Злочинця викривають зорі

22

— Щиро дякую, — сказав поліцейський комісар Альтман і знову поклав трубку. — Тепер, пане Тербовен, ми знаємо, з чим маємо справу!

З цими словами він повернувся до Петера, що стояв у кабінеті Альтмана біля вікна й неуважно дивився на жвавий вуличний рух.

Той обернувся й сказав, вибачаючись:

— Я дуже шкодую, пане Альтман, що змушений був сьогодні двічі потурбувати вас. Але ж ви самі знаєте, як це важливо для мене.

Він підійшов до письмового стола і сперся на нього обома руками.

— Та що ви, це ж само собою розуміється, — заспокоїв його комісар і продовжував далі: — Сьогодні, десь близько четвертої години ранку, Нево екстреним літаком вилетів до Америки. — Він глянув на свій ручний годинник і докінчив: — Зараз він уже, певно, приземлився десь у Сполучених Штатах.

— Значить, вислизнув! — розчаровано констатував Петер і, помовчавши, додав: — І ви не можете вжити ніяких заходів?

Комісар співчутливо знизав плечима й відповів:

— На жаль, наші можливості обмежені. Як його повернеш звідти назад? О, якби він не втік, то тепер ми могли б заарештувати його за замах на вбивство!

Глибоко зітхнувши, Петер пригладив волосся.

— І знову нічого не поробиш! Просто руки опускаються!..

Альтман кивнув:

— Я охоче допоміг би вам, і зроблю все, що тільки можна. Я підготую радіограму своїм американським колегам і попрошу їх стежити за Нево. Але не дуже сподівайтесь на це, пане Тербовен. Мій досвід свідчить, що такий захід дасть мало користі. Крім того, ми не знаємо, хто він такий насправді, цей Нево.

Петер здивовано звів брови й спитав:

— Як це розуміти?

— А дуже просто! Цілком можливо, що людина, яку ми розшукуємо, діяла не на власний розсуд.

— Ви так думаєте?

У відповідь на це запитання Петера на обличчі Альтмана промайнула весела посмішка. Він відкашлявся і тоді вже пояснив:

— Іноді трапляються такі людці, за якими криється більше, ніж ми підозріваємо!

Це змусило Петера замислитись. Нарешті він сказав:

— Може, й так, але і це мені не може допомогти.

Він подав комісарові руку через письмовий стіл і попрощався з ним.

— Дуже вдячний вам за ваші турботи, пане Альтман!

Той підвівся.

— Якщо у нас буде щось нове, я подзвоню вам!

— Гаразд! — сказав Петер, виходячи з кабінету.

Через кілька хвилин Петер Тербовен на своєму невеличкому спортивному автомобілі спритно пробирався через центр міста, де в цю пору вечора завжди був досить жвавий вуличний рух.

За останнім світлофором вулиця була вільніша. До квартири Гофстраата лишалося ще кілька кілометрів.

Мимоволі думки Петера все ще кружляли навколо подій і пригод останнього дня. При цьому він знов і знов повертався до одного й того ж питання, що не давало йому спокою: яку, власне, роль відіграє у всьому цьому Гофстраат?

Непомітно для себе Петер значно зменшив швидкість, його весь час мучили роздуми. «З допомогою енцефалографа я дізнався, що Гофстраат — противник Нево. Але як він ставиться до мене?»

Перед ним знову постала в уяві пустинна Марієнстраде, й адвокат, що виходив з магазина випадкових речей. «Чому Леві заперечував? Невже адвокат грає подвійну роль?»

Тербовен уже добрався до мети і зупинив машину, а в голові усе ще тіснилися думки і здогади. Нарешті Петер прийшов до висновку, що його приятель досі добре вмів триматися в тіні.

Все ще замислений, він натиснув до блиску начищену кнопку дзвінка. В клітці сходів спалахнуло світло. З дверного телефону почувся голос Гофстраата: «Хто там?»

