Злочинця викривають зорі

30

День у день стояла гнітюча спека, лише ночі приносили трохи свіжої прохолоди. Петер втішав себе хоч там, що він не постійний мешканець Мексіки. Вдень, коли сонце своїми полум'яними стрілами палило землю, він не міг займатися ніякими справами. Хоч-не-хоч, а доводилося призвичаюватись до місцевого розпорядку дня — відпочивати в ці години, додержувати сієсти[2]. Лише ввечері миття знову просиналось, наповнюючи вулиці строкатим гамором.

Петер зупинився в готелі «Мацатлан», недалеко від гавані. Не довго шукав пристановища: на кілька днів, які він хотів провести у Веракрус, можна було дозволити собі цей дорогий готель, що в даних кліматичних умовах був досить-таки зручним для європейця. Правда, й ціни в ньому відповідали вигодам.

Місцеві власті зустріли Тербовена ввічливо й прихильно, і він був цілком певний того, що швидко зможе зібрати всі потрібні документи й рекомендації. Правда, всюди сумнівалися в успіху його спроб.

Петер розсудливо умовчував про те, як здобув дані про долю свого батька. Тут він додержувався наполегливої поради Гофстраата, який на прощання дуже просив його про це. І взагалі адвокат показав себе якнайкраще. За один лише день він зробив для подорожі Петера більше, ніж той сам міг досягнути за тиждень. А під кінець він ще порадив не думати про те, щоб схопити вбивцю, а навпаки — самому бути насторожі. Гофстраат побоювався, що Нево може спробувати заманити Петера в пастку.

Все це Петер продумав протягом останніх днів. Сам він не припускав, що колишній батьків асистент коли-небудь знову зустрінеться йому на дорозі.

Він стояв на балконі своєї кімнати, замислено дивлячись на метушню на площі перед готелем. Як і всюди в південних країнах, життя тут вирувало переважно на вулицях. Навколо численних торговців, у яких можна було купити найрізноманітніші товари від південних плодів до пишних галстуків, товпилися люди, одягнені здебільшого в барвисті костюми, які, власне, й визначали загальний колорит вулиці. Перед чужинцем поставала досить строката й рухлива картина.

Уже два дні Петер Тербовен був у Веракрус. Сьогодні вперше він мав трохи більше вільного часу, бо з частиною справ уже було покінчено. Через дві години мав одержати замовлені ним спеціальні карти Юкатану. А після цього Петер вирішив просто поблукати головними вулицями міста — подібно до тих, що вешталися там внизу, і для яких ця прогулянка була найважливішим заняттям протягом усього дня.

Велике багатство і надзвичайні злидні жили тут поряд. Цей контраст можна було спостерігати і в одязі людей, і в житлових будинках, і навіть у цілих районах міста. Поряд з представниками пануючого, вищого прошарку з їхньою надмірною, а іноді навіть химерною розкішшю, тут ледве животіли маси тубільного індійського населення і зубожілих, занепалих білих.

Погляд Петера безцільно блукав над рядами дерев на бульварі, під якими, виблискуючи хромом, стояли великі автомобілі. Повз них стомлений ішак тягнув двоколісний візок, на якому, ледве тримаючи віжки, куняв чоловік у крислатому сомбреро. Тут сходилися два світи, так несхожі один на одною: найсучасніший капіталізм і відсталість колишньої іспанської колоніальної імперії.

Раптом Петер помітив молоду жінку, що йшла прямо через площу до готелю.

— Та невже? — несподівано вихопилось у нього. — Не повіривши своїм очам, він почав придивлятися пильніше. — Так, це справді вона!

Вражений, Петер продовжував стежити за жінкою. Чим ближче вона підходила, тим більше закривав її обличчя капелюшок. Приваблива, струнка, вона впевнено прямувала до входу в готель.

Петер усумнився. «Неможливо! Як вона могла потрапити сюди?», вагаючись, питав сам себе.

