Кривий будиночок

Розділ двадцять п’ятий

Ми довго залишалися в саду. За якоюсь мовчазною згодою не обговорювали жах, що звалився на нас. Натомість Софія з ніжністю говорила про померлу жінку, про те, чим вони займалися, про ігри, в які ­вони грали з нянею в дитинстві. Старенька знала безліч історій про Роджера, їхнього батька та інших братів і сестер.

— Розумієш, вони досі були для неї дітьми. Вона повернулася до нас, щоб допомогти під час війни, коли Джозефіна була ще дуже маленькою, а Юстас — кумедним хлопчаком.

Спогади діяли на Софію як цілющий бальзам, тому я заохочував її говорити далі.

Мені стало цікаво, що зараз робить Тавернер. Мабуть, опитує челядь. Машина з поліційним фотографом та двома офіцерами вже поїхала, і зараз до будинку під’їхала машина швидкої.

Софія ледь помітно тремтіла. Машина швидкої невдовзі поїхала геть, і ми зрозуміли, що тіло няні забрали готувати до розтину.

А ми й далі сиділи в саду, ходили й говорили. Слова все більше ховали наші справжні думки.

Зрештою, здригнувшись, Софія сказала:

— Мабуть, уже дуже пізно… майже ніч. Нам треба йти всередину. Тітка Едіт та Джозефіна ще не повернулися… Вони вже давно мусили бути вдома.

У мені прокинулася невиразна тривога. Що сталося? Едіт навмисно тримає дитину подалі від Кривого Будиночка?

Ми зайшли в дім. Софія засунула всі штори, і ми запалили камін. Велику вітальню гармонійно на­повнила ірреальна атмосфера минулих розкошів. На столах стояли великі вази з жовтогарячими хризантемами.

Софія подзвонила, і покоївка, яку я вже бачив нагорі, принесла чай. Очі в неї були червоні, вона постійно схлипувала. А ще я помітив, що дівчина налякано озиралася через плече.

До нас приєдналася Маґда, але чай Філіпа віднес­ли йому в бібліотеку. Маґда грала застигле втілення скорботи. Вона майже не говорила, тільки кинула:

— Де це Едіт та Джозефіна? Вони шалено за­пізнюються.

У її голосі вчувалася легка стурбованість.

А от мій неспокій усе зростав. Я поцікавився, чи Тавернер досі в будинку, і Маґда відповіла, що, здається, так. Я пішов його шукати. Сказав, що хвилююся через міс де Гевіленд і дитину.

Тавернер негайно підійшов до телефона й віддав належні інструкції.

— Я повідомлю, коли матиму новини, — сказав він.

Я подякував і повернувся до вітальні. Там сиділи Софія та Юстас. Маґда пішла.

— Тавернер нам скаже, коли щось дізнається, — мовив я Софії.

Вона тихо відказала:

— Щось сталося, Чарльзе. Щось точно сталося.

— Софіє, люба, насправді ще не пізно.

— Чому ви так переймаєтеся? — кинув Юстас. — Вони, мабуть, пішли в кіно.

Він вийшов з кімнати, а я звернувся до Софії:

— Можливо, вона забрала Джозефіну в готель? Чи вивезла в Лондон. Думаю, Едіт розуміє, що дів­чинці загрожує небезпека… Можливо, розуміє це краще за нас.

Софія відповіла з дивним для мене похмурим виразом обличчя:

— Вона поцілувала мене на прощання…

Я не до кінця розумів, що Софія хотіла сказати цим уривчастим зауваженням чи що мав означати жест Едіт. Я поцікавився, чи хвилюється Маґда.

— Мама? Ні, вона в порядку. Вона не має відчуття часу. Читає п’єсу Вавасура Джонса під назвою «Жінка керує». Весела п’єска про вбивство, жіноча версія Синьої Бороди. Як на мене, це плагіат на «Миш’як та старі мережива»20, але там є гарна жіноча роль — панянка, що має маніакальне бажання стати вдовою.

