилися на редактора.

Той, пильно вдивляючись у спій келих, випив вина, елегантно струснув попіл з сигарети і тоді відповів не жваво, як завжди, а розтягуючи слова:

— Я навряд чи помиляюся. Відтоді, як він перейняв наукову спадщину професора, він намагається стати спадкоємцем і щодо пані Тербовен.

— Мене це не дивує, але вирішує не намагання, а успіх, — майже байдуже сказав Гофстраат.

— Не будьте таким упевненим, Гофстраате, ви ж, як спеціаліст у шлюборозвідних справах, добре знаєте жінок! — з іронією сказав редактор.

Бергер обурився.

— Ви ж знаєте пані Тербовен — хіба можна… та як ви можете таке твердити?

— Я нічого не тверджу. Просто ми, журналісти, добре поінформовані люди..

Тепер дійшла черга до Гофстраата відповісти насмішкувато:

— Ви, любий Роньяре, робите помилку, застосовуючи ваш прикрий досвід до кожної жінки.

Бергер додав:

— До того ж пані Тербовен не вдова, чоловік її тільки пропав безвісти. Правда ж, Гофстраате?

Адвокат ствердно кивнув головою.

Роньяр сидів мовчки. Він повільно відхилився на спинку крісла, поклав ногу на ногу й нарешті багатозначно промовив:

— Ну, Нево, мабуть, знає це краще…

Бергер перевів здивований погляд на Гофстраата. Той спокійно дивився на нього.

Тоді доктор машинально схопив свої окуляри, старанно прочистив скельця і вимовив нарешті, щоб перервати неприємну тишу:

— Гофстраате, вам, як колишньому другові професора Тербовена, всі обставини відомі, мабуть, найкраще. Щодо мене, то я знаю, на жаль, небагато. Розкажіть-но!

— Так, але з чого ж почати? — Гофстраат запитливо підвів брови…

— Минуло вже шістнадцять місяців, як професор вирушив у подорож до Мексіки.

— І поки що всі розшуки не дали жодних наслідків, — додав Роньяр.

— Він наче крізь землю провалився.

— Що загалом привело вашого друга до думки організувати цю експедицію? Оскільки я знаю, він же був фізиком.

— Про мету його подорожі повідомлялося небагато. Відомо було тільки, що Тербовен хотів розкопувати вогнища стародавньої культури на Юкатані, — пояснив замість Гофстраата Роньяр.

Гофстраат кивнув головою.

— Так, цілком правильно! Професор був фізиком і очолював у місцевому університеті науково-дослідний інститут по вивченню космічних променів. Державні субсидії дали йому змогу проводити досліди великого масштабу — дні і ночі він просиджував біля своїх апаратів. І ось раптом його ім'я з'явилося в усіх газетах: Тербовен зробив значний винахід. Йому пощастило впіймати і зробити видимими промені, що кілька століть тому відбилися від землі у світовий простір. Сам професор, будучи надзвичайно скромною людиною, говорив про це дуже мало. Крім того, він мав, очевидно, всі підстави для того, щоб не публікувати результатів своїх досліджень.

Але потім інститут несподівано закрили. Нібито з міркувань заощадження коштів! Тербовен протестував, вказуючи на те, що його винахід відкриває нечувані перспективи перед історичною наукою, бо завдяки йому можна буде здобувати далеко точніші дослідні дані, ніж досі. Але нічого не допомогло. Уряд, очевидно, не зрозумів цінності цього винаходу.

Тоді Тербовен влаштував у своєму будинку на проїзді Вільгельмпарк невеличку власну дослідну лабораторію. Тут він продовжував свою працю разом з асистентом доктором Нево, що лишився вірним йому. Але робота не посувалася вперед так, як раніше, бо, певно, власних коштів професора невистачало.

Гофстраат замовк і, замислившись, заходився набивати свою люльку. Серед тиші, що запанувала після його розповіді, чути було, як за вікнами лютувала буря. Дощ барабанив у шибки вікон. Роньяр прислухався.

— Жахлива сьогодні погода!

В цей момент густим басом пробив великий годинник. Бергер подивився на циферблат:

— Що? Вже так пізно? А Петера Тербовена все ще немає!

— Дивно! — вирвалося у Гофстраата. — Зараз подзвоню до нього!