Поринувши у власні думки, він ще раз поглянув на те місце перед входом в готель, де бачив її востаннє, як раптом задзвенів телефон, що стояв у нього в кімнаті на нічному столику.

Внутрішньо стривожений, Петер узяв трубку. Дзвонив портьє. Він повідомив Тербовена, що до нього прийшов відвідувач і просить його зійти вниз. У Петера забилося серце.

— Хто? — спитав він.

— З вами хоче поговорити одна дама. Вона не назвала свого прізвища.

— Зараз прийду!

Петер поклав трубку.

«А може, й не помилився?» збентежено подумав він і, сповнений надій, побіг сходами вниз.

Побачивши Петера в дверях, портьє показав йому крізь скляні двері в приймальну кімнату:

— Будь ласка, сеньйор, дама чекає на вас там, за столом праворуч.

Петер машинально подякував, зачинив двері й поглянув у тому напрямі, куди показав портьє.

«Вона, — радісно промайнуло в голові. Він побачив гарненький профіль. — Дівчина з Західної набережної». Ніби якесь видіння, в пам'яті постало бліде, безживне обличчя.

Коли Петер підійшов ближче, дівчина підвелася й ступила кілька кроків назустріч. Він усе ще не міг заспокоїтися: «Звідки вона знає мене?»

— Добрий день, пане Тербовен! Пробачте, якщо я потурбувала вас. Ви мене, мабуть, не знаєте. Моє прізвище Норріс. Я почула, що ви два дні тому прибули сюди пароплавом. Мені хотілося б поговорити з вами. Можете приділити мені кілька хвилин?

Приємно схвильований, Петер подав їй руку і пробелькотів кілька слів на привітання. Вона посміхнулась:

— Ви, як я бачу, трохи вражені.

Очі Петера засяяли радістю, він підтвердив:

— Та, мабуть, трохи є. Може, ми присядемо?

Дівчина продовжувала пояснювати:

— Я — асистентка доктора Нево.

Петер остовпів:

— Ви?

В голові блискавично промайнула думка: «В такому разі вона не знає мене як рятівника в кварталах гавані. А може, це симпатичне дівча з відкритим обличчям — спільниця вбивці?» Всю його радість як рукою зняло. Він сидів перед нею стриманий, ніби закляклий.

— Я ніколи не сподівався зустріти вас тут! Хіба доктор Нево теж тут?

— Ні! — поспішила відповісти дівчина.

Потім настала пауза; здавалося, їй важко було перейти до справи, з якою прийшла до Тербовена. Петер відхилився на спинку крісла й чекав, зосередивши всю свою увагу на обличчі гості:

«Шрам у неї на лобі вже ледве помітний, — думав він, — але як вона стиснула губи! Так, ніби їй неприємно сидіти тут зі мною».

Нарешті дівчина якось невпевнено проговорила:

— Я не знаю, як ви ставитесь до Нево. Тому мені нелегко розпочати розмову.

При цьому вона запитливо подивилась на Петера. Коли дівчина вимовляла ім'я колишнього асистента його батька, Петерові здалося, ніби на її обличчі відбилася зневага. Тербовену важливо було впевнитися, на чиєму боці ця дівчина, Не довго думаючи, він вирішив перевірити її. Повільно, чітко вимовляючи кожне слово, сказав:

— Нево — вбивця мого батька. Я маю докази.

Норріс, жахнувшись, схопилася з місця й розгублено дивилась на нього:

— Що?.. Вбив?..

Роздумуючи, опустили очі, ніби розглядала орнамент килима.

— У мене було таке підозріння, — тихо злетіло з її уст. — Знову підвела на Петера свої великі очі, потім сіла і так само тихо додала: — У мене завжди було передчуття, що тут щось не так.

Петер продовжував розглядати її. Його стриманість і непевність поступово зникали. Норріс відкинулась напад і вже голосніше сказала:

— І все ж ваше повідомлення вивело мене з рівноваги. А Нево заарештували?

