Злочинця викривають зорі

32

Свіжий зустрічний вітер задував під тент старомодного «Форда», пом'якшуючи гнітючу спеку, що білясто мерехтіла в повітрі над висохлою вапнистою землею.

Шофер, здавалося, вважав справою честі якомога швидше гнати машину по вибоях і пагорбках. На поворотах Петер і Норріс змушені були судорожно триматися, щоб не вилетіти з машини на кактуси й агави, які стіною росли по обидва боки цього, з дозволу сказати, шосе. Ніби покалічені гноми, стояли кактуси, загрозливо виставивши на всі боки свої неймовірно довгі й гострі мечі-колючки.

На туристському автомобілі Петер і його супутниця зробили важку подорож від західного узбережжя Юкатану через Сан-Антоніо вверх по Ріо-Мамантель. За підрахунками Петера й картами, які накреслив ще його батько, від містечка, в яке вони тепер їхали, порівняно легко можна було добратися до руїн міста, захованих в незайманому лісі. Треба було тільки зробити стомливий перехід через незнайому лісову місцевість.

Молодий Тербовен сподівався завербувати в містечку кількох тубільців, які зможуть супроводити його далі.

Знову водій на великій швидкості так круто повернув машину, що пасажирам у кузові здалося, ніби двоє коліс, не торкаючись землі, крутяться в повітрі. Раптом перед ними виринула вкрита листям хатка; зразу ж за нею виднілося ще кілька таких жител, які ховалися в тіні віковічних дерев-велетнів.

У відповідь на запитання Петера шофер кивнув, енергійно підтвердивши:

— Сі, сі,[4] сеньйоре! Ми вже приїхали. Це і є Реалес.

— А тут є який-небудь готель? — допитувався Петер, розчаровано оглядаючи убогі хатки і стайні без стін.

Пропотілий наскрізь водій кивнув і, не зменшуючи швидкості, гнав машину далі, повз будиночки, яких ставало все більше.

Мексіканці в яскравих костюмах сиділи куняючи у холодку біля своїх хатин або під деревами, які були тут ще більшими й росли ще густіше.

Напівголі діти, зацікавлені, вибігали на вулицю, небезпечно близько підходячи до машини, що мчала по дорозі. Здичавілі на вигляд собаки, люто гавкаючи, гналися за нею. Пасажири раділи, що скоро вже зможуть вийти з цієї тряської таратайки.

Показались палісадники; тут населений пункт здавався більш цивілізованим; нарешті автомобіль зупинився перед досить великим, побіленим вапном кам'яним будинком з двома широкими тінистими верандами.

Добре вгодований креол в сліпучобілому костюмі зустрів їх так привітно і сердечно, ніби це були добрі друзі, яких тут давно чекали. Вони одержали дві кімнати в задній частині будинку поряд з терасою. Тут було напівтемно й не дуже жарко.

Коли Петер вийшов надвір, щоб простежити за вигрузкою вантажу, він побачив, на своє здивування, що перед готелем зібралася навколо машини ціла юрба цікавих людей. Вся їхня увага неподільно була поглинута рідкісною подією — приїздом двох іноземців; вони з завидним спокоєм витріщили очі на Петера, ніби чекали від нього чогось незвичайного.

— Нас чужинці відвідують нечасто, — посміхаючись, мовив симпатичний хазяїн готелю, що йшов слідом за Петером і бачив його здивування. — Ми живемо, так би мовити, на краю цивілізації. Тут починаються безмежні віковічні ліси, — продовжував балакучий хазяїн, широким театральним жестом указуючи на велетенські дерева, крони яких своїми розмірами нагадували циркові шатра.

Петер кивнув:

— Саме цей незайманий ліс і цікавить мене, тому я й приїхав сюди.

— Он як! — протяжно сказав щиро здивований хазяїн. — Такий незвичайний збіг обставин! Кілька днів тому сюди приїхав один американець, який теж хоче йти в той віковічний ліс!

Петера це зацікавило:

— Він поселився у вас?

— Ні! — хазяїн зробив рукою такий жест, ніби викинув щось непотрібне. — Американець зупинився на тому боці, у Перейри, хоча будинок Перейри невартий і половини мого.

— Той американець — ботанік? — допитувався Петер.

— На превеликий жаль, цього я вам не можу сказати. Люди, які зупиняються у Перейри, мене не цікавлять.

Тербовен вирішив на другий день з самого ранку розвідати все можливе про американця.

— Скажіть, будь ласка, чи можу я знайти тут кмітливу й порядну людину, яка знає ці ліси? — запитав він, змінюючи тему розмови.

— О, безперечно, у нас тут багато є таких, що добре орієнтуються в лісі і вже не раз водили туди іноземців. Наприклад, Карло Пендес, який завжди носить почту за Ріо-Пінто. І Нунес Оліва, напевно, погодився б супроводити вас.

— Мені потрібна людина, — продовжував Петер, — що знає місцевість у районі Ріо-Браво; це мета моєї подорожі.

— Звичайно, для вас найбільше підійшов би Моро Паручо, — задумливо промовив хазяїн. — Але цей індієць не з кожним піде.

Гість не зрозумів його.