Назвавши себе, Петер подумав, що йому краще не говорити про викриття Нево: роздуми зробили його недовірливим.

Гофстраат сам підійшов до дверей і весело привітав Тербовена:

— О, кого я бачу! Мені сьогодні везе на цікаві візити! Заходьте!

— Я сподівався застати вас самого. Не хотілось би заважати вам, — стримано відповів Петер.

Господар, посміхаючись, подав йому праву руку.

— Нікуди ви не підете, вам не вдасться втекти, як це зробив мій попередній відвідувач!

Проте його молодий гість був так поглинутий власними думками, що не прийняв до уваги це жартівливе зауваження. Замість того, він раптом випалив:

— Отже, це був Нево, у мене є докази! Минулої ночі я викрив його, але він втік.

Простягнута рука Гофстраата опустилася. Однак він, не виказуючи ніякого здивування, діловито спитав:

— І куди він втік?

Петера це збентежило.

— В Америку! Вас це, здається, зовсім не вразило.

— Заходьте, любий друже, заходьте, — запрошував його адвокат. — Такі речі краще обговорювати сидячи в зручних кріслах! Ви вгадали, — продовжував він, коли вони ввійшли в кімнату, — мене справді не вразила ця новина, бо я з самого початку підозрівав Нево.

— А чому ж ви тільки тепер говорите мені про це? — з докором спитав Петер.

— У мене були свої причини, пане Тербовен. Шкода, що ви так поспішили. Найближчими днями Нево був би заарештований, а так він зумів вислизнути.

— Цього я не розумію, — здивовано промовив Петер. — Комісар Альтман про це мені нічого не сказав. — Потім додав: — А звідки знаєте про це ви?

— Почекайте ще трохи, пане Тербовен, і не забувайте: я був добрим другом вашого батька!

Петер невпевнено й допитливо дивився на адвоката. Ця відповідь не задовольнила його, тому він похитав головою й сказав:

— Все це таке туманне, пане Гофстраат.

— Правда, ви влучили в саму точку, шановний друже! Це саме я подумав, коли сьогодні вночі хотіли очистити мій письмовий стіл.

Тербовен здивовано звів очі:

— Як? До вас вдиралися?

— Ні, це була більш романтична пригода. Зараз я вам розповім.

Адвокат зробив невеличку паузу і потім продовжував:

— Учора ввечері, десь близько десятої години, до мене, старого холостяка, раптом завітала дама. Спокуслива й розмальована, як завжди, на порозі мого дому з'явилася Бельмонт.

Побачивши, що його гість при цьому імені насторожився, він перервав розповідь і спитав:

— До речі, ви знаєте Лю Бельмонт, що удає з себе журналістку?

— Бельмонт? Вона була вчора і в Нево. Я бачив, як вона виходила від нього.

— Он як! — вигукнув вражений Гофстраат і присвиснув. — Так ось у чому тут справа! Тепер мені дещо прояснилося.

Побачивши по виразу обличчя Петера, що той нічого не второпав, він продовжив свою розповідь:

— Слухайте уважно, любий друже: тут починається найцікавіше! Красуня Лю виступила в ролі спокусниці, їй неодмінно треба було витягти мене на нічну прогулянку. Ви не заздрите мені? — весело підсміювався він.

Однак Петера цікавило, що було далі.

— А я, старий дурень, надзвичайно захопився цією ідеєю і попросив почекати її тут, в кабінеті, поки я переодягнуся. З усією властивою мені галантністю я ще подбав про те, щоб у неї були сигарети й поставив їй пляшку свого улюбленого вермута «Цінцано».

— Це щось та значить! — іронічно зауважив Петер.

Гофстраат усміхнувся.

— Так, але що ж робить ця бісова баба? Поки я переодягався, вона заходилась обшукувати мій письмовий стіл.

— Та не може бути! — здивувався Тербовен.