— Ні, він встиг вислизнути.

Вона одразу ж запитала:

— То, може, ви його шукаєте тут?

— Нево втік до США, — відповів Петер.

— Він же американець, — сказала Норріс, — ви не знали?

Петера це здивувало; ні, він не знав. Розглядаючи нігті своїх пальців, запитав:

— Ви точно знаєте, що Нево й тепер громадянин Сполучених Штатів?

— Наскільки мені відомо, так! — відповіла вона. — У всякому разі Нево сам якось говорив про це.

Розмова обірвалась.

«Чого вона прийшла сюди?» думав Петер. Потім ввічливо звернувся до неї:

— Ви, може, щось хотіли спитати в мене?

— Так, — сказала Норріс, і на її обличчя лягла тінь. Вона дивилася на Петера сумними очима. — Але після того, що ви мені розповіли, у вас, я боюсь, може скластися неправильне уявлення про мене, коли ви взнаєте причину мого перебування тут.

Посміхнувшись, Петер підбадьорив її:

— Думаю, що цього не буде, мадмуазель Норріс. Можете спокійно продовжувати!

Вона кинула на нього теплий, вдячний погляд.

— Нево послав мене сюди заздалегідь. Він хотів приїхати трохи пізніше, і тоді я мала супроводжувати його в науковій експедиції.

Петер в ту ж мить перебив її:

— А куди мала вирушити ця експедиція?

— До Сан Хуан Батіста на Ріо Табаско.

— Он як! — здивувався Петер. — Адже Ріо Табаско межує з Юкатаном?

— Здається, так!

— А ви хіба самі приїхали до Веракрус? — поцікавився Петер.

— Ні, зі мною ще їхав моряк на прізвище Стеен, правда, в третьому класі.

— Так-так, — пробурмотів Петер.

Вона насторожилась:

— Ви знаєте цю людину?

— Та так, трохи, — ухильно відповів Петер. — Але, будь ласка, продовжуйте.

Норріс рада була, що нарешті трапилась нагода розповісти про все, що було у неї на душі.

— Так от я й сиджу тут ось уже рівно три тижні, а про Нево — ні слуху ні духу. Я просто в розпачі. — Після короткої паузи вона продовжувала: — Можете собі уявити мою радість, коли я почула, що останнім пароплавом сюди приїхали ви? Я розпитувала, де тільки могла, чому не приїжджає Нево. За тим я і до вас прийшла сьогодні, пане Тербовен… Правда, такої новини я не чекала! — з гіркотою докінчила вона.

Петер співчутливо дивився на неї:

— На жаль, це так; я б охоче привіз вам приємну звістку. Але так принаймні хоч прийшов кінець вашому нестерпному чеканню.

А через якийсь час він спитав її:

— Ну, а чим займається цей Стеен?

— А, Стеен… — зневажливо кинула вона. — Уже на пароплаві мені стало ясно, що це нікчемна людина. Він пив непомірно, і я вважала за краще навіть не бачитися з ним. А втім, я й досі не знаю, чому він їхав зі мною. Коли ми прибули до Веракрус, Стеен поселився в такому готелі, який не можна назвати інакше, як злодійське кубло. До речі, він добре знає Веракрус. У мене таке враження, ніби він раніше довгий час жив тут. Уже через кілька днів він лишився без грошей і прийшов до мене просити в борг.

— Сподіваюсь, ви йому нічого не дали?

— Звичайно, ні! Як я могла? Не дочекавшись Нево, я й без того з кожним днем дедалі більше турбувалася, чи вистачить мені одержаного авансу.

— Це ви правильно зробили! — погодився з нею Петер.

Він був радий, що вже тоді, коли врятував її, не помилився в ній і що вона справді виявилася відвертою і щирою.

— А що сталося з моряком? — спитав він потім.

