— Введіть, будь ласка, того чоловіка в цю кімнату, — гукнув комісар Альтман до когось вниз, у клітку сходів. Він стояв у коридорі біля відчинених дверей лабораторії. — Домоуправитель також хай зайде сюди, — додав комісар і зайшов до протилежної кімнати. Це був невеличкий, але комфортабельно обставлений кабінет колишнього господаря.
В супроводі двох агентів кримінальної поліції ввійшла людина, одягнена в комбінезон, Це був кремезний присадкуватий чоловік. Прикутий до одного з агентів тонким сталевим ланцюжком, він, потупивши очі в підлогу, неохоче йшов за ним.
Слідом за цими трьома з'явився схвильований домоуправитель — без піджака і в кімнатних туфлях. Як видно, він не встиг навіть одягнутися.
— Підійдіть ближче! — наказав комісар арештованому.
До домоуправителя він промовив привітно:
— Прошу, сідайте, тут вистачить місця для всіх.
— Ви попередили Бронка? Як тільки прийде пан Тербовен, він повинен впустити його сюди! — звернувся комісар до одного з агентів.
Той відповів ствердно.
— Ну що ж, в такому разі можна й починати.
Цілком спокійний, Альтман запалив сигару і після кількох глибоких затяжок звернув свій погляд на домоуправителя, який усе ще скромно стояв біля дверей. Це був літній чоловік з відкритим, симпатичним обличчям.
— А ви не помиляєтесь, пане Якобс? Чи справді ця людина — шофер доктора Нево? — почав він допит.
— Та я ж його знаю. Це він і є, пане кримінальний комісар!
— Коли доктор Нево взяв його до себе на роботу?
— Цього мені довго не доведеться пригадувати, пане комісар: пан доктор привіз його тоді з собою.
— А з якого часу ви тут?
— Я прибув сюди на два тижні раніше і в цей час обставляв будинок, — відповів Якобс і досить невимушено продовжував — У мене мало спільного було з ним. Його важко було розкусити — він більше мовчав, але доктор Нево, здається, цінував його.
Шофер уколов його злим поглядом. У шофера було широке обличчя, низький лоб і кущуваті брови, що майже зрослися.
— Гм, а ви знаєте його прізвище? — запитав далі Альтман.
— Я тільки й знаю, що доктор називав його Білл. А як його повне ім'я — так і не знаю. Та мене це й не цікавило, пане комісар.
— Гаразд, пане Якобс, ви можете йти! Якщо ще будете потрібні, я звелю покликати вас.
Альтман почав розглядати арештованого, що похмуро дивився кудись убік.
— Ну, як вас звати?
— Ви ж тільки що чули, — не вагаючись огризнувся той.
— Значить, у вас зовсім немає прізвища?
Відповіді не було. Заарештований, ніби нудьгуючи, оглядав кімнату.
В своїй фаховій практиці комісар звик до всякого, і його не так-то легко було вивести з рівноваги.
— То, може, ви скажете мені, хто дав вам це завдання?
Він уважно спостерігав за чоловіком у синьому комбінезоні. В кімнаті було тихо, тільки олівець Альтмана рівномірно постукував по столу. Злочинець вперто мовчав, удаючи, ніби його зовсім ніщо не цікавить.
Альтман дав йому час подумати. Нарешті комісар суворим тоном сказав:
— Якщо ви й надалі гратимете роль німого, ви тільки погіршите своє становище. Подумайте про це!
Через деякий час він знову спитав:
— Де ви взяли портфель з вибухівкою?
Але відповіді не було. Незабаром у двері хтось постукав, і на порозі з'явився новий агент.
— Що там, Бронк?
— Пан Тербовен чекає внизу. З ним ще двоє — редактор Роньяр і пан Гофстраат. Привести їх сюди?
— Пропустіть їх сюди; так чи інакше ми вже скінчили.
Комісар ще раз суворо глянув на арештованого.
— Ну добре. Якщо ви не хочете говорити, ми дамо вам можливість подумати.
Звертаючись до своїх підлеглих, він кивнув головою на двері й наказав:
— Одведіть його в управління поліції до інспектора Kappe, хай він зніме відбиток пальців і перевірить в архівах!
В цю мить у відчинені двері ввійшов Тербовен. За ним показалися Гофстраат і Роньяр.
Поліцейські з арештованим відступили вбік.
— Добрий вечір, пане Альтман! Отже, сьогодні ми з вами зустрічаємося втретє!
Петер здивовано зупинився. Його погляд упав на арештованого. Зацікавлений, він підступив до нього ближче.
— О, а це хто тут у вас? — вражено спитав він, допитливим поглядом вивчаючи риси обличчя незнайомця: де він його бачив?
Альтман встав і підійшов ближче.
— Це шофер Нево. Ви його знаєте?
Він привітався з прибулими, і Роньяр одразу ж запитав:
— Це і є винуватець замаху?
Петер обернувся і глянув на комісара:
— Я впізнаю його. Це мій знайомий по Марієнстраде, що хотів скинути мене в канал.
— Так, так, — сказав здивовано комісар, — спритного молодчика ми спіймали.
В його голосі відчувалося задоволення. Він кивнув поліцейським, і ті вивели шофера. Проходячи повз адвоката, арештований зустрівся з ним поглядом і раптом здригнувся.
— Бронк! — покликав комісар. — Будь ласка, принесіть сюди той підривний заряд! Але будьте обережні.