— Так, з яким-небудь янкі, наприклад, Паручо не піде ні в якому разі. Американців він просто ненавидить. Але ж ви європеєць.

— А взагалі що за людина цей Паручо?

— Він тут найкраще знає ліси, що простяглися від Гондурасу до узбережжя Тихого океану. Разом з тим цей індієць найспритніший з мисливців, яких я коли-небудь зустрічав, його куля завжди влучає в ціль. — Хазяїн нахилився до Петера й пошепки продовжував: — Зовні він схожий на потомка тих древніх індійських родів, що побудували в лісах тепер уже зруйновані міста. Він…

У цю мить до них підійшла Норріс. Хазяїн перервав свою розповідь і сказав:

— Я пошлю туди Педро, щоб він спитав, чи Моро Паручо зараз в Реалес. Сьогодні ввечері я зможу сказати вам про це.

Він знову став послужливим, ніякого сліду від його попередньої чванливої таємничості не лишилося.

— Але переговори з ним ви повинні вести самі, — додав він під кінець.

— Дякую, — коротко відповів Петер, кивнувши головою.

Тербовен ще перед тим домовився з своєю супутницею вийти на першу прогулянку для ознайомлення з місцевістю, і тепер вона прийшла за ним. Під час спільної подорожі від Веракрус до Реалес Петер неодноразово мав нагоду пересвідчитися в тому, що в особі Норріс він знайшов корисну для своєї справи і надійну людину. З того пам'ятного дня у Веракрус Тербовену здавалося, що він переродився. Глибоке почуття щастя сповнювало Петера і тепер, коли він ішов поряд з дівчиною курними вулицями в супроводі галасливої юрби дітей, які йшли за ними від самого готелю.

— Я хочу зблизька роздивитися цих велетнів. — Норріс показала на узлісся, де, мов передовий загін, росли величезні поодинокі дерева.

Невдовзі вони вже стояли під густим зеленим листяним шатром. Лише де-не-де сонячні промені золотими краплями просочувались на землю. Коли над розпеченою землею проносився легенький вітрець, листя починало шелестіти й коливатися, і від цього зубчасті плями світла миготіли на сухому, потрісканому вапняковому грунті.

Петер показав на дерева:

— Це перші вісники одвічного лісу вітають нас. Крім того, вони мовчазні хранителі багатьох таємниць, — уже тихше додав він, замислившись.

За цими деревами справді починалася непроглядна зелень густого лісу. Кілька будинків Реалеса стояли в тіні гіллястих дерев-велетнів.

— Гляньте, наш ескорт рідшає, — сказав Петер своїй гарненькій супутниці, кивнувши в бік уже небагатьох дітей, що йшли за ними на певній відстані.

— Очевидно, ми вже мало цікавимо їх, — засміялася Норріс.

Тербовен ішов трохи збоку слідом за нею. Раптом прямо перед ними з колючого чагарника з шумом вилетів великий, гидкий птах — голошиїй гриф. Норріс злякано здригнулася — надто вже багато всього нового звалилося на неї за останні дні — інстинктивно відскочила назад і… потрапила прямо в обійми Петера.

Петер ще тримав дівчину в обіймах, коли позаду почулося якесь булькання чи хихикання. Вони здивовано обернулися й побачили усміхнені дитячі обличчя.

Петер і Норріс теж розсміялися і, тримаючись за руки, повернулися назад тією ж самою дорогою, якою ще недавно чемно йшли сюди.

Не встигли вони опам'ятатися, як вже знову стояли перед ввічливим хазяїном, що досить добре знав життя і одразу звернув увагу на сяючі обличчя своїх гостей. Ледве помітно посміхнувшись, як людина, що все розуміє, він повів їх в кінець веранди, де вже була приготована багата і смачна вечеря.

Фіолетова імла коротких вечірніх сутінків повисла над лісами; темні, таємничі контури дерев височіли тепер на фоні вогненночервоного неба. Петер і Норріс якийсь час пліч-о-пліч стояли на веранді зачаровані своєрідною красою чужого для них пейзажу.

Хазяїн побажав, гостям приємного апетиту і хотів уже делікатно піти від них, як раптом пригадав ще щось.

— Вам пощастило, сеньйоре, сьогодні ввечері Моро Паручо повертається з лісу. Ви ще встигнете поговорити з ним.

Петер одірвав свій погляд від фіолетової розпливчатої далини.

— Дуже вдячний за наше повідомлення. Я сьогодні ж сходжу до нього.

— І ще я довідався, що й той американець, який живе у Перейри, сьогодні збирається йти до Паручо, — додав говіркий хазяїн.

— От невдача! — розчаровано сказав Петер.

— Ні, ні, сеньйоре, — підбадьорив хазяїн. — Паручо, напевно, відмовить йому. Я ж вам уже казав, що він терпіти не може цих янкі. Проте я раджу вам піти до нього якомога раніше.

— Гаразд, — трохи подумавши, мовив Тербовен. — Де його шукати?

— Індієць живе в старенькому будиночку під самим лісом. Ви не заблудите, якщо підете вздовж тієї площі прямо до лісу. Я вже попередив його про ваш візит.

І послужливий хазяїн, вклонившись, вийшов з веранди.