Я нічого не сказав. Ми сиділи, вдаючи, ніби читаємо.

Годинник показував пів на сьому, коли двері відчинилися й у кімнату зайшов Тавернер. Вираз його обличчя підготував нас до того, що він збирався ­сказати.

Софія підвелася:

— Так?

— Прошу мені вибачити. Я маю для вас погані новини. Я оголосив машину в загальний розшук. Автомобільний патруль доповів, що «форд» із такими номерами повернув з головної дороги на Флекспур-Гіт і поїхав крізь ліс.

— Сподіваюся, не дорогою на Флекспурський кар’єр?

— Так, міс Леонідіс. — Тавернер витримав паузу, а тоді продовжив. — Машину знайшли в кар’єрі. Обидві пасажирки загинули. Маю надію, що вам стане легше, коли я скажу, що вони померли миттєво.

— Джозефіна! — Це закричала Маґда, що стояла в дверях. Вона перейшла на виття. — Джозефіна… донечка моя.

Софія кинулася до матері й обійняла її.

— Одну хвилинку, — кинув я.

Я дещо згадав! Едіт де Гевіленд написала за своїм столом кілька листів і вийшла в передпокій, тримаючи їх у руках.

Але коли вона сідала в машину, листів уже не було.

Я вилетів у коридор до довгої дубової скрині. Листи лежали там — їх непомітно засунули за латунний самовар.

Верхній лист було адресовано головному інспектору Тавернеру.

Тавернер також підійшов і взяв у мене листа, а тоді негайно його відкрив. Я стояв зовсім поряд, тому прочитав його короткий зміст:

Сподіваюся, що цей лист знайдуть після моєї смерті. Я не хочу вдаватися в деталі, але беру на себе повну відповідальність за смерть мого шваґера Арістіда Леонідіса та Дженет Роу (няні). Відповідально заявляю, що Бренда Леонідіс та Лоренс Браун не винні в убивстві Арістіда Леонідіса. Довідка, яку ви можете отримати в доктора Майкла Шавасса, Гарлі-стріт, 783, підтвердить, що моє життя можна було б подовжити лише на кілька місяців. Я волію вчинити саме так і звільнити двох невинних людей від звинувачень у вбивстві, якого вони не скоювали. Цей лист я написала при здоровому глузді та ясній пам’яті.

Едіт Ельфрида де Гевіленд

Дочитавши листа, я помітив, що Софія також його читала. Не знаю, зі згоди Тавернера чи ні.

— Тітка Едіт… — пробурмотіла вона.

Я згадав безжальну ногу Едіт де Гевіленд, що вдавила берізку в землю. Згадав свою ранню, практично фантастичну підозру. Але чому…

Софія проговорила те, про що я тільки почав думати.

— Але чому Джозефіна? Чому вона взяла Джозефіну з собою?

— Навіщо вона взагалі це все зробила? — запитав я. — Який у неї міг бути мотив?

Але не встиг я завершити фразу, як уже знав відповідь. Я абсолютно чітко уявив усю картину. І тоді збагнув, що тримаю в руці ще один лист. Поглянув на нього й побачив там своє ім’я.

Він був товстішим і важчим за лист до Тавернера. Я знав, що там, ще до того, як відкрив його. Коли я розірвав конверт, із нього випав маленький чорний нотатник Джозефіни. Я підняв його з підлоги — і він розкрився на першій же сторінці…

Звідкись іздалеку до мене долинув голос Софії, чистий і спокійний:

— Ми все неправильно зрозуміли. Едіт ні в чому не винна.

— Не винна, — відказав я.

Софія підійшла до мене ближче й прошепотіла:

— Це була Джозефіна, так? Це вона.

Разом ми прочитали перший рядок у чорному нотатнику, записаний несформованим дитячим почерком:

«Сьогодні я вбила дідуся».

20 «Миш’як та старі мережива» — чорна комедія. Оригінальна п’єса належить перу Джозефа Кесселрінґа. У 1944 році була екранізована Френком Капрою з Кері Ґрантом у головній ролі.