Він поклав люльку на попільничку і підійшов до телефону. Тихо продзижчав диск апарата. Гофстраат чекав з трубкою в руці. Бергер і Роньяр, сидячи в своїх кріслах, ясно чули серед тиші позивні гудки.

— В лабораторії його вже немає, — констатував адвокат і набрав інший номер. Через деякий час хтось відповів. Гофстраат назвав себе і зажадав пана Тербовена. Вислухавши відповідь, він подякував і поклав трубку.

— Пані Тербовен уже пішла спочивати, а Петера, кажуть, з самого обіду немає вдома.

— Дивна річ! Мабуть, трапилося щось несподіване, інакше він безперечно прийшов би, — сказав замислено адвокат, на його завжди спокійному обличчі на хвилину з'явився вираз нерішучості і занепокоєння.

Роньяр витягнув губи і присвиснув, як робив це завжди, коли передчував сенсацію. При цьому погляд його запитливо обмацував господаря.

— Навіщо відразу ж передбачати щось погане! — трохи сердито гукнув Бергер. — Не обов'язково ж має щось трапитися… Ідіть-но сюди, Гофстраате, і розповідайте, будь ласка, далі!

Гофстраат сів, осушив спій келих і тоді повів далі:

— Ви, звичайно, пригадуєте, як нас вразила звістка про від'їзд Тербовена.

Роньяр підхопив:

— За дорученням своєї газети я намагався тоді з'ясувати справжні причини, чому професор-фізик став раптом археологом. — Знизавши плечима, він додав — Нево й досі твердить, що не знає цих причин, хоча він був асистентом професора.

— Як би воно там не було, — перебив його Гофстраат, — а Тербовен відплив разом з Нево на судні голландсько-американської компанії з Роттердама через Гаванну до Веракрус. Там, у Веракрус, він розпочав підготовку до своєї експедиції. Для подорожі навколо півострова Юкатан — експедиція мала висадитися десь поблизу північного кордону Гондурасу — професор найняв моторний парусник, такий, які звичайно плавають у Карібському морі. Команду він підібрав різношерсту — кілька мексіканців, двоє мулатів і кок-китаєць. Неро знайшов у Веракрус штурмана; це був, між іншим, єдиний європеєць у складі експедиції, крім Тербовена і Нево. Приблизно через місяць, якраз наприкінці дощового періоду, підготовчі роботи були закінчені. Від'їзд затримався ще на кілька днів, бо Нево зміг дістати похідну радіостанцію, якої добивався професор, лише в Мехіко. Як тільки він з'явився з апаратом на судно, вони вирушили в дорогу. У Прогресо, головному порті півострова, стали на якір, бо Тербовену потрібен був дозвіл на археологічні дослідження, а його мав дати перший губернатор Юкатану, резиденція якого була в Меріді.

До столиці професор поїхав сам. Всупереч усяким сподіванням губернатор, що теж був науковцем, виявив великий інтерес до справи. Разом із дозволом професор дістав запевнення в дальшій допомозі. За кілька днів він був знову в Прогресо і вирушив у дальшу путь вздовж узбережжя. Вони обігнули мис Каточе і, взявши курс на південь, попливли понад східним берегом Юкатану. Нарешті, кілометрів за двісті на північ під кордону Гондурасу, вони досягли тихої бухти, що глибоко врізалася в суходіл; береги її поросли одвічним лісом. Звідси почався похід в глиб країни. Судно лишилося в бухті на якорі з двома мексіканцями на борту.

Тут Гофстраат обірвав розповідь і потягнув кілька разів з люльки, випустивши густі клуби диму. Потім додав, пояснюючи:

— Я тому так добре обізнаний з цими подробицями, що після таємничого зникнення професора на прохання його дружини докладно займався справою.

Роньяр люб'язно звернувся до доктора Бергера:

— Якщо ви цікавитесь, любий друже, я пришлю вам відповідні номери моєї газети з тодішніми репортерськими звітами. Там ще більше подробиць, ніж у тому, що ви зараз почули.