Той вийшов і повернувся з великим коричньовим портфелем, з якого звисав ізольований дріт. Він поклав портфель своєму начальникові на письмовий стіл.
— Давайте роздивимось ближче цю бомбочку, — звернувся Альтман до присутніх.
Зацікавившись, Тербовен узяв дротинку, що звисала з портфеля, і сказав задумливо:
— Це схоже на антену…
Комісар запитливо глянув на нього. Тимчасом Петер відкрив портфель і обережно вийняв звідти велику важку бляшанку.
— Дивіться, я вгадав! — вигукнув він, показуючи на трубчастий ізолятор, через який була введена дротинка. — Антена!
Комісар інстинктивно відступив назад.
— От тобі й маєш! Та цю машинку можна пустити в хід по радіо, і вона може вибухнути кожну мить!
— Швидше за діло! — гукнув Петер. — Треба негайно вивести з ладу приймач!
Збігавши в лабораторію, він приніс викрутку, миттю вивернув кілька гвинтиків і зняв кришку бляшанки. Зацікавлені присутні знову підійшли ближче й нахилились над коробкою. Петер одним спритним рухом вирвав звідти маленьку батарейку.
— От так, тепер нема нічого небезпечного. Приймач уже не працює.
Мимоволі всі полегшено зітхнули. Петер показував пальцем всередину коробки й пояснював:
— Бачите, ось тут зліва — приймач. Він приводить в рух запальник. А оце, на обох кінцях вилки, вибуховий заряд.
— Оці два кусочки і є вибухівка? — спитав здивований редактор.
Усміхнувшись, Петер підвів голову:
— Ви не помиляєтесь, пане Роньяр! Якщо ці два кусочки зійдуться докупи, від вас нічого не лишиться.
Тепер, коли небезпека була усунута, всі знову повеселішали. В кімнаті, перебиваючи один одного, лунали голоси:
— То ця речовина, певно, уран?
— Що це таке, не дослідивши, сказати важко. Але немає сумніву, що це атомний заряд.
— Ото був би вибух так вибух!
— Від цього будинку мало що залишилося б!
Альтман перший подумав про те, щоб продовжити розслідування.
— Тепер лишилося ще знайти передавач, який мав привести в дію цю бомбу.
Роньяр якусь мить пильно вдивлявся йому в обличчя і раптом вигукнув:
— В автомашині!
Комісар збагнув не одразу.
— В машині Нево! Адже той суб'єкт був його шофером. Я готовий побитися об заклад, що машина стоїть десь тут поблизу.
— Шановний Роньяр, ви просто другий Шерлок Холмс! — іронічно зауважив Гофстраат.
— Без жартів, панове, — підтримав редактора Альтман. — Можливо, так воно і є, як гадає пан Роньяр.
— Великий чорний лімузин, — запально продовжував редактор, — американського виробництва, марки «Лінкольн».
— Ми зараз це з'ясуємо! — Комісар зняв телефонну трубку і дав вказівку розшукати машину. Знову поклавши трубку, він звернувся до Петера:
— Я дав розпорядження охороняти будинок і надалі. Цілком можливо, що ще будуть спроби вивести з ладу телевізійний апарат.
Петер запросив присутніх зайти з ним до лабораторії. Комісар зупинився перед багажними ящиками, що були вже виставлені в коридор.
— Між іншим, пане Тербовен, на ящиках стоїть напис «Нью-Йорк». Але ж той квиток на пароплав, що тоді загубив шофер Нево, був до Веракрус?
Петер підтвердив.
— Так от я й думаю, — продовжував Альтман. — Від Веракрус недалеко до Юкатану. Може, шофер мав якесь доручення на Юкатані? — Подумавши якусь мить, він перевів погляд на Петера: — Скажіть, хто знав про те, що ви збираєтесь поїхати на Юкатан?
— Ви вважаєте… — здивовано підвів брови Петер.
Альтман кивнув і, заходячи в лабораторію, додав:
— Але ж ви могли мати такий намір.
Гофстраат і Роньяр уже завели розмову з асистентом університету доктором Бальє і двома його помічниками. Петер підійшов до них. На телевізійному екрані чітко вимальовувались руїни міста в незайманому лісі.
— Ну, що тут видно, шановний колего?
— Пан професор саме працює біля однієї великої споруди. Кілька робітників допомагають йому. А доктор Нево он там, біля намету, — відповів Бальє і вказав олівцем на людину в білому тропічному костюмі, що сиділа за похідним столиком біля намету.
Роньяр нахилився вперед, щоб краще розгледіти:
— Там дуже важко впізнати людей; вони занадто маленькі.
Бальє повернувся до нього:
— Як тільки професор і його асистент сходяться докупи, я збільшую зображення, щоб краще було видно деталі. А так я не випускаю з поля зору і пана професора і доктора Нево.
— Чи думав колись ваш батько про те, — задумливо сказав Гофстраат, — що нам доведеться з допомогою його апарата розшукувати його самого в цих одвічних лісах Центральної Америки, намагаючись дізнатися, яка доля спіткала його.
Всі, замислившись, дивилися на мерехтливе зображення на екрані телевізора.
Син винахідника трохи стурбовано промовив:
— Сподіватимемось, що апарат витримає. Тоді завтра чи післязавтра все з'ясується.
Доктор Бальє обернувся до нього:
— Шановний колего, у мене є ще одне запитання: коли зник ваш батько — вдень чи вночі?
— Мій батько пішов у руїни й не повернувся звідти. І тільки ввечері його почали розшукувати.