— На щастя, я вже ввімкнув сигнальний пристрій до свого письмового стола. І він своєчасно сповістив мене в спальні про діяльність прекрасної гості.

— Ну, а далі? — з напруженою цікавістю спитав Петер.

— Я саме надів сорочку й збирався вскочити в штани, як задзижчав сигнал. І тут я, як був, наче індієць, підкрався сюди.

— Як? Без штанів? — зареготав гість.

— Звичайно! Я потихеньку відчинив оці двері й почав підглядати. Але вона помітила це й миттю кинулась від стола в сусідню кімнату. На жаль, у коридорі на вішалці не було жодного мого пальта, і я побіг назад у спальню, щоб надіти штани. Вона скористалася цим і в ту ж мить зникла.

— Ну й оказія! — пирснув зо сміху Петер. — Ну, а вона що-небудь прихопила з собою?

— Ні, не встигла, я вчасно наскочив.

Петер розсміявся:

— Уявляю, який у вас був вигляд без штанів. Не дивно, що Бельмонт кинулась навтікача.

Адвокат теж сміявся:

— Шановний Тербовен, повірте мені: жінок типу Бельмонт таким виглядом не збентежиш!

В цю мить двері розчинилися навстіж і пролунав чийсь голос:

— Добрий вечір, панове! Я не потурбував вас?

Господар і гість, здригнувшись, повернулися на голос і, вражені, побачили пана Роньяра, що в береті й спортивному плащі стояв у коридорі, здивовано озираючись навколо.

— Що тут сталося? Чому всі двері незамкнені?

Меткий, як завжди, редактор, не чекаючи запрошення, попрямував до найближчого крісла і, знесилений, впав у нього. Стомленим рухом руки він скинув з голови берет і простогнав:

— Які примхливі жінки! Від цього всі нещастя!

Гофстраат і Тербовен багатозначно переморгнулись.

Адвокат, ніби нічого не розуміючи, спитав:

— Що трапилось? Ви зовсім пригнічені, шановний Роньяр.

— А що ж тут поробиш! — збуджено вигукнув редактор. — Не сказавши ні слова, вона сіла та й поїхала. Я навіть не знаю куди.

— Хто поїхав? Про кого це ви говорите? — здивовано дивився на нього Тербовен.

— Ну, звичайно, моя нова співробітниця, Лю Бельмонт! Сьогодні вночі вона стрімголов зібрала свої чемодани й зникла безслідно.

Гофстраат відкашлявся.

— Гм… між іншим, ваша мила співробітниця вчора ввечері завітала до мене. Це був досить цікавий візит, — докінчив він, тихенько посміхаючись.

Якусь мить редактор був так спантеличений, що тільки переводив здивований погляд то на одного, то на другого.

— Не можу збагнути: що їй треба було від вас?

Господар удав, ніби й сам здивований:

— Ну, як ви гадаєте, пане Роньяр, що треба молодій вродливій дамі від холостяка?

— Ах, ось у чому справа! — З ображеним виразом обличчя Роньяр підвівся з крісла.

Тоді втрутився Тербовен.

— Ну, годі, досить цієї жорстокої гри! Годі мучити бідолаху, він і без того багато перестраждав!

Редактор, вагаючись, стояв посеред кімнати й запитливим поглядом обводив обох друзів.

— Ну, сідайте, Роньяре! Від жіночої зради ще ніхто не вмер, — заспокійливо втішав його Гофстраат. — Якщо ця Бельмонт, крім вашого серця, не захопила з собою чогось іншого, то ви повинні вважати себе щасливим.

Видко було, що Роньяр так нічого й не второпав, проте він все ж таки знову сів на своє місце. Тоді адвокат розповів йому про події останньої ночі. Коли він закінчив, Петер доповнив розповідь.