— На жаль, цього я вам не можу сказати. Він більше не приходив до мене. — Вона полегшено зітхнула.

Настала пауза. Петер поглянув на свій ручний годинник.

-. Чи не прогулятись нам трошки по місту? У мене був такий намір ще до вашого приходу. Крім того, прогулянка створює кращі умови для бесіди. — При цьому він, мов хлопчина, променистими очима подивився на неї й додав жартома: — Я навіть не мріяв про те, що мені доведеться гуляти по Веракрус з такою гарною провідницею.

— Але ви на мене не особливо розраховуйте, — сміючись відповіла вона, — я дуже мало знаю це місто. В тому неприємному становищі, в яке я потрапила з вини Нево, у мене не було бажання гуляти по місту.

— Це цілком зрозуміло, — погодився Петер, відчиняючи перед нею скляні двері.

Проминувши чергового портьє, вони вийшли з готелю на площу. Норріс, здавалося, забула про всі свої клопоти.

— Я пропоную пройти по Авеню Жореса, там тінисті дерева.

Петер погодився. Він почував себе з нею цілком щасливим. Тепер його навіть не дратували галасливі й брудні вуличні хлопчаки.

Якийсь час ішли мовчки. Петер крадькома розглядав свою супутницю в профіль. Потім знову почав розмову:

— А що ж сказав Стеен, коли Нево не приїхав у призначений час?

— Стеен дуже лаявся й дико погрожував Нево. Тоді мені ці погрози нічого не говорили, а тепер я дещо розумію.

Говорячи це, чарівна провідниця Петера спритно пробиралася крізь людський вир, що заповнив площу Альбукерк.

Її цікавий супутник тимчасом спитав:

— А ви можете пригадати, що саме Стеен говорив тоді?

— Він говорив щось про ящики, про те, що він нібито добре знає, що в них запаковано. Якщо Нево покине його напризволяще, то він, мовляв, щось розповість мексіканському урядові. Оце й усе з того, що я запам'ятала.

«Ага, — подумав Петер, — значить, він у ящиках контрабандою вивіз із Мексіки золотий скарб. Але що він знову має намір робити на Юкатані і навіщо послав спочатку свою асистентку і Стеена?»

Вони йшли широким бульваром в тіні віковічних дерев. Петер поринув у свої думки. Нарешті чарівна супутниця звернулась до нього:

— Про себе я вже все вам розповіла. Але мені цікаво знати, як ви довідались про цей жахливий злочин. Може, ви розповісте?

— Добре, мадмуазель Норріс, я скажу вам про це в кількох словах.

І Петер задовольнив її прохання. Розповів про технічне удосконалення телевізора, про великі темні зорі, що відбивають світло. Вона слухала з захопленням. Щоправда, він нічого не сказав про попередні події, які збудили у нього підозру і потім посилили її. — Я нічого не знала про те, що додатково був виготовлений прилад для інфрачервоних променів, — сказала вона, коли Петер пояснював їй технічний бік справи. — Протягом останніх місяців я рідко бувала в лабораторії. Нево доручив мені оформити документацію на апаратуру в тій послідовності, в якій ваш батько поступово розвивав свій винахід. Я збирала креслення й розрахунки вашого батька, а потім систематизувала їх.

Петер зацікавлено слухав її.

— Ви закінчили цю роботу? — нетерпляче спитав він.

— Так, невдовзі перед від'їздом я передала їх Нево. Вони, очевидно, потрібні йому для того, щоб подати заявку на патент десь за кордоном.

Норріс змінила тему, повернувшись до вихідного пункту їхньої розмови:

— І вдосконалений прилад показав вам, як Нево вашого батька?..

— Так, — підтвердив Петер.

— Уявляю, які жахливі хвилини ви пережили тоді! — схвильовано сказала вона, зупиняючись.