Після невеличкої паузи адвокат почав розповідати далі:

— Важким і стомливим був їхній шлях крізь дичавину на захід. Густі одвічні ліси з зарослями ліан і болотами змінювалися сухими степами, де росли кактуси. Просунувшись у глиб країни на кілометрів п'ятдесят, вони досягли мети — дійшли до руїн міста, що зовсім заросло незайманим лісом. Навіть мексіканський уряд нічого не знав про його існування. Є припущення, що під час своїх дослідів тут, у Європі, професор бачив це місто на екрані свого апарата в його первісному стані. Це було, мабуть, велике місто, де жило багато людей, стояли палаци. Можливо, що Тербовен бачив на екрані загибель міста і це раптом збудило в ньому інтерес до археології.

Зацікавлений доктор Бергер спитав:

— Чи не належало це місто до царства ацтеків?

Перш ніж Гофстраат встиг відповісти, Роньяр пояснив:

— Ні, доктор Нево вважає, що це місто набагато давніших часів. На його думку, тут мова може йти про першу столицю стародавнього царства Майя, яке було засноване ще в другому столітті нашої ори.

— Ви, любий Роньяро, здається, поінформовані доктором Нево краще за мене. Отож розповідайте далі. — І Гофстраат зручно відхилився на спинку свого крісла.

— Гаразд. Але розповісти лишилося небагато. У Тербовена був власний план, за яким розшукували й відкопували будівлі. Роботи посувалися вперед помалу, але професор, здавалося, був цілком задоволений з наслідків. І раптом сталося нещастя. Тербовен, що мав звичку ходити на розвідку руїн без супутників, одного дня не повернувся. Нево одразу ж організував розшуки, але вони виявилися марними. Професор наче крізь землю провалився. Не можна було знайти ні найменшого сліду. Через два місяці після цієї події його асистент подався назад до узбережжя. Без жодних перешкод він досягнув бухти. Зворотна путь ішла знову ж через Веракрус. Пізніше мексіканська адміністрація відновила розшуки, вжила всіх заходів, щоб хоч трохи вияснити цю таємничу історію. Але й заходи губернатора успіху не мали. В умовах одвічного лісу та клімату тих місць дальші розшуки здавалися безглуздям. Вважали, що професор Тербовен загинув. Нево повернувся сюди і продовжив роботу професора. Хоча пані Тербовен не вірила, що чоловік її справді помер, докторові Нево пощастило умовити її продати йому лабораторію.

— Але ж будинок ще належить пані Тербовен, — перебив Роньяра Бергер.

— Ні, вона продала й будинок.

— Трагічний кінець експедиції викликав певні фінансові труднощі, і пані Тербовен змушена була погодитися на цей продаж.

— А що сталося з винаходом професора? — поцікавився Бергер.

— Він перейшов до Нево, який продовжує вдосконалювати його.

— А хіба син не міг розробляти далі батьківський винахід? — запитав редактор. — Адже патент, певно, має величезну вартість!

— Петер Тербовен казав мені, що завершує свої власні роботи. Нево, як колишній асистент його батька, має право на свою частку в патенті, до того ж він один був у курсі всіх технічних даних винаходу. А нестача грошей, про яку я вже говорив, штовхала й Петера на те, щоб усе спродати Нево. — Гофстраат зробив паузу. — Петер Тербовен хоче після закінчення своїх робіт, можливо, уже в найближчі місяці поїхати до Мексіки на розшуки батька. Він вважає, що Нево тоді не все зробив, щоб знайти професора, і сподівається сам розгадати цю таємницю. Якби він прийшов був сьогодні, то розказав би все набагато краще й докладніше.

Гофстраат замовк. Він замислено повернувся до великого годинника, що рівномірно й глухо цокав у кімнаті.

— А час дуже пізній… — сказав він серед тиші, ні до кого, власне, не звертаючись. — Не думаю, що Петер ще прийде.

Всі мимоволі прислухалися, як за вікном лютувала буря і шуміли дерева в парку. Роньяр підвівся, Бергер, здавалося, теж вирішив іти додому, коли раптом задзвонив телефон. Усі троє швидко перезирнулися. Гофстраат узяв трубку. Бергер і Роньяр уважно стежили за ним. Нарешті адвокат поклав трубку.

— Говорив Петер Тербовен з автомата. Він має нові відомості, які зовсім в іншому світлі подають справу його батька. Більш нічого не сказав. Попросив вибачити йому, що не прийде.