Редактор притих, а коли Тербовен замовк, він задумливо промовив:

— Хто б міг таке подумати! Так, виходить, Нево і Бельмонт діяли заодно. Я, осел, тішив себе думкою, що ця красуня Лю цікавиться мною, а виявляється, в центрі уваги були ви, пане Тербовен!

Глибоко зітхнувши, господар відкинувся в своєму кріслі.

— Добре, що обоє вони видали себе. Мені здається, що всі ми уникли великої небезпеки.

Петер ствердно кивнув і сказав:

— Я прийшов сюди, щоб порадитися з вами, як нам краще підійти до справи: цілком можливо, що найближчими днями проясниться таємниця зникнення мого батька, тому я хотів би просити у вас допомоги.

Адвокат, ніби захищаючись, підняв руки, але його обличчя при цьому сміялося.

— Насамперед я голодний, як собака. А ви хіба вже щось їли?

Зітхнувши, Роньяр відповів:

— Цілісінький день мені ніщо не йшло на душу, але тепер я ладен підтримати вас.

— Ну от! — вигукнув господар і підвівся з крісла. — На жаль, моя економка сьогодні з половини дня вихідна. Тому я пропоную зараз усім трьом іти в кухню й подивитися, чи не знайдемо там чогось їстівного. Згода?

Вони всі разом вийшли з кабінету. Заглянувши туди-сюди, Гофстраат знайшов кошик з яйцями. Всі погодилися на яєчню з шинкою. Тербовен запропонував поділ праці: Роньяр мав кип'ятити чай і накривати на стіл; Петер — готувати бутерброди, а Гофстраат уже торохтів великою сковородкою, на яку збирався розбивати яйця. Він надів кухонний фартух і метушився, як справжній кухар.

Під впливом веселого настрою Гофстраата обидва гості гаряче взялися за діло. А за вечерею стало вже зовсім шумно й весело.

Наситившись, задоволені своїм господарюванням, друзі залишили по собі спустошене поле битви.

Тримаючи в руках три келихи, Гофстраат підморгнув Петеру:

— За чарочкою «Цінцано» краще обговорювати справи.

При цьому він поставив на стіл розпечатану пляшку вермуту. Наповнивши келихи, він звернувся до редактора:

— Коли добре поїси, то весь світ здається кращим. Правда ж, пане Роньяр?

Той давно вже переборов своє гірке розчарування.

— А правда! Однак давайте тепер подумаємо, як ми зможемо допомогти Тербовену.

Всі троє задумливо дивилися один на одного. Нарешті Петер Тербовен заговорив сам:

— З учорашнього вечора мені стало відомо, чому Нево усунув мого батька. Не знаю, чи пам'ятаєте ви, що мій батько в одному з своїх листів писав про дорогоцінні знахідки.

— Звичайно, і навіть цілком точно! — зауважив Гофстраат, а Роньяр додав:

— Але Нево твердив, ніби то були лише цінні археологічні знахідки — руїни палаців, тріумфальних воріт, піраміди. Він говорив, що ваш батько ніякого золотого скарбу не знайшов.

— І це була брехня! — схвильовано вигукнув Петер. — Учора ввечері він накинувся на мене в той самий момент, коли я побачив на екрані, як він стояв перед наметом з блискучою староіндійською статуеткою в руках. Очевидно, мій батько викопав золотий скарб, яким хотів заволодіти асистент. Ось чому повинен був зникнути мій батько!.. Так, я думаю, треба підходити до цієї таємниці.

Його очі блищали.

— У мене ще тоді виникла підозра, — сказав Гофстраат. — Ви ж пам'ятаєте, пане Тербовен, що під час випробування вашого нового приладу у Нево на пальці був рідкісний перстень у формі змії.

— Пригадую.

Адвокат продовжував:

— Перстень не європейської роботи, саме це мене й вразило. Він міг бути ліпне дорогоцінною знахідкою.

— Можливо, тут ви маєте рацію, — погодився з ним Петер. — Проте цей перстень лише підтверджує підозру, яка виникла у мене ще до того, бо я вже раніше напав на слід Нево.