— Але ми побачили й таке, чого не знає Нево, — розповідав Петер, — Ми побачили індійця, який через кілька хвилин після цього мерзотного злочину знову викопав мого батька й поніс кудись у лісові хащі.

— Це звучить майже неймовірно. А далі ви що-небудь побачили?

— На жаль, ні! — відповів Петер. — Але можливо, що мій батько був ще живий, інакше навіщо було тому індійцеві забирати його з собою.

— Очевидно, так, — трохи подумавши, сказала вона.

— Тепер вам повинно бути ясно, чому я тут, — сказав Петер на закінчення. — Найближчими днями я поїду далі, на Юкатан, і займусь розшуками свого батька. Головне — знайти того індійця! Це моє першочергове завдання.

Заглибившись кожен у свої думки, вони мовчки йшли вулицею. Йдучи поряд з Норріс, Петер не міг зрозуміти, чому вона так довго мовчить, і крадькома поглядав на неї збоку. Раптом дівчина зупинилася:

— Я хочу вам щось запропонувати…

— Прошу, — трохи здивовано сказав він.

— Візьміть мене з собою! Я сподіваюсь, що буду корисною у ваших розшуках. — І, ніби вибачаючись, Норріс якось невпевнено додала: — Однаково я вже тут, у Мексіці. Не заперечуєте? — Її розумні очі дивились на нього благально.

Це несподіване прохання обрадувало Петера. Звичайно, він не заперечував. Норріс лише висловила те, чого він сам палко бажав. Весь час. до того його хвилювала думка, як-то вона сприйме пропозицію поїхати разом. Петер схопив праву руку Норріс, уже простягнуту до нього, й міцно потиснув її.

— За щиру дружбу, мадмуазель Норріс!

Далі вони пішли пліч-о-пліч, як давно знайомі, добрі друзі.

Перед одним з багатьох кафе зупинилися. Між декоративною екзотичною рослинністю в зелених дерев'яних вазонах, під смугастими, біло-червоними тентами-грибками привабливо були розставлені маленькі столики. Крайні з них стояли майже на самому тротуарі.

— Сядемо? — заповзятливо спитав Петер, показуючи на вільний столик.

Норріс охоче погодилась, і незабаром перед ними вже стояли фарфорові чашечки з запашною чорною кавою, привезеною сюди з сусідньої Гватемали.

— А чи відомо вам взагалі, — раптом спитав Петер свою супутницю, — що я розшукую вас уже протягом кількох місяців?

При цьому він пустотливо скоса поглядав на Норріс і тріумфував, помітивши здивування на її обличчі.

— Як це? Не розумію. Ви розшукували мене? Може, в зв'язку з Нево?

Вона так стривожилась, що перестала розмішувати свою каву. Кожна риса її обличчя відображала збентеженість, а очі боязко і запитливо шукали його погляду.

— Чому ви сказали мені про це тільки тепер? — І вже енергійно вона додала: — Та говоріть же!

Але колишній її рятівник не збирався так швидко розкривати таємницю. Не поспішаючи, він вийняв свої сигарети і з незворушним виразом обличчя запропонував їй.

— Ні, дякую, я не курю. Але досить вам мучити мене, говоріть уже!

— Гм, — досить флегматично промурмотів Петер. — Це так швидко не поясниш, тут мені доведеться повернутися далеко назад.

Петер запалив сигарету і, затягнувшись разів зо три, почав:

— Власне кажучи, ми з вами давні знайомі. Саме я натрапив на вас тоді на одній з вулиць Західної набережної й одніс до лікаря.

Петер напружено чекав, яке враження справить на неї це відкриття.

Очі Норріс широко розкрилися від здивування:

— Як? Це були ви?

— Так, — просто відповів він, прямо дивлячись на неї.

Норріс втратила самовладання і не могла вимовити ні слова. Нарешті вона, вкрай збентежена, промурмотіла:

— Це для мене велика несподіванка. В такому разі я повинна хоч тепер подякувати вам за це. — Вона розгублено дивилася на нього.

