Кривий будиночок

Розділ двадцять третій

Із батьком я не бачився кілька днів: виявив, що він занурився в інші клопоти, окрім справи Леонідісів, — а тому пішов шукати Тавернера.

Інспектор насолоджувався коротким відпочинком і погодився піти зі мною випити. Я привітав його з розкриттям справи, а він прийняв моє вітання, проте в його поведінці не було нічого радісного.

— Що ж, ось і все, — мовив він. — Справа у нас є, цього ніхто не заперечить.

— Думаєте, їх засудять?

— Важко сказати. Докази непрямі, але так часто буває у справі про вбивство. Усе залежить від того, яке враження підозрювані справлять на присяжних.

— Як далеко заходять листи?

— Чарльзе, на перший погляд, вони доволі викривальні. Там є натяки на спільне життя після смерті чоловіка. Рядки на кшталт «Чекати лишилося недовго». Але майте на увазі, що захисники спробують викрутити все в інший бік: мовляв, чоловік був таким старим, що, певна річ, цілком нормально було очікувати, що він помре. Жодної згадки про отруєння немає — принаймні чорним по білому, — але деякі уривки можуть на нього натякати. Усе залежить від того, хто буде за суддю. Якщо старий Карберрі, то він їх так просто не відпустить. Він дуже суворий у питаннях забороненого кохання. Припускаю, що в захисники вони візьмуть Іґлза або Гемфрі Керра. Гемфрі у таких справах неперевершений, але для побудови захисту йому потрібно спиратися на військову доблесть або щось у такому стилі. Відмова від військової служби з етичних міркувань обмежить його можливості. Насправді питання полягає в тому, чи сподобається парочка присяжним. З ними ніколи не вгадаєш. Знаєте, Чарльзе, ці двоє не викликають особливого співчуття. Вона — вродлива жінка, що вийшла за стариганя заради грошей, а Браун — невротичний відмовник. Злочин настільки знайомий, настільки шаблонний — аж повірити неможливо, що вони його скоїли. Звичайно, присяжні можуть вирішити, що все зробив чоловік, а жінка нічого не знала — або навпаки, що вона все зробила сама, а він нічого не знав. Або що вони обкрутили справу разом.

— А що ви самі думаєте? — запитав я.

Він поглянув на мене напружено й без жодних емоцій.

— Я нічого не думаю. Я виклав факти, вони пішли до генерального прокурора, а там уже вирішили, що справа є. Ось і все. Я свій обов’язок виконав, тому з мене годі. Тепер, Чарльзе, ви все знаєте.

Але я нічого не знав. Лише бачив, що з якихось причин Тавернер нещасливий.

Аж за три дні я виговорився батькові. Сам він не зачіпав зі мною цієї теми. Між нами постала певна стіна, і, здається, я знав чому. Проте я мусив ту стіну зруйнувати.

— Потрібно все прояснити, — мовив я. — Тавернер незадоволений, що винні ці двоє, — та й ти незадоволений також.

Батько похитав головою. Він сказав те саме, що й Тавернер:

— Це вже не в нашій владі. Справу розкрито, рішення не забариться. Немає тут чого обговорювати.

— Але ти — та й Тавернер — не вважаєш їх вин­ними?

— Вирішувати присяжним.

— Заради бога, не відмахуйся від мене професійними термінами. Як вважаєш особисто ти? Як ви обидва вважаєте?

— Моя особиста думка варта не більше, ніж твоя, Чарльзе.

— Та ні, більше. У тебе більше досвіду.

— Тоді я відповім тобі чесно: гадки не маю!

— Вони можуть бути винними?

— Так, звісно.

— Але ти не впевнений, що це так?

Батько знизав плечима.

— Як тут можна бути впевненим?

— Не чіпляйся до слів, тату. За інших обставин ти бував доволі впевненим, хіба ні? Абсолютно впевненим? Без жодного сумніву на думці?

— Іноді так. Не завжди.

— Заради бога, якби ж і цього разу ти не сумнівався.

— Якби ж.

Ми замовкли. Я думав про дві постаті, які в сутінках виходили в сад. Самотні, зацьковані, налякані. Вони з самого початку боялися. Хіба ж це не прояв провини? Але сам собі відповів: не обов’язково.