— Що навело вас на цей слід? — поцікавився Гофстраат.

— Власне, ви, пане Роньяр. Саме ви розповіли мені про невдачу Нево, коли він того пам'ятного вечора раптом показав на екрані телевізора чотири фрегати.

— Ага! Значить, у мене ще тоді було правильне передчуття! — зрадів редактор.

— А чи не напали ви на цей слід ще раніше? — закинув питання Гофстраат.

Петер ствердно кивнув:

— Правильно! Але буде краще, якщо я розповім усе по порядку. Почалося з того, що наш колишній двірник і шофер Фельбі в одному магазині випадкових речей у Старому місті побачив синє пальто мого батька. Спершу він навіть не повірив своїм очам, потім придивився ближче. У внутрішній кишені він знайшов розрахунковий лист якогось боцмана на прізвище Стеен. Він негайно приніс цей папірець мені, і незабаром я вже знав, де шукати цього Стеена.

З той же день я пішов у портові квартали, на Західну набережну, щоб детальніше розвідати все про Стеена. Це було в той самий непогожий вечір, коли ми тут домовилися з вами про зустріч. Ви, певно, пригадуєте? Я ще тоді подзвонив вам по телефону, пане Гофстраат. Саме тоді зі мною трапилась хвилююча пригода. На темній вулиці, що веде до Західної набережної, я почув чиєсь «рятуйте!» і встиг своєчасно, щоб запобігти гіршому. Два негідники відпустили свою жертву, і я знайшов молоду жінку, що непритомна лежала на вулиці.

— Непритомних дівчат, мабуть, можна нерідко зустріти в портових кварталах! — іронічно посміхаючись, кинув редактор.

— Можливо! Але напад на цю дівчину справді пов'язаний з особливими обставинами.

І Тербовен розповів про свою небезпечну, проте безрезультатну пригоду в ту горобину ніч.

— І все виявилось марним, — закінчив він. — Однак пізніше ви дали мені нову зачіпку з цією історією про фрегати. Спершу я гадав, що ви помилилися, пане Роньяр, бо, оскільки я знав, прилад мого батька справді не міг показувати події з нових часів. Але потім я пригадав одну розмову з батьком кілька років тому. Мова йшла про те, як знову прийняти світло, що в свій час відбилося від Землі. Крім тих можливостей, яких мій батько вже досягнув, він назвав ще одну. На його думку, великі зірки повинні відбивати світло, і тому воно знову повертається на Землю. В такому разі час руху світла в обидва боки значно скорочується і, таким чином, можна було б побачити події недавнього минулого. На жаль, ця спроба не вдалася, бо ті зірки самі світяться і своїм світлом перекривають слабкі промені Землі. «О, якби існували великі так звані нерухомі зорі без власного світла…» сказав тоді мій батько. Я ніяк не міг викинути з голови цих слів, бо десь читав, що темні зірки справді існують. Тому я вирішив розшукати одного свого колишнього друга студентських років, який тепер керує астрономічним інститутом. Він підтвердив моє припущення й серед інших найближчих до Землі зірок назвав одну темну зірку, яка посилає інфрачервоні промені. Вона знаходиться в сузір'ї Оріона, і… уявіть собі моє здивування, коли я почув, що вона віддалена від нас всього на дві третини світлового року!

— Не розумію! Що вас могло тут здивувати? — нічого не розуміючи, спитав Роньяр.

— Як же ви не розумієте? Дні третини року потрібно для світла, щоб дійти туди, і літну дві третини для зворотного шляху до Землі — разом чотири третини світлового року або шістнадцять місяців.