— Ви, мабуть, до цього часу думали, що той самий незнайомець забрав у вас гроші. Правда ж?

Її вродливе обличчя зашарілося. Вона зніяковіло кивнула. Але одразу ж до неї повернувся дар мови.

— Я ж навіть підозрівати не могла, що ви… А тепер усе це виглядає зовсім інакше.

Карі очі Норріс випромінювали тепло, коли вона через стіл подала Петерові руку і сказала:

— Ви багато добра зробили для мене, пане Тербовен! Я дуже вдячна вам!

Не пускаючи її руки з своєї, Петер відповів:

— Я б нічого не мав проти того, щоб зробити те саме ще раз.

Вона не одразу зрозуміла, що він має на увазі. Потім її щоки густо почервоніли, й вона, обережно звільняючи свою руку, удавано обурено сказала:

— Ах так! Он що вам сподобалось!

Петер весело засміявся:

— Якби мені знову трапилась пагода, я з задоволенням поніс би вас ще далі, хоча ви й не легенька. Але будемо сподіватися, — уже серйозно закінчив він, — що з вами більш ніколи нічого такого не скоїться.

Під кінець вони обговорили свою майбутню спільну подорож. Петер ознайомив свою супутницю з усіма приготуваннями, які він зробив досі, і вона швидко ввійшла в свою нову роль.

Вперше після трагічного кінця експедиції свого батька молодий Тербовен був жвавий і пустотливий. Його настрій передався Норріс. Зустріч з земляком вона сприйняла, як визволення з заслання.

— У мене таке почуття, ніби мене всю ніч мучив жахливий кошмар, а тепер я прокинулась у ясний сонячний день.

Сонце вже сідало, наближалася ніч, а вони все ще сиділи в кафе на бульварі, серед чужих людей і чужої мови, але не помічали цього. Вони старанно розробляли плани й поміж ділом, як веселі діти, піддражнювали одне одного.

Раптом настала ніч: тут не буває тривалих присмерків, як у північних широтах.

Коли спалахнуло електричне світло, Норріс рішуче сказала:

— Ну, а тепер мені час уже повертатися й до готелю.

Він незадоволено зморщив носа:

— Обов'язково вже зараз? Нам ще так багато треба обговорити!

— Саме для цього у нас ще буде час завтра, — не задумуючись відповіла вона і встала.

— Я проведу вас, — сказав Петер.

У світлі електричних ліхтарів Авеню Жореса мала зовсім інший вигляд. І взагалі все місто вночі змінило своє обличчя. Всюди спалахували й переморгувалися різнокольорові світлові реклами — ціла симфонія барвистих вогнів.

— Куди міг подітися цей Стеен? — через якийсь час несподівано спитав Петер. — Може, варто було б розшукати його. Тепер він повинен бути схильним дещо розповісти про Нево.

— Ви що, хочете зараз іти знов у місто? — стривожено запитала Норріс. — В такий час небезпечно ходити в районі гавані. Я дуже прошу вас не робити цього!

Її супутник засміявся:

— Чого ви так боїтесь? Тут же немає Західної набережної.

— Ой, не говоріть так, — серйозно відповіла вона. — Портові міста всі однакові. Досі Стеен жив у матроській нічліжці Хозе Акіла, на вулиці Віго. Але краще буде, якщо ви сходите туди завтра, вдень! — І трохи тихше додала: — Завтра я могла б вам показати туди дорогу.

— Ах, навіщо вам турбуватись! Краще я піду до нього сам. Нехай би з кимсь іншим, а з ним я якось впораюсь!

Вона стурбовано дивилася на Петера; його поведінка не подобалась їй.

Дівчина розпрощалась перед яскраво освітленим порталом її готелю, домовившись перед тим про час і місце зустрічі на другий день. Петер дивився услід Норріс, аж поки вона не зникла в застеленому килимами вестибюлі готелю.