І Бренда, і Лоренс боялися життя — не вірили в себе, у свою здатність уникнути небезпеки чи поразки й занадто чітко розуміли, що за звичним шаблоном заборонене кохання завжди йде в парі з убивством, яке могло зачепити їх будь-якої миті.

Батько заговорив лагідним серйозним голосом:

— Годі, Чарльзе, просто прийми це. Правда ж ти досі гадаєш, що справжній злочинець — член родини Леонідісів?

— Не зовсім. Мені лише цікаво…

— Ти думаєш саме так, навіть якщо й помиляєшся.

— Так, — погодився я.

— Чому?

— Тому що… — я задумався, намагаючись чітко все побачити, обміркувати, — тому що… — і це було правдою! — вони самі так вважають.

— Вони самі так вважають? Цікаво. Дуже цікаво. Маєш на увазі, що вони всі підозрюють одне одного чи що вони справді знають, хто скоїв убивство?

— Я не певен. Усе так туманно й заплутано. Загалом я вважаю, що вони намагаються приховати правду від самих себе.

Батько кивнув.

— Не Роджер, — промовив я. — Роджер щиро вірить, що винна Бренда, і щиро хоче, щоб її повісили. З Роджером дуже легко, бо він простий і оптимістичний, ніколи не має жодних сумнівів. Але інші ніби вибачаються, їм незручно. Вони наполягають, аби я подбав, щоби Бренда отримала найкращий захист, аби скористалася всіма можливостями… Чому?

— Бо в глибині душі насправді не вірять, що вона винна… Так, у цьому є сенс, — відповів батько, а тоді спокійно запитав: — Хто б міг скоїти вбивство? Ти з усіма розмовляв? Хто найкращий кандидат?

— Не знаю. І це доводить мене до божевілля. Ніхто з них не підходить під твій «портрет убивці», і все ж я відчуваю — дійсно відчуваю: один із них — душогуб.

— Софія?

— Ні. Боже правий, ні!

— Чарльзе, ти обмірковуєш таку ймовірність — так, і не заперечуй. А тим паче коли сам не хочеш цього визнавати. Як щодо інших? Філіп?

— Тільки мотив мусив би бути якимось фантастичним.

— Фантастичні мотиви бувають, як і абсурдно банальні. Який у нього мотив?

— Він чорно заздрить Роджеру — все життя заздрив. Через батькову прихильність до Роджера ­Філіп занурився в себе. Роджер опинився на межі банкрутства, але про це почув старий. Він пообіцяв знову поставити Роджера на ноги. Припустімо, Філіп про це довідався. Якби дідуган помер тієї самої ночі, то не зміг би надати Роджерові допомогу. Роджер зубожів би й вийшов би з гри. Ох, знаю, що це абсурдно…

— Зовсім ні. Це ненормально, але таке трапляється. Людська природа. Як щодо Маґди?

— Вона поводиться як дитина. Вона… Вона робить з мухи слона. Але я б ніколи не замислився про її причетність до вбивства, якби не різке бажання відправити Джозефіну до Швейцарії. Я не міг позбутися думки, ніби вона боялася того, що Джозефіна дізналася чи могла розповісти…

— А тоді Джозефіну вдарили по голові?

— Не могла ж таке зробити мати!

— Чому ні?

— Але ж тату, мати не…

— Чарльзе-Чарльзе. Ти хоч колись читаєш поліційні новини? Матерів раз у раз охоплює ненависть до когось із рідних дітей. До когось одного — інших вони віддано люблять. Існує якийсь дивний зв’язок, химерна причина, але до неї складно докопатися. Проте коли таке трапляється, матері відчувають дуже сильну й безпричинну відразу.

— Вона називала Джозефіну «підкидьком», — мимоволі визнав я.

— Дитина ображалася?

— Навряд чи.

— Хто ще там є? Роджер?

— Роджер батька не вбивав. Я впевнений у цьому.

— Тоді викреслюємо Роджера. Його дружина… Як там її звати? Клеменсі?

— Так, — підтвердив я. — Якщо вона і вбила старого Леонідіса, то з дуже дивної причини.

Я переповів йому розмову з Клеменсі й зауважив, що, охоплена жагою вивезти Роджера з Англії, вона могла навмисне отруїти стариганя.

— Вона переконала Роджера поїхати, не попере­джаючи батька. А потім старий про все дізнався. Він збирався підтримати «Ассошіейтед Кейтеринг». Усі надії та плани Клеменсі звіяло вітром. І вона справді відчайдушно дбає про Роджера — аж до обожнення.