— Шістнадцять місяців? — протяжно повторив Гофстраат. — Стривайте! Та саме ж шістнадцять місяців тому ваш батько…

— Правильно, саме тому я повинен був якомога швидше добути для себе певні відомості, — перебиваючи його, підтвердив Петер. — Мені треба було пересвідчитися, чи Нево зробив до апарата додатковий пристрій для уловлювання інфрачервоних променів. Якщо так, тоді найближчими днями я міг зважитись на дальший крок. Тому якось я вибрався на дах його будинку, щоб оглянути приймальний прилад. Моє припущення підтвердилось: на великому приймальному дзеркалі виявився темночервоний інфрафільтр. Щоб упевнитись остаточно, мені залишилося ще оглянути апаратуру в лабораторії. Уже на другий вечір нагодився слушний для цього випадок, бо ви, пане Гофстраат, запросили нас усіх, у тому числі й Нево, до себе на маленьку вечірку.

— Пригадую, — усміхнувшись, скачав адвокат. — Ви подзвонили з лабораторії, бажаючи пересвідчитись, що Нево сидить у мене.

— Так ось що виявляється, — перебив його Роньяр сміючись. — Ви шахрай! Ви вдали, ніби до вас подзвонив якийсь клієнт у справі розлучення.

— В таких випадках обман дозволяється, — захищаючись мовив адвокат і знову повернувся до розповідача.

— Оглянути апаратуру мені не вдалося, бо я мало не впав, наштовхнувшись на великий ящик, який стояв перед пультом управління. Тут я збагнув, що треба поспішати: щасливий власник цієї апаратури збирався накивати п'ятами й забрати все з собою до Америки.

І справді, він уже на другий день зайшов до мене. Та ви, пане Гофстраат, були при тому, як він розповідав про свій намір з'їздити до США. Тим самим він хотів показати, ніби йшлося про звичайнісіньку поїздку, але мій енцефалограф викрив його.

— Правда, — тихо сказав Гофстраат.

Петер кинув на нього здивований погляд, однак продовжував далі:

— Учора ввечері я примусив Нево настроїти прилад на темну зірку Оріона, і телевізор справді-таки показав експедицію.

— Просто неймовірно, — вирвалось у Гофстраата.

Роньяр задоволено посміхнувся, ніби хотів сказати: «Я ж справді не помилився тоді з цими чотирма фрегатами!».

Тербовен продовжував:

— Після того, що я побачив учора на екрані, апарат, можливо, завтра або щонайпізніше післязавтра покаже кінець експедиції. Коли б я хоч трохи загаявся й не втрутився в справу своєчасно, було б пізно. Зірка найближчим часом допоможе нам викрити злочинця. І якщо ми пропустимо момент, тоді, при певних умовах, апарат покаже ці події лише через кілька століть. Тепер ви зрозуміли, пане Гофстраат, чому я діяв самостійно?

Адвокат, який весь час напружено слухав Петера, кивнув головою:

— Тепер усе виглядає зовсім інакше. Це був єдино правильний шлях.

Петер знову зосередився й повів далі:

— З сьогоднішнього ранку апарат працює безперервно. Наглядати за ним люб'язно погодився один асистент з університету. За експедицією весь час стежать, і якщо апарат витримає, ми вже незабаром дізнаємось, куди подівся мій батько. Вас обох, як своїх друзів, я просив би стати свідками цього моменту і завтра зранку бути зі мною біля апарата.

— Та це ж само собою зрозуміло! — в один голос запевнили його Гофстраат і Роньяр.

Задзвонив телефон. Адвокат зняв трубку й потім передав Петеру:

— Це вам, пане Тербовен. Вас просить комісар Альтман.

Сказавши лише кілька схвильованих слів, Петер спішно поклав трубку й знервований скочив з місця.

— Я повинен негайно йти туди. Тільки що Альтман повідомив мене, що під лабораторію Нево була спроба підкласти вибухівку.

— Що-небудь недобре скоїлось там? — спитав Роньяр.

— Ні, замах не вдався — його своєчасно розкрили.

Гофстраат також схопити з місця й запропонував:

— Ходімо, поїдемо туди всі разом!