— Ти повторюєш слова Едіт де Гевіленд!

— Так. І Едіт іще одна людина, яка, на мою думку, могла вчинити злочин. Але я не знаю чому. Можу тільки припустити, що вона мусила вважати, ніби має гідну й достатню причину, щоб узяти правосуддя у свої руки. Вона така людина.

— І ще вона дуже хвилювалася, щоб Бренду доб­ре захищали?

— Так. Припускаю, це докори сумління. Я й на мить не подумаю, що навіть якби вона це зробила, то захотіла би, щоби парочку звинуватили в убивстві.

— Навряд чи. Але чи вдарила би вона дитину, Джозефіну?

— Ні, — повільно відказав я. — У таке повірити не можу. І це чомусь нагадало мені про Джозефінині слова, які я тепер ніяк не міг відтворити в пам’яті. Вони просто вилетіли з голови. Але це той аспект, який ніяк не сходиться. Якби ж я тільки міг згадати…

— Не зважай. Ідея повернеться. Хтось або щось іще спадає на думку?

— Так. Багато чого. Що ти знаєш про дитячий параліч? У сенсі, про його вплив на характер?

— Юстас?

— Так. Що більше я про все це думаю, то більше вважаю, що Юстас підходить за всіма параметрами. Його нелюбов до дідуся й образа. Дивність і похмурість. Він ненормальний. Він єдиний з усієї родини, хто, на мою думку, міг би байдуже вдарити Джозефіну, якби вона щось про нього дізналася. А вона, певно, щось таки дізналася. Та дитина знає все. І записує все в маленьку чорну книжечку… — Я змовк. — Боже правий. Оце я дурень.

— У чому річ?

— Я знаю, що не так. Ми з Тавернером припустили, що кімнату Джозефіни зруйнували, гарячково шукаючи ті листи. Я подумав, що вона заволоділа ними, а тоді сховала в приміщенні з цистернами. Але потім, розмовляючи зі мною, вона чітко дала зрозумі­ти, що їх там переховував сам Лоренс. Вона бачила, як він виходив із кімнати з цистернами, понишпорила там і знайшла листи. Потім, звісно, прочитала. Аякже! Але залишила їх на місці.

— І що?

— Хіба ти не розумієш? У кімнаті Джозефіни не могли шукати листи. Певно, метою було ­дещо інше.

— І те дещо інше…

— Маленька чорна книжечка, куди дівчинка записує свої «спостереження». Ось що там шукали! А ще я вважаю, що хто б не влаштував обшук, а книжечку він не знайшов. Мабуть, нотатник досі у Джозефіни. Але якщо так…

Я припіднявся.

— Якщо так, — сказав батько, — то вона досі в небезпеці. Ти це хотів сказати?

— Так. І не буде в безпеці, доки справді не ви­рушить до Швейцарії. Ти ж знаєш, що її планують відіслати.

— А вона хоче їхати?

Я поміркував:

— Не думаю.

— Тоді вона, ймовірно, нікуди не поїде, — холодно відказав батько. — Але, гадаю, щодо небезпеки ти маєш рацію. Краще поїдь туди.

— Юстас? — відчайдушно вигукував я. — Клеменсі?

Батько м’яко відповів:

— На мою думку, факти чітко вказують в одному напрямку… І мені дивно, що ти сам цього не бачиш. Я…

Ґловер прочинив двері.

— Даруйте, містере Чарльзе, вам телефонують. Міс Леонідіс зі Свінлі-Дін. Це терміново.

Це скидалося на жахливе повторення. Невже знову Джозефіна? Невже цього разу вбивця не помилився?..

Я поквапився до телефона.

— Софіє? Це Чарльз.

У голосі Софії вчувався похмурий відчай:

— Чарльзе, це ще не кінець. Убивця досі тут.

— Що ти маєш на увазі? Що сталося? Це… Джозефіна?

— Не Джозефіна. Няня.

— Няня?

— Так, було горнятко з какао, какао для Джозефіни, але вона не випила його. Лишила на столі. А няня випила, бо не захотіла виливати.

— Бідна няня. Їй дуже зле?

Голос Софії надтріснув:

— Ох, Чарльзе, вона мертва.